Столітня війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Сторічна війна)
Перейти до: навігація, пошук
Столітня війна
Crécy - Grandes Chroniques de France.jpg
Дата: 13371453 (116 років)
Місце: Королівство Франція
Результат: Перемога Королівства Франція
Сторони
Royal Arms of England (1340-1367).svg Королівство Англія
Armoiries Bourgogne Moderne.png Бургундія
Blason de Bretagne.svg Бретань
PortugueseFlag1385.svg Португалія
Blason Navarre.png Наварра
Flag of Flanders.svg Фландрія
WapenHenegouwen.jpg Ено
Gascogne flag.svg Аквітанія
Coat of arms Grand Duchy of Luxembourg.png Люксембург
Quaterionenadler David de Negker.jpg Священна Римська імперія
Blason France moderne.svg Королівство Франція
Blason Castille Léon.png Кастилія
Royal Arms of the Kingdom of Scotland.svg Королівство Шотландія
CoA civ ITA milano.png Генуя
Armoiries Majorque.png Майорка
Blason Jean de Bohême.svg Богемія
Armas de Aragon.png Арагон

Столітня війна (13371453) — тривалий військово-політичний конфлікт між Королівством Англія і Королівством Франція, причиною якого стало прагнення Англії повернути ті території на континенті, що раніше належали англійським королям. Крім того, англійські королі були зв'язані сімейними узами з французькою династією Капетингів, унаслідок чого пред'являли претензії на французький престол. У свою чергу Королівство Франція прагнуло витіснити англійців з Аквітанії (яка була закріплена за ними Паризьким договором 1259 року). Обидві держави бажали володіти Фландрією. Незважаючи на початкові успіхи, Королівство Англії зазнало поразки у війні, в результаті на континенті у нього збереглося лише одне володіння — порт Кале, який воно утримувало до 1559 року.

Війна тривала 116 років (з перервами). Столітня війна була низкою різних конфліктів: перший (Едвардіанська війна) тривав у 13371360, другий (Каролінська війна) — в 13691389, третій (Ланкастерська війна) — в 14151429, четвертий — в 14291453. Термін «Столітня війна» — назва, яка узагальнює всі ці конфлікти — з'явився пізніше.

Причини[ред.ред. код]

Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Красивого з династії Капетингів. Після смерті 1328 року Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіпа VI (Валуа) за салічним законом, Едуард заявив про свої права на французький трон. Однак династичні суперечки були лише формальним приводом до війни.

Суперечності між двома країнами розпочалися ще в ХІ столітті. 1066 року Вільгельм Завойовник, розгромивши військо англо-саксів у битві при Гастінгсі, здобув корону Англії. Ставши англійським королем, він залишався васалом короля Франції, оскільки володів герцогством Нормандія. Відтоді почалося протистояння між англійськими та французькими монархами — перші боролися за звільнення від залежності, другі намагалися її зберегти. Це вилилося у ряд конфліктів, що передували Столітній війні.

Крім феодальних та династичних суперечностей, важливу роль відігравали нові торговельні зв'язки. Міста Фландрії поставали як ремісничі центри, що виготовляли значну частину тканин. Сировину для фламандських цехів постачали, головно, англійські землевласники, що саме починали активно розводити овець. Коли Королівство Франція вкотре спробувало підкорити міста Фландрії, Королівство Англія, вбачаючи в цьому загрозу своїм торгово-промисловим інтересам, втрутилося і розв'язало війну.

У 1333 Едуард виступив на війну з шотландським королем Давидом II, союзником Королівства Франція. В умовах, коли увага англійців була прикута до Королівства Шотландія, Філіп VI вирішив скористатися нагодою і приєднати Гасконь. Однак війна виявилася успішною для англійців, і Давид вже в липні був змушений утекти до Королівства Франція після розгрому поблизу пагорбу Галідон. 1336 року Філіп почав будувати плани з проведення висадки на Британські острови для коронації Давида II на Шотландському престолі, паралельно плануючи приєднання Гасконі. Ворожість у відносинах двох країн загострилася до краю.

Восени 1337 року англійці вчинили напад у Пікардії. Їх підтримали фламандські міста та феодали, а також міста південного заходу Королівства Франція.

Стан збройних сил Королівства Франція напередодні війни[ред.ред. код]

Французька армія до моменту початку війни складалася з феодального лицарського ополчення, солдатів, призваних на війну на контрактній основі (до їх числа входили як простолюдини, так і представники знаті, з якими уряд укладав усні або письмові контракти) та іноземних найманців (до їх числа входили і загони знаменитих генуезьких арбалетників). Військову еліту складали загони феодального ополчення. На час початку конфлікту число лицарів, здатних носити зброю, становило 2350-4000 воїнів. Лицарський стан на той час став практично закритою кастою. Система загальної військової повинності, формально існувала у Королівстві Франція, до часу початку війни практично зникла. Міста, тим не менш, були здатні виставляти великі військові контингенти, що включали кавалерію та артилерію. Усі воїни отримували плату за свою службу. Піхота чисельно перевершувала кінноту.

Стан війська Королівства Англія напередодні війни[ред.ред. код]

На противагу французькій армії військо англійців складалося переважно з піхотинців: англійські стрільці з довгого луку, валлійські списники та ін. Частка вершників-лицарів була значно нижчою. Причин для цього було декілька:

  • серед населення Королівства Англія було значно менше лицарства ніж у Королівстві Франція. Через нестачу важкоозброєних вояків королі Англії видавали спеціальні укази, що передбачали примусове прийняття лицарського поясу тими, хто мав відповідний достаток;
  • англійські лучники зарекомендували себе у попередніх війнах англійських королів: з валлійцями, з шотландцями та ін. База для набору лучників була дуже широкою — лучниками ставали не лише заможні селяни. В армію записувалися і для того, щоб позбавитися кримінального переслідування. Багато майбутніх відомих командирів починали свій шлях простими лучниками (Джон Хоквуд, Роберт Нолліс, Х'ю Калвелі). Самі ж луки були доволі прості та дешеві у виготовлені.

Самі принципи набору в англійській армії теж відрізнялися. Основу системи найманства в Королівстві Англія складала контрактна система. З третьої чверті XIV ст. ядро армії становили військові загони різного розміру («retenues»), набрані згідно з умовами контракту (indentures). В порівнянні зі старим принципом набору військ за феодальним обов'язком, контракт мав ряд суттєвих переваг. Він давав можливість королю отримати більш-менш постійне військо на той період, що був йому необхідний для проведення операцій. Самі indentures для капітана-найманця слугували гарантією отримання ним платні, якщо він виконував свою частину договору. Ці документи містили ряд вимог наймача до керівника загону: кількість та якість найманого контингенту, з яких воїнів та некомбатантів (піших чи кінних, лучників, саперів, хірургів, священиків, перекладачів тощо) складатиметься військовий підрозділ; обумовлювалися місце та строки служби, розмір оплати, обов'язки та привілеї, на які мають право вояки. Самий ранній випадок укладання військового контракту в Королівстві Англія відносять до 1277 року, оскільки феодальна система не постачала королю необхідної кількісті солдат: в цьому році на королівський заклик з'явитися на службу відгукнулися лише 375 лицарів із загальної кількості в 6-7 тисяч.

Але використовували і феодальне ополчення міст. Однак використовували такі контингенти обмежено — переважно для захисту земель від морських десантів ворога та на північному кордоні з Королівством Шотландія.

Перший етап (1337—1360)[ред.ред. код]

Розгортання Столітньої Війни. Територія Королівства Франція: жовтий; Королівства Англія: сірий, Бургундії: темно-сірий

Перший етап війни був успішним для Королівства Англія. Едуард здобув низку переконливих перемог, зокрема в битві при Кресі (1346). У 1347 англійці завоювали порт Кале. В 1351 зазнали втрат біля Ардра, в 1352 розбили французів біля містечка Морон в Британі. У 1356 англійська армія під командуванням сина Едуарда III Чорного принца завдала нищівної поразки французам в битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго.

Військові невдачі французів і економічні труднощі привели до народних обурень — Паризького повстання (13571358 років) і Жакерії (1358 року). Французи були змушені укласти принизливий для Королівства Франція мир в Бретіньї 1360 року. За підсумками першого етапу війни Едуард III здобув половину Бретані, Аквітанію, Кале, Пуатьє, і близько половини васальних володінь Франції. Французька корона позбулась приблизно третини території Франції.

Мирний період (1360—1369)[ред.ред. код]

Коли син Іоанна II Доброго, Людовик Анжуйський, посланий в Англію як заручник і гарант того, що Іоанн II не вдасться до втечі, утік у 1362 році, Іоанн II, дотримуючись своєї лицарської честі, повернувся до англійського полону. Після того, як Іоанн помер у почесному полоні у 1364 році, французьким королем став Карл V.

Мир, підписаний у Бретіньї, виключав право Едуарда на претензії на французьку корону. У той же час Едуард розширив свої володіння в Аквітанії і міцно закріпив за собою Кале. Фактично Едуард вже не претендував на французький престол, і Карл V почав будувати плани відвоювання захоплених англійцями земель. У 1369 році, під приводом недотримання Едуардом умов мирного договору, підписаного в Бретіньї, Карл оголосив Англії війну.

Посилення Королівства Франція. Другий етап (1369—1389)[ред.ред. код]

Скориставшись перепочинком, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дозволило французам на другому етапі війни, в 1370-х, добитися значних військових успіхів. Англійці були витіснені з країни. Попри те, що війна за бретонську спадщину закінчилася перемогою англійців у битві при Оре, бретонські герцоги виявляли лояльність до французької влади, а бретонський лицар Бертран Дюгеклен навіть став конетаблем Королівства Франція. У цей же час Чорний Принц з 1366 був зайнятий війною на Іберійському півострові, а Едуард III був занадто старий, щоб командувати військами.

Все це сприяло Королівству Франція. Педро Кастильський, чиї дочки Констанція та Ізабелла були заміжніми і мали за чоловіків братів Чорного Принца: Джона Гонта та Едмунда Ленглі, був зміщений з трону в 1370 році Енріке II за підтримки французів під командуванням дю Геклена. Розгорілася війна між Кастилією і Королівством Франція, з одного боку, і Португалією з Королівством Англія — з іншого. Із загибеллю сера Джона Чендоса, сенешаля Пуату, і полоном капталу де Буша Королівство Англія втратило своїх найкращих воєначальників. Дю Геклен, слідуючи обережній «Фабіанській» стратегії, в серії кампаній, уникаючи зіткнень з великими англійськими арміями, звільнив багато міст, зокрема таких, як Пуатьє (1372) і Бержерак (1377). Союзний франко-кастильский флот здобув впевнену перемогу при Ла-Рошелі, знищивши англійську ескадру. Зі свого боку англійське командування вчинило серію руйнівних грабіжницьких рейдів, однак дю Геклен знову зумів уникнути зіткнень.

Зі смертю Чорного Принца в 1376 році та Едуарда III в 1377 на англійський престол вступив неповнолітній син принца Річард II. Бертран дю Геклен помер в 1380 році, проте в Королівстві Англія виникла нова загроза на півночі з боку Королівства Шотландія. У 1388 англійські війська були розбиті шотландцями у битві при Оттерберні. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 вони уклали перемир'я.

Друге перемир'я (1389—1415)[ред.ред. код]

У цей час французький король Карл VI, що заступив на батьківський престол у 1380-му, остаточно збожеволів, а згодом стався новий збройний конфлікт між його двоюрідним братом, герцогом Бургундським Жаном Безстрашним, та його братом, Людовиком Орлеанським. Після вбивства Людовика арманьяки, що протистояли партії Жана Безстрашного, захопили владу. До 1410 року обидві сторони намагались закликати собі на допомогу англійські війська.

Англія, ослаблена внутрішніми смутами та повстаннями в Ірландії й Уельсі, вступила у нову війну із Шотландією. Крім цього, у країні бушували ще дві громадянські війни. Більшу частину свого правління Річард II провів у боротьбі з Ірландією. До моменту усунення Річарда і воцаріння на англійському престолі Генріха IV ірландську проблему не було вирішено. На додаток до всього в Уельсі спалахнуло повстання під проводом Оуена Гліндура, яке було остаточно придушене лише до 1415 року. Протягом декількох років Уельс фактично був самостійною країною. Скориставшись зміною королів в Англії, шотландці провели декілька рейдів в англійські землі. Однак англійські війська, що перейшли у контрнаступ, розгромили шотландців у битві під Гомільдон-Гіллом в 1402 році. Услід за цими подіями граф Генрі Персі підняв повстання проти короля, яке вилилося в довгу і кровопролитну боротьбу, що завершилася лише до 1408 року. У ці складні роки Англія, до того ж зазнала набігів французьких і скандинавських піратів, які завдали важкого удару по її флоту й торгівлі. Через усі ці проблеми втручання в справи Франції було відкладене аж до 1415 року.

Третій етап (1415—1429). Окупація Королівства Франція[ред.ред. код]

Проте за наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві під Азенкуром (1415 року). Англійський трон, який займав в цей час король Генріх V, за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Королівства Франція і добився визнання договору в Труа (1420 року), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони.

Четвертий етап (1429—1453). Поразка Королівства Англія[ред.ред. код]

Перелом настав у 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429). Навіть страта Жанни д'Арк 1431 року не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір з королем Франції Карлом VII. До 1436 Париж перейшов під контроль французів. У 1450 французька армія отримала переконливу перемогу в битві при норманському місті Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Столітній війні.

Значимість війни[ред.ред. код]

Бургундські території (помаранчевий/жовтий і межі Королівства Франція (червоний) після Бургундської війни.

Столітня війна була періодом стрімкої військової революції. Зброя, тактика, структура армій та соціальне значення були докорінно змінені, частково через військові витрати, частково через технологічний поступ та військовий досвід, здобутий під час війни.

До початку Столітньої війни важка кіннота вважалася найпотужнішою військовою одиницею, але після війни ця думка змінилась. Ефективність використання важкої кінноти була зведена до мінімуму через застосування великих луків (потім — стрілецької зброї). Едвард ІІІ прославився тактикою, за якою вершники спішувалися і ставали в щільні ряди разом з лучниками, а коні використовувалися лише як тяглова сила. Англійці почали широко застосовувати легку кінноту. Цю тактику було винайдено під час англо-шотландських війн, коли легка кіннота могла ефективно діяти на болотяному та складному рельєфі, де важка кіннота зазнавала труднощів. Під час зіткнень з ворогом вершники злазили з коней і билися як піхота.

На час завершення Столітньої війни ці та інші фактори призвели до зниження ролі важкої кінноти, яка потребувала дорогих обладунків та ґрунтовного тренування. В результаті цього важкоозброєне лицарство вичерпало себе як військовий та політичний клас, що включав представників знаті.

Війна стимулювала націоналістичні рухи. Вона спустошила Королівство Франція як територію, але підняла національний рух. Війна пришвидшила процес перетворення Франції з феодальної монархії в централізовану державу. У 1445 році вперше з часів римської доби було організовано регулярну армію для боротьби проти груп мародерів. Загонам найманців було запропоновано приєднатися до Королівської армії на постійній основі, або ж бути знищеними у разі відмови. Королівство Франція створило армію з 6000 чоловік, яка призначалась для поступового винищення залишків найманців, які продовжували діяти на власний розсуд. Нова регулярна армія стала більш дисциплінованою і отримала кращий професійний підхід, аніж її попередниці.

Маючи початок як конфлікт між двома королями, війна згодом поширилася й на народи. У Королівстві Англія поширювалися чутки про те, що французи планують вдертися до країни та викорінити англійську мову. Національні почуття, що виникли завдяки таким чуткам, ще більше об'єднали як Королівство Франція, так і Королівство Англія. Війна поклала край вжитку французької мови в Королівстві Англія, що була мовою знаті та торгівлі з часів норманського завоювання і аж до 1362 року.

Поширення чуми (з сучасними кордонами).

Лоу (1997) ставить під сумнів той факт, що війна допомогла окреслити початкові риси сучасної політичної культури Англії. Незважаючи на те, що тодішні прихильники та противники війни не могли впливати на ситуацію, вони значно вплинули на майбутнє. Королівство Англія втратила інтерес до конфліктів, що виключають національні інтереси, результатом яких, до того ж, були великі втрати та економічні негаразди. Обидві нації мали слабких лідерів та недисциплінованих солдатів, але порівняно з англійцями, які розглядали війну з точки зору витрат і прибутків, французи розглядали її як нагоду вигнати іноземних загарбників. Більше того, французи знайшли альтернативні методи фінансування армії — податки на продаж, призупинення карбування монет і, на відміну від англійців, були менш залежними від податкових зборів, запроваджених державними органами. Таким чином, англійські антивоєнні кола мали на своєму боці більше аргументів.

Чума і воєнні дії зменшили кількість населення по всій Європі. Королівство Франція втратило половину свого населення під час війни. Нормандія втратила три чверті населення, а Париж — дві третини. Населення Королівства Англія в даний період скоротилося на 20-33 % через пандемію чуми — «Чорну смерть».

Наслідки війни[ред.ред. код]

У результаті Королівство Англія позбулося всіх своїх володінь на континенті, крім Кале, який залишався у складі Англії до 1558 року. Англійська корона втратила великі території в південно-західній Франції, якими вона володіла з XII століття. Божевілля англійського короля занурило країну в смугу анархії і міжусобиць, в якій центральними дійовими особами виступили ворогуючі родини Ланкастерів і Йорків. У зв'язку з розгортанням громадянської війни, Королівство Англія не мало сил і засобів для повернення втрачених, як виявилося, назавжди, територій на континенті.

Додатково до всього скарбниця була спустошена військовими витратами. Протягом війни змінювався її характер: розпочавшись із конфлікту між васалом і сеньйором, вона потім переросла у війну двох суверенних монархів, все більше набуваючи національний характер з широким залученням до конфлікту представників різних прошарків суспільства. Підвищилася роль нижчих верств населення, які вперше в результаті потужних народних повстань довели можливість успішної боротьби за свої права зі зброєю в руках. Війна мала сильний вплив на розвиток військової справи: на полях битв зросла роль піхоти, яка довела здатність ефективно протистояти лицарській кінноті, з'явилися перші постійні армії. Були винайдені нові види озброєння, з'явилися сприятливі умови для розвитку вогнепальної зброї.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]