Скаба Андрій Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Андрій Данилович Скаба
Скаба Андрій Данилович.gif
Народився 30 листопада (12 грудня) 1905(1905-12-12)
Хорішки
Помер 26 червня 1986(1986-06-26) (80 років)
Київ
Поховання
Місце проживання Київ
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність журналіст, політик
Alma mater Харківський університет
Галузь історія
Заклад Львівський національний університет імені Івана Франка
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Член НАН України
Нагороди
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
академік АН УРСР

Андрі́й Дани́лович Скаба́ (30 листопада [12 грудня] 1905(19051212), Хорішки — 26 червня 1986, Київ) — український радянський партійний і державний діяч, історик. Дійсний член АН УРСР (обрано 20 грудня 1967 року).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 30 листопада (12 грудня) 1905(19051212) року в селі Хорішках Кобеляцького повіту, (тепер Козельницького району Полтавської області).

Закінчив 1925 Полтавський педагогічний технікум. Працював вчителем, завідувачем семирічної школи на Харківщині. У 1934 році закінчив Харківський університет. У 19341935 — у Червоній армії. Потім працював інспектором шкіл у місті Харкові. У 19351940 роках перебував на педагогічній роботі: викладав у Харківському педагогічному інституті і Харківському державному університеті. Одночасно, у 19361939 роках навчався у аспірантурі.

Член ВКП(б) з 1940 року.

У 19401941 роках очолював кафедру нової історії у Львівському державному університеті. У 19411942 роках працював лектором Іжевського міського комітету ВКП(б) та викладав в Удмуртському педагогічному інституті.

У 19421946 — у Червоній армії. У 1942 році закінчив артилерійські курси вдосконалення командного складу. Служив командиром батареї 20-го запасного артилерійського полку, викладачем артилерійських курсів у Тамбові та Житомирі.

В 19461949 Скаба був директором Центрального Архіву Жовтневої революції УРСР у Харкові, а у 19491951 — редактором обласної газети «Соціалістична Харківщина». В 19511959 він обіймав посаду секретаря Харківського обласного комітету КПУ з питань пропаганди.

У 1959 році був міністром вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. У 19591968 — кандидат у члени Президії (з 1966 — Політбюро) і секретар ЦК КПУ.

До Академії Наук УРСР обраний 20 грудня 1967 за фахом «Історія радянського суспільства». У 19681973 роках працював директором Інституту історії АН УРСР. З 1973 року — старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР.

Могила Андрія Скаби

Помер 26 червня 1986 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Праці і погляди[ред. | ред. код]

Скаба був дослідником історії радянського суспільства і комуністичної партії, редактором низки збірників з історії УРСР («УРСР в період громадянської війни 1917-20 pp.», 1967–1970), відповідальним редактором 4-томової «Радянської Енциклопедії Історії України».

Він був відомий як прихильник гострого курсу КПРС у справі ідеології і національної політики та оборонець політики русифікації. Як секретар ЦК КПУ поборював шістдесятників і був за застосування репресій до діячів Руху опору.

Андрій Скаба був головою комісії ЦК КПУ, яка у 1972-му році мала розглянути і поставити оцінку твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Комісія спромоглася дійти до висновку[1], «…що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку і до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР…».

Василь Стус писав що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[2]

Одна з персональних характеристик Скаби[ред. | ред. код]

Кінорежисер Олександр Муратов:

«Секретарь ЦК Андрей Данилович Скаба был как раз человеком партийно верующим, искренним начетчиком и догматиком, поклонником самых нелепых коммунистических постулатов. Но не злым. И не очень далеким. И нежелающим нашей крови, так как хорошо (еще по Харькову) был знаком с моим отцом. Но он побаивался подсиживающего его Кондуфора и поэтому вынужден был принять самые крутые меры.»[3]

Відзнаки[ред. | ред. код]

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани».

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]