Ератосфен (кратер)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ератосфен
лат. Eratosthenes
Мозаїка знімків зонда Lunar Reconnaissance Orbiter(ширина зображення — 80 км)
Мозаїка знімків зонда Lunar Reconnaissance Orbiter
(ширина зображення — 80 км)
14°28′ пн. ш. 11°19′ зх. д. / 14.47° пн. ш. 11.32° зх. д. / 14.47; -11.32Координати: 14°28′ пн. ш. 11°19′ зх. д. / 14.47° пн. ш. 11.32° зх. д. / 14.47; -11.32
Небесне тіло Місяць
Тип метеоритний
Діаметр 59 км
Середня глибина 3400[1] м
Епонім Ератосфен
Назву затверджено 1935
У базах даних GPN
Ератосфен (Місяць)
Ератосфен
Ератосфен
Ератосфен (Місяць, видимий бік)
Ератосфен
Commons-logo.svg Ератосфен на Вікісховищі
Карта околиць
Ератосфен на світанку
AS17-145-22285.jpg
Magnify-clip.png
Знімок «Аполлона-17» (1972). Вгорі видно численні ланцюжки дрібних вторинних кратерів Ератосфена.
Ланцюжок вторинних кратерів Ератосфена, вздовж якого тягнеться слабкий промінь[2]. Розташований на півдні Моря Дощів, довжина — біля 100 км.

Ератосфен (лат. Eratosthenes) — кратер на Місяці, в Затоці Спеки на сході Океану Бур. Діаметр — 59 км, глибина — біля 3,4 км[3][1]. Це відносно молодий кратер; він добре зберігся, хоча й уже втратив яскраві промені. Період геологічної історії Місяця, коли з'явилися подібні кратери, названо за його ім'ям: ератосфенівський період (хоча ні час появи кратера, ні межі періоду точно не встановлені)[4].

Назва[ред.ред. код]

Кратер Ератосфен названо на честь видатного вченого Давньої Греції Ератосфена. Це ім'я йому дав 1651 року Джованні Річчолі[5][6], а 1935 року воно разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами було затверджене Міжнародним астрономічним союзом[7].

Інші місячні картографи давнини називали цей кратер інакше. 1645 року Міхаель ван Лангрен дав йому ім'я Haro[8][9]. Ян Гевелій, що переносив на Місяць земні топоніми, 1647 року назвав кратер латинським ім'ям італійського острова Вулькано — Vulcania Insula[10][11].

Розташування[ред.ред. код]

Координати центру Ератосфена — 14°28′ пн. ш. 11°19′ зх. д. / 14.47° пн. ш. 11.32° зх. д. / 14.47; -11.32[7] Він знаходиться на сході Океану Бур, на північному краю Затоки Спеки. Його вал на півночі зливається з західним кінцем місячних Апеннін, за якими лежить Море Дощів. За 80 км на південний захід від Ератосфена лежить «кратер-привид» Стадій, а за 220 км — яскравий молодий кратер Коперник. Між Ератосфеном та Стадієм тягнеться нерівне узвишшя висотою до 1,5 км[3].

Опис[ред.ред. код]

Ератосфен — молодий кратер, і тому він добре зберігся та має чіткі обриси. Його контур дещо хвилястий (на заході сильніше, ніж на сході), а на схилах багато добре виражених терас, подекуди так само хвилястих[12]. Дно пласке з численними дрібними нерівностями та центральною гіркою. Вона має кілька вершин і в плані нагадує букву Λ з вершиною на північному заході. Великих кратерів, тріщин та лавового покриву на дні Ератосфена нема, натомість є застиглий ударний розплав[12].

Діаметр Ератосфена — біля 60 км, а ширина внутрішнього схилу — біля 15 км. Вал височіє над навколишньою місцевістю на 0,8–2,0 км (найвищий — на північному заході), а дно лежить глибше за неї на 1,8 км. Відносно дна кратера висота його валу складає 2,6–3,8 км[3] (в середньому 3,4 км[1]), а центрального узвишшя — біля 1,1 км[3].

Ератосфен оточений численними дрібними вторинними кратерами, багато з яких утворюють ланцюжки. Світлих променів у нього майже нема: за час його існування вони вже встигли потьмяніти. Лише на північному заході від кратера, в Морі Дощів, є один майже непомітний промінь, що тягнеться вздовж ланцюжка його вторинних кратерів[2]. На Ератосфені видно сліди викидів недалекого кратера Коперник[2], вторинних кратерів якого в цій області дуже багато[13].

Спостереження[ред.ред. код]

Ератосфен — примітний, добре збережений і цікавий для аматорських спостережень кратер. Деталі його рельєфу найкраще видно на 8–9 день після нового або повного Місяця, коли поряд із ним проходить термінатор. На повному Місяці його майже не видно (частково тому, що його маскує променева система сусіднього кратера Коперник)[12][14]. Ці два об'єкти яскраво демонструють відмінність молодих (світлих) та дещо старших (темних) кратерів; на їх прикладі добре видно, що промені зникають ще до помітного руйнування самих кратерів. В інших аспектах вони досить схожі. Обидва вони є типовими для періодів місячної історії, названих за їх іменами.

Зміни освітлення кратера протягом місячної доби призводять до гри світла й тіні, що справляє враження руху його дном темних плям. У десятих — двадцятих роках 20 століття його спостерігав видатний астроном Вільям Генрі Пікерінг. Він докладно описав свої спостереження в серії публікацій, де інтерпретував ці рухомі плями як скупчення живих організмів[15][16][17][14].

Супутникові кратери[ред.ред. код]

Ці кратери, розташовані в околицях Ератосфена, названо його ім'ям з доданням великої латинської літери[7].

Ератосфен Координати Діаметр, км
A 18°20′ пн. ш. 8°20′ зх. д. / 18.34° пн. ш. 8.33° зх. д. / 18.34; -8.33 (Ератосфен A) 5,7
B 18°42′ пн. ш. 8°42′ зх. д. / 18.70° пн. ш. 8.70° зх. д. / 18.70; -8.70 (Ератосфен B) 5,3
C 16°53′ пн. ш. 12°23′ зх. д. / 16.89° пн. ш. 12.39° зх. д. / 16.89; -12.39 (Ератосфен C) 5,2
D 17°26′ пн. ш. 10°54′ зх. д. / 17.44° пн. ш. 10.90° зх. д. / 17.44; -10.90 (Ератосфен D) 3,8
E 17°56′ пн. ш. 10°53′ зх. д. / 17.93° пн. ш. 10.89° зх. д. / 17.93; -10.89 (Ератосфен E) 3,8
F 17°41′ пн. ш. 9°55′ зх. д. / 17.69° пн. ш. 9.91° зх. д. / 17.69; -9.91 (Ератосфен F) 4,0
H 13°19′ пн. ш. 12°15′ зх. д. / 13.31° пн. ш. 12.25° зх. д. / 13.31; -12.25 (Ератосфен H) 3,5
K 12°51′ пн. ш. 9°16′ зх. д. / 12.85° пн. ш. 9.26° зх. д. / 12.85; -9.26 (Ератосфен K) 4,3
M 14°01′ пн. ш. 13°35′ зх. д. / 14.02° пн. ш. 13.59° зх. д. / 14.02; -13.59 (Ератосфен M) 3,5
Z 13°45′ пн. ш. 14°06′ зх. д. / 13.75° пн. ш. 14.10° зх. д. / 13.75; -14.10 (Ератосфен Z) 0,6

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Westfall J.E. Digitized Lunar Crater Depths - Westfall (2000) Appendix // Atlas of the Lunar Terminator. — Cambridge University Press, 2000. — P. 274. — 292 p. — ISBN 0521590027. Архів оригіналу.
  2. а б в Wilhelms D. Chapter 12. Eratosthenian System // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 249–250. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  3. а б в г За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS
  4. Tanaka K.L., Hartmann W.K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.
  5. Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  6. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 212. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  7. а б в Eratosthenes. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 2010-10-18. Архів оригіналу за 2015-03-14. Процитовано 2015-03-14. 
  8. Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645)
  9. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 191, 199. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  10. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 235. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Vulcania Insula — у списку назв на с. 235)
  11. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 208. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  12. а б в Wlasuk P. T. Observing the Moon. — Springer Science & Business Media, 2000. — P. 72. — 181 p. — ISBN 978-1-852-33193-1.
  13. Wood C. (2007-04-09). Secondary matters. Архів оригіналу за 2015-03-14. 
  14. а б Moore, P. (October 2009). Moonwatch - crater Eratosthenes. Sky at Night Magazine. Архів оригіналу за 2015-03-15. 
  15. Pickering, W. H. (1919). Eratosthenes I, a study for the amateur. Popular Astronomy 27. с. 579–583. Bibcode:1919PA.....27..579P. 
  16. Pickering, W. H. (1924). Eratosthenes, No. 6. Popular Astronomy 32. с. 392–404. Bibcode:1924PA.....32..393P. 
  17. Moore, P. (1955). Life on the Moon?. Irish Astronomical Journal. 3 (5). с. 133–137. Bibcode:1955IrAJ....3..133M. 

Посилання[ред.ред. код]