RIM-174 Standard ERAM

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
RIM-174 Standard 6 ERAM
Старт ракети SM-6 ERAM з USS John Paul Jones (DDG 53)
Тип позагоризонтальна зенітна керована ракета
Походження США США
Історія використання
На озброєнні 2013 –
Історія виробництва
Виробник Raytheon
Вартість одиниці 5,1 млн. доларів
Характеристики
Вага 1500 кг
Довжина 6.55 м
Діаметр 0,34 м
Боєголовка 33.000 м

Двигун 1 ступінь Mk 72
2 ступінь Mk 104
Операційна
дальність
340 км
Швидкість Ма 3,5
Система
наведення
інерціальна навігація
Точність 10-15 м Кругове ймовірне відхилення
Пускова
платформа
ракетні крейсери, есмінці

RIM-174 Standard ERAM у Вікісховищі

RIM-174 SM-6 ERAM (Standard Missile , Extended Range Active Missile) (RIM-174 SM-6 ERAM) - двоступенева зенітна керована ракета "вода-повітря" останнього покоління компанії Raytheon[1]. Призначається для боротьби з модерними пілотованими і непілотованими літаками, гелікоптерами, протикорабельними крилатими ракетами над водою і сушею. Збудована на базі ЗКР Standard SM-2. Балістичні ракети передбачається знищувати за межами атмосфери Землі чи на підльоті після поконання ними середньої лінії захисту ракет SM-3. Прийнята на озброєння 2013 року.

Історія

Виготовлену невеликою серією ракету SM-2 Block IV повинна була замінити універсальна зенітно- протибалістична ракета SM-2 Block IVA, проект якої 2001 закрили. Через це кораблі ВМС опинились без сучасної ракети "вода-повітря" далекої дії. Компанія Raytheon уклала 2004 угоду з ВМС США на розробку ракети, до чого приступили наступного року. Після тестувань (2007) ракета отримала у лютому 2008 позначення RIM-174A[2]. У вересні 2009 було підписано контракт на 93 млн. доларів і першу передсерійну ракету поставили у березні 2011.

З 2013 ракети SM-6 ERAM повинні були стати основною ракетою ППО флоту позагоризонтальної дії. Планувалось закупити 1200 ракет на 6.167.800.000 доларів при вартості однієї 4.000.000 доларів. 3 жовтня 2013 було закуплено 89 SM-6 із запчастинами, тарою, обслуговуванням. 27 листопада 2013 перші ракети встановили на борті есмінця USS Kidd (DDG-100)[3]. На навчаннях 18-20 червня 2014 USS John Paul Jones (DDG-53) запустив 4 SM-6, але результати стрільб засекречені[4]. 14 серпня 2014 під час тестів SM-6 успішно атакувала дозвукову ракету на гранично малій висоті над землею[5]. 24 жовтня 2014 Raytheon оприлюднила інформацію про успішне перехоплення ракетами SM-6 на малій висоті надзвукової ракети GQM-163 Coyote[6] і дозвукову ракету-мішень Northrop BQM-74 Chukar[7][8]. Родзинка полягала у тому, що інформацію про цілі надав інший ракетний есмінець по системі Іджіс і SM-6 були запущені з корабля, чиї радари не бачили ціль, а ракети самостійно їх віднайшли і знищили.

Конструкція

Для зменшення терміну розробки ракети, її вартості і підвищення надійності було використано давно випробувану, надійну конструктивну базу ракети з напівактивною системою наведення SM-2 Block-IV[9] - класичний напівактивний радар, дворежимний маршевий двигун Mk 104 і стартовий Mk 72, уламково-фугасну боєголовку Mk125 Mod 1. Дальність дії ракети може становити понад 200 (370,4 км).

Конструктивну базу доповнили добре відпрацьованою активною голівкою самонаведення з ракети класу "повітря-повітря" AIM-120 AMRAAM. Для підвищення її потужності і чутливості антена РЛС була збільшена з 18 см до 34 см[10]. Завдяки цьому ракета отримала можливість ураження повітряних цілей за межами прямої видимості цілі з стартової платформи (корабля) (англ. Beyond Visual Range (BVR)) та захищених за допомогою технологій Стелс. Одночасно завдяки мережі сумісності елементів військової техніки [11] у системі керування SM-6 було використано передові платформи сенсорів з систем АВАКС, бойових літаків. Наведення ракет здійснюється завдяки системам інерціальної навігації, активного радіолокаційного самонаведення[12] і напівактивного радіолокаційного самонаведення[13]

SM-6 ERAM, на відміну від інших ракет серії Standard, можуть бути періодично протестовані і сертифіковані без видалення з контейнерів і коморок системи вертикального запуску Mk 41.

Посилання

Примітки