Каспрук Арсен Арсенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Арсен Арсенович Каспрук
Арсен Каспрук .jpg
Арсен Каспрук, 1971 рік
Народився 8 березня 1919(1919-03-08)
Деражнянський район, Кам'янець-Подільська область
Помер 10 листопада 1982(1982-11-10) (63 роки)
Діяльність літературний критик
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Каспрук Арсен Арсенович (8 березня 1919(19190308), с.Стреків, Деражнянський район, Хмельницька область — 10 листопада 1982, Київ) — український письменник і вчений-літературознавець. Дослідник класичної української поезії. Член Спілки письменників України з 1962 року. Батько Віктора Каспрука.

Життєпис

Ранні роки

Арсен Каспрук народився в селі Стреків, Деражнянського району, Хмельницької області. Батьки — Арсен Панфілович і Домнікія Єфремівна Каспруки. Старший із чотирьох братів. Брат Леонід (був студентом історичного факультету Київського педінституту) загинув на війні у 1943 році, брат Борис — працював майстром на заводі, брат Семен — лікарем-хірургом.

У 1938 році закінчив Вовковинецьку середню школу і вступив на філологічний факультет Київського державного університету (відділення української мови і літератури). Три курси якого закінчив в 1941 році. З часу навчання в університеті дружив зі своїм однокурсником Віктором Кузьменком.

Друга світова війна

Студентські роки Арсена Каспрука припали на Другу світову війну. Разом зі студентами будував оборонні споруди на підступах до Києва. Учасник Другої світової війни з 1941 року — починав рядовим, закінчив гвардії старшим сержантом. Воював у 98-й Особливій стрілецькій бригаді 5-гвардійської механізованої бригади 2-го корпусу — бійцем та командиром мінометної обслуги (Сталінградський, Донський, Південний, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти).

Брав участь в обороні Києва, Сталінграда, у визволенні Донецька, Братислави, Праги, у взятті Будапешта і Відня.

Навчався за прискореним курсом у Фрунзенському піхотному училищі. Але за два тижні до випуску їхнє училище було перекинуте на Сталінградський фронт.

У 1943 році був поранений під Зимовниками Ростовської області, у боях на річці Міусі — контужений. Враження воєнних років згодом відтворенні у віршах, що друкувалися в періодичній пресі.

Удостоєний урядових нагород.

Після демобілізації з армії в жовтні 1945 року відновив навчання у Київському державному університеті, повний курс якого закінчив в 1947 році. Після закінчення університету в 1947 році, до 1 вересня 1948 року, вчителював в 8-10 класах і працював завідувачем навчальною частиною Вовковинецької середньої школи Деражнянського району Хмельницької області.

Наукова діяльність

У 1948 році Арсен Каспрук вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Його науковим керівником був директор інституту, видатний вчений академік Олександр Білецький.

У лютому 1953 року Арсен Каспрук захистив дисертацію на тему «Лірика Лесі Українки». І йому був присуджений науковий ступінь кандидата філологічних наук.

З 1952 до 1981 року А. Каспрук працював на науковій роботі в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. Спочатку на посаді молодшого наукового, а з 1958 року старшого наукового співробітника у Відділі української дожовтневої літератури.

Досліджував історію української дожовтневої літератури, зокрема творчість Івана Франка, Лесі Українки, Якова Щоголева, Павла Грабовського, Уляни Кравченко та багатьох інших письменників.

Він брав участь в опрацюванні і виданні їх спадщини, написав про них наукові розвідки і статті. Але особливо плідно Арсен Каспрук працював у галузі франкознавства. Так він упорядкував і написав наукові коментарі до ряду видань творів Івана Франка /двадцятитомне зібрання його творів, «Літературна спадщина», тритомне, двотомне, п'ятдесятитомне видання та ін./

Працював над монографією «Павло Грабовський — поет-громадянин». Але, за вказівкою директора інститут Миколи Шамоти, тему було закрито, робота залишилася неопублікованою.

Наукові праці Арсена Каспрука дістали схвальну оцінку в українській і закордонній пресі.[джерело?]

Перша книжка — «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (Київ, 1958).

В 1965 вийшла монографія Каспрука «Філософські поеми Івана Франка» (Київ)

Найбільший науковий доробок А. А. Каспрука був у дослідженні української класичної поезії, що лягло в основу розвідки розділу «Поезія» [70-90-ті роки XIX ст.,] восьмитомної «Історії української літератури» (Т. 4, кн.. 2, — 1968), де перу автора, крім «Загального огляду», належать аналіз поетичної творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголева, В. Самійленка, І. Манжури. Та «Історії української літератури» (Т. 1 — 1987) [Поезія 70-90 рр.] аналіз поетичної творчості Я Щоголева, І. Манжури, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Самійленка, О. Пчілки, (в співавторстві з М. П. Бондарем, який після смерті А. А. Каспрука опрацював, доповнив та переробив тексти відповідно до нових вимог перебудовної доби).

В 1972 під час першого процесу над Василем Стусом 1972 року, Арсен Каспрук написав низку рецензій на твори Стуса. Василь Стус у своєму «Коментарі на вирок суду» писав[1][2]:

Наведу далі уривки з рецензії А. Каспрука на збірку «Зимові дерева», яку він написав для слідства: «Це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду». У віршах Стуса «радянське життя постає як добровільний допр[3], де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависти не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсности фантазер». «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета", що так порочить свою землю і свій народ». Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук пише: «Радянські люди за Стусом це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного – це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсности». Такі ж його відгуки про статтю «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання». Одне слово, на руках цього доктора філології[4] – моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць.

Рецензія на монографію Каспрука

Історія життя літературознавця і письменника Арсена Каспрука є прикладом «вищого пілотажу» роботи КГБ. Вченого, якого все життя совітська окупаційна система піддавала жорсткому тиску, потім обвинуватили у всіх можливих гріхах. Коли він вже ні на що не міг відповісти.

В 1973 році аспірант Інституту літератури Микола Ігнатенко отримав від своїх кураторів завдання написати розгромну рецензію на монографію «Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ ст.».

М. Ігнатенко ніколи не був й так і не став спеціалістом у галузі української поеми, але задля кар’єрного росту, дав себе втягнути в цю ганебну історію. Пішов на поводу прибічників ставленика Москви директора Інституту літератури Миколи Шамоти.

Зокрема М. Ігнатенко в рецензії написав[5]:

У вступі оглянуто основні суперечки літературознавців навколо визначення жанру поеми. Однак якоїсь чітко визначеної періодизації у розгляді матеріалу не бачимо. Принцип періодизації дожовтневої літератури, в основі якого лежить стаття В. І. Леніна «Пам’яті Герцена», по суті, випав з поля зору автора. Кожна епоха пропонує письменникам свої теми. В часи, коли в дожовтневій українській літературі розглядуваного періоду чітко окреслились два полюси – революційно-демократичний і реакційний з різноманітними буржуазно-ліберальними відгалуженнями, яскраво проявилося ідейне розмежування творчих сил. А саме тому авторові слід було б, гадаємо, і композиційно організувати матеріал так, щоб ця ідейна розмежованість одразу видна була читачеві.

Тим часом поетична творчість І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Старицького, С. Воробкевича, І. Манжури, В. Мови, Я. Щоголева, М. Вороного, М. Чернявського, Олени Пчілки, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Масляка розглядається в одному ряду. Одні з названих письменників все життя залишалися тією чи іншою мірою лише демократами (а приміром, П. Куліш у цей час дійшов краю у своїх реакційних поглядах). Інші ж – зробили діалектичний стрибок у своєму духовному розвитку від демократичності до революційності. Саме класова розстановка творчих сил повинна була лягти в основу структури книжки. Тоді б на фоні тогочасного літературного процесу яскравіше б вирізнялося ідейне лице і поем, і їхніх творців.

З точки зору наукової типології поема на фольклорний сюжет – не вид, а підвид. У дослідника виходить навпаки. І це певною мірою приводить до того, що автор проявляє надмірну увагу до питань «етнографізму» та фольклоризму літератури, а подекуди й замилування цим «етнографізмом». «Весь твір, – пише А. Каспрук про поему Манжури «Іван Голик», – це гімн народові, його невичерпній творчій силі, його невмирущості. Фольклор допомагає тут у героїзації історичного минулого, в оптимістичному прославленні могутності народу, і в цьому полягає його ідейно-естетична функція» (стор. 67-68). Чи не поступився тут тверезий науковий аналіз захопленню?

Дослідник не помітив істотної вади у «козацьких» поемах Куліша, Олени Пчілки, Чернявського, Грінченка, Щоголева, Масляка, – те, що годилось би назвати принаймні тяжінням до патріархальщини, він називає «не лише піднесенням патріотичної гордості українського народу, але й протиставленням героїчного минулого важкій соціальній дійсності» (стор. 103). Невже так можна сказати і про «Байду» В. Масляка і про «Смерть отамана» Б. Грінченка і про «Бабусину казку» Я. Щоголева?

А. Каспрук ставив собі завдання «розглянути процес становлення і розвитку української поеми кінця ХІХ – початку ХХ століття», він мав намір «по можливості повно розкрити ідейно-тематичне багатство української поеми розглядуваного періоду…» (стор. 22). Чи досяг автор повністю своєю мети? Здається нам, що в ряді питань він спинився на півдорозі. Книжці, на жаль, бракує стрункості, а подекуди й методологічної чіткості. Скажімо, правильно називаючи серед інших важливих факторів розквіту української передреволюційної поеми і такий, як «наявність цілої плеяди талановитих поетів» (стор. 19), А. Каспрук посусідив тут далеко не рівнозначних і не рівноцінних письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: І. Франка, М. Старицького, Лесю Українку, В. Самійленка, В. Мову, Олену Пчілку. Чи всі ж вони «зробили великий внесок у розвиток української ліро епіки» (стор. 20)?

Цю рецензію було надруковано в журналі «Радянське літературознавство» №7 за 1973 рік, сторінки 93-96. Це було офіційне звинувачення Арсена Каспрука в українському буржуазному націоналізмі.

Арсен Каспрук за свою книжку отримав догану і в 1973 році йшла мова про його звільнення з Інституту літератури, як за рік до того було вигнано з роботи з цього інституту товариша і однокурсника Каспрука Леоніда Махновця за книжку про Григорія Сковороду.

Поетична творчість

Писав і публікував у періодиці вірші. Деякі з них «Ти прийди» (текст і ноти) «Україна», 1964, № 23, «Світанок» «Ранок», 1965, № 7, було покладено на музику композитором Володимиром Верменичем. А «Лілея» «Ранок», 1969, № 7 — композитором Костянтином Скороходом.

В середині 1970 років Арсен Каспрук підготував до друку збірку віршів «Виднокола». До неї передмову написав відомий український поет і літературознавець Степан Крижанівський. Але спроби А. Каспрука видати її в 1975 і 1976 роках так і не увінчалися успіхом.

Нагороди

Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За оборону Києва», «За взяття Будапешта», «За визволення Праги», «За взяття Відня».

Бібліографія

  • «Іван Франко — наставник молодих письменників». ж. Дніпро", 1954 р. № 6, ст. 107—114
  • «Іван Франко про літературну працю». ж. «Вітчизна», 1956 р. № 7, ст. 149—157
  • «Іван Франко про літературну працю». В книзі «Слово про великого Каменяра». Т. 1 «Держлітвидав». 1956 р. ст. 237—261
  • «Пейзаж в ліричних поезіях Лесі Українки». В книзі «Леся Українка». Публікації, статті, дослідження, Т. ІІ Вид-во АН УРСР. Київ. 1956. Ст.. 279—291
  • «Талановитий майстер поетичного слова». Про Я. Щоголева. Літературно-критичний нарис. В книзі «Яків Щоголів. Поезії». Вид-во «Радянський письменник». Київ, 1958. ст. 3-52
  • «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958).
  • «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958),
  • «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання),
  • «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965),
  • «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973),
  • «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).

Література

  • Білецький О. І. До розуміння творчості Я. Щоголева // Від давнини до сучасності: Збірник праць з питань української літератури. К., 1960. Т. 1
  • Гузар З. Глибини поетового духу // Жовтень. 1967. № 8
  • Гончар О. Вірний поезії // Літературна Україна. 1969. 11 березня
  • Арсен Каспрук //Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Упорядники Олег Килимник, Олександр Петровський. — К.: Радянський письменник, 1970.
  • Іванов П. Арсенові Каспруку — 60 // Літературна Україна. 1979, 13 березня
  • Арсен Каспрук: Некролог // Літературна Україна. 1982, 26 листопада
  • Арсен Каспрук// Письменники Радянської України. 1917—1987: бібібліогр. довід. / авт.упоряд. В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К. : Рад. письменник, 1988. -С.322.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Волошина Н. Каспрук Арсен Арсенович: Рекомендований Бібліографічний список. Деражня, 1989
  • Нестеришин С. «Я затримався на цій землі…» // Вісник Деражнянщини. 1994, 10 березня
  • Людмила Андріївна Проценко // «Київський некрополь». Видавництво «Український письменник», 1994 рік. Книга розповідає про некрополі Києва та поховання на них українських письменників. Як зазначає автор у передмові, не забуто й «родинні зв'язки окремих людей з видатними літераторами».
  • Нестеришин С. Світло його душі // Там само. 1999, 11 березня

Примітки

  1. «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 37-40.
  2. Коментар Василя Стуса на вирок суду. Архів оригіналу за 14 травень 2015. 
  3. Допр — дім примусової праці
  4. Каспрук не мав ступеня доктора філологічних наук — йому не дали захистити докторську дисертацію саме через його національно-патріотичну позицію.
  5. https://arsenkaspruk.wordpress.com/2018/08/29/погромна-рецензія-аспіранта-інститу-2/

Джерела