Казновський Антоній
| Слуга Божий о. Антін Казновський | |
|---|---|
 | |
| Народився |
28 липня 1878 м. Бучач |
| Помер |
13 лютого 1959 (80 років) м. Маріуполь |
| Громадянство |
 ЗУНР |
| Національність | українець |
| Діяльність |
священник УГКЦ, громадський діяч |
| Галузь | церковне служінняd[1], військове капеланствоd[1] і освіта[d][1] |
| Alma mater | ЛНУ ім. І. Франка |
| Знання мов | українська[1] |
о. Антін Казновський[2], або Антоній Казновський[3][4] (28 липня 1878, Бучач — 13 лютого 1959, Маріуполь) — священник УГКЦ, громадський діяч, репресований.[5][6][7][4]
Життєпис[ред. | ред. код]
Народжений у Бучачі[8], центрі однойменного повіту коронного краю Королівство Галичини і Володимирії Автро-Угорської монархії (нині — місто Чортківського району Тернопільської области, Україна).
Закінчив теологію у Львівському університеті. У 1900 році висвячений на священника і призначений на сотрудника пароха в с. Озерянах Бучацького деканату (1900—1902). Потім коротко працював сотрудником у Дзвинячі Заліщицького деканату (1902—1903) та Сков'ятині Кудринецького деканату (1903—1905)[9].
У 1905 році призначений адміністратором парафії в с. Глибочку Борщівського повіту, а через рік став парохом і виконував це служіння аж до початку Другої світової війни[9]. У селі організував діяльність товариства «Сокіл», сприяв будівництву читальні товариства «Просвіта», будинок товариства «Рідна школа». Гостями о. Антонія були, зокрема, Іван Франко, Василь Щурат, Богдан та Левко Лепкі.
Під час визвольних змагань 1918—1919 років о. Антоній був капеланом УГА, служачи на кількох фронтах. За просвітницьку й патріотичну працю його постійно переслідували, тричі арештовували, тричі пережив підпал будинку, де мешкав.
За спротив гітлерівським окупантам засуджений на смерть. Врятуватися допомогли сини, а після цього переховувася поблизу Бучача. Перед приходом радянських військ 1944 року переїхав на Станиславівщину.
З 1949 року проживав у селі Дорі (нині в межах міста Яремче). Підпільно продовжував душпастирську діяльність, за що був арештований і засуджений.
Помер у в'язниці в м. Маріуполі (у радянській історіографії — Жданов Сталінської области), нині Донецької области.
Сім'я[ред. | ред. код]
Дружина — Теодозія, з дому Глібовицька, старша дочка о. Омеляна Глібовицького, вуйка Богдана Лепкого.
Беатифікаційний процес[ред. | ред. код]
Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення отця Антонія Казновського до лику блаженних[10].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Czech National Authority Database
- ↑ Велике кооперативне свято Борщівщини [Архівовано 30 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Діло. — 1936. — Ч. 229 (11 жовт.). — С. 7.
- ↑ 5. Глубічок [Архівовано 22 січня 2021 у Wayback Machine.] // Шематизм всего клира греко-католицької Епархії Станиславівської. — 1938. — С. 124, 200.
- ↑ а б Довгошия, с. 11.
- ↑ [[https://web.archive.org/web/20150210102343/http://www.umoloda.kiev.ua/regions/72/171/0/33775/ Архівовано 10 лютого 2015 у Wayback Machine.] Історію власного родоводу може започатковувати навіть сьогоднішній школяр, вважає франківчанка Уляна Скальська]
- ↑ Душпастирська діяльність мучеників за волю XX ст. — жива проповідь Євангелія в «Катакомбній Церкві». Архів оригіналу за 10 лютого 2015. Процитовано 10 лютого 2015.
- ↑ Беатифікація святих УГКЦ. Архів оригіналу за 10 липня 2015. Процитовано 10 лютого 2015.
- ↑ Лабінська-Снігур К. Вірні до кінця… — С. 66.
- ↑ а б Блажейовський Д. Історичний шематизм Станиславівської єпархії від її заснування до початку Другої світової війни (1885—1938)… — С. 310.
- ↑ Релігійний портал "Жива Вервиця" - Беатифікація святих УГКЦ. www.livingrosary.org.ua. Архів оригіналу за 10 липня 2015. Процитовано 28 квітня 2016.
Джерела[ред. | ред. код]
- Блажейовський Д. Історичний шематизм Станиславівської єпархії від її заснування до початку Другої світової війни (1885—1938). — Записки ЧСВВ, Секція I. — Т. 51. — Львів : Місіонер, 2002. — 450 с. — ISBN 966-658-228-4. (англ.)
- Довгошия П. Казновський Антоній // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 11. — ISBN 966-528-199-2.
- Лабінська-Снігур К. Вірні до кінця. Мученики й ісповідники віри ХХ століття. — Львів : Свічадо, 2017. — 176 с. — ISBN 978-966-938-021-0.
Посилання[ред. | ред. код]
- Історію власного родоводу може започатковувати навіть сьогоднішній школяр, вважає франківчанка Уляна Скальська [Архівовано 10 лютого 2015 у Wayback Machine.].
- Душпастирська діяльність мучеників за волю XX ст. — жива проповідь Євангелія в «Катакомбній Церкві».
- Беатифікація святих УГКЦ [Архівовано 10 липня 2015 у Wayback Machine.].
- Відбулася презентація книги «Лицар української церкви» [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.].
|
