Річотто Канудо
| Річотто Канудо | ||||
|---|---|---|---|---|
| Ricciotto Canudo | ||||
 | ||||
| Народився |
2 січня 1877 Джоя-дель-Колле, Барі, Франція | |||
| Помер |
10 листопада 1923 (46 років) | |||
| Поховання | Крематорій-колумбарій Пер-Лашезd[1] | |||
| Країна |
.svg){kind=small} Франція | |||
| Діяльність |
письменник, музикознавець, критик, теоретик кіно | |||
| Мова творів | французька | |||
| Учасник | Перша світова війна | |||
| Нагороди |
| |||
|
| ||||
 Річотто Канудо у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
Річо́тто Кану́до (італ. Ricciotto Canudo, 2 січня 1877, Джоя-дель-Колле, провінція Барі — 10 листопада 1923, Париж) — італійський і французький письменник, есеїст, музикознавець, критик і теоретик кіномистецтва. Писав французькою мовою. Ім'я Канудо увійшло в історію кіно як ім'я піонера в галузі кінокритики і теорії.
Біографія[ред. | ред. код]
Річотто Канудо народився в Джойя дель Колле (провінція Барі), юнаком емігрував до Франції. Входив до кіл художнього авангарду, вів розділ італійської літератури в часописі Меркюр де Франс. У 1911 опублікував статтю-маніфест Народження шостого мистецтва, що набула значної популярності та побутує в історії кіно як «Manifeste des sept arts» («Маніфест семи мистецтв»). У цій статті Канудо назвав кіно «пластикою в русі» і «дитиною машини і почуття» (пізніше, в 1919, він назвав шостим мистецтвом танець, а кіно присвоїв ім'я сьомого мистецтва — цей термін увійшов до широкого вжитку). Популярність цієї статті згодом дала підстави багатьом кінознавцям називати Канудо засновником теорії кіно.[3].
Примикав до футуризму, видавав у Парижі літературно-художній журнал Монжуа (фр. Montjoie — середньовічний бойовий клич і девіз французьких королів), заснував Понеділки — журнал, в редакції якого збирався увесь цвіт паризького авангарду, — на них бували Аполлінер, Сандрар, Фарг, Д'Аннунціо, Марінетті, Жорж Брак, Леже, Делоне, Равель, Саті, Онеггер, Мійо, Стравінський та ін. Організував в редакції у 1913 невелику виставку робіт Шагала. У присвяченій цій виставці статті називає художника «найблискучішим колористом» серед живописців авангарду.
Знімався фільм, де діяли художники. Одного з них зображував я. Усі ми були учнями в школі маститого живописця. Не пам'ятаю вже, чи він сам або один з учнів закохався чо то в натурницю, чи то в замовницю.
Учасник Першої світової війни, був поранений. За військову доблесть нагороджений французьким Військовим хрестом і орденом Почесного легіону.
У статті Захистимо мистецтво кіно! (1920) відстоював незалежність кіномистецтва від тиску ринку і комерційних інтересів кінопромисловців. Випускав Газету семи мистецтв (1920), заснував Клуб любителів кіно (1921, розпався у 1924). Клуб, який відвідували Кокто, Кавальканті, Епштейн і Л'Ерб'є, вважається першим кіноклубом в історії[4]. Існує портрет Канудо роботи Пікассо (1923).
Творчість[ред. | ред. код]
Випустив низку романів, книг віршів, збірок эсеїстики.
Посмертна доля[ред. | ред. код]
Нині Канудо розглядається як один з перших теоретиків кіно, засновників кіноестетики. У 1977 в Італії пройшла міжнародна конференція, присвячена його столітьому ювілею. Діє Фонд Річотто Канудо, яка поміж іншого видає його твори і книги про нього. Опубліковано його листування з Аполлінером, монографія про творчі взаємини із Стравінським.
Видання[ред. | ред. код]
- La ville sans chef. Paris, 1910
- Music as a religion of the future. London, 1913
- L'usine aux images. Paris, 1926 (збірка есе про кіномистецтво, перевид. Paris: Séguier, 1995)
- Manifeste des sept arts. Paris: Séguier, 1995.
Публікації російською мовою[ред. | ред. код]
- Манифест семи искусств [1911]// Из истории французской киномысли. М.: Искусство, 1988, с.20-24
Література[ред. | ред. код]
- Sorrenti P. Ricciotto Canudo (Le Barisien): fondatore dell'estetica cinematografica. Bari: Laterza & Polo, 1967
- Dotoli G. Bibliografia critica di Ricciotto Canudo. Fasano: Schena, 1983
- Dotoli G. Lo scrittore totale: saggi su Ricciotto Canudo. Fasano: Schena, 1986
- Rodriguez P. L'affaire Montjoie!: Canudo et Stravinsky. Fasano: Schena; Paris: Didier Erudition, 2000
Джерела[ред. | ред. код]
- Г. Аристарко. Манифест семи искусств // История теорий кино = Storia delle teorishe del film. — М. : Искусство, 1966. — 356+ 40 стр. илл. с.(рос.)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Paris-Soir — 1924. — P. 2. — ISSN 1256-0421; 2452-7637
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ David Bordwell. On the history of film style. — Harvard University Press, 1997. — P. 29. — ISBN 9780674634299.
- ↑ Ian Aitken. European film theory and cinema: a critical introduction. — Edinburgh University Press, 2001. — P. 75. — ISBN 9780748611683.
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Річотто Канудо |
- Коротка біографія, портрет (італ.)
- Канудо-фронтовик [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] (фр.)
|
