Затока Спеки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Затока Спеки
лат. Sinus Aestuum
Sinus Aestuum (LRO).png
Затока Спеки. Великий кратер ліворуч угорі — Ератосфен, лівіше та нижче — Стадій, гори вгорі — Апенніни. Праворуч та внизу видно темні ділянки, вкриті вулканічними викидами.
Координати центра
12°06′ пн. ш. 8°18′ зх. д. / 12.1° пн. ш. 8.3° зх. д. / 12.1; -8.3
Розмір
300 км
Епонім
спека
Назву затверджено 1935
Затока Спеки. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Затока Спеки

Commons-logo.svg Затока Спеки на Вікісховищі

Затока Спеки (лат. Sinus Aestuum) — морська ділянка на видимому боці Місяця, на східному краю Океану Бур. Розмір — близько 300 км, координати центру — 12°06′ пн. ш. 8°18′ зх. д. / 12.1° пн. ш. 8.3° зх. д. / 12.1; -8.3 (Затока Спеки)[1].

На заході Затока Спеки зливається з Океаном Бур і не має чіткої межі. В цьому напрямку від неї лежить великий кратер Коперник, а за ним — Море Островів. На південному сході просторе узвишшя відділяє Затоку Спеки від Затоки Центральної, а на сході менше узвишшя — від Моря Парів. На півночі вона обмежена Апеннінами, за якими лежить Море Дощів.

На заході Затоки Спеки лежать два великі кратери — добре збережений Ератосфен та «кратер-привид» Стадій. Район затоки примітний дуже сильними варіаціями альбедо: її західна частина вкрита яскравими викидами кратера Коперник, а узвишшя східного, південного та південно-західного берега — темними вулканічними викидами[2][3]. В одній із цих темних областей, на південь від затоки (5°48′ пн. ш. 7°42′ зх. д. / 5.8° пн. ш. 7.7° зх. д. / 5.8; -7.7 (Місто Груйтуйзена)), лежить ділянка незвичайного рельєфу — Місто Груйтуйзена.

Назва[ред. | ред. код]

Назва «Затока Спеки» (лат. Sinus Aestuum) з'явилася на карті Місяця 1651 року завдяки італійському астроному Джованні Річчолі. Однак у нього вона стосувалася затоки, що нині зветься Центральною, а об'єкт цієї статті лишився безіменним[4][5]. Згодом ця назва перейшла на нього, і станом на початок 20 століття це відображали всі основні місячні карти[6]. 1935 року її разом із багатьма іншими традиційними місячними назвами затвердив Міжнародний астрономічний союз[1].

Інші місячні картографи давнини називали цю затоку інакше. 1645 року Міхаель ван Лангрен назвав її разом з Морем Парів Католицькою протокою (лат. Fretum Catholicum)[7][8]. 1647 року Ян Гевелій, що переносив на Місяць земні топоніми, назвав її Sinus Hipponiates[9][10] (давня назва затоки Святої Євфимії[it] на півдні Італії)[11][12][13].

Опис[ред. | ред. код]

MoonLP150Q grav 150.jpg
Magnify-clip.png
Карта гравітаційного поля Місяця з поправкою на висоту (перераховано на рівень умовної сфери). Видно невеликий маскон Затоки Спеки.

Рельєф[ред. | ред. код]

Як і інші місячні затоки, Затока Спеки — це рівнина, вкрита застиглою лавою. Її поверхня лежить на 1,0–1,3 км нижче за місячний рівень відліку висот[14]. Товщина лавового покриву в середньому становить близько 200 м та збільшується зі сходу на захід. Максимуму — біля 1250 м — вона сягає біля кратера Стадій (ці дані отримані за вимірюваннями напівзатоплених кратерів)[15]. Це потовщення лави створює невеликий маскон, де гравітаційне прискорення підвищене на 0,04–0,06 Ґал[15].

У Затоці Спеки лежать два 60-кілометрові кратери: Ератосфен на північному заході та Стадій на заході. Перший з них добре збережений, а другий майже цілком затоплений лавою. Інших кратерів із власним ім'ям станом на 2015 рік у затоці нема. Але там багато дрібних безіменних та сателітних кратерів, бо затока (особливо її західна частина) всіяна вторинними кратерами сусіднього великого кратера Коперник. Дещо західніше Стадія вони утворюють довгі примітні ланцюжки.

На сході затоку та прилегле узвишшя перетинають кілька борозен, відомі як борозни Боде (лат. Rimae Bode). На південному сході затоки паралельно її краю тягнеться довга безіменна гряда. Між нею та берегом висота поверхні затоки збільшена на 300 м[14]. Можливо, це результат скиду, що проходить під грядою, а сама вона відмічає внутрішнє кільце гіпотетичного басейну Затоки Спеки[16]. Окрім того, на лавових рівнинах затоки трапляються дрібні височини та западини, що можуть мати вулканічне походження[17].

Вулканічні викиди[ред. | ред. код]

Темна ділянка на південному березі Затоки Спеки. Темні породи деякою мірою замасковані світлими викидами, але навколо дрібних кратерів їх добре видно, бо при появі цих кратерів вони були знов викинуті на поверхню[2]. Погляд на північ; на горизонті видно Апенніни. Фото «Аполлона-12» (1969)

На берегах Затоки Спеки (на сході, півдні та південному заході) лежать три просторі темні області з розмитими межами. Це найтемніші ділянки Місяця[18]; серед собі подібних вони одні з найбільших та найпримітніших (хоча подекуди їх і маскують світлі викиди Коперника). Їх розмір сягає 100–150 км. На саму затоку вони не поширюються, оскільки там їх темні породи вкрила лава. Під нею, ймовірно, сховане й джерело цих порід. За сучасними уявленнями, це пірокластичні викиди вибухових або фонтаноподібних вивержень, коли дрібні частки розліталися на десятки та сотні кілометрів. Товщина їх шару на цих ділянках, за даними радарного зондування апарату «Каґуя», сягає 100–300, а подекуди й більше 400 м[19]. Темні області південних берегів Затоки Спеки — єдині на Місяці місця, де виявлено (за даними супутникових спостережень) породи з високим вмістом шпінелі. В східній темній області цих порід нема; вона дещо відрізняється від південних і за іншими параметрами і, ймовірно, з'явилася при іншому виверженні[2][20][17][21].

Дослідження зразків, доставлених із подібної ділянки астронавтами «Аполлона-17», показали, що темний колір цим породам надає високий вміст заліза та титану. Для деяких таких ділянок вдалося ідентифікувати джерело виверження, і воно виявилося заглибленням типу борозни чи долини. Трапляються вони переважно по краях затоплених лавою імпактних басейнів[2][3].

Геологічна історія[ред. | ред. код]

Існує гіпотеза, що Затока Спеки лежить у великому зруйнованому кратері (басейні)[22][16][17]. З'явився він, за деякими уявленнями, раніше басейну сусіднього Моря Дощів[23][17][15], а за деякими — пізніше[24].

Згодом у районі Затоки Спеки відбувалися вибухові вулканічні виверження, що вкрили околиці темними породами[2][3]. Ще пізніше з'явився лавовий покрив затоки. Сучасна її поверхня утворена лавою пізньоімбрійського віку[25]. Є в околицях і дрібні лавові ставки, старші за темні викиди; отже, ефузивні виверження деякий час перемежовувалися з вибуховими[21]. Утворення дрібних вулканічних западин та височин у затоці продовжувалося й після появи лавового покриву[17].

Ще до залиття затоки лавою в ній з'явився кратер Стадій, а після залиття — Ератосфен. Після Ератосфена (біля 800 млн років тому) біля затоки з'явився кратер Коперник, що вкрив її, особливо західну частину, світлими викидами та численними вторинними кратерами[17].

Карти[ред. | ред. код]

Карти Затоки Спеки та найближчих околиць, видані в 1964 та 1966 році (Aeronautical Chart Information Center, United States Air Force)[26]:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Sinus Aestuum. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 2010-10-18. Архів оригіналу за 2013-08-31. Процитовано 2015-03-11. 
  2. а б в г д Weitz, Catherine M.; Head, James W.; Pieters, Carle M. (1998). Lunar regional dark mantle deposits: Geologic, multispectral, and modeling studies. Journal of Geophysical Research 103 (E10): 22725–22760. Bibcode:1998JGR...10322725W. doi:10.1029/98JE02027. 
  3. а б в Gaddis, L. R.; Pieters, C. M.; Hawke, B. R. (1985). Remote sensing of lunar pyroclastic mantling deposits. Icarus 61 (3): 461–489. Bibcode:1985Icar...61..461G. doi:10.1016/0019-1035(85)90136-8. 
  4. Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  5. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 217. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  6. Blagg, Mary A.; Saunder, Samuel Arthur. Collated list of lunar formations named or lettered in the maps of Neison, Schmidt, and Madler. — Edinburgh : Neill & co., ltd, 1913. — P. 46. — Bibcode:1913cllf.book.....B.
  7. Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645)
  8. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 200. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  9. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 231. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Hipponiates Sinus — у списку назв на с. 231)
  10. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 204. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  11. Cramer J. A. A Geographical and Historical Description of Ancient Italy. — Oxford : Clarendon Press, 1826. — P. 421.
  12. Map 46. Bruttii (description) // Barrington Atlas of the Greek and Roman World[en] / Ed. R. Talbert. — Princeton University Press, 2000.
  13. Hofmann J. Hipponiates // Lexicon Universale[ru]. — Lugdunum Batavorum : Jacob Hackium et al, 1698. — P. 518. (інше посилання)
  14. а б За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS
  15. а б в Sharp, J. B.; Gilbert, N.; de Hon, R. A. (1977). Mare Basalts in Sinus Aestum and Sinus Medii. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference, volume 8, page 865. Bibcode:1977LPI.....8..865S. 
  16. а б Wood C. A. (2005-02-08). What's Happening at Aestuum?. lpod.org. Архів оригіналу за 2011-06-15. Процитовано 2015-03-12. 
  17. а б в г д е Gaddis, L. R.; Sunshine, J.; Petro, N.; Hagerty, J.; Skinner, J.; Gaither, T. (2014). Regional Geology of Lunar Spinel-Rich Units in Sinus Aestuum. 45th Lunar and Planetary Science Conference, held 17-21 March, 2014 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1777, p.2254. Bibcode:2014LPI....45.2254G. 
  18. Boyd, A. K.; Nuno, R. G.; Robinson, M. S.; Denevi, B. W.; Hapke, B. W. (2013). LROC WAC 100 Meter Scale Photometrically Normalized Map of the Moon. American Geophysical Union, Fall Meeting 2013, abstract #P13B-1744. Bibcode:2013AGUFM.P13B1744B. 
  19. Xiao, Y.; Fa, W.; Kobayashi, T. (2013). Thickness of Pyroclastic Deposits for Aestuum Region: Initial Results from Kaguya Lunar Radar Sounder. 44th Lunar and Planetary Science Conference, held March 18-22, 2013 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1719, p.1341. Bibcode:2013LPI....44.1341X. 
  20. Sunshine, J. M.; Besse, S.; Petro, N. E.; Pieters, C. M.; Head, J. W.; Taylor, L. A.; Klima, R. L.; Isaacson, P. J.; Boardman, J. W.; Clark, R. C.; M3 Team (2010). Hidden in Plain Sight: Spinel-rich Deposits on the Nearside of the Moon as Revealed by Moon Mineralogy Mapper (M3). 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.1508. Bibcode:2010LPI....41.1508S. 
  21. а б Weitz, C. M.; Staid, M.; Gaddis, L.; Besse, S. (2015). Investigation of Sinus Aestuum, Rima Bode, and Vaporum Regional Dark Mantle Deposits. 46th Lunar and Planetary Science Conference, held March 16-20, 2015 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1832, p.1908. Bibcode:2015LPI....46.1908W. 
  22. Wilhelms D. E. Mare Vaporum quadrangle I-548 (LAC-59) // Geologic atlas of the Moon. — Department of the Interior, United States Geological Survey, 1968.
  23. Wilhelms, D.; Morris E. C. Geology of the Julius Caesar and Mare Vaporum Quadrangles // Astrogeologic studies. Annual progress report. — USGS, Department of the Interior, 1965–1966. — P. 51–62.
  24. North G. Observing the Moon. — Cambridge University Press, 2007. — P. 169–170. — ISBN 9781139464949.
  25. Wilhelms D. Plates 09A, 09B. Upper Imbrian series // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архів оригіналу.
  26. The Lunar Cartographic Dossier. Series: NASA-CR 1464000. Defense Mapping Agency, Aerospace Center; edited by Lawrence A. Schimerman. 1973. 

Посилання[ред. | ред. код]