Неорадянщина
Неорадянщина або неорадянськість — політичні рішення в стилі СРСР в деяких пострадянських державах, а також політичний рух за відродження Радянського Союзу в сучасному світі або за відродження окремих аспектів радянського життя, заснований на ностальгії за Радянським Союзом.[1][2] Деякі коментатори стверджують, що нинішній президент Росії Володимир Путін дотримується багатьох неорадянських поглядів, особливо в питаннях правопорядку та військово-стратегічної оборони.[3]
Неорадянщина в державній політиці Росії[ред. | ред. код]
За словами Памели Друкерман з The New York Times, елемент неорадянщини полягає в тому, що «уряд керує громадянським суспільством, політичним життям і засобами масової інформації».[4]
За словами Метью Камінський з The Wall Street Journal, вона охоплює зусилля Путіна з возвеличення слави СРСР з метою забезпечення підтримки «відродженої великоросійської могутності в майбутньому» шляхом повернення спогадів про різні російські досягнення, які легітимізували радянське панування, в тому числі перемогу СРСР над нацистською Німеччиною. Камінський далі стверджує, що неорадянщина «пропонує російський джингоїзм, позбавлений марксистських інтернаціоналістичних претензій», і використовує його для залякування сусідів Росії, а також для формування російського патріотизму та антиамериканізму.[5]
Ендрю Маєр з Los Angeles Times у 2008 році перерахував три пункти, які визначають неорадянщину й те, чим сучасна Росія нагадує Радянський Союз:
- Росія була країною двомовності[уточнити]. Маєр стверджує, що Росія навмисно перекручувала слова і факти з різних питань, особливо щодо російсько-грузинської війни, стверджуючи, що США спровокували конфлікт і що Грузія чинила геноцид у Південній Осетії.
- Росія прагнула посилити свою владу будь-якими способами, включаючи жорстокі репресії проти власних громадян. Прикладом можуть слугувати Михайло Ходорковський та «Матері Беслану».
- Росія залишається країною, в якій «панує страх перед державою та її задушливою владою», запроваджуючи численні закони, що обмежують свободу слова та сприяють пропаганді.
Неорадянські організації[ред. | ред. код]
- Всесоюзна комуністична партія більшовиків (1991)
- Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) (1995)
- Комуністична партія Вірменії
- Об'єднана комуністична партія Азербайджану
- Комуністична партія Російської Федерації
- Комуністична партія Радянського Союзу (1992)
- Комуністична партія Радянського Союзу (2001)
- Комуністична партія України
- Сутність часу
- Російська комуністична робітнича партія Комуністичної партії Радянського Союзу
- Союз комуністичних партій — Комуністична партія Радянського Союзу
- Партія комуністів Республіки Молдова
Див. також[ред. | ред. код]
- Націонал-більшовизм
- Неославізм
- Неосталінізм
- Туга за СРСР
- Путінізм
- Друга холодна війна
- Радянський патріотизм
- Радянізація
- Союзна держава Росії та Білорусі
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Heathershaw, John (2009). Post-Conflict Tajikistan: The Politics of Peacebuilding and the Emergence of Legitimate Order. Central Asian Studies (англ.). London; New York: Routledge. с. 63—64. ISBN 978-1-134-01418-7.
- ↑ Shevtsova, Lilia (2007). Russia—Lost in Transition: The Yeltsin and Putin Legacies (англ.). Carnegie Endowment. с. 200. ISBN 978-0-87003-236-3.
- ↑ Slade, Gavin (Spring 2005). Deconstructing the Millennium Manifesto: The Yeltsin–Putin Transition and the Rebirth of Ideology. Vestnik: The Journal of Russian and Asian Studies (англ.). 1 (4): 74—92. Архів оригіналу за 26 вересня 2007.
- ↑ Druckerman, Pamela (8 травня 2014). The Russians Love Their Children, Too. The New York Times (англ.). Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Kaminski, Matthew (26 березня 2014). Putin's Neo-Soviet Men. The Wall Street Journal (англ.). Процитовано 27 грудня 2015.