Полєвой Микола Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Полєвой

Микола Олексійович Полєвой (рос. Полевой Николай Алексеевич; *22 червня (3 липня) 1796, Іркутськ — †22 лютого (6 березня) 1846, Санкт-Петербург) — російський письменник, драматург, літературний і театральний критик, журналіст і історик; брат критика і журналіста Ксенофонта Полєвого і письменниці Катерини Авдєєвої.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в купецькій родині. Отримав домашню освіту. Дебютував у друку в журналі «Російський вісник» в 1817. Жив у Москві (18201836), потім переїхав до Петербурга.

Журналістика[ред.ред. код]

Російське слово «журналістика» створене на початку 1820-х років самим Полєвим, який так назвав у 1825 рубрику про журнали в «Московському телеграфі». Спочатку це слово викликало насмішки.[1]

В 18201824 вірші, замітки, нариси, статті, переклади з французької друкував у «Вітчизняних записках», «Північному архіві», «Сина вітчизни», альманасі «Мнемозина».

У Москві видавав літературний і науковий журнал «Московський телеграф» (18251834), який друкувався в друкарні Августа Семена. У журналі публікувалися статті з літератури, історії та етнографії, підкреслювалася позитивна роль купецтва. Журнал був закритий у 1834 за особистим наказом Миколи I за несхвальний відгук Полєвового про п'єсу Н. В. Кукольника «Рука Всевишнього вітчизну врятувала». Після закриття журналу Полєвой відійшов від своїх попередніх поглядів.

В 18351844 видавав ілюстрований щорічник «Мальовничий огляд». Брав участь в роботі «Північної бджоли», в 18371838 завідував літературним відділом газети. В 18381840 був редактором «Сина вітчизни». В 1841 разом з М. І. Греч почав видавати щомісячний журнал «Російський вісник» і був його одноосібним редактором в 18421844 рр.

Історичні праці[ред.ред. код]

Окрім статей на історії теми, Полєвой написав «Історію російського народу» (т. 1-6, 18291833). У цій праці він прагнув, на противагу «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна, перейти від зображення ролі правителів, військових і зовнішньополітичних подій до виявлення «органічного» розвитку «народного початку». В «Історії» Полєвой орієнтувався на західноєвропейську романтичну історіографію, перш за все Гізо, і прагнув виділити елементи суспільного ладу (першим застосував до Русі концепцію феодалізму), реконструювати народні уявлення та інше. Критика «пушкінського кола» сприйняла працю Полєвового як негідну «пародію» на Карамзіна і піддала автора нападкам. У чернетковій рецензії Пушкін, проте, розцінив 2-й том доброзичливо, як самостійнішу роботу.

Спочатку Полєвой планував написати 12 томів (як і Карамзін) і оголосив підписку саме на таку кількість томів, проте через особисті складнощів зміг написати і видати лише 6, що викликало звинувачення у фінансовій недобропорядності. Останні томи «Історії російського народу» не такі цікаві, як перші два, в них позначається поспіх, що «збивається» на традиційну «державницьку» схему викладу, переказує джерела тощо. Виклад Полєвой довів до взяття Казані Іваном Грозним.

Після «Історії» Полєвой написав ще ряд історичних творів для широкого читача. Наприклад, у роботі «Малоросія; її мешканці та історія» (Московський телеграф. — 1830. — № 17-18) виступив з радикальним запереченням етнічної та історичної спорідненості великоросів і малоросів, пропонував визнати, що Малоросія ніколи не була «древнім надбанням» Росії (як наполягав Карамзін): цю країну завоювали — як англійці Шотландію та Ірландію. «Мы обрусили их аристократов, помаленьку устранили местные права, ввели свои законы, поверья … но за всем тем обрусить туземцев не успели, так же как Татар, Бурятов и Самоедов». Оскільки українці опинилися в такому ряду, зрозуміло, що ні про яку особливу їх «російськість» говорити не доводиться. «В сей народности [мы] видим только два основных элемента древней Руси: веру и язык, но и те были изменены временем. Все остальное не наше: физиогномия, нравы, жилища, быт, поэзия, одежда».[2]

Художня література[ред.ред. код]

Автор романтичних повістей «Живописець» (1833), «Емма» (1834), роману «Аббаддонна» (1834), історичного роману «Клятва при гробі Господньому» (1832). Полєвому належить прозаїчний переклад «Гамлета» Шекспіра (1837). Першу п'єсу «Уголіно» написав у 1837; в драмах (всього близько 40 п'єс) звертався до подій і діячів російської історії («Дідусь російського флоту», 1838 ; «Олена Глинська», 1839; «Іголкін, купець новгородський», 1839; «Параша-сибірячка», 1840; «Костромські ліси», 1841; «Ломоносов, або Життя і поезія», 1843; «Російський моряк. Історична бувальщина», 1843; «Єрмак Тимофійович, або Волга та Сибір», 1845).

Критика[ред.ред. код]

Статті про Г. Р. Державіна, В. А. Жуковському, О. С. Пушкіна та інших російських письменників склали книгу «Нариси російської літератури» (ч. 1-2, 1839). У пізніші роки виступав проти В. Г. Бєлінського і так званого гоголівського напряму в літературі; Бєлінський, сам активно з ним полемізували, проте визнав значні літературні заслуги Полвєового в некролозі йому.

Адреси в Санкт-Петербурзі[ред.ред. код]

1839 — Катерингофський проспект, 75.

Примітки[ред.ред. код]

  1. О. А. Проскурин. Литературные скандалы пушкинской эпохи. М., ОГИ, 2000.
  2. Назаренко М. Сокращенный рай: Украина между Гоголем и Шевченко // Новый мир. — 2009. — № 7. — С.164.