Каришків

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Каришків
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Барський район
Рада/громада Каришківська сільська рада
Код КОАТУУ 0520282003
Облікова картка Каришків 
Основні дані
Засноване в другій половині XVI ст.
Населення 1020
Площа 61,046 км²
Густота населення 16,71 осіб/км²
Поштовий індекс 23062
Телефонний код +380 4341
Географічні дані
Географічні координати 48°49′13″ пн. ш. 27°53′50″ сх. д. / 48.82028° пн. ш. 27.89722° сх. д. / 48.82028; 27.89722Координати: 48°49′13″ пн. ш. 27°53′50″ сх. д. / 48.82028° пн. ш. 27.89722° сх. д. / 48.82028; 27.89722
Середня висота
над рівнем моря
269 м
Водойми р. Коритниця
Відстань до
районного центру
45 км
Відстань до
залізничної станції
12 км
Місцева влада
Адреса ради 23062, Вінницька обл., Барський р-н, с. Каришків, вул. Горького, 1а, тел. 38-4-31
Карта
Каришків is located in Україна
Каришків
Каришків
Каришків is located in Вінницька область
Каришків
Каришків

Ка́ришків — село в Україні, в Барському районі Вінницької області.

Географія[ред.ред. код]

Знаходиться за 12 кілометрів від залізничної станції, за 45 км від районного центру.

Населення[ред.ред. код]

·       «Карышков – село Могилевского уезда, Копайгородской волости. 154 двора. Жителей 1440 душ обеего пола. Находятся в 3-м стане, в 9 урядническом участке, в 4-м участке судебно-мирового округа (мирового судьи), в 1-м мировом посредническом и во 2-м участке судебного следователя».

(В.Гульдман, «Населенные места Подольской губернии. Алфавитный перечень населенных пунктов губернии с указанием некоторых справочных о них сведениях». Типография Подольского губернского права, 1893 год.)

*«Во времена владения Карышковом дворянами Клопотовскими тут проживает 783 мужчины и 698 женщин крестьян-малоросов православного населения, за исключением 25 душ мещан. Католиков здесь 13 мужчин и 12 женщин, евреев – 7 мужчин и 5 женщин».

(«Повіат Могильовський в губернії Подольській. Опис географічно-історичний». Краків, 1902 рік).

·       У період до другої Світової війни офіційні переписи населення в колишньому Радянському Союзі були тричі : у 1926  (перший всесоюзний перепис),  у 1937 (перший одноденний і «розстріляний» перепис) та в 1939 роках.

Більшість архівних даних цього періоду було знищено  «полум’ям» війни.

Хоча результати перепису 1937 року було оголошено «шкідливими» і знищено ще у 1937-му, через 10 днів після встановлення його результатів. А тих відповідальних працівників, що його проводили, було арештовано й репресовано.

·       Перший повоєнний перепис в СРСР (1959 року) встановив, що в Каришкові на той час проживало 1 656 чоловік, на обліку сільради було 504 двори.

І цей результат свідчив про те, що село потрохи оживало. У 1948 році  тут проживало всього 1342 осіб.

·       Перепис 1971 року встановив, що у Каришкові в 550 дворах проживає 1510 чоловік.

·       Різко збільшилась кількість каришківських дворів наприкінці 70-х – на початку 80-х – до 882 у 1982 році. Очевидно, це пояснюється впровадженням колгоспної програми з підтримки молодих сімей і надання їм земельних ділянок для забудови.

·       Останній  перепис населення в СРСР  1989 року засвідчив  скорочення населення та зменшення селянських дворів прямо пропорційно економічному занепаду.

·       Станом на 1.01.2001 у 461 дворі Каришкова проживало 1 072 людей. 

·       Станом на 1.01.2010 року у 330 дворах   – 816 громадян.

·       Станом на 1.01.2015 року  у 436 дворах – 872 .

Історія[ред.ред. код]

Каришків засновано в другій половині 16 сторіччя.

В 17 столітті село було продано Євстафієм Виговським князю Домініку Любомирському, залишилося у володінні його роду протягом 18 століття. Від Любомирських Каришків перейшов до Фоми Клопотовського. Його сини Собеслав і Вітовт та їх нащадки володіли Каришковом до 1917 року.

1672 року в часи Руїни село зазнало нищівного нападу татар.

Під час голодомору у 19321933 роках, проведеного радянською владою, загинуло 124 особи[1].

На фронтах Другої світової війни в Радянській армії воювало 678 жителів села, 250 з них мали нагороди.

У Каришкові традиційно вирощувалися цукрові буряки, зернові культури, було розвинене м'ясо-молочне тваринництво.

Комбайнер М. І. Калинник був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

З інфраструктури в 20 сторіччі у селі працювали: бібліотека, профілакторій, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт із зуболікарським кабінетом; виходила колгоспна багатотиражна газета.

В 1990 році каришківський колгосп імені Дзержинського розколовся навпіл: трударі з Грабівців створили самостійне господарство — агрофірму «Колос».

1996 року відбулося розпаювання землі; КСП проіснувало до 2006 року.

В часи розпаювання земель та колгоспного майна було практично розібрано всі приміщення молочно-товарної ферми, телятники, дві контори колгоспу (стару і нову),зруйновано новий дитячий садок, в аварійному стані знаходиться будинок культури.

Після остаточного розвалу колгоспного виробництва окремі господарі села взялися фермерувати, зайнялися садівництвом.

2000 року у Каришкові було завершено розпочату 1991 року відбудову з нуля храму святого Дмитра.

Коріння «росте» з Обухівки

Наші предки довго жили у злагоді з природою і були її хранителями. Сьогодні серед нас навряд чи такі знайдуться. Тоді, у сиву давнину, коли вони тільки обживали землі на схилах річок Жорнавка і Коритниця, не прийнято було рубати все з плеча. А ще вірогідніше: наші предки вже знали просту закономірність природи, що дерева, лісові насадження – кращі хранителі здоров’я річок, а життя тулилося саме до них і їхньої цілющої води.

Люди жили простим і зрозумілим життям, здобуваючи собі їжу полюванням у прилеглих дібровах, а далі поволі відвойовували у лісів землю під перші  ниви, майбутні селянські господарства.

Усе своє свідоме життя я задумувався над одним запитанням: чому в Каришкові, як і в Червоному, Перепільченцях, Українському та багатьох інших довколишніх селах, дороги не рівні, під шнур, а всі якісь звивисті й кривулясті, наче їх спеціально вигинали. Виявляється, на все є історичні пояснення.

Приблизно п’ятсот років тому територія нинішнього, помереженого горбами і видолинками, Поділля – від Бугу до Дністра – була всуціль вкрита зеленими дібровами з віковими дубами, грабами і дикими черешнями. Деякі з дерев сягали в діаметрі 2-. Микита Миколайович Франко згадував, що в його молодості, а це була вже друга половина Х1Х століття, на території нинішнього медпункту ще міцно корінилися берести, які ледве могли обійняти два-три хлопи, взявшись за руки. Згодом, коли пан збудував школу, від якої сьогодні вже й слідів немає, ця вікова деревина пішла на обігрів шкільних приміщень.

А тоді, на світанку цивілізації, коли наші пращури село тільки забудовували, до дерев-дідуганів ставилися дуже поважно, якщо не побожно, – їх не займали, а, будуючись, шанобливо обминали. Тому-то й вулиці наші у переважній більшості не прямолінійні, а добряче таки кривуваті. Отже, там, де зустрічаються кути згину вулиці, безпомильно можна уявляти колишнє місцезнаходження велетенського береста, кучерявого дуба чи потужного граба…

Життя нинішнього Каришкова зародилося з двох хуторів на річці Жорнавка, де спершу оселилися всього кілька сімей. Треба так розуміти, вони займали територію, не більшу за ту, що сьогодні під хуторами Гальчинецькими, які сотнями років відчужено туляться собі в лісах поміж Каришковом, Копайгородом і Шевченковим. Без світла, без дороги з твердим покриттям, без магазину чи пошти – без будь-яких ознак сучасної цивілізації. Про цивілізацію сьогодні нагадає подорожньому хіба що вежа з передавачем одного із операторів мобільного зв’язку, яка височить над тими хуторами.

Дещо пізніше на іншій річечці нинішнього Каришкова – Коритниці, виникло поселення, що називалося Обухівкою. Дослідники вважають, що першопрохідцем тут був якийсь пращур з Бару Обуховський, котрий, не виключено, шукав собі затишну місцину біля води і щоб було недалеко від Чумацького шляху, який пролягав в параметрах нинішньої міжрайонної траси Шаргород – Бар. Він нібито оселився на тому місці, де за нинішніх часів знаходяться помешкання Савчуків. Місце було хороше: по один бік долина з річкою, по інший – долина із джерелом-криничкою і галявами, де зручно було випасати гусей. Отож, легко здогадатися, звідкіля взялася назва кутка – «Гусикова»...

Ну, а слідом за Обуховським з’явилися й інші шукачі життєвого щастя, ставши його сусідами, от і утворилося село, що звалось… звичайно ж, Обухівкою. Перший перепис Обухівки, зафіксований історичним документом, свідчить: мала вона 5 димів (будинків), 5 косарів, 3 плуги… Де затеплилося-зажевріло людське життя, там неодмінно з'являлося й потомство, якому властиво було теж мати своїх наступників. Сімей з однією чи двома дітьми в давнину і сім’ями не вважали… Ось так і розросталася Обухівка – від Гусикової аж до вигону. Тут наші предки починали справжнє налаштування сільського побуту зі спорудження греблі, щоб було де напувати худобу і прати білизну. Повені раз-по-раз забирали дерев’яні мости, але люди з впертою наполегливістю, що заслуговує на повагу, відбудовували їх знову і знову.

До речі, міст на вигоні, що зберігся до наших часів, тільки уже кам’яним, з”єднав шлях від Обухівки до Каришкова. Коли Обухівка розрослася і почалося освоєння лівого берега, через цей міст нові поселенці просувалися далі в ліси – на північ, у бік нинішніх Перепільчинець. І першою тут з’явилася вулиця, яку й до сьогодні називають Барановою. Ось так, зустрічаючись з односельчанами з Обухівки чи Баранової, каришківчанам  не гріх перед ними й капелюха скинути. Потомки наших пращурів все-таки!

Будували житла та інші споруди тоді люди просто, застосовуючи підручний матеріал. У гаях вибирали багаторічні дуби для слупів, що мали розсохаті закінчення, вкопували їх у землю, на їх основі зводили верх і покривали соломою. Все інше – стіни і перестінки - виганяли з глини методом найпростішого валькування. Лампачі по-каришківськи стали модними значно пізніше. А до деревини ставлення було дуже шанобливим. Якщо вже й брали вікового дуба, то як правило, для виправданих цілей: на спорудження хати чи стодоли (з одного відземка виколювали по 16-18 слупів), водяного колеса до млина чи опусту на греблі…

Каришковом село, за переказами, стало тоді, коли якийсь пан Каришковський чи то викупив його, чи просто отримав, як посаг за дружиною, котра походила з роду Каріотовичів. Було це тоді, коли Литовському князівству приглянулися наші чудові землі та ліси, й завойовники (по-сучасному колонізатори) прибирали собі до рук ці багатющі усіма скарбами природи території.

Існує й інша версія походження назви села Каришків. Це в своїх публікаціях стверджував історик і  дослідник історичних пам’яток Вінничини Сергій Кокряцький, посилаючись на уривки твору Арістотеля «Про тварин». Давньогрецький мислитель писав, що в країні Будинів, які живуть навколо Карискоса, ніколи не народжуються білі вівці, а лише чорні.

Будини, за свідченням Геродота та й інших давньогрецьких учених, жили і  поблизу Дніпра, і на берегах Південного Бугу. Стефан Візантійський писав, що це було кочове плем’я. Воно переміщувалося на підводах, запряжених волами, і заселяло міста, в тому числі й Карискос, Галинець, якийсь Амадок. Тож, певно, окремі родини Будинів переходили на осілий спосіб життя. Можна припускати, що й назва цього племені походить від слова «буда» – курінь, хатинка, напівземлянка. Хоча існує й інше припущення: назва «будини» може бути спорідненою з українським словом «будень» – буденний, а ще раніше – пильний, бадьорий, що походить від праслов’янського сполучення «доб-день» – «Божий день». Якщо так, то зрозуміло, що ім’я своє Будини (інколи зустрічається «Бодини») отримали від річки Бог – Буг. Таким чином, їх легко ототожнити з літописними бужанами, які вели осілий спосіб життя на берегах  річки Бог у часи Київської Русі.

Геродот згадував, про те, що коли відбулася навала персів на Скитію, Дарій, опинившись у країні Будинів, спалив якесь невеличке дерев'яне містечко, з якого встигли втекти люди. Вважають, що це місто якраз і було Карискосом. Враховуючи, що у греків немає звука «ш», а замість нього вони завжди  застосовували «с» чи «з», виходить, що Карискос – це і був наш Каришків.

Про віроломні напади і навали на наше село усіляких загарбницьких орд ми ще згадаємо. А поки-що простежимо логіку думки Сергія Кокряцького, який переконливо стверджує, що назва села Каришків  все-таки походить від давньої основи «Кари» – «шар», «шкіра», «скора». Звідси безліч українських слів: скіра, скорина – шар хліба, кора – луб дерева і так далі. В словнику Гезихії знаходимо, що грецьке «Карнос» – то «вівця», а раніше, певне, й овеча шкіра, руно. Подекуди навіть грецьку назву будинського міста писали як Скариско. Отже, це була місцевість, де вичиняли овечі шкіри.  Тому Арістотель і згадував про отари овець у Будинів, які мешкали в околицях Каришкова – Овечого міста.

Цікаво, що місцеві селяни добре пам’ятають: у Каришкові та його околицях, дійсно, ніколи не  було білих овець. Хоча люди тут споконвічно тримали овець і майже в кожній хаті були верстати для роботи з пряжею із вовни. Виробляли також чорні кожухи, чоботи. Каришківські чоботи славилися на всю округу. Розповідають, що навіть під  час фашистської окупації 1941-1944 років сюди, у Каришків (?),  приїздили румунські солдати ніби лише за тим, щоб придбати чи виготовити собі чудові та м’які каришківські чоботи. Люди казали: «Як народиться біла вівця, то її можна фарбувати на рядна». Біла вівця – то була велика радість і щастя для родини.

На Поділлі чорнорунне стадо було винищено у 1936-37 роках. У газеті «Більшовицька правда» тих часів читаємо, що наказом Раднаркому УРСР на Вінниччині заплановано розводити тонкорунну білу вівцю «меринос-прокос». А от всіляких «метисів» (чорну вівцю) необхідно було знищувати. Отже, нанівець було зведено саме те стадо, що було притаманне Поділлю впродовж багатьох років і яке так цінували. У ті страшні сталінські тридцяті роки «винними» ставали не тільки безвинні люди, а й вівці…

Як на мене, друга версія стосовно назви нашого села значно поступається першій. Бо історично доведеним фактом є те, що Каришковом  тривалий час володів пан Каришковський, який представляв тут Литовське князівство. Це було якраз тоді, коли селяни уже обжили обидва береги Коритниці.  Згодом литовців  потіснила і надовго осіла в наших краях польська шляхта.

У 1591 році Ян Замойський «пожалував» наше молоде тоді  село Івану Арнальту із синами Прокопом, Іваном, Яремою та його товаришу Мамишу. А у 1613 році Томаш Замойський затвердив право вічного володіння Каришковом за дітьми Мамиша. За переказами, то була винагорода за шкоду, завдану Мамишу під час нападу ворога на Шаргород. Як довго Мамиші володіли Каришковом – невідомо.

Наприкінці ХVІІ століття поселення Каришків разом з іншими селами Барського староства було продано Евстафієм Виговським князю Домініку Любомирському і залишилося у володінні його родичів  протягом всього ХVІІІ століття. Від Любомирських Каришків перейшов у володіння до Фоми Клопотовського. Сини його Собеслав і Вітовт володіли Каришковом до І917 року.

… Виходить, Тичукам, Савчукам, Пилипчукам, Яремчукам, Франкам, Буцвінам, Мацькам – а родини із цими прізвищами у Каришкові в усі часи, за всіх віків були найчисельнішими – знадобилося … всього п’ять-шість століть, щоб перетворити вікову  діброву на село з полями та лісами у звичному для нас розумінні. Сьогодні вже не знайдемо ні в якій окрузі такого дуба чи береста, що потрібно було б братися за руки кільком рослим хлопам, аби його обійняти. Проте можемо пишатися хоча б тим, що впродовж останньої сотні років, коли села сягнула механізація, електрифікація, хімізація, меліорація та інші не згадані «ації», жодному голові місцевого колгоспу не прийшло в голову (як оте винищення чорнорунних овець!) розширювати гектари орної землі за рахунок безкраїх лісів –  Копайгородського, Олькового, Голубового, Перепільчинецького, Корчиків… Вони, мов зелена фортеця, оберігають Каришків зі всіх його сторін і бережуть у нашій пам'яті такі природні і такі звичні для багатьох поколінь назви урочищ, як Ришків, Борсуче, Ляхавка, Лучкова, Шаргородщина, Круглий Яр, Вікнина…


ГОЛОД – НЕ ТІТКА…ПИРІЖКА НЕ ПОДАСТЬ

Про голодомор 1932-1933 років у Каришкові та за його межами … – Боротьба за 100-відсоткову колективізацію у 1932-му посилювалася. Вже й «куркулів» у селі не було. Їх засудили і вислали в Сибір, у табори ГУЛАГу, а селянам все доводили і доводили непосильні плани хлібоздачі та грошових податків. Звісно, вони не могли виконати «зашкалених» завдань, тому потрапляли під суд та конфіскацію майна, – писав у своїх спогадах М.М.Франко.

«Колгоспові  теж спустили захмарні плани хлібоздачі. Зерно вивозили прямо з-під молотарки. З токів і комор повигрібали навіть посівне зерно. Колгоспникам за трудодень дісталося по 100 чи по 200 грамів хліба. Свій річний заробіток вони приносили додому на плечах, у торбинці.

Вимітали все до зернини і до останньої картоплини. Цим розгулом керували представники району Катєров, Немерський, Халупняк, Фельберт та інші за сприяння місцевих активістів Юхтима Саюка, Яреми Грабалюка, Максима Гуменюка (Мусикового), Мортка Шергерта, Степана Пилипчука (Спритного), Павла Дідури… Ці кати і призводителі голодної смерті із залізними палками-штирками ходили по селянських помешканнях і шукали зерно. Забирали все, що можна було варити і їсти. Не гребували навіть останньою мискою зерна чи борошна, знайденою десь на запічку. Не залишали нічого, навіть на приварок дітям. Перед очима завжди картина, як Юхтим Саюк вириває з моїх рук глечик з просом і, зрештою, забирає його.

Конфісковували не лише хліб, а й одяг, домоткане полотно, рядна, подушки, взуття… Все це потім спродувалось за безцінь, а гроші за майно нібито здавали у райфінвідділ як податок. Іноді, правда,  невідомо було, де воно все дівалося.

Без сліз неможливо згадувати, що було після такого здирства і зачисток. Всі поголовно голодували. Хотілося їсти день і ніч. Але готувати їжу не було з чого. Якщо хтось щось і варив, то воно було, ну, ду-же ріденьким. В очах ставали темно-жовті кола. Мама, щоб не дати нам пропасти, вимінювала за свої шлюбні обручки, гарно вишиті рушники, рядна, за скло з великих образів стакан-два борошна або зерна. У той час нам видавалось, що найвищим блаженством на землі є щастя з’їсти шматочок хліба. Бодай навіть самого… Ми, маленькі, від виснаження ходили по хаті потихеньку, як старі, хворі люди. Скрізь, по всіх закутках шукали, чим би поживитися. Завжди була спокуса вкрастися на колгоспне поле, але там постійно чатувала охорона з числа активістів. І вже якщо хтось попадався, з тюрми, можна сказати, не вертався. Був, щоправда, у селі один детективний випадок, коли Микола Сазонович Гагалюк вернувся «з того світу». У прямому розумінні слова. Він мені сам розповів про це 1948 року. Будучи голодним і пухлим, він вкрався на сусідній город Дмитра Ш. і вирвав кілька кущів молодої картоплі. Господар його впіймав і прив’язав до грушки. А вечором почав жорстоку розправу. Бив, аж поки хлопець не втратив свідомість. А тоді виніс на цвинтар і «підхоронив» його у склеп священика Струцінського. Перед тим цей склеп хтось збоку розібрав, заліз до могили і зняв з покійника золоту обручку і нагрудний хрест, які можна було обміняти у Торгсині (спецмагазин) на пуд-два борошна, щоб не вмерти з голоду. Всі, хто знав про цю історію, думали, що «Колюсь» помер. А він у могилі священика прийшов до тями, побачив між камінням світло і почав розгрібати землю. Подумав, що перебуває у льоху, аж потім усвідомив, що похований заживо у могилі священика. Прийшовши додому, посидів на призьбі, попив води і знову безстрашно пішов у город до сусіда, тепер уже іншого – Леонтія Р., бо їсти так хотілося, що навіть не страшно було знову опинитися в могилі поруч з покійником. Взимку 1933 року все це переросло у масовий голод селян. Люди мали вигляд скелетів із запалими, божевільними очима, або опухали, як колода. Вони, мов притравлені, ходили від хати від хати, від двору до двору в пошуках хоча б чого-небудь. Люди змушені були ховати з подвір’я навіть казани, у яких варилися картопля і буряк для курей. Мій брат Михайло, якому було всього два роки, перестав ходити, він тільки сидів та лежав. Я теж весь опух. Після сну очі затягувалися пухлістю і до полудня я нічого не бачив. Навпомацки йшов під яблуню, щоб з’їсти якогось теребуха. Бабка Фросина теж вся спухла і згодом померла ... Весна 1933 року була жахливою. Йшли часті затяжні дощі. Все, що можна було поз’їдати, люди поз’їдали. У селі настала тиша: не співали півні, не було чути гавкання собак, не було видно котів. На ставках уже не було чути кумкання жаб, у лісах повизбирували усіх равликів. Їли левурду, лободу, бурякове насіння, цвіт акації. Визбирували торішню гнилу картоплю, викопували кільця або лушпиння щойно посадженої картоплі. Після такої їжі люди падали, як мухи. Почався масовий мор. За мерцями уже мало хто плакав. Про таких казали: «Дуже хотів їсти і вже й наївся». Тобто – помер. Пропадали з голоду всі – і одноосібники, і колгоспники. Мертвих, опухлих везли на цвинтар і ховали у загальну могилу. У могилу моєї бабки Фросини опустили тіло мого товариша Андрія Франка (11 років). А через день Йосип Франко там же поховав ще й Степаниду – Андрійкову маму. Батько їх, Василь Франко, помер кількома днями раніше і невідомо, де його поховали. Ця сім’я була уже з числа колгоспників. Наступної весни 1934 року, ми разом з татом підправляли могилу бабки Фросини, садили черешню... Я робив на могилі ямку руками, як то люблять гратися діти у м’якому грунті, і добув слизькі кісточки, показав татові. Він сказав, що то пальчики маленького Степана і закопав їх трохи глибше... Тоді одночасно в одній могилі могли покоїтися і дві, і три жертви голодної смерті. У 1932-1933 роках, за опитуванням старших людей, у Каришкові померло 125 дорослих і малих односельчан. Досі не зрозуміло, заради чого і заради кого були такі жертви?! Причому, страждали не тільки одноосібники, а й колгоспники. Виживали хіба що сім’ї, яким вдавалося уберегти годувальницю-корову. Її, щоб бува не вкрали і десь у лісі не зняли з неї шкуру, заводили на ніч до хати. Картоплю і буряки теж закопували прямо у хаті чи коморі»… … Картинку із тогочасної голодної і оповитої людськими обмороками та смертями каришківської натури доповнює черговий лист Магди Хоманн своїй зведеній сестрі, яка не могла їй пробачити одруження з українцем Олексою Кучинським. Скрута і розпач настільки допекли стражденній емігрантці, що та у відчаї переступила через десятирічне відторгнення з боку своєї старшої сестри Августи й наважилася звернутися до неї по допомогу. «Мої дорогі, сестро та швагер! …Тут знову настала зима, а в нас багато чого немає. Я ніколи б не жалілася, аби тільки б скінчився більшовизм. У нас забрали буквально все, щось купувати дорого, у нас зовсім немає грошей. Ми не хочемо бути в колективному господарстві, тому вони нас зробили жебраками та обзивають «кулаками» (роз'яснюю: це – експлуататор, заможний селянин). Алекс ще й досі дуже хворіє. Лікар виявив у нього розширення легенів та неміч серця. Але тут неможливо дістати бодай якісь дієві ліки. Раніше ми отримували всі ліки з Німеччини та Франції, а тепер усі ці канали перекриті. Ось тому й немає чим зарадити хворобі. Лікар нам каже, що ви змогли б надіслати з Німеччини таблетки «ЛІПЕШКЕ ВАЛЬДЕ», мовляв, вони дуже помічні для легенів і серця. Щоправда, надто дорогі. Є ще багато всіляких інших таблеток, допоможи, люба сестро! Певно, ти навіть змогла б їх запакувати в конверт з листом. Ми вам за все віддячимо, якщо Бог нам збереже життя та діждемося інших часів, тоді ми довіку не забудемо вас. У мене таке враження, що ще цього року ми зазнаємо мученицької смерті, так близько підступає до нас голод і, здається, взимку він буде ще лютішим. Хлібозаготівля триває до 1-го січня. Це відбувається так: 10–15 чоловіків заходять на обійстя з револьверами та беруть все, що їм потрапить на очі. Хто має більше, в того більше й забирають, часто виганяють з хати. Тюрми переповнені селянами, тими, що недостатньо здали хліба. Ми їмо варене зерно та кукурудзяну кашу. М’яса та інших жирів вже давно не куштували. Чимало людей їдять м’ясо коней та собак. Я так не можу – краще вже померти.

Ви не можете сповна уявити тутешньої нужди, тому що маєте добре життя. Наші продукти йдуть за кордон за безцінь. Для нас же фунт хліба коштує 4 рублі, сала – 12 рублів, все дуже дороге. За долари можна купити все значно дешевше, але ж звідки їх взяти? Євреї часто отримують долари з Америки і купують усе, чого їм бракує. Ми ж надіємося тільки на кращі часи.
У своєму листі, будь-ласка, дай зрозуміти мені чітко і ясно, чи можемо ми надіятися на війну чи на якийсь переворот?  Інакше краще одразу стрибнути з моста у воду та й втопитися.  Необхідного  паперу  для листів – і того тут не знайти, тому коли ти, люба сестро, будеш писати мені, поклади ще й чистий конверт. І ще ось про що я тебе прошу: поклади до конверта насіння брюкви. Було б у мене 20–30 зерняток, я б їх посіяла та виростила. В них тут цього не водиться. І можливо, можеш ти вислати порошків для внутрішнього застосування чи таблеток для Алекса? Він дуже кашляє, у нього сильні мокроти, знову лікар поставив діагноз розширення легенів та захворювання серця. 

У нас велика завірюха, снігів намело більше метра заввишки, дуже холодно та незатишно…

Або ж, люба сестро, якщо складеться по-іншому, вишли посилку з ліками післяплатою. Дасть Бог, ми уже якось спроможемось і заплатимо тут. Зробіть, як вам зручніше. 
Два дні тому тут було вбито двох чоловіків: одного задушили, іншому розрубали голову на три шматки. Тут вже давно тривають вбивства  та крадіжки. Ночуємо у страху.
В цілому у нас усе без покращень…

Каришків, 18.01.1933 р.». Людському розуму неможливо повірити в таке: на Вінниччині, де на 5 млн. 249 жителів в 1932 році припадає понад 5 млн. гектарів землі, з них на кожну душу населення цілих 0.72 гектари орної, однієї з найродючіших земель у світі, люди масово мруть від голоду. Дослідник цього страшного геноциду, вінницький професор-історик Ілля Шульга, опираючись на архівні дані, підрахував: Голодомор на Поділлі в 1932-33 роках забрав життя 1 669 564 осіб (!). Ті, хто вивчає Голодомор 1932-33 років, не мають одностайності у трактуванні причин цього жахіття в Україні. Західні історики більше схиляються до того, що основними приводами сталінсько-комуністичних екзекуцій були національно-політичні чинники. Дж.Мейс, зокрема, вважав, що «Сталін, Каганович, Постишев та інші їхні поплічники запланували знищення українського селянства як свідомої національної верстви і здійснили це шляхом штучного голоду». Такої ж думки Р.Конквест. Деякі російські та українські історики вважають, що голодомор мав соціально-економічне підґрунтя, спричинене насильницькими хлібозаготівлями та поверненням до скомпрометованої продрозкладки. Немає одностайності й у визначенні кількості жертв голодомору. Одні називають 5 мільйонів жертв, інші – 3,5 мільйона… Існує й припущення, що тільки у 1933-му Україна втратила майже 3 мільйони своїх громадян… …Історія – то дивовижна річ! Пишуть її, фантазують у ній, перебріхують кожен по-своєму. У тритомнику мемуарів «Друга світова війна» один із коронованих учасників цієї війни англійський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль згадує свою розмову у Кремлі зі Сталіним у 1942 році так: «Скажіть мені, – запитав я, – ви особисто так само відчуваєте на собі тягар цієї війни, як проведення політики колективізації? Ця тема одразу пожвавила маршала. – Та ні, – сказав він. – Політика колективізації була страшною боротьбою. – Я так і думав, що ви вважаєте її важкою, – сказав я, – адже ви мали справу не з декількома десятками тисяч аристократів чи великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей. – З десятьма мільйонами, – сказав він, піднявши руки. – Це було щось страшне, це тривало чотири роки, але для того, щоб позбутися періодичних голодовок, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами. Ми мали механізувати наше сільське господарство. Коли ми давали трактори селянам, то вони ламалися через кілька місяців. Тільки колгоспи, що мають майстерні, можуть вправлятися з тракторами. Ми з усіх сил старалися пояснити це селянам. Але з ними було даремно сперечатися. Після того, як ви все викладете селянинові, він каже вам, що має піти додому і порадитися з дружиною, порадитися зі своїм підпасичем. Це останнє висловлювання було для мене новим у цій темі. – Обговоривши із ними цю справу, він завжди відповідає, що не хоче колгоспу і краще обійдеться без тракторів. –Це були люди, яких ви називали куркулями? –Так, – відповів він, не повторивши цього слова. Після паузи він зауважив: – Все це було дуже гидко і важко, але необхідно. –Що ж сталося? – запитав я. –Чимало із них погодилися іти з нами, – відповів він. – Деяким із них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, чи в Іркутській, чи іще далі на північ, але основна частина їх була непопулярна, і вони були винищені своїми наймитами. Настала доволі тривала пауза. Потім Сталін продовжував: –Ми не тільки величезною мірою збільшили постачання продовольством, а й незміримо поліпшили якість зерна. Раніше вирощувалися різноманітні сорти зерна. Тепер у всій нашій країні нікому не дозволяється сіяти абиякі інші сорти, крім стандартного радянського зерна. Інакше із ними поводяться суворо. Це означає ще більше покращення постачання продовольством. Я приводжу ці спогади в міру того, як вони спадають мені на пам’ять, і пригадую, яке сильне враження на мене тоді справило повідомлення про те, що мільйони чоловіків і жінок знищують або навіки переселяють. Безперечно, народиться покоління, якому будуть невідомі їхні страждання, але воно, звичайно, матиме більше їжі і благословлятиме ім’я Сталіна. Я не повторив афоризм Берка: «Якщо я не можу провести реформ без несправедливості, то не потрібно мені реформ». В умовах, коли довкола нас лютувала світова війна, здавалося даремним моралізувати вголос». Письменник Михайло Каменюк і журналіст Віктор Скрипник у своїй книзі «Чотири вінницьких броди», присвяченій 75-річчю Вінницької області, наводять інформаційний лист секретаря Вінницького обкому КП(б)У В.Чернявського секретареві ЦК КП(б)У П.Постишеву про судові вироки в ході хлібозаготівель від 17 вересня 1934 р. під грифом «Цілком таємно»: «За фактами, вказаними в Ваших листах від 9 липня і 1 вересня 1934 р. про крадіжки хліба в бурякорадгоспах, як безпосередньо з полів, так і при транспортуванні на пункти «Заготзерно», обком вжив цілий ряд заходів боротьби з цими явищами. За час збиральної кампанії судовими органами було розглянуто 409 справ за крадіжку колосків. Облсудом було розглянуто (як першою інстанцією) 16 справ, пов’язаних з крадіжкою хліба. По цих 16 справах було засуджено 43 чол., з них 5 чол. –до розстрілу і 20 чол. – позбавлення свободи на 8-10 років. Лише по бурякорадгоспах судовими органами було розглянуто 30 справ за крадіжку хліба, засуджено 45 чол., з них 2 чол. – до розстрілу, решту – на різні роки позбавлення свободи». І все це лише маленька крапля в морі сталінського «правосуддя» на Поділлі. Звичайно, нащадки Гонти, Богуна і Кармелюка не йшли покірно на заріз. Про це свідчать десятки документів, що їх відшуковують невтомні краєзнавці. Наприкінці 1932 – початку 1933 року ДПУ ліквідовує повстанську організацію “Гуляй-Воля”, засновану на території Козятинського, Калинівського і Махнівського районів на чолі з петлюрівськими отаманами Кравченком-Пугачем, Карим і Артимчуком. Крім Поділля, повстанці поширювали свою діяльність і на Київщину. Повстанком називався “Гуляй-полем”. Метою організації було повалення радвлади і відновлення УНР. За цією справою наприкінці 1932 року тільки в с. Заливанщина Калинівського району було заарештовано 20 чоловік. 29 квітня 1933 року судова “трійка” при колегії ДПУ УРСР ухвалила розстріляти лідерів “Гуляй-Волі” Олександра Олексійовича Горецького та Василя Полікарповича Омельчука. Решта гуляйволівців були ув’язнені та заслані на строк від 3 до 10 років. У квітні-травні 1932 року особливим відділом Вінницького облвідділу ДПУ було ліквідовано повстанську організацію “Інтернаціонально-трудове братство” на чолі з учасником національно-визвольної революції 1917-1920 рр. Семенюком Яковом Івановичем, службовцем Спичинського цукрозаводу, уродженцем с.Зозів Липовецького району. Організація діяла на теренах Липовецького та Плисківського районів і мала на меті поновлення УНР. В цих районах повстанцями керували Дмитро Кариков та Михайло Осадчий. Планувалося загальне повстання в ніч з 23 на 24 квітня, але виступити встигли тільки повстанці сіл Андрушівка та Паріївка Плисківського району. …Повертаючись до нашого болісного каришківського мартиролога, так і хочеться у тисячний раз поставити риторичне питання: чи зможемо ми нарешті подолати ту силу, що впродовж багатьох десятиліть пила кров українців?!. Чотири «революційних» закони Верховної Ради стосовно декомунізації передбачають, що «клин вибиватиметься клином». Уже найближчим часом нашому поколінню належить демонтувати пам’ятники усім комуністичним діячам, з іменами яких наші діди і прадіди щодня в страху лягали спати і щодня в страху просиналися… Потім усім населеним пунктам, перейменованим на честь цих «кровопивців», належить повернути їхні історичні імена та назви…Не виключено, сусіднє з Каришковим Червоне знову стане Грабівцями... Законом «про правовий статус борців за незалежність України» вперше за 100 останніх років на законодавчому рівні визнається агресія Радянської Росії проти України у 1917-1920 роках, а також її окупація та анексія. Символічно, що цей законопроект вносив на розгляд Ради Юрій Шухевич, син легендарного головнокомандувача УПА (Української повстанської армії) Романа Шухевича. Усі попередні спроби визнання бійців УПА борцями за незалежність України завершувались, як правило, загальними обвинуваченнями і силовою штовханиною. Держава також взяла на себе зобов’язання остаточно відкрити усі архіви усіх каральних органів колишнього СРСР. Немає сумнівів, що «розпаковані» архівні документи дадуть нам стільки поживи для переосмислення й оцінки комуністичного режиму та радянської влади, що досі озвучені та опубліковані дані про насильницьку колективізацію, голодомори, репресії та сибірські будні не найгірших представників України покажуться нам просто пережитками історії. Бо що було – те було: через коліно «соколів» Дзержинського, Берії, Малєнкова і всієї їхньої насильницької камарильї ламалися не просто хребти чи долі окремих «непослушників», знищувалися - у прямому розумінні слова - цілі сім’ї, нації та народності.

Нам варто це пам’ятати. Бо хто не знає і не пам’ятає свого минулого, той не має і не вартий майбутнього!

ЗОЛОТИЙ ЗОРЕПАД 1971-ГО.

ВІДМІНИТИ НЕ МОЖНА ЗАБУТИ

Все пізнається у порівнянні! Історики, які досліджують ХХ і ХХІ століття, період правління Л.Брежнєва називають «світлою смугою». Є й навіть переконані, що це був «золотий вік», адже голодом ніхто нікого вже не морив, до Сибіру не гнав, бомби на голови не «сипав», храми не зносив. У минуле відійшли й колгоспні «хрестики» за трудодні, селянам навіть пенсії почали виплачувати. Хай невеличкі – по 8-12 карбованців, але сам факт був оптимістичним!.. У рідному Каришкові в ці часи також повіяло вітром перемін. Сюди головою колгоспу було направлено молодого, сповненого енергії І.П. Гуменюка, який мав твердий, переконаний погляд на суспільне життя і уже проявив свої організаторські здібності в сусідньому Польовому, звідки був родом. Майбутній каришківський голова впродовж кількох років освоював ази мудрості у військовому училищі й готував себе до армійської муштри, але так склалося, що став «командиром» одного з найбільших колгоспів району. – Наші батьків любили одне одного ще зі шкільних років, - розповідає Г.І.Буцвін, донька І.П.Гуменюка. – А коли після 4 курсу тато запропонував мамі одружитися, йому довелося робити вибір між військовою кар’єрою й одруженням на доньці “куркулів”, висланих до Сибіру. Нічого не вдієш, такі були часи. Він віддав перевагу шлюбу з мамою, розпрощався з майбутнім офіцерством і повернувся в рідне Польове. Маючи освіту, працював у місцевому колгоспі, а пізніше, й уже назавжди, ми перебралися до Каришкова.

Хто пам’ятає ті часи, підтвердить: Каришкову потрібен був справжній господар: здібний організатор, якйи вболівав би за селян, як за власну сім’ю, як батько. Село було великим, робочої сили вистачало – люди після жорстокого сталінського «фаршування» на колгоспну роботу ходили, як на свято. Бувало, їде ланка жінок зранку на буряки – співають, повертаються – співають. Школа теж відчула приплив повоєнної генерації – два з половиною десятки вчителів навчали понад 350 учнів. А от зі всім іншим було скрутнувато. Єдиною доріжкою до цивілізації була коротка шосейка від колгоспних гаражів до шаргородської поворотки, фермських приміщень не вистачало, клуб – і той тулився в колишньому попівському помешкані… Словом, роботи в Гуменюка було – не початий край. І він взявся за неї, як справжній, дбайливий господар, отець сімейства. Каришківчани поміж собою його так і називали: «тато». Дні і ночі Іван Павлович присвятив п’ятирічкам (5-річні плани були тоді альфою і омегою планової радянської економіки). Курс було взято на вирощування зернових і відгодівлю нетелів. І колгоспний «мурашник» ожив по-новому, активно заворушився. «Батько не спав сам і не давав спати іншим», – зауважила у нашій розмові Г.І.Буцвін. І це було насправді так. Тоді казали: хочеш побачити Івана Павловича о 5-ій ранку – йди на короварню, хочеш щось у нього перепитати о 6-ій – прошкуй до тракторного стану, а якщо заспав – іди на 7.30 до контори, на наряд… Пізніми вечорами його «УАЗик» міг запросто вихопити світлом фар постать крадія біля скирди соломи в полях, чи в колгоспному саду, чи на тій же фермі… Моя бабуся Тетяна Яківна Кучинська розповідала, що рука господаря з приходом Гуменюка відчулась відразу. Чого в межах села значило тільки введення в експлуатацію чотирирядного телятника, чи так званого «брудера» – своєрідного «дитячого садочка» для щойно відлучених теляток від своїх мам! Зі всього району звозили сюди коров’ячу малечу… А потім – впорядкування фермських приміщень дорогами з твердим покриттям, відкриття там фельдшерського пункту, профілакторію… Що таке «не спав сам і не давав спати іншим», наша багатодітна сім’я відчувала на собі щодня і щоночі впродовж майже всіх 365 днів на рік. Виняток складали хіба що ті зимові дні, коли батьків «ГАЗон» стояв на капремонті. В усі інші пори року для батька – колгоспного водія, завжди знаходилися роботи, що починалися о 4-5 ранку й завершувалися далеко за північ. На перший погляд здається, що можна перепочити взимку, коли роботи ніби-то немає біля землі. Але це ж тільки на перший погляд. Адже в колгоспі велика ферма, на яку жом треба возити із неблизького Ольчедаєва?.. Та ще й бажано зробити дві ходки, вистоявши кілометрові черги біля жомової ями на цукрозаводі... От і виходить, що батькові потрібно було стартувати з дому не пізніше 4 ранку. Виїдеш пізніше, цілий день простоїш в черзі і зробиш тільки одну нерентабельну ходку. Навесні – вивезення органічних добрив і посівна; влітку – жнива: вдень біля комбайна, вночі на току або на вивезенні зерна на хлібоприймальне підприємство у с. Вендичани. Та ще й зранку, допоки спаде роса і комбайни не підуть у поле, треба із гірні повозити вапнякових порід на засипку сільських доріг. А восени знову «запара»: треба до настання перших морозів зібрати й вивезти з поля цукрові та кормові буряки. І знову робочий графік водіїв надзвичайно щільний. Не «солодшою» була колгоспна доля й у трактористів, комбайнерів, доярок, телятниць, свинарок, фуражирів… Важка, почасти – від зорі до зорі, праця дала обнадійливі результати. Рідний Каришків у той час розвивався семимильними кроками. Банківський рахунок колгоспу з року в рік поповнювався, доходи перетворювалися на прибутки і материалізовувалися в новобудови. І настав час, коли до села, що тулиться в найвіддаленішому закутку Барського району, потягнулися колеги-журналісти, щоб зі шпальт видань та з екранів телеканалів поширити славу про колгосп, який став мільйонером, делегує своїх представників на різнокаліберні всесоюзні форуми.

1971 рік виявився для нашого села не просто роком найвищих виробничих досягнень, а роком «золотого» зорепаду. Одразу четверо представників місцевого господарства стали згідно з указом Президії Верховної Ради України лауреатами найвищих державних нагород: комбайнер Михайло Іванович Калинник – Героєм Соціалістичної Праці; завідувачка свинофермою Пелагея Омельянівна Яремчук – кавалером ордена Леніна; голова колгоспу Іван Павлович Гуменюк – кавалером ордена Жовтневої революції; бригадир тракторної бригади Федір Гаврилович Посполітак – кавалером ордена Трудового Червоного Прапора. Чотири найвищі державні народи – трудівникам одного господарства! Факт – із розряду вражаючих. Надто для державної системи, де все чітко планувалося  й виконувалося згідно рознарядки: за статтю, за віком, за родом діяльності. 

Сьогодні, на жаль, цей факт у Каришкові вже майже призабутий. Як призабуті й нагородження орденами та медалями тієї пори багатьох інших наших односельчан – комбайнера В.Я.Гуменюка, трактористів С.П.Присяжнюка і В.І.Тичука, ланкових П.А.Кільчицької, М.П.Бекіс і Л.К.Гуменюк, ветеранів трудової ниви К.В.Сай-Боднара та І.К.Гуменюка… Але ж люди праці не винні в тому, що система геральдики у нас була і залишається вражена політикою.

Голові І.П.Гуменюку в ті роки було не соромно – ні за себе, ні за людей. За десять років «безпощадної боротьби за виконання плану п’ятирічок» у Каришкові було розбудовано колгоспний двір, по ньому прокладено дороги з гранітним покриттям, шосейну «змійку» протягнуто від колгоспу через усе село – аж до червонівського шляху, Каришків і Червоне з’єднано прекрасною асфальтівкою… А скільки ще всього корисного споруджено для людей! І медпункт, і лазню, магазини, сільраду, колгоспну контору, спортзал приточено до школи, дитячий садок… А будинок культури вийшов не просто сільським клубом, а справжнім Палацом мистецтв, що «втер носа» навіть однотипному «вогнищу» культури з Бару! Доводилось чути, щоправда, й нарікання на адресу голови колгоспу стосовно тієї новобудови. Мовляв, краще б дав колгоспникам більше заробити, ніж вивершувати у центрі села таку «махіну», що й конем не об’їхати. Можливо, й так, а можливо, й ні. Впевнений в одному: ще не народився той керівник, щоб догодити всім відразу і кожному зокрема. – Батько був впертим, але не жорстоким керівником господарства, – продовжує спогади про І.П.Гуменюка його донька. – Він хотів, щоб селяни в колгоспі не тільки нароблялися, а й мали змогу скористатися послугами фельдшера, стоматолога, акушера, щоб могли дозволити собі хоча б раз на тиждень піти до лазні чи до спортзалу, на свято всім селом зібратися у клубі на концерт місцевих чи заїжджих талантів. Він був ініціатором придбання за колгоспний рахунок естрадно-музичних інструментів, щойно вокально-інструментальні ансамблі почали входити в моду. А знаєте, що в підмурку успіхів народного хору «Родина» є і його цеглинка? Він особисто переконував голосистих селян приходити на вечірні співи-репетиції до клубу. Часто підвозив сюди людей службовим «УАЗиком» просто з роботи. Постійних учасників художньої самодільності додатково заохочував через систему колгоспної мотивації. Учителям, що складали сільське ядро інтелігенції, за кожну репетицію писали «вихід», який згодом отоварювали зерном. Треба віддати належне, Гуменюк умів гуртувати довкола себе людей, знав до них підхід. У нього була цілковита гармонія з головою сільради В.І.Присяжнюком, директорами школи В.В.Гарбузом, О.О.Кириленком, завідувачем медпунктом Г.В.Мельником… Він умів і любив мотивувати й людей праці. Мабуть, жоден серйозний шмат роботи – чи завершення посівної, чи день обмолоту останнього снопа, чи вивезення з поля останнього цукрового кореня – не обходилися без «вінка». Іван Павлович розпоряджався того дня в колгоспній їдальні приготуватися якнайкраще – і трударі мало не до ранкової зорі виспівували народних пісень. І коли я чую, що, мовляв, тоді такий був час, такими були і були звичаї, завжди зауважую: «Звичаї впроваджують люди». Наш Каришків ставав дедалі ошатнішим, дедалі красивішим. По всьому селу виростали нові хати – з великими просторими вікнами, з різьбленими верандами, з відокремленими літніми кухнями та ще й «одягені» як не в модну «шубу», то в такі само модні цегляні ошати. Колгоспник у другій половині 1960-х – першій половині 1970-х трохи відчув себе людиною. Працююча сім’я уже могла дозволити собі планути будівництво хати, продовження навчання дітей після школи і таке інше. А ті, хто ще займався садівництвом, городництвом або вирощував вдома по кілька голів бичків і свиней, могли навіть дозволити собі придбати …ну, якщо не «Москвича» чи «Запорожця», то мотоцикла з коляскою – точно. Стало звичним тоді відкладати гроші на ощадну книжку, щоб, у разі чого, мати якийсь запас. Історики-дослідники тієї епохи кажуть, що брежнєвський «період застою» мав дві, не схожі між собою, половини. На першому етапі правління Л.Брежнєв відіграв помітну позитивну роль у житті держави. Вони з Косигіним вичавили, що могли, з планової системи і створили запас міцності, якого вистачило на два десятиліття. Так, ковбаси було небагато, зате була створена економіка, за рахунок якої країна живе донині.

Ну, а потім настав період хвороб. І не лише Генсека, а й усього Союзу. Основною проблемою того періоду було виродження правлячої еліти, яка загрузла у дворушництві, брехні і пристосуванстві. Декларуючи одні цінності, партійні керівники сповідували інші, закликаючи народ до самовідданості, цікавилися більше особистим споживанням, ніж справами країни. Керівний шар суспільства відірвався від народу. Народ відгородився від своїх формальних лідерів стіною апатії або іронії, висміюючи систему в персоніфікованих анекдотах. У другій половині 1970-х стали наростати негативні процеси в  багатьох сферах суспільного життя, які й спричинили фатальнимі наслідки для країни.  

Тільки-но глобальним суперникам вдалося втягнути СРСР у гонку озброєнь та почав хворіти «батько» країни, настав час повсюдного окозамилювання, приписок, обману і «зорепаду» на його груди. Показуха та ідеологічна тріскотня стали нормою життя, бюрократичний апарат день при дні «ліпив» для суспільства все нових героїв і передовиків виробництва. Пам’ятаю, як у Каришкові було розгорнуто безпрецендентну акцію «Всім класом – у колгосп!» і закуплено партію новеньких «Т-25». З району, області та столиці один з поперед одного до нас мчали репортери, щоб увіковічнити цей факт в газетному матерілі чи фотоілюстрації. Анатолія Сауляка, призначеного бути ініціатором цієї показушної справи, запрошено -енну кількість разів на всілякі партійно-комсомольські форуми. А на практиці все це мало дві правди: одна – для преси; інша – для внутрішнього використання. У пресі рокручувався маховик пропаганди наслідування каришківського прикладу. Насправді ж, якщо не зраджує пам'ять, в окремо взятому Каришкові у 1977 році залишилося 6-8 випускників школи. Бо хай як не росло і не розвивалося село, кожен з батьків, зіп’явшись на ноги, прагув відправити свою дитину до міста, де нормована годинами робота, де широкий спектр розваг. А якою кампанійщиною було кількарічне восхваляння на всю область прикладу дівчини з села Попівці нашого ж Барського району Джамілі Мамедової, яка після школи теж не подалася до міста, не пішла у швеї чи кухарки, а «осідлала» новенького трактора у рідному колгоспі! З якого боку на неї не подивись, а в газетно-журнальному «дзеркалі» вона – Паша Ангеліна. Тогочасним парткомам потрібні були ті, з кого можна було ліпити «образ советского человека». Пам’ятаю, яким щасливим вийшов я, студент-практикант, з «летючки» редакції вінницького обласного радіо, коли у 1984 році цикл моїх програм «Техніці – друге життя!» було визнано кращим матеріалом тижня! Окрилений відзнакою й похвалою своїх творчих наставників, радів ще й з того, що отримаю підвищений гонорар і що цей факт буде в моїй характеристиці для рідного факультету, де попереду чекав ще й захист цієї виробничої практики. І лише через роки, в дорослому житті, я зрозумів, що тішився безпідставно. Так, безперечно, герої мого радіонарису заслуговували на представлення їх в ефірі обласного радіо. Бо вони своїм бережним ставленням до техніки, завдяки своїм кулібінським пристрастям «видушували» зі своїх сталевих коней по два, а то й три моторесурси. Але хіба я мав моральне право возвеличувати застарілі «Кадети» замість того, щоб популяризувати новаторство, приклади його впровадження в життя?

…Епоха Брежнєва завершилася 1982 року. «Епоха застою» – 1985-го. Епоха Гуменюка – 1984-го… Великі «тиктонічні зсуви» пройшли  як у масштабах країни, так і в селі Каришків. Немає вже Радянського Союзу, а у Каришкові давно немає колгоспу. Після Івана Павловича керівники господарства почали змінювати один одного – та всі якісь заїжджі, з неймовірними власницькими апетитами. У них, складалося враження, завжди своя сорочка була ближчою до тіла.

Скрушно зітхали селяни, багато чого було не зрозуміло і колгоспникам, і сільській інтелігенції. А кожен новий день приносив нові проблеми – повінь безладдя, а потім і безвладдя покотилося по всій окрузі. У 1990 році від колгоспу імені Дзержинського від’єдналося село Червоне й утворило власне господарство – агрофірму «Колос». У 1996-му відбулося розпаювання земель. А 2006 року місцеве КСП, колективне сільськогосподарське підприємство, розпалося. Не той тепер Каришків, Коритниця-річечка не та… Місцевий ставок зійшов за водами потужної літньої зливи. Гребля стоїть розмитою роками, її навіть возами об’їжджають крізь очеретяні зарослі. Усе громадське враз стало нічиїм. Усі приміщення молочно-товарної ферми, телятники, стара і нова контори зруйновано, розібрано, дитячий садок – у запустінні, колись зразковий Будинок культури нині тримається лише на ентузіазмі його завідувача та художнього керівника. Немов тінь якоїсь лихої сили, опустилися на Каришків сутінки бідності.

Люди, щоправда, працюють, як і раніше – важко, від світанку до смеркання. Бо ж треба якось виживати. Якби не власні підсобні господарства, що утримуються завдяки пайовим наділам, і  городи, то взагалі можна було б говорити не про життя, а про існування. Дякувати Богу, сьогодні хоч ніхто не зазіхає на селянські пожитки! Переважна більшість сільських сімей так і виживає – або за рахунок  вирощеного на своїй господі, або за рахунок пенсій. Є пенсіонер у хаті – є «жива» копійка на хліб і якісь нехитрі придбання. Немає пенсіонера й не в силах або нема що везти на базар до Києва чи Одеси – сиди напівголодним і холодним.

Ті, що дітьми, підлітками окрилено-радісно мчали на велосипедах по новенькій, щойно прокладеній асфальтівці від Каришкова до Червоного, та так мчали, мов мали от-от злетіти за далекий манливий обрій, посивіли, постаріли передчасно. Нинішній Каришків без сльози описати неможливо. Цвинтарі по обидва боки села похмуро розростаються, а господарські хати одна за одною порожніють або й узагалі розсуваються, зрівнюючись із землею. У місцевій школі, де в кращі роки формувалося по два паралельних класи, тепер у кожному по три-чотири учні. Це вже не криза. Це щось гірше. Це невимовна і невиправна біда. Нинішній Каришків, на жаль, – дзеркало тисяч сіл України з щоденними поневіряннями селян, безпросвітним бездоріжжям, перекошеними або зруйнованими обабіч доріг огорожами, спорожнілими хатами… Таке враження, що історія знову відкинула це село на сто років назад, пожбурила його в похмурі і жахливі часи незгод початку двадцятого століття… Виходить, звідки прийшли на початку ХХ століття – туди й повернулися. Життя завершило своє коло. Що ж далі? Воістину, все пізнається у порівнянні.

Освіта[ред.ред. код]

Працює загальноосвітня школа 1-3 ступенів.

А ШКОЛА БУЛА  — НАЧЕ ВУЛИК ГУЛА

Щасливі роки дитинства та юності… Мабуть, вони б так часто не спливали у нашій пам’яті солодкими спогадами, що лоскочуть душу, якби не були означені прекрасною, незабутньою шкільною порою.

Рідна школа…

Тут і юність минула, і дружба міцніла,

І голубкою пісня між нами жила.

Така люба й дорога мені моя рідна школа сьогодні, на жаль, уже не наповнюється так, як це було у роки мого дитинства і юності, багатоголосим сміхом дітвори. Немає тих учнівських потоків, які зранку спливали до храму науки з найвіддаленіших кутків села, вуличок і провулків, несучи з собою радість і завзяття, дитячі мрії і юначі надії. А шкільні перерви! О, це було щось неймовірне, що об’єднувало, зближало юнаків і дівчат, старшокласників і учнів середніх, молодших класів. Пам’ятаю, як протягом тридцятихвилинної великої перерви де ми тільки не встигали побувати: побігти до сільмагу за нехитрими дитячими ласощами, розім’яти м’язи на спортивному майданчику, у шкільній чи сільській бібліотеці запастись чтивом, зрештою, просто побігати по шосейці в центрі села чи поверхами нового клубу, не даючи спокою його «вічному» охоронцю діду Петру Крисаку. Галасливу дітвору й статечних старшокласників було чути аж ген на колгоспних вигонах. Сьогодні, на жаль, про це залишились лише теплі спогади…

Якби колишнім директорам Каришківської середньої школи Олексію Олексійовичу Кириленку, Володимиру Варфоломійовичу Гарбузу чи Дмитру Петровичу Кривоносу хтось сказав би, що їхню школу у ХХІ столітті чекає неминуче закриття, нізащо б не повірили, сприйнявши інформацію за невдалий жарт, або прикру помилку. Адже за часів їхнього керівництва кожен клас, починаючи з четвертого, обов’язково мав по дві «паралелі» — «А» і «Б». За часів О.О.Кириленка у школі навчалося 350-370 учнів! Вона була однією із найбільших та найкращих в області. Сюди, окрім каришківських, поспішали, як бджоли до вулика, школярі й з сусідніх сіл — Червоного, Руданського, Степанок, Перепільчинець… Для них діяв повноцінний шкільний гуртожиток з кухнею, спальнями, кімнатами відпочинку та підготовки до уроків. Дисципліну і порядок у ньому забезпечували вчителі та вихователі, а побут — кухарі та технічні працівники.

За підтримки місцевого господарства школа жила на широку ногу, спрямовуючи усі блага на навчання, фізичний та духовний розвиток дітей. Усі без винятку — і місцеві, і приїжджі учні мали змогу фізично загартовуватися не лише на уроках фізпідготовки, а й на заняттях у спортивних секціях у новому, розкішному, як для сільської школи, спортзалі. Заняття у шкільному духовому оркестрі та вокально-інструментальному ансамблі давали можливість талановитим і обдарованим дітям розкритися у музиці, пісні, хореографії. Численна кількість безплатних (!) предметних гуртків, додаткові персональні заняття увінчувались перемогами на різноманітних районних та обласних конкурсах і олімпіадах…

Школа була не просто храмом освіти, а осередком усього найцікавішого, найбільш прогресивного, що відбувалося у селі.

З тих пір минуло всього три десятиліття. Та всупереч законам прогресу, рушійного поступу вперед, сьогодні рідна школа, як і тисячі інших сільських навчальних закладів, опинилася на грані можливого закриття.

– Шкода, але останні 5-7 років ми тільки тим і живемо, що морально готуємось до об’єднання, — у відчаї зізнається нинішній директор школи Сергій Миколайович Бричок. — І знаєте що нас щороку врятовує? Ні за що не повірите: кількість учнів п’ятого-одинадцятого класів трохи перевищує число пасажирських місць в автобусі, який би щоранку однією ходкою відвозив їх, приміром, до сусіднього Копайгорода. Колись там теж була добротна, щедра на дитячий гомін, школа на 700 місць. Нині ж вона завантажена лише на третину, ось ми з нею і маємо скласти дружній тандем. А статус нашої, рідної, школи, певне, понизять до початкової.

–      Уже за часів мого директорування у 2005-2013 роках рахували кожного потенційного школяра, кожну родину, яка прибувала до Каришкова, хоч, звісно, таких було не багато, — зізнається Анатолій Миколайович Сай-Боднар. — Нині ж загальну статистику дещо поліпшили переселенці з Донбасу, тому в класах додалося по одному-два учні.

Колись, близько 150 років тому, у Каришкові в одному класі так само навчалося лише по 2-3 учні. Щоправда, не через нестачу дітей в селі. Навпаки, то був надзвичайно важливий і обнадійливий у житті селян період, коли внаслідок реформи 1861 року вони нарешті могли вільно дихнути, обробляючи власні землі та облаштовуючи свої господарства. Саме з періодом розкріпачення розпочався і процес організації навчання селянських дітей, яких на той час у сім’ях було по десять і більше.

Швидко слово мовиться, та не швидко діло робиться. Підніматися з колін, бути вільними, не маючи ні грошей, ні власного реманенту, ні тяглової худоби, спочатку важко. Ой, як важко. Так само непросто було зробити селянам і їхнім дітям й перші кроки «у науку». Причин було кілька, і в кожного свої, здавалося б, обґрунтовані. Одні, хоч і мріяли про науку, та не мали у що спорядити свою дитину до школи — ні сорочини пристойної, ні штанців, не кажучи вже про чобітки та кожушки, враховуючи навчання у зимову пору. Інші були твердо переконані: щоб управляти волами й уміло розорювати землі, великого ума не треба. Ті, хто мав і бажання, і хоч найменші можливості, благословляли дітей на навчання грамоті, яке провадилось виключно у вільний від польових робіт час. Стартувало воно з настанням зими першого (за старим стилем) грудня на Наума, тому й казали: «Прийшов Наум — берись за ум». І завершувалося — на Великдень. Різдвяні свята вважались законними канікулами.

Перша Каришківська школа, що мала статус церковно-приходської, стояла тоді на місці нинішнього двору Надії Станіславівни Крисак. Усі класи, у яких разом навчалося 15-20 учнів, тулилися в одній, хоч і доволі просторій, кімнаті. У першому ряду сиділи першачки, у другому — учні другого, у третьому, відповідно, третього класу. Усі — чоловічої статі. Для дівчаток, як відомо із загальної історії, шкільні ворота були зачинені. Каришків — не був винятком. Сільські дівчатка мали допомагати батькам по господарству, відповідали за хатню роботу: ткання, прядіння, вишивання, приготування їжі, прання і, звісно, догляд за молодшими дітьми.

Тим часом їхні старші й молодші братики (у разі, коли у них було у що одягнутися та взутися, а почасти міняючись одними чобітками, ходили до школи по черзі через день) опановували «науку»: вчилися читати, писати, рахувати й бездоганно чеканити напам’ять Слово Боже. За читанку їм було «Живе слово» Ушинського, яке викладав «господин учитель» на прізвище Січка. Закон Божий читав за «Священною історією» місцевий священик.

Вершиною навчального успіху для сільської дитини було, коли священик вибирав її для участі в службі Божій: співати у церковному хорі чи читати молитви перед паствою. Таке право, на гордість батьку й матері, отримували переважно слухняні й успішні школярі, зрідні нинішнім відмінникам, які вміли швидко й виразно читати, каліграфічно писати. Обийбоки й неслухи стояли на колінах в класному кутку, або отримували іншу поширену «винагороду»: биття різкою, квадратом чи лінійкою по долонях. Дореволюційна школа готувала «послушників» — віруючих громадян в основному для обслуговування церковної відправи чи покірної набожності.

З приходом радянської влади усе переінакшили — церкву відділили від держави, а школу від церкви. Учнів уже не примушували вчити «на зубок» Закон Божий, й вони мали можливість закінчити уже не три, а чотири класи. На той час живим свідком хоч і непрямого зв’язку школи з церквою залишалась в нашому селі хіба що вчителька А. А. Главацька — дочка панотця Главацького, яка, не зважаючи на своє попівське походження, не була зацикленою на релігії. У серцях її учнів назавжди залишилися досить трепетні й щемні спогади про Антоніну Арсентіївну, як про розумну, добру і порядну людину, мудрого, високоінтелігентного педагога, яку поважали й цінували і батьки її вихованців. Так само з вдячністю згадували і її багаторічного колегу Василя Івановича Яремчука.

З часів попівської доби у спадок школі залишився безцінний раритет — сімейний рояль Главацьких. У період Другої світової війни його оцінили й румунські солдати, які під час окупації зупинилися у сільській школі. Переживаючи сувору зиму, окупанти, хоч, на щастя, й не розпиляли інструмент на дрова, однак, розгледівши в ньому цінний трофей, вивезли … на свою батьківщину.

Ретельно досліджуючи історію становлення та розвитку освіти у Каришкові, вчитель-історик Григорій Трохимович Тичук, який довгий час був директором та завучем нашої школи, зробив слушний висновок: доля сільської школи завжди залежала від рівня економічного розвитку населеного пункту.

Історичні факти — пряме тому підтвердження. У часи НЕП, наприклад, селянські господарства, отримавши ковток свіжого повітря, почали активно розвиватися. Оброблялися і засівалися приватні землі, люди з мрією про щасливе життя створювали нові сім’ї, будували хати, копали криниці, народжували дітей. І вже у двадцятих роках ХХ століття у Каришкові щороку з’являлося на світ 60-70 малюків.

За таких обставин тодішнім учням вже було тіснувато у непристосованих приміщеннях, тому село справило шкільне новосілля у просторому панському будинку. А невдовзі, з 1930 року, вперше було створено класну паралель — «А» і «Б». То була вже семирічка — Каришківська трудова початкова школа імені Рикова, перший випуск якої припав на голодний 1933-й …

Підмурок нової двоповерхової школи, яка надійно служить храмом освіти й донині, закладався в часи жорстокого більшовизму. До середини тридцятих років радянська влада, застосовуючи принципи і методи воєнного комунізму та жорстоких репресій, остаточно винищила заможних селян («куркулів»), усіх інакомислячих спровадила до Сибіру й тріумфально рапортувала про завершення колективізації на селі.

1936 року почалось будівництво двоповерхової школи. По будматеріали їздили не за тридев’ять земель: на хвилі пропаганди атеїзму було розібрано церкву й камінь з неї використано на спорудження новобудови. «Активну участь у будівництві брали батьки учнів та актив колгоспу — Іван Сірко, Микола Коваль, Фома Фурман, Трохим Тичук, Прокіп Січка, Олександр Воровський...» — писав у своїх дослідженнях Г. Т. Тичук.

Нова восьмирічка виросла швидко. Для тодішньої влади було принциповим широко продемонструвати, що «товарищ Сталін» в піку своєму попереднику бачить світлі перспективи підростаючого покоління й дбає про нього. Тому Першовересень 1938 року учні з Каришкова, Червоного, Перепільчинець, Руданського, Степанок, Горая, Романок святкували вже в новій школі.

Сьогодні, коли в нашому селі заходить мова про історію школи, йдеться загалом про Каришківську середню школу, літопис якої починається з 1951 року. Можливо, тому, що полум’я Другої світової війни знищило всі попередні шкільні архіви. Можливо тому, що у новенькому храмі освіти під час фашистської окупації з 1941 до 1943 року румунські посіпаки, розташувавши жандармський пост, «виховували» місцевих селян катуванням, а діловими шкільними паперами розпалювали грубки. А, можливо, просто тому, що сьогодні вже ніхто не пам'ятає шкіл-попередниць: чотирьох-, семи-, восьмирічок. Зате пам’ятають школу-десятирічку, перший випуск якої відбувся 1954 року.

Ще зовсім недавно, у 2004-му, Каришківська середня школа відзначала 50-річчя свого першого випуску. Шкільне свято було не лише святом всього села — всієї України, з різних куточків якої до рідної школи поспішали численні її випускники. Віддати шану школі й повагу учителям тоді одночасно з’їхалося стільки її колишніх вихованців, скільки не збиралось до того і не збереться, напевно, вже ніколи. У класах і коридорах голці ніде було впасти. Свято вдалося дуже врочистим, пафосним і водночас, навіть попри велику кількість гостей — випускників різного віку, надзвичайно сімейним і душевним. До пізньої ночі під звуки духового оркестру пари учнів та вчителів, обминаючи щедро накриті столи, кружляли в танці. Невимушена атмосфера у колі великої шкільної родини сприяла теплим і щирим спогадам про незабутні роки шкільної юності.

Випускники 1950-60-х років з висоти прожитих років складали повагу і шану своїм наставникам: директорам Я.Ш.Палатніку (1951-59 рр.), І.А.Войцехівському (1959-61рр.), Д.П. Кривоносу (1961-64рр.), Г.Т. Тичуку (1964-1968 рр.), вчителям математики А.Г.Петровській, К.Т.Щур та О.В. Намакарській; мови та літератури Р.М. Фішман, Г.І.Пащук, М.Р. Гагалюк, А.Г.Ткач та В.Д.Буняку; хімії А.І.Деруну, фізики Г.Я.Сердюку, географії М.Р.Гагалюк. На жаль, багатьом із них уже посмертно.

Молодше покоління прагнуло похвалитися і вдавалося до приємних і щемних спогадів про шкільне життя зі своїми педагогами: директорами В.В.Гарбузом, О.О.Кириленком, В.І.Бугою; вчителями фізики О.П.Райчук і Г.І.Гуменюк; біології Л.В.Кириленко та Г.М.Катрин; мови та літератури Г.І.Гуменюк, Є.Ф.Крисак, К.С.Гуменюк та О.Ф Бекіс; історії В.І.Забавським; військової підготовки В.І.Саєм.

Звісно, ділились спогадами і про перші кроки, зроблені до навчання, перші враження про школу, першу вчительку — А.М.Чайківську, В.Я.Райчук, Г.С.Буняк, М.М.Коваль…

Усі без винятку випускники — і молодші, й уже посивілі – з трепетом в душі й не без легкої іронії згадували уроки російської мови та літератури Петра Сергійовича Войтюка, які він майже щоразу проводив з численними «ліричними» відступами та компліментами старшокласницям. Якої б теми за програмою він не торкався, врешті-решт вона плавно переходила у спогади про війну і фронтові дороги, яких довелося пройти немало. Ніде гріха таїти, коли клас був не готовим до уроку, знаючи «слабкість» вчителя-фронтовика, ми ще з порогу налітали з проханням розповісти про війну. А він, якщо уже починав, то урок проводив на одному диханні. Ці хитринки перекочовували з класу в клас, від паралелі до паралелі. Й ніхто ніколи не упускав можливості перетворити вивчення частини мови чи біографії письменника на прикольні спогади учителя.

Правду кажуть, що серце вчителя – як батьківське: усе гірше  швидко забуває, а погане взагалі стирає з пам’яті. В душі залишаються лише приємні спогади про те, як ми росли, навчались й водночас проходили життєву школу, витримуючи найскладніші екзамени — на доброту, чесність, порядність.

Наша класна керівничка Клавдія Степанівна Гуменюк, яка   у період святкування 50-річчя першого випуску обіймала посаду завуча школи, у своєму ювілейному виступі не без гордості відзначала, що серед випускників Каришківської СШ – відомі хлібороби, цілі династії вчителів, когорта видатних лікарів, інженерів, високих рангів військові, науковці та викладачі, перекладачі та журналісти. Вона щиро раділа з того, що наша школа завжди була сильною: і в період свого становлення, і розвитку, і розквіту. Найкращим цьому підтвердження — високі показники вступу випускників до вишів та різноманітних коледжів.

Усе пояснюється доволі просто: вимоги – до учнів з боку вчителів і до вчителів з боку адміністрації школи – завжди були настільки високими, що нікому не давали шансу розслабитись.

— Пам’ятаю, ми з директором школи Василем Івановичем Бугою прийшли до Каришкова майже одночасно: я — молодим спеціалістом після Вінницького педінституту, він — уже досвідченим педагогом, — згадує Поліна Савівна Кучинська. — Він як зачастив на мої уроки — ходить і ходить, та все без попереджень, вибірково. Через три місяці таких інспекційних перевірок я не втрималась і уточнила: «Мої уроки викликають якість сумніви?». А він так спокійно, з посмішкою, як математик математику, відповідає: «Ні, ваші уроки з професійної точки зору бездоганні. Але я хочу в сотий раз впевнитися, що планку, підняту нашими попередниками, ми не лише не опустили, а й надійно утримуємо, встановлюючи власні рекорди».

Нинішньому поколінню, на жаль, не до рекордів. Вони обтяжені думкою про кожен наступний навчальний рік — матимуть улюблену роботу в рідному селі, чи ні. Бо сьогодні у школі ще навчається 68 учнів (10 – у найбільшому класі, 5 – у найменшому), а що буде наступної осені, коли пройде вступна кампанія, не знає ніхто.

Ось така виходить історія нашої школи. Тут радість і смуток у щемних спогадах обнялися.

Культура[ред.ред. код]

Народний ансамбль «Родина» під керівництвом А. Перебийноса відомий і за межами області.

Пісня «Родини» – серцю зрідні

Якщо правда, що світ тримається на трьох китах, тоді безапеляційно можна стверджувати, що одним із «китів», на яких тримається сучасний Каришків, є народний ансамбль «Родина». Велика співуча «Родина», в якій упродовж чотирьох десятків років реалізовують свої таланти по два-три покоління сільських трударів. Титулована і славна «Родина», живить своєю мистецькою енергією не тільки односельців, а й шанувальників народної пісні в районі, області та й навіть за межами України.

Кажуть, у Каришкові з діда-прадіда любили співати. Як би не було сутужно і голодно, а пісня завжди була з ними. То чоловіки затягнуть «Туман яром-туман долиною», то жінки тихим літнім вечором, відганяючи смуток і втому, злегка забринять багатоголосо «Ой, у вишневому садочку…». Пам’ятаю, як мене малого бабка Тетяна частенько брала з собою на роботу в буряківничу ланку. Так тішився, опинявшись серед дорослих: трактористи катали на «сталевому коні», жінки пригощали, хто чим міг – грушкою, яблуком, домашнім пряником. А найпам’ятнішими залишилися спогади про ті моменти, коли в бабусиній ланці хтось з якогось приводу ставив могорича. Не надто могли розщедритися люди колись в селі. Проте вони вміли цінувати мирну, щасливу днину і могли самі собі створити свято. Після третьої пригубленої чарчини заводили пісню.

Часто траплялося й так, що пісня злітала з вуст  завзятої полільниці, її відразу підтримували  інші й, дивись, уже ціла ланка огорнула поле веселим переспівом. Сьогодні такого вже майже не зустрінеш. Вік розвитку техніки і технологій зробив своє – на чільне місце вийшли  аудіо- і відеоапаратура,  «айфони»: затулив вухо динаміком-«гудзичком», натиснув «кнопку»  і втішатися  улюбленою мелодією хоч до вечора, хоч до ранку.

Нинішнє покоління й народних пісень уже не знає так, як їх знали наші батьки, діди і прадіди. Наступ цивілізації  «розмив» середовище, де б молодь могла їх слухати, переймати, переспівувати й нести далі в майбутнє. На щастя, цього ще не скажеш про наш Каришків. Тут, допоки живе «Родина», хлопці та дівчата ще з малих шкільних років – найактивніші носії природного, народного і невмирущого співу. Ви чули б, як виконує твори із репертуару Алєсандро Софіно надзвичайно талановитий Олександр Бричок! Або «Баладу про матір» – Світлана Комарчук, чи, наприклад, «Україну» –  Юлія Сай-Боднар! Про дует у складі Лілії Буги і Таїсії Яремчук словами не перекажеш – їх треба чути. А коли Діана Буга акапельно «Піснею про матір» на слова Бориса Олійника вводить у стан співпереживання заповнений ущерть глядацький зал, мороз шкірою пробігає.

– Коли я 1978-го прийшов у Каришків, в ансамблі при місцевому клубі було всього шість чоловік, - згадує засновник і незмінний художній керівник «Родини» Анатолій Володимирович Перебейніс. –  Олексій Філімонович Гогота, Микола Михайлович Кушнір, Василь Якович і Володимир Якович Гуменюки, Павло Євгенович Буцвін склали основу майбутнього народного ансамблю. Тоді ж до них приєдналися Андрій Іванович Присяжнюк, Володимир Іванович Стаднійчук, Олексій Феодосійович та Дмитро Іванович Мельники, Павло Андрійович Яремчук, Василь Феодотович Яремчук. Враховуючи, що колектив був суто чоловічим, то й репертуар підбирали відповідний: «Казав мені батько», «Та й орав мужик край дороги», «Смуглянка», «Еду, еду на комбайне», «Ехал я из Берлина»...

Сьогодні надзвичайна мистецька й організаторська роль у прищепленні селу культури хорового та сольного співу, відтак проведенні найрізноманітніших концертів з нагоди державних і народних свят належить А.В.Перебийнісу. Саме він, обіймаючи одночасно посади вчителя музики і співів у Каришківській середній школі та художнього керівника місцевого Будинку культури, зумів системно вибудувати взаємозв’язок  між юними талантами десятирічки та їхніми батьками-трударями місцевого колгоспу. Композитор Свєчніков свого часу казав: «Заспіває школа – заспіває все село!». Каришківський худрук додає: «Заспіває село – заспіває й місто! Бо життя української народної пісні розпочинається і закінчується в селі. Перестане воно співати, будемо лише «мугикати».

Спочатку до Анатолія Володимировича «на хор» ходили тільки чоловіки-механізатори, потім за ними потяглися їхні дружини, а тоді вони почали приходити на репетиції вже разом зі своїми дітьми. А далі: чоловічий хор, жіночий хор, агітбригада, гурток гумористів, учнівський, а ще пізніше й вокально-інструментальний ансамбль. І заспівало все село.

–       Наш Каришків в усі часи, в усі віки був багатий талантами, –зауважує директор сільського Будинку культури Галина Станіславівна Перебийніс. – Змалку пам’ятаю, як батько, що все своє свідоме життя обіймав посаду завклубом, переймався тим, щоб село любило пісню і співало.

–       А коли прийшла пора справляти новосілля у новому Будинку культури, обставини самі спонукали до активних дій, – продовжує заглиблюватися в історію мистецького життя Каришкова Галина Станіславівна. – В селі всі чекали великого свята, адже на спорудження храму культури місцеве господарство потратило довгих 10 років. Актив села очікував на прибуття високих керівників, гостей з Бару та Вінниці. Тому негоже було бути просто посереднім.

Треба віддати належне А.І. Присяжнюку,   він тоді взявся залучати  людей до художньої самодіяльності – особисто і не раз побував у сім’ях, що значилися своїми талантами; узгодив з головою колгоспу І.П.Гуменюком мотиваційні питання для тих, хто вечорами, після роботи на полі чи на фермі, а потім ще й домашнього порання, встигатиме на репетиції; зрештою, сам, власним прикладом пропагував мистецтво.

– 7 листопада 1977 року свято у Каришкові вдалося на славу, – з гордістю згадує нинішня очільниця каришківського будинку культури. – Прекрасна осіння погода, наче на замовлення. Заклична музика духового оркестру.  Вшанування односельчан, полеглих на фронтах війни. Урочисте перерізання «червоної стрічки» на вході до нової культурної оселі. А коли черга дійшла до святкового концерту, у залі на 450 місць голці ніде було впасти. Як сьогодні пам’ятаю всі деталі того дійства: два концертних відділення з перервою, як у кращих столичних закладах культури; сольні та колективні номери. У перервах між піснею зал «підігрівали» сільські гумористи М.Ф.Гуменюк та В.М.Сальцин… Дві з половиною години – на одному диханні, й усе власними зусиллями!

В останні слова  Галина Станіславівна вкладає глибокий і об’ємний зміст. Вона ж бо знає, що в інші села, де проводили наради чи семінари обласного масштабу, слідом за «високопосадовцями»-гостями везли ще й тих, хто забезпечував культурну програму «для народу». А каришківські самодіяльні митці встигали не тільки зігріти душу своїм односельцям, а й зачаровували виконавською майстерністю земляків з усіх усюд.

Останнім часом, де б не звітував Барський район своїми мистецькими досягненнями, без «Родини»  не обходиться. Їй завжди довіряють почесну місію закриття найважливішої фінальної частини концертної програми. Траплялося, щоправда, деякі скептики не вірили, що десь у далекій сільській «глибинці» до такої високої чистоти звучання може бути відшліфована сольна чи хорова партія вокалу.

–       Якось на початку двохтисячних років ми брали участь у Всеукраїнському конкурсі козацької пісні «Байда» в Тернополі, – пригадує Перебийніс. – Та як грянули наші хлопці піснею з кінофільму «Вогнем і мечем» українською мовою в моїй обробці,  журі спочатку принишкло від несподіванки, а тоді давай вимагати перевірки паспортів учасників ансамблю – не вірили, що прості трударі із сільської  глибинки так майстерно й задушевно співають. Поляки, щоправда, нас заповажали відразу, навіть у гості запросили. І членам журі тоді «розвиднілося» – ми набрали однакову кількість балів зі львівською капелою професійних бандуристів «Україна».

Треба визнати: Каришкову пощастило з надзвичайно багатогранним талантом А.В. Перебейноса, а йому – з Каришковом. Бо де ж це, в якому селі, в якій окрузі він, молодий педагог-музикант, який щойно повернувся зі служби в армії, міг би зустріти таких талановитих і співучих людей-хористів? А якими сильними і самобутніми виявилися солісти сільського хору  Є.Ф. Крисак, В.І. Стаднійчук, М.І. Гуменюк, подружжя Олекса та Поліна Гоготи… Євгена Філімонівна Крисак, бувало, як виведе е акапельно чисті ноти романсу   – серце виривається з грудей. А Володимир Іванович, а Микола Іванович?!.  Та їм які ролі не запропонуй, які слова не довір, талант і душу вкладуть без останку… Про Олексу Філімоновича та Поліну Омельянівну Гогот у Анатолія Володимировича особливі, щемні спогади. Маючи природою даровані таланти, помножені на аматорський труд, вони завжди зривали зал бурхливих емоцій. У них вся сім’я «наскрізь» пройнята духом мистецтва: молодший син Леонід і донька Тетяна свого часу закінчили училище культури і тепер пропагують українську пісню за кордоном;  старший син Юрій з шкільних років теж – в агітбригаді, чоловічому хорі…

Усю свою сім’ю – двох синів і двох доньок  долучила до каришківської сцени і Лідія Федорівна Гуменюк. Наймолодший із її синів Валентин сьогодні уособлює нову генерацію солістів «Родини». А як широко розкрив свій пісенний талант Олександр Бричок, батько та дідусь якого Сергій Миколайович і Микола Якович Брички були і є активістами в «Родині»!

Особливе ставлення у А.В. Перебейноса  до представників нинішнього складу «Родини» - О.О. Красінського, С.В. Довбняка, Я. Параськіва, А.М. Сай-Боднара, А.В. Яремчука, О.Д. Яремчука, М.П. Бондарчука, Л.Г. Голішевського, братів Юрія та Віталія Бугів, М.В. Гоготи… Незважаючи на складні економічні реалії, коли доводиться важко і багато працювати в приватних господарствах та мотатися по підзаробітках, вони викроюють час «Родині», щоб своїм талантом, своїм природнім даром примножити колишню славу.

…На скрижалях історії колективу багато гарних  сторінок служіння пісні, народній творчості, збереженню традицій, звичаїв рідного села. Для А.В. Перебейноса одними із найпам’ятніших фрагментів минулого залишаються щорічні підведення підсумків господарського року. Із глядацької зали Будинку культури виносили всі крісла, рядами розставляли столи, щедро  накривали всілякими смакотами  за рахунок колгоспу і люди сім’ями, упродовж кількох годин, в атмосфері «живого» діалогу отримували інформацію про виробничі показники свого господарювання й насолоджувалися виконавською майстерністю сільських талантів. Такі вечори збирали по 500 чоловік одночасно.

Із нових традицій йому найбільше до душі – великодні  літургії в сільській церкві за участю «Родини». Він особисто розробив для ансамблю партитуру та музичну обробку богослужебних піснеспівів.  Ну, а досвіду роботи в цьому напрямі не позичати – ансамбль багато разів брав участь у конкурсах церковного та органного мистецтва, звідки каришківчани завжди поверталися переможцями.

Публічне визнання до «Родини» прийшло навесні 1997 року – ансамблю було присуджено звання Народного. Та професійного визнання колектив досягнув ще раніше. Віталій Газинський, народний артист України, професор Вінницького педуніверситету, керівник муніципального хору «Вінниця» був просто у захваті від сили і чистоти виконавської майстерності «Родини». Готуючи концертну програму до закриття Всесоюзної наради профспілок СРСР  у Вінниці, він запросив каришківську «Родину» до участі у виступі зведеного хору області в музично-драматичному театрі імені Садовського. Його щире захоплення, письмова подяка за плідну співпрацю досі гріє серця учасників ансамблю. А співали сільські аматори тоді, у 1984-му, арію «Хор мисливців» із опери Вебера «Вільний стрілець». 

«…Вразив несподівано потужною силою простоти і зіспіваності, захопленої легкості, притаманної тільки колективам вищого класичного зразка, народний ансамбль «Родина» з села Каришкова. Співали так, як ото, буває, зберуться під настрій, сядуть кружка – і від чистої душі, з радісним несилуваним натхненням і піднесенням.

Овації їм влаштувала зала «Райдуги». Пізніше мені сказали, що «скринька сія» відчиняється просто – художнім керівником у Каришкові вже третє десятиліття багатий талантами Анатолій Перебейніс, а його стиль – сердечність.

У репертуарі  60 пісень, в ансамблі – сільські дядьки всіх професій, від механізатора до голови громади. «Родина»  –  знаковий колектив, у якому зосереджені всі нюанси сільського характеру, через що й звучить з такою сердечною доступністю, через що не обходиться без нього жоден концерт у районі чи області».  Це вже оцінка відомого письменника і журналіста Івана Волошенюка, викладена на сторінках обласної газети «Вінницька правда».

– Найбільшу втіху маю від того, що сорок років натхненної праці не минули марно – Каришків вдалося перетворити на  велику співочу родину, - підводить риску А.В. Перебийніс. – Знайдіть, будь ласка, ще де-небудь таке, щоб в одному селі одразу два художні колективи мали звання Народний… А в нас це високе звання, крім «Родини», має ще й ансамбль учнів і вчителів Каришківської середньої школи! Ще приємніше від того, що учні ідуть далі своїх вчителів. Наші молоді солісти В’ячеслав Крупський, який викладає у Барському педагогічному коледжі диригування та вокал, і Володимир Солодун, який працює у Шаргородському районному будинку культури, вже самі очолюють ансамблі, котрі теж завоювали звання Народних. Та хіба можна дібрати слова, щоб передати свої емоції?!.

–       А що «співає» ваша, домашня родина, з приводу того, що у  художнього керівника і вчителя музики і співів графік роботи – абсолютно не домашній: вечірні репетиції, активні гастролі?

–       «Родина» починається з родини. Дружина Галина Станіславівна  змалечку звикла до того, що сільський Будинок культури для неї –другий дім. Її батько Станіслав Йосипович Тарапата був незмінним його завідувачем упродовж 42 (!) років. Тепер вона продовжує цю справу і ми практично всюди разом: думаємо, плануємо, радіємо й переживаємо. Словом, живемо. Сказано ж – родина.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, — 2008 — 1000 с. 978-966-355-024-4

Література[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.