Стус Василь Семенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Семенович Стус
EthnoCarpathians 22082017DolynaUA-26 Crop and fix.jpg
Василь Стус
Псевдо В. Петрик
Народився 6 січня 1938(1938-01-06)
село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область, нині Україна
Помер 4 вересня 1985(1985-09-04) (47 років)
виправна колонія біля села Кучино, Пермська область, Російська РФСР, СРСР
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Національність українець
Діяльність поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник
Alma mater Донецький національний університет імені Василя Стуса
Мова творів українська
Роки активності 1959 — 1985
Жанр вірш
Magnum opus «Палімпсести» (1971—1977)
Діти Дмитро Стус
Автограф Sign Stus.tif
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1991

CMNS: Василь Семенович Стус на Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Васи́ль Семе́нович Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) — борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно).

За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Життєпис[ред. | ред. код]

Василь Стус у молодому віці

Дитинство і освіта[ред. | ред. код]

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина (Їлина[1]) Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944—1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

Робота, навчання в аспірантурі[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на гуртожитку в Києві за адресою бульвар Академіка Вернадського 61, у якому в 1963—1965 роках мешкав Василь Стус

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Пам'ятник на місці будинку на пр. Перемоги, 119, де у 1965—1972 мешкав В. Стус

У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку[2].

З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників.[3]). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.[4]

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

Початок дисидентства[ред. | ред. код]

У вересні 1965, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.

Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1966—1972 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька .

Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі), видана в Брюсселі (насправді — у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН).

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972.

Перший арешт й ув'язнення[ред. | ред. код]

Василь Стус, 1972

12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр[5], де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».[6]

Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».[6] Подібні закиди були й щодо статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя.») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус "говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму»).[7]

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць»[6]. Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.».[8]

Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:

«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

У 1978 році поета прийнято до PEN-клубу.

Другий арешт й ув'язнення[ред. | ред. код]

Будинок у Києві на вулиці Чорнобильська 13 а, де у кв. 94 у 1979—1980 роках мешкав Василь Стус
Віктор Медведчук, призначений державою адвокат Василя Стуса на другому судовому процесі

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980 року — формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.

Коридор до камери в якій помер Василь Стус

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує:

«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[9]

Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука[10]).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».[11]

Правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним у 2016 році, свідчить, що, навіть за радянським законодавством, Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і навіть порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого[12].

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації[13].

Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор М. Малишко

Загибель[ред. | ред. код]

Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300-ма віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом[14]). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами[14].

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня[15]. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення[16]. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Реабілітація[ред. | ред. код]

У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року[17] і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року[18].

У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР[19] і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР[20], Василь Стус був посмертно реабілітований.

Нагороди[ред. | ред. код]

Справжні велети духу спроможні бути
вільними і в невільній державі.
Василь Стус навіть за ґратами лишався
вільною людиною, саме тому його
смерть у неволі перетворилася на
безсмертне утвердження справжньої
свободи. Власне, наявність таких людей
дозволяла вважати наш народ
волелюбним.

— Любомир Гузар,
«Про свободу»[21]

1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.[22].

Літературний стиль[ред. | ред. код]

Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової, особливо європейської, спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 1960-х, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965—1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.

Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості.

«

М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.

Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!

»

— «М'яко вистелив іній», Палімпсести

Широко застосовуються асонанси й алітерації:

«

Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлітаній
кружляє проміж віттями
єдине шамотіння безбережне.

»

Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші («На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін[23]. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті:

«

Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку
од олігоценових епох,
пірофорний, ти, як квітка, виткався,
ставши боржником — уже за двох.

»

— «Таємниця білого паперу!», Палімпсести

Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно.

Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув'язненого, міркуваннями над долею, обов'язком, коханням, релігією… Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією). Тому для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуються між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса[24]. Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф:

«

А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес.

»

— «Зими убогий маскарад», Палімпсести

Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982.[25]) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Ще одну літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.

Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[26], дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Перекладацька діяльність[ред. | ред. код]

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дуїнські елегії).

З німецької Стус також переклав вірші та повісті Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Ґоттфріда Бенна, Едуарда Меріке[27], Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера[en]; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унгаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.

Збірки віршів[ред. | ред. код]

  • «Круговерть» (1965)
  • «Зимові дерева» (1970)
  • «Веселий цвинтар» (1971)
  • «Час творчості / Dichtenszeit» (1972)
  • «Палімпсести» (1971—1977, опублікована 1986)

Збірки вибраного[ред. | ред. код]

  • Стус, Василь. Вибране [Текст] : [вірші, проза, листи] / Василь Стус ; [упоряд., передм., с. 3—22, Д. Стус] . — Харків : Час читати, 2016. — 539, [1] с.
  • «Свіча в свічаді» — видана 1977 р. за кордоном, видавництвом «Сучасність».
  • «Дорога болю» (1990)
  • «Під тягарем хреста» (1991)
  • «Вікна в позапростір» (1992): а також:
  • Стус Василь. Вибране: Поезії / Упоряд. А. І. Лазаренко. — Донецьк: Донбас, 1998. — 203 с.
  • Стус Василь. Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденникові записи. Для ст. шк. віку. — К. : Веселка, 1992. — 262 с.
  • Стус Василь. Дорога болю: Поезії / Упор. та післямова М. Х. Коцюбинської. — К. : Рад. письменник, 1990. — 211 с.
  • Стус Василь. Зимові дерева: Перша збірка поезій. — Брюссель: Література і мистецтво, 1980. — 206 с.
  • Стус Василь. Золотокоса красуня: Вірші / Упор. Д. Стус. — К., 1992. — 47 с.
  • Стус Василь. Листи до сина. — I в.-Фр. : Лілея-НВ, 2001. — 192 с.
  • Стус Василь. Палімпсест. Вибране / Упор. Д. Стус. — К. : Факт, 2003. — 432 с.
  • Стус Василь. Під тягарем хреста. — Льв. : Каменяр, 1991. — 159 с.
  • Стус Василь. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Льв. : Просвіта, 1994—1999.
  • Стус Василь. Вечір. Зламана віть. — К. : Дух і літера, 1999. — 384 с. — ISBN 966-7405-44-3.
  • Стус Василь. Небо. Кручі. Провалля. Вода / Василь Стус, Дмитро Стус ілюстр. Мороз Марина. — Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. — 410 с.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Роковини пам'яті українського поета Василя Стуса у Вінниці 4 вересня 2018 р.

Пам'ятники та барельєфи[ред. | ред. код]

1993 року в Тернополі, на вул. Василя Стуса, встановлено пам'ятний знак.

2001 року в Донецьку, на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався Стус, встановлено барельєф на його честь. Проте пам'ятний знак знищила окупаційна російська влада 5 травня 2015 року[28].

23 вересня 2002 року у Вінниці відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Василеві Стусу[29].

31 січня 2007 року на повороті до рідного села Василя Стуса — Рахнівки Гайсинського району встановлено пам'ятний знак із барельєфом[30]

На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

Вулиці та сквери[ред. | ред. код]

Ім'ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площ у Києві, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Тернополі, Херсоні, Бучачі та ін. 9 лютого 2017 року Рада міста Варшави ухвалила надати скверу в центрі польської столиці імені Василя Стуса, який міститься на перехресті Алеї Незалежності та вулиці Стефана Баторія[31].

Організації[ред. | ред. код]

Також на його честь назвали пластовий курінь УПЮ число 9 імені Василя Стуса в м. Луцьк.

У Львові, на базі середньої загальноосвітньої школи № 76 з поглибленим вивченням англійської мови ім. В. Стуса, 25 травня 2007 року створили Львівський навчально-виховний комплекс ім. В. Стуса «спеціалізована школа І ступеня — гімназія міжнародних відносин»[32].

4 вересня 2016 року, на території Львівського навчально-виховного комплексу ім. В. Стуса відбулося урочисте відкриття пам'ятника українському поету та правозахиснику Василеві Стусу[33].

Театр і кіно[ред. | ред. код]

За поезіями Стуса поставили вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край»[34](2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

У 2006—2009 роках у Театрі російської драми ім. Лесі Українки йшла камерна вистава «Іду за край», режисера Ольги Гаврилюк, про долю Василя Стуса[35]. З 2009 року у Молодому театрі — вистава «Стусове коло», що являє собою музично-літературне дійство режисера Сергія Проскурні, за участі сестер Тельнюк.[36][37] В обох виставах головну роль зіграв Роман Семисал.

Улітку 2018 року знято художній фільм Стус, який заплановано до виходу на екрани 28 лютого 2019 року, однак у серпні розгорівся скандал через те, що режисери фільму ухвалили рішення вирізати зі стрічки епізод із судом та всі згадки про адвоката Стуса — Віктора Медведчука[38].

Родина[ред. | ред. код]

Дружина — Валентина Василівна Попелюх (нар. 19 червня 1938).

Син — Дмитро Стус, народився 15 листопада 1966. Має двох синів від першої дружини Оксани Стус: Ярослав (нар. 18 травня 1985), випускник КПІ; Стефан (нар. 1991). Друга дружина — Тетяна Щербаченко (у шлюбі з 2003 року).

Старша сестра — Марія Стус (нар. 20 січня 1935). Мешкала разом з родиною на околиці Донецька, у будинку де в молоді роки жив й Василь Стус. Внаслідок російської військової агресії у 2014 році, будинок, що перебував за 5 кілометрів від Донецького аеропорту, було знищено, а Марія з родиною стала біженкою й перебралася до Києва.[39] 25.03.2016 року Володимир Кличко придбав 3-кімнатну квартиру у Святошинському районі столиці і подарував її Марії Стус.[40]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Різдво Василя Стуса. Історична правда. Процитовано 2018-05-31. 
  2. Короткі біографічні відомості
  3. Анатолій Єременко. Василь Стус нас поєднав. Газета «Донеччина»
  4. Анатолій Єременко. Василь Стус нас поєднав. Газета «Донеччина»
  5. Допр — дім примусової праці
  6. а б в Коментар Василя Стуса на вирок суду.
  7. Лист до Л. Г. Лук'яненка, 9.11.1977
  8. Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181)
  9. Адвокат Василя Стуса
  10. див. також відеовідповідь Медведчука http://www.youtube.com/watch?v=9W0vO4gVhIQ&f
  11. «Хроника текущих событий», № 58, Москва, Самвидав, 1980. — С.74—78
  12. Титикало Роман, Костін Ілля. Стус без захисту: ведмежа послуга Медведчука. Правовий аналіз справи дисидента 35 років потому // Веб-сайт «Українська правда». — 2016.
  13. Стус і Нобель. Демістифікація міфу
  14. а б Нецензурний Стус. У 2 частинах. — Тернопіль, «Підручники і посібники», 2003, — свідчення Василя Овсієнка
  15. Нецензурний Стус. У 2 частинах. — Тернопіль, «Підручники і посібники», 2003, свідчення Валентини Попелюх
  16. http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/4/53998/
  17. Протест Прокуратури УРСР від 11 травня 1990 року № 13-5398-72 по справі Стуса В. С.
  18. Протест Прокуратури УРСР від 18 липня 1990 року № 13-5398-72 по справі Стуса В. С.
  19. Постанова Пленуму Верховного Суду УРСР від 15 червня 1990 року № 2381н90.
  20. Ухвала судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 2 серпня 1990 року по справі № 3151н90.
  21. «Дзеркало тижня. Україна» №6, 15 лютого 2013 року «Про свободу»
  22. Указ Президента України від 26 листопада 2005 року № 1652/2005 «Про присвоєння В. Стусу звання Герой України»
  23. Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори / укладач Л. В. Оліфіренко. — К. : Абрис, 2003.
  24. Дмитро Стус. «Палімпсести Василя Стуса» http://stus.kiev.ua/stusoznavstvo.files/7%20D.Stus2.zip
  25. http://www.madslinger.com/stus/lysty-do-ridnyh/
  26. Початково це видання планувалося як чотиритомник, через те цитується як «Твори у чотирьох томах». Два додаткових томи, що доповнили видання, є:
    • Стус. В. Твори у чотирьох томах. Том 5 (додатковий). Переклади. — Львів: Просвіта, 1998.
    • Стус. В. Твори у чотирьох томах. Том 6 (додатковий). Листи до рідних. — Львів: Просвіта, 1997.
  27. Василь Стус. Критика. Особливості творчості В. Стуса
  28. ЗМІ: у Донецьку зняли пам'ятний барельєф поетові Василю Стусу
  29. Гордієвич Олександр У Вінниці відкрито пам'ятник Василю Стусу // повідомл. Укрінформ за 23 вересня 2002 року
  30. Відкрито пам'ятник Стусу
  31. Варшава назвала сквер у центрі міста ім'ям Василя Стуса
  32. Історія гімназії
  33. У Львові відкрили пам'ятник Василю Стусу
  34. Газета по-українськи
  35. Спектакль «Іду за край». 2009 г. ВІДЕО
  36. «Круг Стуса» в городах Украины
  37. Стусове коло на сайті Молодого театру
  38. «Хай тоді фільм не виходить взагалі» — соцмережі про стрічку «Стус» без Медведчука
  39. У Києві відкрили сквер імені Василя Стуса (фото, відео)
  40. Посилання на Unian. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Стус Василь Семенович // Електронна бібліотека Україніка.
  • Бедрик Ю. I. Василь Стус: Проблема сприймання. — К. : ПБП «Фотосервис», 1993. — 79 с.
  • Бондаренко А. І., Бондаренко Ю. І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. — К. : Видав. центр «Академія», 2003. — 231 с.
  • Бурій В. «Народе мій, до тебе я ще верну…» / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). — 1998. — 6 січ. — С. 2.
  • Бурій В. Подвижник українського духу / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2004. — 17 верес. — С. 4.
  • Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / О. Зінкевич, М. Француженко (упоряд. і ред.). — Балтимор—Торонто : Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. — 463 с.
  • Дзюба I. Різьбяр власного духу // Стус В. Під тягарем хреста. — Львів : Каменяр, 1991. — 158 с.
  • Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі // Палімпсест. — К. : Факт, 2003. — С. 7—32.
  • Драч I. Василь Стус — поет трагічної долі // Стус Д. Дорога болю. — К. : Рад. письменник, 1990. — 214 с.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Жадько В. Байковий некрополь. — К., 2004. — С. 149—153.
  • Жадько В. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 96, 199, 229—232, 237, 238, 260, 278.
  • Жадько В. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 27, 71, 74—75, 93, 123, 143, 382.
  • Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 302.
  • Жулинський М. Ця Богом послана Ґолґота… // Стус В. Вікна в позапростір. — К. : Веселка, 1992. — С. 248—255.
  • Коцюбинська М. Поет // В. Стус. Твори. У 6-ти томах, 9 кн. — Т. 1. — Кн. 1. — Львів : Літопис, 1994. — С. 7—38.
  • Коцюбинська М. Страсті по Вітчизні: Післяслово упорядника // Стус В. Дорога болю. — К. : Рад. письменник, 1990. — С. 201—212.
  • Коцюбинська М. У свічаді пам'яті // Україна. — 1991. — № 1. — С. 13—16.
  • Коцюбинська М. Х. Феномен Стуса // Сучасність. — 1991. — № 9. — С. 26—36.
  • Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко / М. Павленко. — К. : Грані-Т, 2009. — 120 с.: іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-465-250-3.
  • Мельничук Г. Хрест правди // 1000 незабутніх імен України. — К. : Школа, 2005. — С. 173—174.
  • Нецензурний Стус: Книга у 2 ч. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. — 320 с.
  • Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2011. — 216 с.
  • Радзивілл О. Стус Василь Семенович // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 694. — ISBN 978-966-611-818-2.
  • Світлична Н. О. Про Василя Стуса. Інтерв'ю. // Світличний І. О. Світлична Н. О. З живучого племені Дон Кіхотів / упоряд. Коцюбинська М., Неживий О. — К. : Грамота, 2008. — С. 687—695. — ISBN 978-966-349-128-8.
  • Стус Д. Василь Стус // 100 найвідоміших українців. — 3-є видання. — К., 2005. — С. 625—633.
  • Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. — К., 2004. — 368 с.
  • Стус Д. В., Швидкий В. П. Стус Василь Семенович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 876. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  • УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія. — 4-е видання. — 2006. — С. 1195.
  • Шевченківські лауреати 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 530—533.

Посилання[ред. | ред. код]