Океан Бур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Океан Бур
лат. Oceanus Procellarum
Oceanus Procellarum (LRO).png
Місяць із боку Океану Бур
(мозаїка знімків зонда LRO)
Координати центра
21° пн. ш. 57° зх. д. / 21° пн. ш. 57° зх. д. / 21; -57
Розмір
2500–3000 км
Епонім
бурі
Назву затверджено 1935
Location of Oceanus Procellarum.jpg
Commons-logo.svg Океан Бур на Вікісховищі

Океан Бур (лат. Oceanus Procellarum) — найбільше місячне море. Лежить на заході видимого боку. Має неправильну форму й витягнутий із північного заходу на південний схід. Найбільший розмір — 2500 км (із прилеглими морями — 3000 км), а площа — більше 2 млн км2[1].

Західна межа Океану Бур відносно рівна та чітка, а на сході він зливається з численними морями та затоками. Це (з півночі на південь) Затока Роси, Море Дощів, Затока Спеки, Затока Центральна, Море Хмар, Море Вологості та Болото Епідемій. Окрім того, на сході океану всередині нього виокремлюють Море Островів, а на південному сході — Море Пізнане. Біля західного краю океану, в кратері Грімальді, є ще одна невелика морська ділянка.

Назва[ред.ред. код]

Сучасну назву цього океану, як і більшості місячних морів, запропонував Джованні Річчолі в 1651 році[2][3]. Як і назви деяких інших морів західної половини видимого боку Місяця, вона пов'язана з похмурою погодою — ймовірно, внаслідок тодішніх уявлень про вплив Місяця на погоду[3]. 1935 року її разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами затвердив Міжнародний астрономічний союз[4].

В давнину Океан Бур мав кілька інших назв. Біля 1600 року англійський фізик Вільям Гільберт — автор першої відомої карти Місяця, де було запропоновані назви для деталей його поверхні, — назвав основну частину цього океану Довгим островом (лат. Insula Longa)[5][3]. 1645 року Міхаель ван Лангрен, що працював при дворі іспанського короля Філіпа IV, назвав його Oceanus Philippicus, його західний берег — Littus Philippicum, а один із найпримітніших його кратерів — Philippi IV[6][7][8][9]. 1647 року Ян Гевелій назвав східну частину океану разом із морями Дощів та Хмар Середземним морем (Mare Mediterraneum), а західну — Східним морем (Mare Eoum). Окремі назви він дав і деяким меншим його частинам[10][11].

Опис[ред.ред. код]

Плато Аристарха. Ліворуч угорі — гори Агріколи, в центрі — долина Шретера, праворуч унизу — кратер Аристарх.

Товщина шару лави в Океані Бур, згідно з даними вимірюваннями напівзатоплених кратерів, складає кількасот метрів. На півночі океану вона здебільшого менша за 500 м, а в кількох місцях на півдні та в одному місці на півночі перевищує кілометр[12]. Поверхня океану на півдні вища, ніж на півночі (1,5–2 км проти 2–2,5 км під місячним рівнем відліку висот)[13]. Значних масконів Океан Бур не має[1].

Найпомітніші кратери Океану Бур — молоді яскраві променясті Коперник, Кеплер та Аристарх (останній — найяскравіший серед великих місячних кратерів[1]). Західна частина океану перетята ще й променями недалекого кратера Глушко, далекого кратера Ом та слабшими променями деяких інших кратерів.

В Океані Бур трапляються й височини, деякі з яких отримали власні назви. На сході океану, на межі з Морем Дощів, тягнуться Карпати та стоїть чимало окремих гір, зокрема, гора Виноградова та гора Деліля. Дещо західніше стоять гори Харбінгера, а ще західніше — височина під неофіційною назвою «плато Аристарха». На ній знаходяться яскравий кратер Аристарх, невелика гора Вітрувія, а поблизу неї — гори Агріколи. На півночі Океану Бур височіє гора Рюмкера, на південному сході (на краю Моря Пізнаного) — Рифейські гори, поблизу них (у самому морі) — гора Моро, а на південно-західному березі океану — гора Ханстена. Крім того, океан перетинають численні гряди, що тягнуться переважно з північного заходу на південний схід.

На заході океану, біля кратера Рейнер, лежить своєрідний об'єкт, що отримав назву Рейнер-гамма. Це яскрава ділянка в формі пуголовка, складеного звивистими стрічками з розмитими межами. В рельєфі вона не вирізняється. Подібні об'єкти (англ. Lunar Swirls) трапляються і в деяких інших місцях Місяця; їх походження загадкове[1].

Вулканічні об'єкти[ред.ред. код]

У трьох районах Океану Бур є яскраві прояви вулканізму. Найбільша така ділянка лежить на сході океану. Її основною частиною є плато Аристарха — узвишшя в вигляді ромба розміром 200×170 км. Там тягнеться кілька звивистих борозен, у тому числі найбільша з подібних борозен Місяця — більш ніж 160-кілометрова долина Шретера. Ймовірно, вони прорізані потоками лави. Плато вкрите червонуватими породами, що інтерпретуються як пірокластичні викиди[14][1].

Дещо менший вулканічний район лежить у центрі океану, біля кратера Маріус, і має розмір 250×150 км. Це скупчення численних невеликих куполоподібних вулканів під неофіційною назвою «пагорби Маріуса». Їх діаметр сягає 25 км, а висота — кількасот метрів. Там теж є звивисті борозни та пірокластичні породи. Крім того, регіон примітний дуже високим вмістом оксиду заліза та позитивною гравітаційною аномалією[14][1].

Ще менший вулканічний об'єкт знаходиться на півночі океану й відомий як гора Рюмкера. Це округла височина діаметром біля 70 км і висотою біля кілометра, всіяна вулканічними куполами[14][1].

Геологічна історія[ред.ред. код]

Карта концентрації торію. Видно її збільшення в області гіпотетичного басейну Океану Бур (на видимому боці Місяця, ліворуч) та в басейні Південний полюс — Ейткен (на зворотному боці, праворуч).

Походження Океану Бур, ймовірно, пов'язане з походженням наймасштабнішої особливості поверхні Місяця — різкої відмінності його видимого та зворотного боку. На видимому боці значно тонша кора, і тому там лежать і океан, і майже всі моря[12]. На цьому боці, особливо в північно-західній частині, є й особливості хімічного складу ґрунту: зокрема, там сильно підвищений вміст заліза, титану, торію та елементів групи KREEP (калій (K), рідкісноземельні елементи (REE) та фосфор (P))[15][16]. Є кілька гіпотез, що пояснюють ці відмінності.

За однією версією, більша частина видимого боку Місяця охоплена слідом гігантського зіткнення, який називають басейном Океану Бур чи басейном Гаргантюа. Його діаметр оцінюють у 3200 км, що робить його найбільшим кратером Місяця та одним із найбільших — усієї Сонячної системи. Окрім головного 3200-кілометрового кільця, для нього припускають наявність двох внутрішніх. Центр цього басейну лежить у Морі Дощів, західна межа збігається з західною межею Океану Бур, що пояснює її округлість, південна проходить по краю морів Хмар та Вологості, а східна — по Морю Спокою. При його утворенні на поверхні опинилися породи з великої глибини, що й спричинило своєрідний хімічний склад ґрунту. На існування цього басейну вказує не тільки розташування морів, а й деякі інші особливості рельєфу в цьому районі[17]. Басейн Океану Бур разом із басейном Південний полюс — Ейткен належить до найстарших деталей поверхні Місяця, що збереглися досі[12][17][18]. Тому він настільки зруйнований пізнішими зіткненнями та виверженнями, що його існування є сумнівним[19][20].

Інша гіпотеза пояснює особливості видимого боку Місяця наявністю вдвічі більшого басейну з центром у Морі Спокою[21][22].

Згідно з іще однією версією, різниця між місячними півкулями — наслідок падіння космічного тіла на зворотний, а не на видимий бік супутника. В моделях утворення Місяця разом із ним нерідко утворюються менші супутники Землі. Згодом вони можуть впасти на Місяць із дуже малою швидкістю — 2–3 км/с. При такому падінні замість кратера має з'явитися горб[23].

Існують і інші пояснення відмінності місячних півкуль. Можливо, це результат внутрішніх процесів — наприклад, неоднорідності нагріву надр припливним тертям, особливостей конвекції в надрах чи асиметричного застигання океану магми[23][24].

Сучасний лавовий покрив Океану Бур з'явився значно пізніше за його гіпотетичний басейн. Вік різних ділянок цього покриву, визначений за концентрацією кратерів, лежить у межах 1,2–3,6 млрд років[25]. Після застигання лави в океані з'явилися гряди та деякі з його кратерів — зокрема, променясті.

Приземлення космічних апаратів[ред.ред. код]

«Сервеєр-3» та Піт Конрад в Океані Бур. На горизонті — місячний модуль «Аполлона-12».

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Wilkinson J. Study area 16: Oceanus Procellarum; Study area 17: western limb // The Moon in Close-up. — Springer Science & Business Media, 2010. — P. 281–295. — 321 p. — ISBN 9783642148057. — DOI:10.1007/978-3-642-14805-7.
  2. Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  3. а б в Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва : Физматлит, 2009. — С. 195–196, 200–201. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  4. Oceanus Procellarum. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 2010-10-18. Архів оригіналу за 2013-08-16. Процитовано 2015-05-59. 
  5. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 10–15. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  6. Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645)
  7. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 198. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  8. Lynn, W. T. (1908). Langrenus and his lunar nomenclature. The Observatory 31. с. 249–250. Bibcode:1908Obs....31..249L. 
  9. Montgomery S. L. The Moon & the Western Imagination. — University of Arizona Press, 1999. — P. 156, 166. — 265 p. — ISBN 9780816519897.
  10. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 232. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Mediterraneum Mare — у списку назв на с. 232)
  11. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  12. а б в Wilhelms D. Chapter 5. Mare materials // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 99, 103. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  13. За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS
  14. а б в Whitford-Stark, J. L.; Head, J. W. (1977). The Procellarum volcanic complexes: Contrasting styles of volcanism. In: Lunar Science Conference, 8th, Houston, Tex., March 14-18, 1977, Proceedings. Volume 3. (A78-41551 18-91) New York, Pergamon Press, Inc. с. 2705–2724. Bibcode:1977LPSC....8.2705W. 
  15. Byrne C. Chapter 1.5. Mineral composition // The Moon's Near Side Megabasin and Far Side Bulge. — Springer Science & Business Media, 2014. — P. 3–4. — 138 p. — ISBN 9781461469490.
  16. Jolliff, Bradley L.; Gillis, Jeffrey J.; Haskin, Larry A.; Korotev, Randy L.; Wieczorek, Mark A. (2000). Major lunar crustal terranes: Surface expressions and crust-mantle origins. Journal of Geophysical Research 105 (E2). с. 4197–4216. Bibcode:2000JGR...105.4197J. doi:10.1029/1999JE001103. 
  17. а б Wilhelms D. Chapter 8. Pre-Nectarian System // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 143–145, 148, 157. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  18. Wilhelms D. Plate 3A (Geologic map of ringed basins), Plate 4A (Maria) // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  19. Andrews-Hanna, J. C., Zuber M. T. (2010). Elliptical craters and basins on the terrestrial planets. The Geological Society of America Special Paper 465. с. 1–13. doi:10.1130/2010.2465(01). 
  20. Wood C. A. (2004-08-14). Impact Basin Database. lpod.org. Архів оригіналу за 2014-08-07. Процитовано 2015-02-07. 
  21. Byrne C. J. (2007). A Large Basin on the Near Side of the Moon. Earth, Moon, and Planets 101 (3–4). с. 153–188. Bibcode:2007EM&P..101..153B. doi:10.1007/s11038-007-9225-8. 
  22. Byrne, C. J. (2011). Absolute Zircon Ages for Pre-Nectarian Events and a Proposed Age for the Near Side Megabasin. 42nd Lunar and Planetary Science Conference, held March 7-11, 2011 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1608, p.1518. Bibcode:2011LPI....42.1518B. 
  23. а б Jutzi, M.; Asphaug, E. (2011). Forming the lunar farside highlands by accretion of a companion moon. Nature 476 (7358). с. 69–72. Bibcode:2011Natur.476...69J. doi:10.1038/nature10289. 
  24. Nakamura, R.; Yamamoto, S.; Matsunaga, T.; Ishihara, Y.; Morota, T.; Hiroi, T.; Takeda, H.; Ogawa, Y.; Yokota, Y.; Hirata, N.; Ohtake, M.; Saiki, K. (2012). Compositional evidence for an impact origin of the Moon's Procellarum basin. Nature Geoscience 5 (11). с. 775–778. Bibcode:2012NatGe...5..775N. doi:10.1038/ngeo1614. 
  25. Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis // Recent Advances and Current Research Issues in Lunar Stratigraphy / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 18–21. — 159 p. — (Geological Society of America Special Paper 477). — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01).
  26. Blue, Jennifer. Mare Cognitum. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program. 
  27. Blue, Jennifer. Planitia Descensus. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program. 

Посилання[ред.ред. код]