Річотто Канудо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Річотто Канудо
Ricciotto Canudo
Ricciotto Canudo.jpg
Народився 2 січня 1877(1877-01-02)
Джойя дель Колле, Барі, Франція
Помер 10 листопада 1923(1923-11-10) (46 років)
Поховання Крематорій-колумбарій Пер-Лашез[d][1]
Громадянство
(підданство)
Flag of France.svg Франція
Діяльність письменник,
музикознавець, критик,
теоретик кіно
Мова творів французька
Нагороди
Кавалер Великого Хреста ордена Почесного легіону

Річотто Канудо у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Річо́тто Кану́до (італ. Ricciotto Canudo, 2 січня 1877(18770102), Джойя дель Колле, провінція Барі — 10 листопада 1923, Париж) — італійський і французький письменник, есеїст, музикознавець, критик і теоретик кіномистецтва. Писав французькою мовою. Ім'я Канудо увійшло в історію кіно як ім'я піонера в галузі кінокритики і теорії.

Біографія[ред. | ред. код]

Річотто Канудо народився в Джойя дель Колле (провінція Барі), юнаком емігрував до Франції. Входив до кіл художнього авангарду, вів розділ італійської літератури в часописі Меркюр де Франс. У 1911 опублікував статтю-маніфест Народження шостого мистецтва, що набула значної популярності та побутує в історії кіно як «Manifeste des sept arts» («Маніфест семи мистецтв»). У цій статті Канудо назвав кіно «пластикою в русі» і «дитиною машини і почуття» (пізніше, в 1919, він назвав шостим мистецтвом танець, а кіно присвоїв ім'я сьомого мистецтва — цей термін увійшов до широкого вжитку). Популярність цієї статті згодом дала підстави багатьом кінознавцям називати Канудо засновником теорії кіно.[3].

Примикав до футуризму, видавав у Парижі літературно-художній журнал Монжуа (фр. Montjoie — середньовічний бойовий клич і девіз французьких королів), заснував Понеділки — журнал, в редакції якого збирався увесь цвіт паризького авангарду, — на них бували Аполлінер, Сандрар, Фарг, Д'Аннунціо, Марінетті, Жорж Брак, Леже, Делоне, Равель, Саті, Онеггер, Мійо, Стравінський та ін. Організував в редакції у 1913 невелику виставку робіт Шагала. У присвяченій цій виставці статті називає художника «найблискучішим колористом» серед живописців авангарду.

Обкладинка часопису «Монжуа», №3, 1924

Знімався фільм, де діяли художники. Одного з них зображував я. Усі ми були учнями в школі маститого живописця. Не пам'ятаю вже, чи він сам або один з учнів закохався чо то в натурницю, чи то в замовницю.

Учасник Першої світової війни, був поранений. За військову доблесть нагороджений французьким Військовим хрестом і орденом Почесного легіону.

У статті Захистимо мистецтво кіно! (1920) відстоював незалежність кіномистецтва від тиску ринку і комерційних інтересів кінопромисловців. Випускав Газету семи мистецтв (1920), заснував Клуб любителів кіно (1921, розпався у 1924). Клуб, який відвідували Кокто, Кавальканті, Епштейн і Л'Ерб'є, вважається першим кіноклубом в історії[4]. Існує портрет Канудо роботи Пікассо (1923).

Творчість[ред. | ред. код]

Випустив низку романів, книг віршів, збірок эсеїстики.

Посмертна доля[ред. | ред. код]

Нині Канудо розглядається як один з перших теоретиків кіно, засновників кіноестетики. У 1977 в Італії пройшла міжнародна конференція, присвячена його столітьому ювілею. Діє Фонд Річотто Канудо, яка поміж іншого видає його твори і книги про нього. Опубліковано його листування з Аполлінером, монографія про творчі взаємини із Стравінським.

Видання[ред. | ред. код]

  • La ville sans chef. Paris, 1910
  • Music as a religion of the future. London, 1913
  • L'usine aux images. Paris, 1926 (збірка есе про кіномистецтво, перевид. Paris: Séguier, 1995)
  • Manifeste des sept arts. Paris: Séguier, 1995.

Публікації російською мовою[ред. | ред. код]

  • Манифест семи искусств [1911]// Из истории французской киномысли. М.: Искусство, 1988, с.20-24

Література[ред. | ред. код]

  • Sorrenti P. Ricciotto Canudo (Le Barisien): fondatore dell'estetica cinematografica. Bari: Laterza & Polo, 1967
  • Dotoli G. Bibliografia critica di Ricciotto Canudo. Fasano: Schena, 1983
  • Dotoli G. Lo scrittore totale: saggi su Ricciotto Canudo. Fasano: Schena, 1986
  • Rodriguez P. L'affaire Montjoie!: Canudo et Stravinsky. Fasano: Schena; Paris: Didier Erudition, 2000

Джерела[ред. | ред. код]

  • Г. Аристарко. Манифест семи искусств // История теорий кино = Storia delle teorishe del film. — М. : Искусство, 1966. — 356+ 40 стр. илл. с.(рос.)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Paris-Soir — 1924. — P. 2. — ISSN 1256-0421
  2. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. David Bordwell. On the history of film style. — Harvard University Press, 1997. — P. 29. — ISBN 9780674634299.
  4. Ian Aitken. European film theory and cinema: a critical introduction. — Edinburgh University Press, 2001. — P. 75. — ISBN 9780748611683.

Посилання[ред. | ред. код]