Дисидентський рух в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні — складова дисидентських рухів 1960—1980-х

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:

  • український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),
  • рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),
  • рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),
  • рух за соціально-економічні права.

Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у т. ч. і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.

Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через "самвидав" публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства ("Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Право жити" Ю. Бадзьо, "Етноцид українців в СРСР" С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом. У 2-й половині 1950-х – на початку 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): "Союз борців за звільнення України" (середина 1950-х рр., у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956–61, поширював свій вплив серед населення Львівської області), Український національний фронт (1964–67, у Львівській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Донецькій областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960–61, у Львівській обл.), "Українська національна комуністична партія" (1971–72, м. Київ), "Партія національного прогресу" (кінець 1970 – початок 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то чимало інших організацій і груп ("Підпільний центр “Свобода”" у м. Костянтинівка Донецької обл., "Демократичний союз соціалістів" у смт Серпневе Одеської обл., "Боротьба за громадську справедливість" у Миколаївській обл., "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.

Етапи українського дисидентського руху[ред. | ред. код]

В історії українського дисидентського руху вирізняють два етапи. На першому етапі (2-га пол. 1950 – серед. 1960-х рр.) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, нац. символіки, на другому (серед. 1960-х – 1970-ті рр.) – надзвичайно важливим стало поширення легальних форм боротьби. Останнє знайшло вираження в широкій петиційній кампанії ("Лист 78-ми", "Лист 139-ти"), відкритих акціях протесту (демонстративна акція в київ. кінотеатрі "Україна" на прем'єрі фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" 14 вересня 1965; мітинги біля пам'ятника Т.Шевченку в Києві, особливо з приводу відзначення чергової річниці перепоховання праху Т.Шевченка в Україні 22 трав.), актах самоспалення, здійснених В.Макухом, О.Гірником, М.Береславським, формуванні громадських організацій на захист деяких політв'язнів ("Громадський комітет на захист Ніни Строкатої", 1971), заснуванні в листопаді 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка діяла на основі підписання керіництвом СРСР Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Фінляндія, 1975).

Боротьба за повернення на свою історичну Батьківщину[ред. | ред. код]

У літописі опозиційного руху 2-ї пол. 1950–1980-х рр. в Україні значне місце посідає боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих міжнародними актами, конституціями СРСР та УРСР. Перші кроки в становленні кримськотатарського національного руху спостерігалися вже наприкінці 1940-х рр. Вони виявились у нестримному прагненні кримських татар зберегти власну самобутність, мову, культуру; в масових утечах з місць "спецпоселення" (див. Депортація кримськотатарського народу 1944), порушенні встановленого режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного гуртка "Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину" на чолі з М. Джемілєвим, М. Омеровим, М. Османовим, Р. Годженовим та ін.

Значний прошарок опозиції в Україні становив єврейський національний рух, представлений двома основними течіями – "еміграційників" (домагання реалізації права на еміграцію) і "культурників" (відродження історично-культурних традицій українського єврейства). Активісти єврейського національного руху Й. Зісельс, Я. Левін, Я. Меш, О. Парицький докладали чимало зусиль для створення нелегальних культурно-освітніх центрів – "ульпанів" – у Києві, Харкові, Одесі, задоволення релігійних потреб єврейської меншини (див. Юдаїзм в Україні), подолання проявів побутового і державного антисемітизму (див. Антисемітизм в Україні).

Релігійне дисидентство[ред. | ред. код]

Антицерковна кампанія 2-ї половини 1950 – початку 1960-х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням "релігійності", адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. В лоні РПЦ існувало кілька течій, спрямованих як проти Московського патріархату, так і проти державних органів. Ідеться про спробу створення в 1-й половині 1950-х рр. єдиної незалежної української церкви, про діяльність "Комітету відновлення Церкви і боротьби за її канонічну чистоту" і "Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР", прилюдні виступи єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія (Дикуна) проти грубого втручання держави у справи церкви, правозахисну діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка (див. Володимир), протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.

Серйозною силою був рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору Української греко-католицької церкви 1946 і виявився у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих: "Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви" на чолі з Й. Терелею, "Комітет захисту УГКЦ" (кер. – І. Гель), акціях протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величковського, Р. Бахталовського.

В опозиції до режиму перебували представники римо-католицьких та юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня (див. Адвентизм), п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри ("Рада Церков євангельських християн-баптистів", "Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня"), поширювали релігійний "самвидав", апелювали до світової громадської думки.

Союзне і республіканське партійно-державне керівництво офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режимові, характеризуючи представників останньої не як опозиціонерів, а як "відщепенців", "кримінальних злочинців", послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. Відповіддю на активізацію дисидентського руху стали політичні репресії, які проводилися за допомогою розгалуженого карального апарату та спиралися на відповідну законодавчу та нормативну базу радянського комуністичного режиму.

Джерела[ред. | ред. код]