Литвинович Марина Олексіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Литвинович Марина Олексіївна
Народилася 19 вересня 1974(1974-09-19) (43 роки)
Москва, СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Russia.svg Росія
Діяльність політик, Політтехнолог, політолог[d], журналіст, civil rights advocate[d]
У шлюбі з Лебедєв Артемій Андрійович

Мари́на Олексії́вна Литвино́вич (нар. 19 вересня 1974, Москва) — російський політичний діяч, політтехнолог, журналіст, правозахисник, член виконкому коаліції «Інша Росія».

Внучка конструктора авіаційних двигунів Литвиновича Георгія Михайловича (1910—2010)[1] і Шумиловой Олени Іванівни, солістки Державного Академічного Великого театру, заслуженої артистки РРФСР.

Біографія[ред. | ред. код]

У 1995—1997 навчалася, а потім закінчила французький університетський коледж за спеціальністю «Соціологія».

У травні 1996 розпочала роботу у Фонді ефективної політики. Займала посаду директора ТОВ «Фонд ефективної політики» по новим проектам. Основним напрямком діяльності Литвинович став Інтернет. У 1997 разом з Дмитром Івановим і Глібом Павловським створювала «Русский Журнал».

У 1998 закінчила філософський факультет Московського державного університету ім. Ломоносова за спеціальністю «Філософія та методологія науки». Очолила розробку офіційного і особистого сайтів першого віце-прем'єра Уряду РФ Бориса Нємцова. Після завершення роботи сайт став першим в Росії политсервером. Брала участь у виборчій кампанії з виборів прем'єр-міністра Ізраїлю. Був створений сервер ізраїльського громадського об'єднання репатріантів з країн СРСР-СНД «Ми — за Барака!». Ехуд Барак, на якого працювала Литвинович, переміг на виборах.

У 1999 брала участь у створенні сайтів Сергія Кирієнко Інтернет-Парламенту, сайтів «Вибори-1999» та «ВВП.ру», «Вибори-2000», «Примаков. Nu», двійника офіційного сайту Юрія Лужкова, сайту Володимира Путіна як кандидата в президенти РФ, ряду політичних спецпроектів в період виборів 1999—2000. Брала участь у виборчій кампанії кандидата в мери Москви Сергія Кирієнко. Викладала у Вищій школі економіки. Читала лекції з інтернет-бізнесу для студентів 2-4 курсів.

У 1999—2000 навчалася в аспірантурі МДУ за спеціальністю «Політолог», однак не закінчила навчання.

У 2000 Марина Литвинович посіла друге місце в номінації " Людина року на мережевому конкурсі проводиться під егідою Інтернет-академії — РОТОР 2000 (перше місце посів Максим Кононенко).

Брала участь у розробці концепції проектів «Газета.ру», «ЗМІ.ру», «Вести.ру», «Україна.ру», «Иносми.ру», а також ряду передвиборних проектів на виборах Верховної Ради на Україні. Засновник «Російського медіа-центру» в Києві.

З 2000 по 2002 — генеральний директор, шеф-редактор мережевого інформаційного проекту «Країна.ру».

У 2001-2002 брала участь у виборчій кампанії з виборів у Верховну раду України.

У 2001 увійшла до складу журі конкурсу на кращу концепцію й дизайн офіційного сайту президента РФ.

Влітку 2002 заступник керівника адміністрації президента Владислав Сурков запросив Литвинович на роботу в адміністрацію, однак її кандидатуру відхилив інший заступник керівника адміністрації президента — Віктор Іванов.[джерело не вказане 2822 дні] У грудні 2002 Марина Литвинович залишає ФЕП за власним бажанням.

З січня 2003 працює у федеральному штабі партії «Союз правих сил» під час виборної кампанії в Державну думу. Литвинович займає посаду заступника керівника виборчого штабу. Але вже у вересні 2003 Марина Литвинович залишає СПС з-за розбіжностей з Анатолієм Чубайсом, який був прихильником ведення інформаційної війни проти партії «Яблуко».

У вересні-жовтні 2003 працювала політичним радником Михайла Ходорковського, разом з яким здійснила поїздки по 8 регіонах Росії. Литвинович працювала з Михайлом Ходорковським аж до дня його арешту 25 жовтня 2003 року. Восени-взимку 2003 року Марина Литвинович працювала директором проектів фонду «Відкрита Росія», заснованому співвласниками «ЮКОС» Михайлом Ходорковським і Леонідом Невзліним.

У січні 2004 року очолила виборчий штаб кандидата на пост президента Росії Ірини Хакамади. Після закінчення виборчої кампанії Литвинович увійшла в оргкомітет партії «Вільна Росія», яку створювала Ірина Хакамада. У лютому посіла 7 місце у Топ-10 політтехнологів Росії за версією газети «Известия». Влітку Литвинович стала одним з координаторів «Комітету-2008: Вільний вибір».

З лютого 2005 політичний радник Гаррі Каспарова, член Федеральної ради (Об'єднаного громадянського фронту). Перший політичний виступ Литвинович відбулося на мітингу на захист прав жителів міста у липні в місті Находка. У липні 2005 року створила сайт «Правда Беслана» для того, щоб зібрати весь фактичний матеріал, пов'язаний з трагедією в Беслані 1-3 вересня 2004. Почала вести кампанію в підтримку постраждалих в Беслані. Виступила організатором кількох мітингів по бесланській темі. Стає директором Фонду допомоги жертвам терору. У листопаді 2005 очолила передвиборчий штаб популярного сатирика, телеведучого Віктора Шендеровича, який балотувався на додаткових виборах в Держдуму РФ по 201 Університетського округу Москви. 4 грудня 2005 Віктор Шендерович програв кандидату від «Єдиної Росії» кінорежисерові Станіславу Говорухіну (17 та 39 %, відповідно). З кінця 2005 фактично припинила бути політтехнологом і почала займатися правозахисною та політичною діяльністю.

У 2006 Литвинович посіла 4 місце в рейтингу Топ-50 молодих політиків за версією газети «Re: Акція».

28 січня 2006 ініціювала і провела «збори небайдужих громадян» біля Міністерства оборони РФ з приводу ситуації з солдатом Андрієм Сичовим, за що була піддана адміністративному покаранню — штрафу. 23 лютого того ж року на тому ж місці провела узгоджений мітинг на підтримку Сичова.

20 березня 2006 увечері недалеко від офісу ОГФ на Марину Литвинович напали. Били виключно по голові, вона одразу втратила свідомість. «Швидка допомога» відвезла її в НДІ ім. Скліфосовського. Лікарі констатували наявність великої кількості саден і синців, а також поставили діагноз — підозра на струс мозку. Було заведено кримінальну справу. Як найбільш ймовірну причину нападу Литвинович називає діяльність, пов'язану з розслідуванням теракту в Беслані.

З весни 2006 року займається розслідуванням випадків масового отруєння чеченської і інгушської дітей невідомою речовиною.

У 2006—2008 роках у складі коаліції «Інша Росія» Марина Литвинович бере активну участь в організації та проведенні «Маршів незгодних».

У 2007 Марина Литвинович представляла Росію в журі конкурсу «Best of the Blogs-2006», організованого «Німецькою хвилею», підсумки конкурсу підбили у Берліні. Литвинович увійшла в список Топ-20 найкращих політтехнологів Росії за версією «Загальної газети.ру». У списку вона посіла 15 місце.

У грудні 2008 року Марина Литвинович призначена на посаду виконавчого директора Об'єднаного громадянського фронту (ОГФ), замінивши на цій посаді Дениса Билунова.

23 жовтня 2009 року Литвинович зняли з посади виконавчого директора ОГФ.[2] За зняття Литвинович з посади проголосували більшість членів бюро федеральної ради ОГФ. Дві людини висловилися проти її відставки, ще один утримався. Підставою для зняття з посади стала опублікована 20 жовтня 2009 року стаття[3], в якій Литвинович закликала українську опозицію «не застрявати в конфронтаційної риторики і маргинальщине». Лідер ОГФ Гаррі Каспаров назвав цю статтю «спробою змусити опозицію співпрацювати з Медведєвим».[4]

1 червня 2010 р. Литвинович запустила агрегатор блогів «BestToday». У цьому ж році брала участь у розробці та реалізації концепції громадської кампанії «Сахаровское рух» щодо створення сучасного музею в квартирі академіка А. Д. Сахарова.

22 квітня 2011 року розпочала моніторинг-викриття «Влада Сімей—2011. Уряд» на сайті Election2012.ru

Є директором Фонду допомоги жертвам терору.

Особисте життя[ред. | ред. код]

Виховує трьох синів.

У 2001 р. у Марини Литвинович і дизайнера Артемія Лебедєва народився син Сава Лебедєв.[5]

Третя дитина народилася 21 березня 2012.[6]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]