Народні засідателі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Народні засідателі — громадяни, які у випадках, визначених законом, вирішують судові справи спільно з професійним суддею.

Призначення інституту народних засідателів — допомога суддям у їх професійній діяльності, контроль суспільства над судочинством, забезпечення безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя.

Суттєве поширення він має серед пострадянських країн, а також у В'єтнамі та КНДР. В Росії функціонував до 2004 року, в Україні — до 2016 (формально).

Аналогом інституту народних засідателів у романо-германській правовій сім'ї є відправлення правосуддя за участю шеффенів[1]. У Болгарії вони називаються судовими засідателями (болг. съдебните заседатели), у Польщі — лавниками (пол. ławnik, мн. ławnicy).

Японія почала впровадження нової системи народних засідателів у 2009 році.

Народні засідателі в Радянському Союзі[ред.ред. код]

Радянський соціальний плакат, що ілюструє народних засідателів у радянській судовій системі. Леонід Голованов, 1951 рік.

За радянської доби принцип народовладдя в судовій системі пов'язувався з тим, що правосуддя відправляли народні засідателі разом із професійним суддею. Ленін зазначав, що «громадяни повинні поголовно брати участь у суді»[2].

Вперше на території України народні засідателі були обрані 1922 року[3].

У той час як судді обиралися на загальних виборах населення відповідної адміністративної одиниці, народних засідателів обирали в трудових колективах.

Така видимість демократії носила декларативний характер, бо виборність як суддів, так і народних засідателів пов'язувалася з приналежністю до комсомолу чи комуністичної партії. За рахунок цього до судочинства привносився «політичний дух».

Виконання обов'язків народного засідателя було обов'язком робітників і службовців. Їх статус визначався Законом «Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік» (1938), Цивільним процесуальним кодексом УРСР (1924; 1929; 1963), Основами цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961), Кримінально-процесуальним кодексом УРСР (1960).

За тогочасним законодавством усі кримінальні справи по першій інстанції; цивільні справи позовного провадження повинні були розглядатися у складі народного судді і двох народних засідателів. Разом із тим, цивільні справи окремого провадження народний суддя розглядав одноособово до 1963 року.

Ще в 1940-х роках відзначалося, що народні засідателі відіграють напрочуд пасивну і байдужу роль у судових засіданнях[4].

Через народних засідателів радянська держава посилювала свій вплив на судочинство. Наприклад, визнати особу недієздатною чи обмежено дієздатною при необхідності можна було більшістю голосів суддів. Таку більшість створювали «потрібні» народні засідателі. Суд контролювався партією з метою охорони радянського політичного устрою.

Також, у разі заявлення головуючому судді відводу народні засідателі самі вирішували дане клопотання в нарадчій кімнаті (ст. 22 ЦПК УРСР 1963). За таких обставин при необхідності міг здійснюватися підбір «потрібних» суддів для розгляду тієї чи іншої справи.

Наприкінці 70-х у СРСР притихнув розпал «революційності». Інститут народних засідателів поступово починає втрачати своє «політичне» значення. Народні засідателі почали обиратися скоріше як данина революційній історії становлення судової системи, аніж практичній чи правовій доцільності. Їх участь в основі своїй почала зводитися лише до присутності в судовому засіданні.

Народні засідателі, яких продовжували обирати, не пов'язували себе ні з судом, ні з правосуддям, і втрачали інтерес до участі в судочинстві. Справи часто відкладалися через їх неявку. Вони стали нікому не потрібним судовим баластом[5].

Народні засідателі в сучасній Україні[ред.ред. код]

Конституція України у статті 124 проголосила, що

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції після 2015 року) визначає, що народним засідателем є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, та за його згодою вирішує справи у складі суду разом із професійним суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Народні засідателі під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді.

Передбачені списки народних засідателів, що затверджуються рішенням відповідної місцевої ради і переглядаються у разі необхідності.

Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на відповідній території. Законом визначено, хто не може бути народним засідателем; їх обов'язки; правила щодо несумісності.

Суд залучає народних засідателів до здійснення правосуддя у порядку черговості на час не більше одного місяця на рік. Їм виплачується винагорода і на них поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів (протягом часу виконання обов'язків зі здійснення правосуддя)[6].

Судовою реформою 2016 року з законодавства виключено всі згадки про народних засідателів.

Категорії справ, що слухалися за участі народних засідателів[ред.ред. код]

Згідно з частиною 4 статті 234 ЦПК України, суд у складі одного судді і двох народних засідателів розглядає в порядку окремого провадження цивільні справи про:

  1. обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  2. визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
  3. усиновлення;
  4. надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  5. примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Критика інституту народних засідателів[ред.ред. код]

За словами тодішнього першого заступника Голови Верховного Суду України П. Г. Цупренка, станом на 1991 рік народні засідателі (яких всього в Україні було близько 133 тисяч) масово відмовлялися від явки до суду. Причини цього:

 — у зв'язку з поступовим переходом до ринкових відносин керівники підприємств і організацій не були зацікавлені відпускати народних засідателів у суд, нерідко чинили їм перепони з цього приводу;
 — самі народні засідателі не були зацікавлені брати участь у розгляді справ, оскільки втрачали у заробітку на час виконання обов'язків у суді, а нерідко втрачали і роботу;
 — народні засідателі нерідко боялися брати участь у розгляді справ, оскільки їм, їхнім сім'ям (як і суддям) погрожували, шантажували, на них нападали злочинці.

Як наслідок, у 1991 році було зірвано більш як 10 тисяч судових процесів[7].

У наші дні списки народних засідателів затверджуються місцевими радами непоспіхом. Станом на 2011 рік вони взагалі практично ніде не були сформовані[8].

А ситуації, коли в одному суді 19 судових справ за участю народних засідателів відкладаються в сукупності 21 раз через неявку останніх, є вочевидь неприйнятними[5].

Деякі автори вважають, що інститут народних засідателів віджив своє і його скасування може бути виправданим, адже досвід більшості держав з розвинутою правовою культурою демонструє відмову від такої форми судочинства[5][1].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Інститут народних засідателів і суд присяжних існують в Україні лише декларативно
  2. ПСС, т. 27, с. 111.
  3. Сусло Д. С. Історія суду Радянської України (1917–1967). — К.: Київський університет, 1968. — 15 с.
  4. Антонов-Саратовский В. П. Справочник народного судьи. М.: Изд. Минюста СССР, 1946. — 719 с. — С. 41.
  5. а б в Ясинок М. М. Окреме провадження i народні засідателі: історико-правовий огляд // Часопис Київського університету права. — 2009. — № 2.
  6. Глава 3 Розділу ІІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів»
  7. Стенограма вісімдесят першого засідання Верховної Ради України. 17 червня 1992 року. 10 година. Веде засідання Голова Верховної Ради України Плющ І. С.
  8. Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар. / За ред. Молдована В. В. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 528 с.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Абрамов С. Н. Советский гражданский процесс. М.: Госиздат, 1952.
  • Анашкин Г. З. Народные заседатели в советском суде. М., 1960.
  • Горкин А. Ф., Анашкин Г. З., Панюгин В. Е. Настольная книга народного заседателя: Пособие для слушателей. Минск: Знание, 1977.
  • Зданович А. А., Бондаренко В. Ф. Книга народного заседателя. Минск: Беларусь, 1984.
  • Іваницький С. О. Формування складу народних засідателів у судочинстві України: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.10 / Іваницький Сергій Олександрович; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2006.
  • Кириллова Н. П. Суд присяжных в России и мировой опыт. СПб., 1998.
  • Мартиненко І. В., Проценко Н. К. Правовий статус суддів, народних засідателів, присяжних. Кременчук, 2013.
  • Москвич Л. М., Іваницький С. О., Русанова І. О. Правовий статус носіїв судової влади в Україні (професійні судді, народні засідателі, суд присяжних). — Х.: ФІНН, 2009.
  • Плескач А. Е. Права и обязанности народных заседателей. К., 1982.
  • Фурса С. Я., Щербак С. В., Євтушенко О. І. Цивільний процес: Проблеми та перспективи. — К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006.
  • Хрестоматія з історії держави і права України, т. 2. К., 1997.
  • Ясинюк М. М. Окреме провадження і народні засідателі: історико-правовий аспект / М. М. Ясинюк // Часопис Київського університету права. — 2009. — № 2. — С. 160–163.