Секуляризація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Секуляриза́ція (фр. sécularisation, від лат. saecularis) — це вид змін у взаємовідносинах релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу.

Зокрема:

  • Перетворення церковної і монастирської власності (головним чином земельної) на власність світську, державну.
  • Вилучення чого-небудь з церковного відання й передача у світське, цивільне.
  • Звільнення від впливу церкви (наприклад шкільної освіти) [1].

У сучасному розумінні секуляризація – це процес, внаслідок якого всі сектори суспільства, культури, різні суспільні групи та окремий індивід звільняються від релігійного світогляду та впливу. Релігія втрачає монополію на пояснення дійсності, перестає бути загальним світоглядом, який інтегрує суспільство, і вже не становить єдиного джерела цінностей, ідеалів і норм. Процес секуляризації нерідко супроводжується і релігійним відродженням, інколи й у формі крайнього традиціоналізму (наприклад ісламський фундаменталізм у країнах Сходу).

Навернення до секуляризму[2] Побутує думка, що цей термін носить нечіткий характер, оскільки поняття секуляризації часто описується словом секуляризм.

Сучасні теорії секуляризації[ред.ред. код]

Сьогодні існує кілька основних трендів розуміння секуляризації. Обмежуючись світськими теоріями, можна говорити про такі умовні напрями, як:

1) пошук більш релевантних сучасній дійсності концептів, що характеризували б сучасну релігійність без еволюціоністських конотацій, притаманних класичній теорії секуляризації (П. Бергер, Д. Ерв’є-Лежер, Р. Вазноу, Р. Старк, Дж. Вайгель). Дана група виникла завдяки зусиллям колишніх представників неокласичної теорії, і першим її етапом було заперечення секуляризації в тому вигляді, в якому вони розуміли її раніше. На підставі цього заперечення виникають концепції десекуляризації, контрсекуляризації, розсекуляризації тощо. Згодом прихильники заперечення неокласичної теорії почали створювати нові генеральні теорії розвитку сучасної релігійності, які не завжди мали у назві згадку про секуляризацію – наприклад, теорія плюралізації, клаптевої релігії, бріколажу тощо. Характерною властивістю цієї групи теорій є перегляд неокласичної теорії секуляризації, відмова від її базових положень і спроба обґрунтувати нові парадигми в дослідженні сучасної релігійності.

2) намагання переосмислити неокласичну теорію секуляризації, врахувавши критику, якої вона зазнала (Д. Мартін, М. Чавес, С. Брюс, Х. Казанова, Ч. Тейлор). Каменем спотикання для класичної теорії секуляризації, що постала наприкінці ХІХ століття, але вкорінена була в просвітницькому раціоналізмі Нового часу, став релігійний сплеск другої половини ХХ століття, який поставив під сумнів ідею поступового зникнення релігії паралельно з розвитком науки та технологій. Представники цього умовного напряму свідомо продовжують говорити про секуляризаційні процеси, але утримуються від їх абсолютизації, зосереджуючись на західноєвропейському християнському контексті, а коли говорять про інші історичні контексти, намагаються простежити їхні відмінності від європейського, пояснити, в чому відмінність процесів секуляризації в різних регіонах світу або чому не можна говорити про секуляризацію поза європейським контекстом. Характерними рисами цієї групи є рефлексія над самими теоріями секуляризації поряд із рефлексією щодо секуляризації як явища, виокремлення хибних і перспективних рис у теоріях секуляризації, розведення регіональних наголосів у різних теоріях секуляризації. Цю групу можна назвати посткласичними теоріями секуляризації, і вона є найбільш рефлексивною та філософською (іноді навіть з ухилом до теології) формою теорії секуляризації.

3) Спроба переосмислити динаміку релігійних процесів у контексті теорії раціонального вибору релігії, яка генетично споріднена з теорією секуляризації, але суттєво відрізняється від соціологічного мейнстріму через надмірну увагу до аргументів із царини економіки (Р. Старк, Р. Фінке, Л. Яннакконе, Е. Грілі).

Можна констатувати, що цілісна теорія секуляризації залишається бажаною метою, але її побудова ускладнена тим, що потребує звернення як до європейської історії, так і до історії інших цивілізацій. Попри ілюзію можливості екстраполяції суто європейської моделі на інші цивілізації, насправді така теорія буде легітимною, якщо досліджувати ті явища в історії не-Заходу, які з’явилися під впливом європейської експансії.

Погляд православних[ред.ред. код]

Секуляризація зовсім не обов'язково заперечує ідею Бога або релігію, навпаки, вона може позитивно ставитися до релігії, традицій та обрядів, навіть бути підкреслено релігійною. Але в її суті — поділ людського буття на дві сфери: світську та релігійну, що не перетинаються одна з одною. Секуляризм — цей пасинок християнства — є сьогодні, за словами О.Шмемана, справжньою єрессю, викривленням, перебільшенням й тому ушкодженням у своїй основі чогось справжнього, настоюванням на своєму виборі (airesis — грецькою «вибір»), на одному елементі за рахунок інших, порушенням кафолічності істини.[3] Хоча чітких і офіційних думок про це ніхто особисто не висловлював. Більше того, багато Церковних Отців використовують цей термін у негативному значенні.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута.— К.: Наукова думка, 2000. — 680с. — (Словники України). ISBN 966-00-0439-7
  2. http://www.m-w.com/dictionary/secularization
  3. Православіє в Україні, http://archiv.orthodoxy.org.ua/page-2424.html

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . :Право, 2015
  • Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.
  • Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.
  • Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.

Посилання[ред.ред. код]