Лев Тишкевич
| Лев Тишкевич | |
|---|---|
.jpg) Уявний портрет, створений після 1793; походить із логойської сімейної колекції. Наразі зберігається в Національному музеї Варшави. Розмір: 91 x 73 см. | |
| Народився | 2 пол. XV ст. |
| Помер | до 1520 |
| Підданство | Литовсько-Руська держава |
| Національність | русин |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Тишкевичі |
| Батько | Тишко Каленикович |
| У шлюбі з | Фекла |
| Діти | 2 синів |
 | |
Лев (Дмитро) Тишкевич — київський боярин на рубежі XV–XVI століть.
Життєпис[ред. | ред. код]
Син Тишка Калениковича й Ганни невідомого походження. Дружина — Фекла N[1], з якою прижив синів Скуміна (Івана) й Звіра (Олександра)[2].
Лев першим з-поміж братів став дворянином господарським. У 1504 році його великий князь Олександр Казимирович вирядив послом з Кракова до кримського хана Менґлі Ґерая, аби домогтись звільнення і повернення бранців, а також запевнити того, що «лихі люди», винні у випадках грабунків татарських купців, будуть покарані[3][4].
Також він першим в роді переселився з пограничних київських земель вглиб ВКЛ, оскільки частину вотчини вщент сплюндрували татари і повстанці Глинських, а іншу — загарбали московитяни. Про це свідчить господарський лист Сигізмунда I від 7 червня 1508. Взамін боярину дарували обійстя Можейково та Дікушки в Жолудському повіті, що раніше належали «зрадці» Михайлу Гагіну.
Тамтешній князь Василь Андрійович Полубенський невдовзі бив чолом господарю, нагадуючи, що ці двірці були найперш пожалувані саме йому. Як наслідок, 14 грудня 1508 Можейково було передане Полубенському, — попри обіцянку не відбирати маєтків у Тишкевича. Не допомогло і втручання троцького воєводи Миколая Радзивілла[3][5].
19 січня 1509 року мінські міщани скаржились на Льва та інших околичних бояр, що ті всупереч королівському привілею не пускають їх у бір збирати деревину, б'ють й грабують. Вирішення справи тоді було доручено великолитовському кухмістру, наміснику скерстомонському Петрові Олехновичу[6].
Як випливає із листа Семена Полозовича, Лев Тишкевич записав Києво-Пустинно-Микільському монастиреві чотирьох данників з маєтку Скородного, а саме: Павла Шипила Цигачевича, Павла Михеєвича Рожка, Іванця Марковича і Мишка Ілініча Сем'яновича. Відомий фундушовий запис Тишкевича зі слонімських актів гродських, датований 8 червням 1519, про продаж вищеназваному монастирю данника Грицька Кипріяновича з «его детьми, што жыветъ на рецце Словешъни, на имя Валъковъщыну»[7][1]; щоправда, в господарському листі від 24 червня 1514 р. Лев Тишкевич вже поіменований «небіжчиком»[8].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Акты Виленской археографической комиссии: Том XXXIII. Акты, относящиеся к истории Западно-русской церкви. — Вильна : Тип. «Русский Почин», 1908. — С. 25-26.
- ↑ Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. — Київ : Критика, 2008. — С. 182.
- ↑ а б Статкевіч-Чабаганаў А. Геталты і Тышкевічы з роду Каленікавічаў герба «Ляліва» // Роднае слова. — 2011. — № 7. — С. 82. Архівовано з джерела 22 січня 2022. Процитовано 2022-02-14.
- ↑ Lietuvos Metrika. Knyga nr. 5 (1427-1506). Užrašymų knyga 5 / parengė A. Baliulis, A. Dubonis, D. Antanavičius. — Vilnius : Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. — С. 338-339. — ISBN 978-9955-847-52-6.
- ↑ Сліўкін В. Старажытныя пасяленні Лідчыны. Малое Мажэйкава (цяпер Мажэйкава) // Лідскі Летапісец. — 2004. — № 1-2 (25-26). — С. 39-40. Архівовано з джерела 17 лютого 2022. Процитовано 17 лютого 2022.
- ↑ РИБ. — СПб., 1903. — Т.20. — С. 604 [Архівовано 2 листопада 2021 у Wayback Machine.]
- ↑ Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов [в 35 тт.]. — Ч. 6: Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в XVI—XVIII веке (1498—1795) [Архівовано 17 лютого 2022 у Wayback Machine.]. — Т. І (С Приложением в особой книге). — К., 1876. — с.1
- ↑ Lietuvos Metrika. Knyga nr. 9 (1511—1518). Užrašymų knyga 9 / Lietuvos istorijos inst; Uniwersytet im. Adama Mickiewicza w Poznaniu ; [parengė Krzysztof Pietkiewcz]. — Vilnius : Žara, 2003. — С. 150.