Путч Каппа-Лютвіца

Каппський заколот
Політичне насильство в Німеччині (1918–1933)
Marinebrigade Ehrhardt входить до Берліна під час путчу
Дата: 13–18 березня 1920 (5 днів) Місце: Веймарська республіка Результат: Крах путчу Загальний страйк проти путчу Відновлено порядок і проведено вибори Амністія для путчистів Початок Рурського повстання
Сторони
Пучисти Marinebrigade Ehrhardt	Веймарська республіка Страйкуючі робітники
Командувачі
Вальтер фон Лютвіц Вольфганг Кап Герман Ергардт Еріх Людендорф Вальдемар Пабст Траугот фон Ягов	Фрідріх Еберт Густав Бауер Густав Носке Ойген Шіффер

Путчисти на Потсдамській площі

Путч Каппа-Лютвіца (нім. Kapp-Putsch німецька вимова: [ˈkapˌpʊt͡ʃ] ^ⓘ), також відомий як Капповський путч (Kapp–Lüttwitz Putsch німецька вимова: [kapˈlʏtvɪt͡sˌpʊt͡ʃ] ^ⓘ)) — заколот правих та консервативних сил, здійснений в 1920 році проти уряду Веймарської республіки.

Названий на честь лідерів заколоту Вольфганга Каппа та Вальтера фон Лютвіца. Метою путчистів було скасувати Німецьку революцію 1918–1919 років, повалення республіканського ладу та встановлення автократичного уряду. Путч підтримували частини Рейхсверу, а також націоналістичні та монархічні угруповання.

Хоча легітимний німецький уряд був змушений втекти з міста, переворот провалився через кілька днів, коли переважна більшість німецького населення приєдналися до загального страйку, оголошеного урядом. Більшість державних службовців відмовилися співпрацювати з Каппом та його союзниками. Незважаючи на свою невдачу, путч мав значні наслідки для майбутнього Веймарської республіки. Він став прямою причиною повстання в Рурі через кілька тижнів, яке уряд придушив військовою силою, поблажливо покаравши лідерів путчу Каппа. Ці події поляризували німецький електорат та призвели до зміни більшості після виборів до Рейхстагу в червні 1920 року.

Передумови

Після того, як Німеччина програла Першу світову війну, Німецька революція 1918–1919 років поклала край монархії. Династія Гогенцоллернів та інші німецькі монархи втратили владу. У 1919 році виник демократичний режим — Веймарська республіка, встановлена ​​в 1919 році Веймарськими національними зборами. Праві націоналістичні та мілітаристські кола виступали проти нової республіки та пропагували міф про удар у спину, стверджуючи, що війна була програна лише тому, що зусилля непереможених німецьких військових були підірвані цивільним населенням у себе вдома.

У 1919–1920 роках уряд Німеччини був сформований Веймарською коаліцією, яка складалася з Соціал-демократичної партії (СДПН), Німецької демократичної партії (ДДП, лівоцентристські ліберали) та партії «Центр» (католики). Президент Фрідріх Еберт, канцлер Густав Бауер та міністр оборони Густав Носке були членами СДПН. Згідно з конституцією, президент був головнокомандувачем збройних сил, а в мирний час його представляв міністр оборони. Найвищим офіцером сухопутних військ був начальник сухопутних військ (Chef der Heeresleitung), посаду, яку на початку 1920 року обіймав генерал Вальтер Райнгардт.

Канцлер Бауер був змушений підписати Версальський договір у 1919 році, хоча й не погоджувався з ним. Договір був продиктований державами-переможцями у Першій світовій війні. Документ змусив Німеччину взяти на себе відповідальність за війну, зменшив площу Німеччини та нав'язав країні величезні репараційні виплати та військові обмеження. На початку 1919 року чисельність Рейхсверу, регулярної німецької армії, оцінювалася в 350 000 осіб, причому понад 250 000 чоловіків були зараховані до різних Фрайкорів («вільних корпусів»), добровольчих воєнізованих формувань. Здебільшого вони складалися з солдатів, що повернулися з війни. Німецький уряд неодноразово використовував Фрайкори для придушення комуністичних повстань після війни. За умовами Версальського договору, який набув чинності 10 січня 1920 року, Німеччина мала скоротити свої сухопутні війська до максимум 100 000 осіб. Це мали бути лише професійними солдатами, а не призовники. Початковий термін було встановлено на 31 березня 1920 року (пізніше його продовжили до кінця року). Очікувалося розформування 25 підрозділів Фрайкору. Оскільки причина їхнього створення — внутрішні репресії — застаріла з придушенням лівих повстань, вони стали загрозою для уряду.

Деякі високопоставлені військові командири почали обговорювати можливість державного перевороту ще в липні 1919 року.Оскільки демобілізація породила соціальну напруженість. Голосом незадоволених став командувач військами берлінського округу генерал Вальтер фон Лютвіц. На чолі заколоту стояв один з лідерів Німецької вітчизняної партії, впливовий прусський юнкер Вольфганг Кап.

Хід путчу

10 березня, підтягнувши до Берліна з'єднання фрайкору, які відмовилися роззброюватися, генерал Лютвіц пред'явив уряду Бауера ультиматум, зажадавши розпуску національних зборів, перевиборів президента, відмови від скорочення особового складу рейхсверу, передбаченого Версальським мирним договором. Уряд не вжив ніяких рішучих заходів проти заколотників. 13 березня путчисти зайняли Берлін і утворили свій уряд на чолі з номінальним правителем Капом.

Президент Фрідріх Еберт і уряд Бауера залишили столицю і переїхали в Дрезден, де сподівалися отримати підтримку генерал-майора Меркера. Однак, переконавшись, що допомоги вони не отримають, були змушені переїхати в Штутгарт. Тим часом Вольфганг Кап марно намагався сформувати свій уряд, призначивши на чолі ряду відомств різні маргінальні елементи і люмпенів. Відоміші політики, запрошені Капом в його кабінет, від пропозиції відмовилися, не бажаючи пов'язувати себе з його ім'ям.

Міністр оборони Густав Носке закликав армію придушити путч, проте армія відмовлялася стріляти у своїх: начальник штабу рейхсверу генерал Ганс фон Зект заявив, що солдати в солдатів не стріляють. Однак путч викликав хвилю протестів серед робітників, які почали загальнонаціональний страйк і підняли повстання, сформувавши Рурську Червону армію і приступивши до встановлення «радянської» влади в Рурському регіоні.

Бачачи повний параліч в країні, ряд високопоставлених армійських генералів, за винятком Людендорфа, інформували генерала Лютвіца, що в інтересах країни йому краще подати у відставку. Зважаючи на ситуацію, Лютвіц і Кап 17 березня втекли до Швеції.