Марк Валерій Марціал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Марк Валерій Марціал
Marcus Valerius Martialis
Martialis.jpg
Дата народження бл. 40
Місце народження Більбіліс (нині археологічний об'єкт "Римське поселення Більбіліс" поблизу міста Калатаюд, провінція Арагон, Іспанія)
Дата смерті бл. 105
Місце смерті Більбіліс
Національність римлянин за батьком, кельтібер за матір'ю
Мова творів латина
Рід діяльності поет
Напрямок сатира
Жанр епіграми, ксенії

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

Марк Вале́рій Марціа́л (лат. Marcus Valerius Martialis; близько 40 р. — 105 н. е., Більбіліс у тодішній іспанській провінції Тарракона) —один із найоригінальніших римських поетів, неперевершений майстер особливого жанру епіграм — ксеній.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Народився 1 березня наприкінці 30-х років I ст. н. е. (різні історики надають рік народження Марціала як 38, 39, або 40 н. е.) у поселенні міського типу Більбіліс, у Тарраконській Испанії. У XXI столітті руїни Більбілісу відомі як археологічний об'єкт державного значення "Римське поселення Більбіліс" (ісп. Bilbilis pueblo romano) поблизу міста Калатаюд, провінція Арагон, Іспанія).

Здобув звичайну для тих часів освіту й у 20-річному віці переїхав до Риму. Відмовився від запропонованої йому адвокатури, а щоб мати гроші на життя, вирішив приєднатися до численної вже когорти клієнтів, тобто тих, хто годувався щоденними подачками покровителів-патронів. Як правило, їх цікавила не сама література, а лише похвальні вірші, що складалися на їхню честь клієнтами-поетами, які за це отримували гроші або корзинки з наїдками. Часто патрони виявлялися скнарами, до того ж дехто з них займався примітивним віршуванням і на поетичні вітання відповідав своїми творіннями. Згодом до влади прийшли нові імператори з династії Антонінів, які, як і попередні не славились щедрістю. Почалося життя, сповнене принижень, лицемірства й розчарувань. Марціал повною мірою усвідомлював своє принизливе становище, але відмовитись від нього вже не міг. Через певний час земляки Марціала — вчений Квінтіліан, відомий поет Сенека, батько поета Лукана, Анней Меллу та ін.— допомогли йому влаштуватися у Римі й познайомитися з впливовими аристократичними родинами, серед членів який були консули, й імператори.

Починаючи із 80-го р.н.е., видавши у світ першу збірку епіграм на відкриття Колізея із присвятою імператорові, Марціал стає у Римі відомим і починає отримувати соціальний статус завдяки декламації та письмовому розповсюдженню світ своїх дотепних, а інколи порнографічних епіграм.

Загалом Марціалові належать понад 1500 епіграм, написаних різними розмірами — елегійним двовіршем, ямбом, урізаним ямбом тощо — і вміщеними у 15 книг.

Першою книгою епіграм, що зробила Марціала відомим, вважають збірку «Про видовища» (лат. "De Spectaculis"), присвячену дню відкриття амфітеатру Флавіїв у Римі (80р.). Вона складалася з відверто підлабузницьких посвячень імператору Тіту Флавію та та епіграм про бої гладіаторів і цькування хижаків.

Згодом були написані ще 2 книги. "Частування" (лат. "Xenia") - коротенькі написи до подарунків гостям, що складалися переважно з живності й розсилалися гостям на свято Сатурналій. "Гостинці" (лат. "Apophoreta") становлять також невеличкі написи до багатих і дешевих подарунків - предметів домашнього вжитку, що їх отримували гості після обіду. Ці дві книги за традицією розміщують у сучасних виданнях творів Марціала наприкінці зібрання "Книжки Епіграм Марціала". У деяких виданнях вони означені як Книга XIII та Книга XIV. Збірку (або точніше Книгу) «Про видовища» за традицією розміщують напочатку зібрання, і вона не має номеру.

Починаючи з 86 року Марціал публікує щорічно нову збірку дотепних епіграм, які виходять у світ під назвами "Книга епіграм I", "Книга епіграм II" (лат. Epigrammaton Liber I, Epigrammaton Liber II) і так включно до Книги XI.

Після приходу до влади Нерви і Траяна, Марціал не витримав лихої долі і повернувся до Іспанії, де й прожив останні роки свого життя. У цьому добровільному вигнанні їм була написана остання за часом, Дванадцята Книга епіграм (лат. Epigrammaton Liber XII), яка була відправлена до Риму і видана там у світ.

Творчість[ред.ред. код]

Як вже визначено, спадщину Марціала складають 15 книг епіграм на найрізноманітніші теми, взяті поетом з навколишнього життя.

Марціал не визнавав творів, що мали своєю основою міфи або якісь історичні події минулого, вважаючи їх нежиттєвими, непотрібними сучасникові, зануреному в повсякденні справи:

"Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста,

Скіллу, Медею, - хіба це не потвори самі?...

Що тебе ваблять нікчемні злощасної хартії грашки?

Ось почитай-но, про що скаже життя: "Це моє!"

Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій:

Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас."

(Переклад В. Державина. Х,4)

Поет поставив за мету розповідати про дрібні, але правдиві історії.

Спостережливий і проникливий, він умів спостерігати цікаві нюанси і побутовий дріб'язок, з яких складалися живі картини. Значне місце в епіграмах належить темам кохання, шлюбу й розпусти. Марціал описує також соціальну нерівність у римському суспільстві, зокрема він неодноразово показує страшне становище рабів, але ніколи не критикував впливових осіб, знаходив для них лише улесливі вирази. Його охоче читали сучасники й нащадки, його наслідували сатиричні поети Середньовіччя і Відродження, у XVII — XVIII ст. особливої популярності він набув у Німеччині.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • В. І. Пащенко, Н. І Пащенко. Антична Література. Видання третє стереотипне./Київ: «Либідь» 2008.
  • Балух В. О., Коцур В. П. Історія Стародавнього Риму: Курс лекцій. — Чернівці: Книги ХХІ, 2005. — 680 с.: ілюстрації, карти.

Посилання[ред.ред. код]