Російський націоналізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
В. М. Васнецов. Витязь на роздоріжжі, 1882, Російський музей. Зразок російського націонал-романтичного модерну
Музей Суворова у Санкт-Петербурзі, побудований у еклектичному псевдоросійському стилі
Плакат часів Першої світової війни

Російський націоналізм — поняття, що в окремих культурних, соціальних та інших групах населення Росії символізує ідеологію та напрям політики, основним принципом якої є теза про цінності російського народу, як найвищої форми суспільної єдності та сповідує вірність російському народу, роботу на його користь, економічний, культурний і політичний прогрес російського народу. Критиками характеризується як ідіоматичний вираз, що в той чи інший спосіб шкодить російській державній політиці та її імперським устремлінням стосовно етнічних груп як всередині Росії, так і за її кордонами; також як «гірший з всіх»[1].

Російський націоналізм в Російській імперії[ред.ред. код]

Націоналізм з'явився в Росії у другій половині XVIII століття у вищих колах суспільства, під впливом західноєвропейської філософської та політичної думки. Спочатку під нацією розуміли культурну та інтелектуальну еліту (переважно дворянство) у рамках тодішнього порядку. Наприклад, у своїй передмові до трагедії «Дмитрій Самозванець» (1771) О. Сумароков називає основою російської нації те, що доля рабів - послух, царя - влада, а "синів вітчизни" (тобто еліти) — піклування про державу. Націоналізм трактувався у дусі примордіалізму, що стимулювало зацікавленість до історії Росії та її культури.

Через відсутність у російській мові точного еквіваленту понять, пов'язаних з націоналізмом, довгий час використовувалися французькі терміни, хоча спроби перекладу робилися не один раз. Так, Вяземський перекладав фр. nationalité як «народність»[2].

У період правління Петра I досягнення Росії викликали у світі захоплення і сподвижники царя також доброзичливо дивилися на європейців як на рівних. Як писав 1791 року М. М. Карамзін,

Хто у мирі та любові уміє жити з собою,
Той радість і любов у всіх країнах знайде.[3]

Але до кінця XVIII століття навколо відносин до Заходу виникли розбіжності. Нестача рівності, свободи та поваги до особистості на батьківщині порівнюючи з західними країнами викликала у російських патріотів відчуття сорому. Цей удар по національній гордості призвів до виникнення двох протиборчих одна одній груп. Західники (починаючи з Радищева) вважали, що Росія повинна йти за прогресивними й ліберальними силами по тому ж шляху, по якому пішла Західна Європа та США. Слов'янофіли не погоджувалися бачити Захід лідером і тим паче взірцем для наслідування. Вони вірили, що у Росії особливий шлях у зв'язку з її географічним розміщенням, авторитарним і православним минулим.

Рада Російської національної фракції у Державній Думі III скликання. Д.Н. Чихачов, Єпископ Євлогій, П.Н. Балашов, П.Н. Крупенський, О.О. Потоцький

Слов'янофіли приписували російському характеру терплячість, жагу істини, спонтанність, сердечність, душевність, великодушність, безрозмірність, соборність (схильність приймати рішення колективно). Це протиставилося узагальненому західному характеру, якому начебто були притаманні жадібність, брехливість, егоїзм, холодний розрахунок. Багато хто приписував росіянам і негативні риси: лінь, пияцтво, обломовщину, відданість господарю, неповага до себе та інших. «Руську душу» пов'язували з руською кров'ю та ґрунтом, тому вважали, що її носієм у чистому вигляді є селяни.[4]. Інтелектуальна еліта бачила свою місію у відтворенні масових стереотипів, побудові на них нових ідей та нав'язуванні їх масам. Однак російський націоналізм залишався ідеологією еліти аж до появи масових суспільних течій на початку XX століття.

Оскільки Росія була імперією, влада вороже ставилася до національних меншин і спиралася на етнонаціоналізм російської більшості. При цьому вона намагалася використовувати націоналізм меншин в інших державах у своїх зовнішньополітичних інтересах. Так, вона підтримувала панславізм в Австро-Угорщині й Османській імперії, всупереч відповідному настороженому чи ворожому ставленню.

На початку XX століття з'явилася суспільно-політична організація Російські збори. Пізніше, під час революції 1905 та створення державної думи виник ряд російських націоналістичних політичних організацій: Союз російського народу, Російський народний союз імені Михайла Архангела, Всеросійський національний союз, Вітчизняний патріотичний союз.

У Державній Думі Російської імперії III скликання національна фракція була другою по чисельності після «октябристів».

Російський націоналізм в СРСР[ред.ред. код]

Знищення пам'ятника Столипіну в Київі. 1918

В СРСР пропагувався інтернаціоналізм та створення радянського народу, тому російський націоналізм заперечувався, але втілювався фактично — через русифікацію, витіснення національних особливостей інших народів із побуту з їх заміщенням показними проявами національної культури. Ці прояви влучно охарактеризував Володимир Войнович у романі «Москва 2042»: рос. «во всех концертах, демонстрирующих небывалый расцвет многонационального искусства в моей стране, всегда исполнялись одни и те же песни».

Російський націоналізм в сучасній Росії[ред.ред. код]

2007 року президент Путін поставив перед ФСБ задачу суворо протидіяти націоналізму.[5] 2009 президент Медведєв, виступаючи на розширеній колегії ФСБ, указав, що "поміж першочергових задач залишається і жорстка протидія націоналізму й екстремізму."[6]

2011 року на зустрічі з представниками ветеранських організацій Путін заявив, що ветеранські організації Росії повинні брати участь у патріотичному вихованні молоді та протидіяти націоналістичним ідеям[7].

Російський націоналізм як ідіома[ред.ред. код]

Сучасні критики поняття стверджують, що російського націоналізму не існує, оскільки не існує російського народу як національно-етнічної єдності[8].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]