Скаба Андрій Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Андрій Данилович Скаба
Скаба Андрій Данилович.gif
Народився 30 листопада (12 грудня) 1905(1905-12-12)
Хорішки
Помер 26 червня 1986(1986-06-26) (80 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Місце проживання Київ
Громадянство СРСР СРСР
Alma mater Харківський університет
Галузь наукових інтересів історія
Нагороди
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
академік АН УРСР

Андрі́й Дани́лович Скаба́ (30 листопада [12 грудня] 1905(19051212), Хорішки — 26 червня 1986, Київ) — український радянський партійний і державний діяч, історик. Дійсний член АН УРСР (обрано 20 грудня 1967 року).

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 30 листопада (12 грудня) 1905(19051212) року в селі Хорішках Кобеляцького повіту, (тепер Козельницького району Полтавської області).

Закінчив 1925 Полтавський педагогічний технікум. Працював вчителем, завідувачем семирічної школи на Харківщині. У 1934 році закінчив Харківський університет. У 19341935 — у Червоній армії. Потім працював інспектором шкіл у місті Харкові. У 19351940 роках перебував на педагогічній роботі: викладав у Харківському педагогічному інституті і Харківському державному університеті. Одночасно, у 19361939 роках навчався у аспірантурі.

Член ВКП(б) з 1940 року.

У 19401941 роках очолював кафедру нової історії у Львівському державному університеті. У 19411942 роках працював лектором Іжевського міського комітету ВКП(б) та викладав в Удмуртському педагогічному інституті.

У 19421946 — у Червоній армії. У 1942 році закінчив артилерійські курси вдосконалення командного складу. Служив командиром батареї 20-го запасного артилерійського полку, викладачем артилерійських курсів у Тамбові та Житомирі.

В 19461949 Скаба був директором Центрального Архіву Жовтневої революції УРСР у Харкові, а у 19491951 — редактором обласної газети «Соціалістична Харківщина». В 19511959 він обіймав посаду секретаря Харківського обласного комітету КПУ з питань пропаганди.

У 1959 році був міністром вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. У 19591968 — кандидат у члени Президії (з 1966 — Політбюро) і секретар ЦК КПУ.

До Академії Наук УРСР обраний 20 грудня 1967 за фахом «Історія радянського суспільства». У 19681973 роках працював директором Інституту історії АН УРСР. З 1973 року — старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР.

Могила Андрія Скаби

Помер 26 червня 1986 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Праці і погляди[ред.ред. код]

Скаба був дослідником історії радянського суспільства і комуністичної партії, редактором низки збірників з історії УРСР («УРСР в період громадянської війни 1917-20 pp.», 1967–1970), відповідальним редактором 4-томової «Радянської Енциклопедії Історії України».

Він був відомий як прихильник гострого курсу КПРС у справі ідеології і національної політики та оборонець політики русифікації. Як секретар ЦК КПУ поборював шістдесятників і був за застосування репресій до діячів Руху опору.

Андрій Скаба був головою комісії ЦК КПУ, яка у 1972-му році мала розглянути і поставити оцінку твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Комісія спромоглася дійти до висновку[1], «…що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку і до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР…».

Василь Стус писав що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[2]

Одна з персональних характеристик Скаби[ред.ред. код]

Кінорежисер Олександр Муратов:

«Секретарь ЦК Андрей Данилович Скаба был как раз человеком партийно верующим, искренним начетчиком и догматиком, поклонником самых нелепых коммунистических постулатов. Но не злым. И не очень далеким. И нежелающим нашей крови, так как хорошо (еще по Харькову) был знаком с моим отцом. Но он побаивался подсиживающего его Кондуфора и поэтому вынужден был принять самые крутые меры.»[3]

Відзнаки[ред.ред. код]

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани».

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]