Джин Артур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Джин Артур
Jean Arthur
Зображення
Джин Артур (1939)
Ім'я при народженні Гледіс Джорджіана Грін
Дата народження 17 жовтня 1900(1900-10-17)
Місце народження Платтсбург (Нью-Йорк), штат Нью-Йорк, США
Дата смерті 19 червня 1991(1991-06-19) (90 років)
Місце смерті Кармел-бай-зе-Сі[d], Монтерей, Каліфорнія, США
Громадянство Flag of the United States.svg США
Професія акторка
Кар'єра 1923—1975
IMDb ID 0000795
Джин Артур у Вікісховищі?

Джин А́ртур (англ. Jean Arthur, справжнє ім'я Гле́діс Джорджіа́на Грін; 17 жовтня 1900 — 19 червня 1991) — американська акторка, одна з провідних комедійних актрис у 1930-х і 40-х роках.

Артур найбільше запам'яталася своїми ролями у трьох фільмах Френка Капри: "«Містер Дідс переїжджає до міста» (1936), «З собою не забрати» (1938) та «Містер Сміт вирушає до Вашингтона» (1939). У 1944 році була номінована на премію Оскар за найкращу жіночу роль у фільмі «Чим більше, тим веселіше» (1943)[1][2]. Джеймс Харві у своїй книзі про ту епоху писав: «Ніхто не був так тісно пов'язаний з ексцентричною комедією як Джин Артур. Вона була частиною всього цього, настільки її статус зірки визначався цим, що сам стиль ексцентричної комедії просто неможливо уявити без її участі»[3].

Її остання роль дружини власника ранчо у фільмі Джорджа Стівенса «Шейн» (1953) була дуже яскравою і незабутньою. У 1944 році Артур номінувалася на премію «Оскар» за роль Констанс Мілліган у фільмі «В тісноті та не в образі».

Журнал «Лайф» у своїй статті 1940 року писав: «Як і Гарбо, Джин Артур уособлювала собою голлівудську зірку, оповиту непроникною таємницею»[4]. Джин Артур воліла вести замкнутий спосіб життя. Вона відмовлялася від інтерв'ю, уникала фотографів, не бажала брати участь в жодній рекламі[5].

Ранні роки життя[ред. | ред. код]

Джин Артур народилася у Платтсбурзі, штат Нью-Йорк, в сім'ї протестантів. Її батьками були Йоханна Нельсон і Г'юберт Грін. Батько Її бабуся і дідусь були іммігрантами з Норвегії[6], що оселилися на американському Заході. Вона також мала далеких предків з Англії. У Джин було три старших брати: Дональд Г'юберт (1891), Роберт Б. (1892) і Альберт Сідні (1894). З 1908 по 1915 рік сім'я жила у Вестбруці, штат Мен, в цей час батько Джин працював фотографом в портретній галереї Lamson Studios у Портленді. Сім'я часто переїжджала. Шкільні роки Артур провела в околицях Вашингтон-Хайтс, на 159-й вулиці верхнього Мангеттена, неподалік від мальовничої річки Гудзон. У 1915 році вони переїхали до Нью-Йорка, і Джин довелося припинити навчання «за сімейними обставинами»[7].

Під час Першої світової війни, володіючи знаннями стенографії, Артур працювала стенографісткою на Бонд-стріт, що у нижньому Мангеттені. До закінчення війни у 1918 році Артур жила одна зі своєю матір'ю. Її батько, брати і сестри пішли на фронт, після чого її молодший брат Альберт помер в результаті травм, отриманих в бою[8].

Акторська кар'єра[ред. | ред. код]

В німому кіно[ред. | ред. код]

Працюючи моделлю у Нью-Йорку на початку 1920-х років, Артур привернула увагу працівників студії «Fox Film», яка в той час займалася пошуком нових улюбленців публіки, красивих, динамічних і сексуально привабливих, покликаних привернути молоду аудиторію епохи джазу. Підписавши зі студією однорічний контракт, Артур в компанії своєї матері вирушила до Каліфорнії. Там вона дебютувала у німому фільмі «Камео Кірбі» (1923) режисера Джона Форда. Своє сценічне ім'я молода акторка взяла від двох своїх найулюбленіших героїв, якими для неї стали Жанна д'Арк і Король Артур[9]. Після невеликої ролі в «Камео Кірбі», Джин отримала свою першу головну роль у фільмі «Храм Венери» (1923), безсюжетній казці про групу танцюючих німф. Незадоволений її акторськими здібностями, режисер Генрі Отто вже на третій день зйомок замінив Артур на більш досвідчену на його думку 19-річну акторку Мері Філбін. Артур нічого не залишалося, як погодитися із словами режисера. Вона планує покинути кіноіндустрію назавжди, але неохоче залишається через вже підписаний контракт. Щоб набути деякої популярності, вона знімається у ролі манекенниці для модельних каталогів Лос-Анджелеса, а також у рекламному ролику нового нічного клубу «Енсіно». Однак це не приносить їй відчутних результатів[10].

Все змінилося в один прекрасний день, коли Артур з'явилася на «Action Pictures», фірмі, що знімала малобюджетні вестерни «категорії B»[en]. Їй вдалося справити враження на власника, Лестера Ф. Скотта мол., і той вирішив піти на ризик — в результаті протягом двох років Артур знялася у більш ніж в двадцяти фільмах-вестернах. Маючи дуже скромний гонорар — всього 25 доларів за картину, Артур страждала від важких умов, в яких їй доводилося працювати: «Зйомки велися, як правило, в одному і тому ж місці, часто в пустелі поблизу Лос-Анджелеса, під палючим сонцем. Все це пісилювалося майже постійною відсутністю питної води та елементарних навісів, під якими можна було б сховатися від сонячних променів. До того ж, у цих фільмах знімалися звичайні ковбої, грубі і неосвічені люди, тому молодій актрисі в професійному плані від них не було ніякої користі»[11]. Окрім участі у фільмах студії «Action Pictures», у період з 1924 по 1926 роки Артур знялася ще в декількох незалежних вестернах («Аптечний ковбой» (1925)), а також у вестернах для «Poverty Row». Крім цього, вона виступила у епізодичній ролі у фільмі Бастера Кітона «Сім шансів» (1925)[12]

У 1927 Артур привертає до себе більше уваги, знявшись разом з Мей Буш і Чарльзом Делані у фільмі «Мисливці на мужів». Згодом вона грає роль коханої Монті Бенкса у фільмі «Підкови» (1927). Фільм приніс непогану касу, а за участь у ньому Артур отримала значний гонорар у розмірі 700 доларів[13]. Режисер Річард Воллес, ігноруючи прохання боса студії Фокса, взяти більш досвідчену акторку, надає Артур головну жіночу роль в підлітковій комедії «Бідний горіх» (1927). Збентежена тим напрямком, який приймає її кар'єра, Артур відчула бажання зробити на якийсь час перерву в інтерв'ю, про що вона і оголошує в одному з інтерв'ю. Вона була налаштована досить скептично, підписуючи контракт на роль у «Розминці» (1928) студії Famous Players-Lasky, з Річардом Діксом у головній ролі. Будучи першим звуковим фільмом студії, він отримав широку увагу преси, і Артур отримала похвалу за її роль дочки власника клубу. У «Вар'єте» висловили думку, що «Дікс і Артур були просто блискучими, незважаючи на убогість матеріалу», тоді як журнал «Screenland» написав, що Артур «є однією з найчарівніших молодих акторок, що коли небудь працювали з Діксом. Вона виглядає і діє не так, як звичайні героїні. Вона дійсно хороша дівчина і має талант». Після успіху в «Розминці», Артур підписала контракт зі студією, що згодом стане відомою як Paramount Pictures.

Перехід до звукових фільмів[ред. | ред. код]

З появою звукового кіно в кінці 1920-х років, Артур була однією з багатьох акторів «Paramount Pictures», які спочатку не бажали адаптуватися до участі у звукових фільмах[14]. Усвідомивши, що повальне захоплення звуковими фільмами не є тимчасовим, вона зв'язалася зі звукорежисером Роєм Помроем. Незвичайний хриплуватий голос акторки сприяв її навчанню в Бродвейському театрі на початку 1930-х років, що зрештою допомогло їй стати зіркою звукового екрану. Дебютом акторки у звуковому кіно став фільм «Справа про вбивство канарки» (1929), у якому вона знялася разом з Вільямом Павеллом і Луїзою Брукс. Пізніше Артур говорила, що в ті часи вона була «дуже поганою акторкою … їй страшенно хотілося стати кращою, але … позначався брак досвіду і відсутність справжньої школи»[15].

Рекламне фото середини 1930-х років з автографом.

У перші роки звукового кіно «Paramount» був відомий тим, що брав на контракт досвідчених акторів з хорошим вокалом і вражаючими заслугами в минулому. Арутр не входила до їх числа, і тому їй доводилося боротися за визнання у кіноіндустрії. Її роман з виконавчим продюсером Девідом Селзніком, незважаючи на його відносини з Ірен Селзнік, був небезкорисним у цьому сенсі: вона стає популярною, а у 1929 році її обирають однією з WAMPAS Baby Stars[en]. Після німого вестерна «категорії B» «Сходи з піску» (1929), вона зіграла головну роль у «Таємничому докторі Фу Манчу» (1929), заробивши схвальні відгуки критиків[16]. Артур стає відомою, їй доводиться позувати фотографам і давати інтерв'ю, незважаючи на всю її нелюбов до подібних речей[17].

Завдяки Селзніку Артур отримує свою найкращу на той момент роль — у фільмі «Дитя суботнього вечора» (1929), поряд зі знаменитою Кларою Боу, що була у той час секс-символом Голлівуду[18]. Те, що з двох акторок у фільмі більш помітною була Артур, було безсумнівним для всіх; продюсер Едвард Сазерленд говорив: «Артур виконувала свою роль так добре, що нам довелося різати і різати відзняте, інакше весь успіх дістався б їй одній»[19]. Пізніше Артур розповідала про свою роботу з Боу: «Вона була дуже щедрою, анітрохи не зарозумілою, нічого такого. До мене вона ставилася чудово»[20]. Фільм мав помірний успіх, і у\ «Нью-Йорк Таймс» написали, що фільм «тміг би залишитися звичайним середняком, якби не Джин Артур, яка з великою майстерністю виконала свою роль шкідливої ​​сестриці»[21].

Потім послідувала роль у фільмі «На півдорозі до раю» (1929), де знявся також популярний на той час Чарльз Роджерс. Журнал Variety, говорячи про цей фільм, написав, що що «кар'єра Джин була б значно успішнішою, якби вона постаралася виглядати більш сексуально». Селзнік надав їй роль дружини Вільяма Павелла у фільмі «Вулиця удачі» (1930). Однак на режисера фільму Джона Кромвеля акторка не справила враження, він порадив Артур залишити думки про Голлівуд і повернутися назад до Нью-Йорка. До 1930 року роман Джин Артур і Селзніка закінчився, в результаті чого її кар'єра у «Paramount» похитнулася[22]. Після декількох досить незначних анемічних ролей інженю у посередніх фільмах, Артур дебютувала в маленькій ролі на сцені «Pasadena Playhouse» у десятиденному шоу «Пісня весни». Повернувшись до Голлівуду, Артур бачить, що її кар'єра погіршується, і перефарбовується у блондинку в спробі підвищити свій імідж та уникнути порівняння з більш успішною Мері Брайан. Однак її зусилля були вже ні до чого: до середини 1931-го закінчився її трирічний контракт з «Paramount». Продовжувати його не стали — зокрема, через фінансові труднощі на студії, що виникли з приводу Великої депресії[23].

Бродвей і Columbia Pictures[ред. | ред. код]

Джин Артур з Рональдом Колманом у фільмі «Все місто говорить» (1942).

Наприкінці 1931 року Артур повернулася до Нью-Йорку, де агент Бродвею допоміг їй отримати роль у адаптації п'єси «Лісістрати», яка була поставлена ​​в «Театрі Рів'єра» 24 січня 1932 року. Через кілька місяців Артур дебютувала у бродвейській виставі «Іноземні романи», разом з Дороті Гіш і Осгудом Перкінсом. Проте, незважаючи на успіх і хорошу гру Джин, театр закрився після 23 виступів. Тим не менш, критики були вражені її роботою на сцені[24]. Незабаром Артур виграла жіночу роль у виставі «Чоловік, який вправляв собі мізки», прем'єра якої відбулася 8 вересня 1932 року в Бродхерстському театрі. Через негативні відгуки театр довелося закрити[25]. Після цього акторка повертається до Каліфорнії для відпочинку. Там вона отримує свою першу за два роки кінороль у фільмі «Минуле Мері Холмс» (1933) студії RKO Pictures.

Повернувшись на Бродвей, Артур продовжує з'являтися у невеликих п'єсах, які не мали особливого успіху. Однак критики продовжували хвалити її в своїх оглядах, відзначаючи при цьому, що Артур набуває все більшої впевненості у собі. Порівнюючи свою кар'єру в Голлівуді і Нью-Йорку, Артур говорила:

«

Я не думаю, що Голлівуд — це те місце, де ти можеш бути самим собою. Людина повинна знайти себе ще до приїзду сюди. На сцені я знайшла себе, відчула себе у іншому світі. Тут враховували мою індивідуальність. Режисер повірив у мене, і я зрозуміла, яке це — бути самим собою. [..] Я дізналася, що означає опинитися лицем до лиця з глядачами і забути про них, граючи роль. Бачити вогні рампи — і не помічати їх, бачити реакцію сотень людей відразу, але зануритися у роль настільки, що просто не звертати на це уваги.

Оригінальний текст(англ.)
I don't think Hollywood is the place to be yourself. The individual ought to find herself before coming to Hollywood. On the stage I found myself to be in a different world. The individual counted. The director encouraged me and I learned how to be myself. [..] I learned to face audiences and to forget them. To see the footlights and not to see them; to gauge the reactions of hundreds of people, and yet to throw myself so completely into a role that I was oblivious to their reaction.[26]
»

Вибрана фільмографія[ред. | ред. код]

Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1923 ф Камео Кірбі Cameo Kirby Енн Плейделл
1924 ф Залізний кінь The Iron Horse Репортер (в титрах не вказана)
1925 ф Сім шансів Seven Chances Портьє в заміському клубі
(в титрах не вказана)
1927 ф Переможці пустелі Winners of the Wilderness (в титрах не вказана)
1928 ф Братська любов Brotherly Love Мері
1930 ф Вулиця удачі Street of Chance Джудіт Марсден
1935 ф Все місто говорить The Whole Town's Talking Міс Кларк
1936 ф «Містер Дідс переїжджає до міста Mr. Deeds Goes to Town Луїза Беннет
1937 ф Історію роблять уночі History Is Made at Night Айрін Вейл
1938 ф З собою не забрати You Can't Take It With You Еліс Сікамор
1939 ф Тільки ангели мають крила Only Angels Have Wings Бонні Лі
1939 ф Містер Сміт вирушає до Вашингтона Mr. Smith Goes to Washington Кларисса Сондерс
1941 ф Диявол і міс Джонс The Devil and Miss Jones Мері Джонс
1942 ф Все місто говорить The Talk of the Town Міс Нора Шеллі
1943 ф Чим більше, тим веселіше The More the Merrier Констанс Мілліган
1948 ф Іноземний роман A Foreign Affair Фібі Фрост
1953 ф Шейн Shane Меріан Старрет

Примітки[ред. | ред. код]

  1. The 16th Academy Awards (англ). Academy of Motion Picture Arts and Sciences. Архів оригіналу за 15 липня 2015. Процитовано 15 липня 2015. 
  2. Soares, Andre. Jean Arthur/Joel McCrea/The More the Merrier Screening (англ). Alternative Film Guide. Процитовано 15 липня 2015. 
  3. Harvey 1987, с. 351.
  4. Oller 1997, с. 1.
  5. Oller 1997, с. 2.
  6. Genealogy: Jean Arthur. RootsWeb.ancestry.com (англ). Процитовано 15 липня 2015. 
  7. Oller 1997, с. 34.
  8. Vermilye 2012, с. 4
  9. Vermilye 2012, с. 5
  10. Oller 1997, с. 42.
  11. Oller 1997, с. 43.
  12. Seven Chances (1925) - Three Movie Buffs Review (англ). Three Movie Buffs. 18 травня 2011. Процитовано 19 липня 2015. 
  13. Oller 1997, с. 45.
  14. Oller 1997, с. 51.
  15. Oller 1997, с. 53.
  16. Oller 1997, с. 58.
  17. Oller 1997, с. 58.
  18. Drowne, Kathleen Morgan; Huber, Patrick (2004). The 1920's. Greenwood Publishing Group. с. 237. ISBN 0-313-32013-6. 
  19. Stenn 1988, с. 178.
  20. Stenn 1988, с. 179.
  21. Oller 1997, с. 61.
  22. Oller 1997, с. 62
  23. Oller 1997, с. 64.
  24. Oller 1997, с. 69.
  25. Oller 1997, с. 70.
  26. Oller 1997, с. 71.

Література[ред. | ред. код]

  • Harvey, James (1998). Romantic Comedy in Hollywood: From Lubitsch to Sturges (англійською). New York: Da Capo Press. с. 734. ISBN 0-30680-832-3. 
  • Oller, John (2004). Jean Arthur: The Actress Nobody Knew (англійською). New York: Limelight Editions. с. 358. ISBN 0-87910-278-0. 
  • Vermilye, Jerry (2012). Jean Arthur: A Biofilmography (англійською). Bloomington: AuthorHouse. с. 164. ISBN 978-1467043274. 

Посилання[ред. | ред. код]