Море Дощів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Море Дощів
лат. Mare Imbrium
Mimbrium.jpg
Координати центра
34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9
Розмір
1150 км
Епонім
дощ
Назву затверджено 1935
Море Дощів (Місяць, видимий бік)
Море Дощів

Commons-logo.svg Море Дощів на Вікісховищі
Море Дощів увечері. На термінаторі видно Альпи (вище) та Апенніни (нижче).
Південна частина Моря Дощів, погляд із півночі. На передньому плані — кратер Піфей. Місцевість перетинають промені кратера Коперник, що лежить на горизонті. Знімок «Аполлона-17» (1972).

Море Дощів (лат. Mare Imbrium) — море на Місяці, в північно-західній частині видимого боку. Друге за розміром місячне море після Океану Бур: його діаметр — біля 1150 км[1], а площа — 1 130 000 км2[2]. Має круглу форму й оточене переривчастим кільцем високих гірських хребтів.

Як і інші місячні моря, Море Дощів — це темна лавова рівнина. Вона лежить у величезному кратері (імпактному басейні) — одному з найбільших та наймолодших басейнів Місяця[3]. Сліди викидів, що розлетілися при його утворенні, простежуються на більшій частині видимого боку супутника[4]. Появою басейну Моря Дощів розпочався відрізок геологічної історії Місяця, названий за його іменем, — імбрійський період[5].

Назва[ред.ред. код]

Сучасну назву цього моря, як і більшості місячних морів, запропонував Джованні Річчолі в 1651 році[6][7]. Як і назви деяких інших морів західної половини видимого боку Місяця, вона пов'язана з похмурою погодою — ймовірно, внаслідок тодішніх уявлень про вплив Місяця на погоду[7]. 1935 року її разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами затвердив Міжнародний астрономічний союз[1].

В давнину це море мало кілька інших назв. Ймовірно, саме його давньогрецький письменник Плутарх згадував під назвою «Святилище Гекати»[8] або «Западина Гекати», вважаючи місцем покарання неправедних душ[9][10]. Біля 1600 року англійський фізик Вільям Гільберт — автор першої відомої карти Місяця, де було запропоновані назви для деталей його поверхні, — назвав це море Великою Східною областю (лат. Regio Magna Orientalis)[11][7]. 1645 року Міхаель ван Лангрен дав йому назву «Австрійське море» (Mare Austriacum)[12][13]. 1647 року Ян Гевелій назвав його разом із Морем Хмар та частиною Океану Бур Середземним морем (Mare Mediterraneum), а інші деталі поверхні Місяця — назвами географічних об'єктів Середземномор'я та його околиць[14][15].

Розташування та суміжні об'єкти[ред.ред. код]

Море Дощів (мозаїка знімків LRO). Ширина зображення — 1500 км
Карта висот (жовте — височини, синє — низовини)

На південному заході Море Дощів широкою протокою зливається з Океаном Бур. На півдні (між Карпатами та Апеннінами) вужча протока з'єднує його з Затокою Спеки, а на сході (між Апеннінами та Кавказом) іще вужча — з Морем Ясності. На північному заході від Моря Дощів відходить Затока Райдуги, а на південному сході кілька височин виокремлюють із нього Болото Гниття. Ділянка поверхні моря поряд із цим болотом — між кратерами Архімед, Арістілл та Автолік — отримала назву «Затока Місячника».

За височинами, що оточують Море Дощів, лежать Море Холоду (на півночі), Море Парів (на південному сході), Море Островів (на південному заході) та Затока Роси Океану Бур (на північному заході)[16].

Вздовж країв Моря Дощів тягнеться кілька гірських хребтів. Це місячні Апенніни на його південно-східному краю, Карпати на південному, Юра на північно-західному (навколо Затоки Райдуги), Альпи на північно-східному та Кавказ на східному.

Координати центра Моря Дощів — 34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9Координати: 34°42′ пн. ш. 14°54′ зх. д. / 34.7° пн. ш. 14.9° зх. д. / 34.7; -14.9[1].

Басейн[ред.ред. код]

Море Дощів лежить у гігантському кратері (імпактному басейні), що утворився від удару астероїда. Гірське кільце, що оточує цей басейн, має діаметр 1160 км. Таким чином, це другий за розміром серед надійно ідентифікованих імпактних басейнів Місяця (після вдвічі більшого басейну Південний полюс — Ейткен)[3][17] і найбільший із добре збережених[18].

Окрім головного (гірського) кільця басейну Моря Дощів, у нього можна розрізнити й кілька інших, слабше виражених кілець (хоча іх кількість та положення в різних інтерпретаціях різні)[3][17]. Зокрема, всередині моря є майже неперервне кільце гряд («зморшок» лавового покриву) діаметром 670 км, вздовж якого розкидані окремі гори, не залиті лавою.

Форма цього басейну суттєво відхиляється від правильного набору концентричних кілець. Це добре видно на північному сході, де Альпи та Кавказ справляють враження роздвоєння головного валу[19]. Південна та східна частина цього валу (Карпати — Апенніни — Кавказ) концентрична зі згаданим кільцем гряд[20]. Біля їх спільного центра (на північному заході моря, 37° пн. ш. 19° зх. д. / 37° пн. ш. 19° зх. д. / 37; -19 (центр кільця гряд Моря Дощів)) лежить і маскон, а також головний центр розходження хребтів та долин, створених викидами басейну[4][21][22]. На всьому цьому ґрунтується версія, що в цьому місці (а не в центрі моря) і знаходиться центр цього басейну[20][4]. Є думка, що неузгодженість центрів моря та басейну — наслідок того, що північна частина головного валу змістилася з початкового положення на південний схід, лишивши після себе Море Холоду[19].

Навколишній рельєф[ред.ред. код]

Хребти в Гемських горах, сформовані при падінні викидів басейну Моря Дощів. Один із кращих видимих із Землі прикладів подібних структур[20]. Край басейну знаходиться ліворуч угорі на відстані 300 км; ширина зображення — 170 км.

Від басейну Моря Дощів радіально розходяться численні хребти та долини. Вони трапляються на більшій частині видимого боку Місяця (переважно на південному сході від цього моря[21]). На морських ділянках їх не видно, оскільки там вони, за окремими винятками, залиті лавою. Аналогічні форми рельєфу оточують і інші великі імпактні басейни Місяця[20][23][24].

Продовження цих хребтів та западин спрямовані усередину Моря Дощів, але не сходяться в одній точці. Здебільшого вони тяжіють до центра внутрішнього кільця (на північному заході моря, де знаходиться й маскон). Окрім того, біля центра моря вирізняється другий центр розходження цих об'єктів[4]. Ймовірно, наявність двох центрів розходження відображає різні стадії утворення басейну моря і є наслідком того, що удар відбувся під значним кутом до вертикалі[4][25][21][22].

Ці форми рельєфу з'явилися від падіння викидів, що розлетілися при появі басейну моря, і складені цими викидами разом із місцевими породами. Вони називаються імбрійською скульптурою (англ. Imbrium sculpture), а сукупність порід, що їх складають, — формацією Фра Мауро за назвою кратера, в околицях якого їх добре видно[26][5].

Лавовий покрив[ред.ред. код]

MoonLP150Q grav 150.jpg
Magnify-clip.png
Карта гравітаційного поля Місяця з поправкою на висоту (перераховано на рівень умовної сфери). Червоне — області посиленої гравітації (маскони); маскон Моря Дощів — верхній лівий.

Басейн Моря Дощів заповнений застиглою базальтовою лавою майже цілком. Головний виняток становить місцевість на південному сході басейну (навколо Болота Гниття), де стоять гори Архімеда. Окрім того, подекуди над лавовими рівнинами моря височіють менші гори. Товщина шару лави складає, за різними оцінками, від 1,5 до 5,2 км[3][17][27]. Висота поверхні моря зменшується з південного заходу на північ — північний схід. На південному заході поверхня моря лежить на 1,1 км нижче за середній рівень місячної поверхні, а на півночі — на 3 км[28]. Нею тягнуться численні невисокі гряди, що утворюють нерівне кільце вдвічі меншого, ніж море, діаметру. Воно зміщене від центра моря на північний захід. Уздовж цього кільця (особливо на півночі та сході) розкидано кілька невеликих гірських масивів.

У Морі Дощів простежуються окремі потоки застиглої лави, що досі зберегли рельєф, — найбільш виразні з подібних потоків на Місяці[29][30][31]. Деякі потоки височіють над навколишньою місцевістю на десятки метрів, а в довжину сягають сотень (іноді й більше 1000) кілометрів. Потоки різного віку дещо відрізняються складом (і, як наслідок, кольором): молода лава багатша на титан, ніж стара, і її відтінок дещо більш синій[29][30][28][32][33][34].

Море Дощів має маскон, що лежить дещо північно-західніше його центру. Гравітаційне прискорення там підвищене на 0,088 Ґал[3].

Деталі рельєфу[ред.ред. код]

Гори[ред.ред. код]

У Морі Дощів, особливо в східній частині, стоїть чимало невеликих гір та масивів, найбільші з яких отримали назви. На півночі моря височіють Прямий Хребет, гори Тенеріфе та гора Піко, на північному сході — гора Пітон, на сході — гори Шпіцберген, на південному сході (поряд із кратером Архімед) — гори Архімеда. На південному заході моря (в районі межі з Океаном Бур) стоять гора Ла Гіра, гора Виноградова, гора Деліля та гори Харбінгер[16].

Гряди[ред.ред. код]

У Морі Дощів є кільце гряд діаметром біля 670 км, зміщене на північний захід від його центра. Кілька окремих гряд у південній частині цього кільця отримали назви: гряда Хайма, гряда Циркеля, гряди Штілле, гряда Хігазі та гряда Грабау. Між Морем Дощів та Океаном Бур лежать гряда Бачера, гряди Аргана, гряда Ардуіно та гряда Тери.

Кратери[ред.ред. код]

Найбільший — 260-кілометровий — кратер Моря Дощів розташований на його північно-західному краю, залитий лавою і утворює Затоку Райдуги. Поряд із північним краєм моря лежить (однак не з'єднується з ним) 100-кілометровий кратер Платон. На сході моря є 81-кілометровий кратер Архімед та 57-кілометровий кратер Кассіні. Всі ці кратери теж залиті лавою. Наступні за розміром кратери Моря Дощів — 54-кілометровий Арістілл, 39-кілометровий Автолік та 34-кілометровий Тимохаріс — примітні значною яскравістю та системою променів. Це стосується і менших кратерів Піфей та Ейлер. Всього в Морі Дощів 23 кратери діаметром >10 км (на рахуючи Затоку Райдуги)[27]. Південна частина моря вкрита довгими яскравими променями недалекого кратера Коперник[16].

У Морі Дощів є три найменовані ланцюжки кратерів: ланцюжок Тимохаріса, ланцюжок Юрія та ланцюжок П'єра.

Геологічна історія[ред.ред. код]

Зразок базальту з Болота Гниття на краю Моря Дощів, доставлений «Аполлоном-15»

Басейн Моря Дощів — один із наймолодших на Місяці[3]: він з'явився 3,8–3,9 млрд років тому[35]. Це стало початком імбрійського періоду геологічної історії Місяця, названого за іменем цього моря. Його поділяють на ранньоімбрійську та пізньоімбрійську епоху[5].

Асиметрія басейну Моря Дощів та поля його викидів, а також деяка витягнутість його внутрішнього кільця, вказує на те, що астероїдний удар, який створив цей басейн, був спрямований з північного заходу під кутом біля 30° до горизонталі[4][25][21]. Цей астероїд мав розмір порядку 100 км[36], але не більше 280 км (ця оцінка зроблена за геометрією хребтів та долин, що розходяться від басейну моря)[21].

Можливо, саме цей удар спричинив масштабні виливи лави на видимому боці Місяця протягом наступних кількох сотень мільйонів років[36]. В будь-якому випадку невдовзі після утворення басейну Моря Дощів (в межах 100 млн років) його почала заливати лава[28][32]. У цьому морі можна розрізнити десятки окремих потоків лави, що відрізняються віком та хімічним складом: молода лава містить більше титану, ніж стара[28][32]. Більше половини сучасної поверхні моря утворено лавою пізньоімбрійського віку, а дещо менше (здебільшого в західній частині) — ератосфенівського[26]. Вік лавових потоків Моря Дощів, визначений за концентрацією кратерів, лежить у межах 2,0–3,6 млрд років. Отже, вулканічна активність там тривала дуже довго — не менш ніж 1,6 млрд років[37]. Наймолодші — ератосфенівські — потоки беруть початок з невеликої ділянки біля кратера Ейлер на південному заході моря. Величезна довжина деяких потоків (>1000 км) вказує на те, що в'язкість лави була дуже малою, а швидкість виверження — великою[33]; ймовірно, вони утворилися протягом кількох діб[34].

Після появи басейну Моря Дощів, але до його остаточного залиття лавою в ньому з'явилися кратери, що зараз напівзатоплені, — зокрема, Архімед, Кассіні та кратер, у якому лежить Затока Райдуги.

Приземлення космічних апаратів[ред.ред. код]

Джеймс Ірвін та місячний ровер «Аполлона-15» у Болоті Гниття

Карти[ред.ред. код]

Карти Моря Дощів та найближчих околиць, видані в 1962–1967 роках (Aeronautical Chart Information Center, United States Air Force)[40]:

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Mare Imbrium. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 2010-10-18. Архів оригіналу за 2015-02-06. Процитовано 2015-02-06. 
  2. Whitford-Stark J. L. (May 1982). A preliminary analysis of lunar extra-mare basalts: Distribution, compositions, ages, volumes, and eruption styles. The Moon and the Planets 23 (3). с. 323–338. Bibcode:1982M&P....26..323W. doi:10.1007/BF00928015.  (список морів за площею)
  3. а б в г д е Wood C. A. (2004-08-14). Impact Basin Database. lpod.org. Архів оригіналу за 2014-08-07. Процитовано 2015-02-07. 
  4. а б в г д е Schultz, P. H. (1995). Making the Man in the Moon: Origin of the Imbrium Basin. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference, volume 26, page 1251, (1995). Bibcode:1995LPI....26.1251S. 
  5. а б в Tanaka K.L., Hartmann W.K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.
  6. Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  7. а б в Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 195–196, 200–201. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  8. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 6–8. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  9. Петрова М. С. Природа души и мира в диалоге Плутарха «О лике, видимом на диске Луны» // Философия природы в античности и в Средние века / П. П. Гайденко, В. В. Петров. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — С. 122–131. — ISBN 5-89826-067-6.
  10. Плутарх. О лике, видимом на диске Луны (перевод Г. А. Иванова, примечания М. С. Петровой) // Философия природы в античности и в Средние века / П. П. Гайденко, В. В. Петров. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — С. 132–183. — ISBN 5-89826-067-6.
  11. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 10–15. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  12. Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645)
  13. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 198. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  14. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani: Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 232. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Mediterraneum Mare — у списку назв на с. 232)
  15. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — 264 p. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  16. а б в Карта видимого боку Місяця
  17. а б в Чикмачев В. И. Глава 3.6. Кольца Моря Дождей // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 117–123. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  18. Bussey, D. B. J.; Spudis, P. D.; Hawke, B. R.; Lucey, P. G.; Taylor, G. J. (1998). Geology and Composition of the Apennine Mountains, Lunar Imbrium Basin. 29th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 16-20, 1998, Houston, TX, abstract no. 1352. Bibcode:1998LPI....29.1352B. 
  19. а б Whitford-Stark, J. L. (1981). Modification of multi-ring basins - the Imbrium model. In: Multi-ring basins: Formation and evolution; Proceedings of the Lunar and Planetary Science Conference, Houston, TX, November 10-12, 1980. (A82-39033 19-91) New York and Oxford, Pergamon Press, 1981. с. 113–124. Bibcode:1981mrbf.conf..113W. 
  20. а б в г Hartmann, W. K. (1964). Radial Structures Surrounding Lunar Basins, I: The Imbium System. Communications of the Lunar and Planetary Laboratory 2. с. 1–16. Bibcode:1964CoLPL...2....1H. 
  21. а б в г д Schultz, P. H.; Papamarcos, S. (2010). Evolving Flowfields from Imbrium and Orientale Impacts. 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.2480. Bibcode:2010LPI....41.2480S. 
  22. а б Wood C. A. (2010-01-24). Radiating linears. lpod.wikispaces.com. Архів оригіналу за 2015-02-22. Процитовано 2015-02-22. 
  23. Hartmann, W. K. (1981). Discovery of multi-ring basins: Gestalt perception in planetary science. Multi-ring basins: Formation and evolution; Proceedings of the Lunar and Planetary Science Conference, Houston, TX, November 10-12, 1980. (A82-39033 19-91). с. 79–90. Bibcode:1981mrbf.conf...79H. 
  24. Head J. W. (1976). Evidence for the sedimentary origin of Imbrium sculpture and lunar basin radial texture. The Moon 15 (3-4). с. 445–462. Bibcode:1976Moon...15..445H. doi:10.1007/BF00562252. 
  25. а б Schultz, P. H. (2001). Origin and Implications of the Imbrium Sculpture. 32nd Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 12-16, 2001, Houston, Texas, abstract no.1900. Bibcode:2001LPI....32.1900S. 
  26. а б Stöffler, D.; Ryder, G. (2001). Stratigraphy and Isotope Ages of Lunar Geologic Units: Chronological Standard for the Inner Solar System. Space Science Reviews 96 (1-4). Bibcode:2001SSRv...96....9S. doi:10.1023/A:1011937020193. 
  27. а б Thomson, B. J.; Grosfils, E. B.; Bussey, D. B. J.; Spudis, P. D. (2009). A new technique for estimating the thickness of mare basalts in Imbrium Basin. Geophysical Research Letters 36 (12). Bibcode:2009GeoRL..3612201T. doi:10.1029/2009GL037600. 
  28. а б в г Thiessen, F.; Besse, S.; Staid, M. I.; Hiesinger, H. (2014). Mapping lunar mare basalt units in Mare Imbrium as observed with the Moon Mineralogy Mapper (M³). Planetary and Space Science 104. с. 244–252. Bibcode:2014P&SS..104..244T. doi:10.1016/j.pss.2014.10.003. 
  29. а б Garry, W. B.; Robinson, M. S.; Lroc Team (2010). Observations of Flow Lobes in the Phase I Lavas, Mare Imbrium, the Moon. 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.2278. Bibcode:2010LPI....41.2278G. 
  30. а б Garry, W. B. (2014). The Mare Imbrium Flow Field: Regional Geologic Context of the Chang'e 3 Landing Site. 45th Lunar and Planetary Science Conference, held 17-21 March, 2014 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1777, p.2169. Bibcode:2014LPI....45.2169G. 
  31. Wilhelms D. Chapter 5. Mare materials // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 86. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  32. а б в Hiesinger, H.; Jaumann, R.; Neukam, G.; Head, J. W. (2000). Ages of mare basalts on the lunar nearside. Journal of Geophysical Research 105 (E12). с. 29239–29276. Bibcode:2000JGR...10529239H. doi:10.1029/2000JE001244. 
  33. а б Schaber, G. G. (1973). Lava flows in Mare Imbrium: Geologic evaluation from Apollo orbital photography. Proceedings of the Lunar Science Conference 4. с. 73–92. Bibcode:1973LPSC....4...73S. 
  34. а б Schaber, G. G.; Boyce, J. M.; Moore, H. J. (1976). The scarcity of mappable flow lobes on the lunar maria - Unique morphology of the Imbrium flows. Proceedings of 7th Lunar Science Conference, Houston, Tex., March 15-19, 1976. Volume 3. (A77-34651 15-91) New York, Pergamon Press, Inc., 1976. с. 2783–2800. Bibcode:1976LPSC....7.2783S. 
  35. Merle, R. E.; Nemchin, A. A.; Grange, M. L.; Whitehouse, M. J.; Pidgeon, R. T. (2014). High resolution U-Pb ages of Ca-phosphates in Apollo 14 breccias: Implications for the age of the Imbrium impact. Meteoritics & Planetary Science 49 (12). с. 2241–2251. Bibcode:2014M&PS...49.2241M. doi:10.1111/maps.12395. 
  36. а б Wlasuk P. T. Observing the Moon. — Springer Science & Business Media, 2000. — P. 34. — 181 p. — ISBN 978-1-852-33193-1.
  37. Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis // Recent Advances and Current Research Issues in Lunar Stratigraphy / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 18–21. — 159 p. — (Geological Society of America Special Paper 477). — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01).
  38. Murphy T. W., Adelberger E. G., Battat J. B. R., Hoyle C. D., Johnson N. H., McMillan R. J., Michelsen E. L., Stubbs C. W., Swanson H. E. (2011). Laser ranging to the lost Lunokhod 1 reflector. Icarus 211 (2). с. 1103–1108. arXiv:1009.5720. Bibcode:2011Icar..211.1103M. doi:10.1016/j.icarus.2010.11.010. Архів оригіналу за 2014-08-20. 
  39. Lunokhod-1 traverse map (Landing site "Luna-17"). Moscow State University of Geodesy and cartography (MIIGAiK), German Aerospace Center (DLR). 2012. Архів оригіналу за 2013-02-22. Процитовано 2014-08-24. 
  40. The Lunar Cartographic Dossier. Series: NASA-CR 1464000. Defense Mapping Agency, Aerospace Center; edited by Lawrence A. Schimerman. 1973. 

Посилання[ред.ред. код]