Тетяна Байда-Барбелюк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тетяна Байда-Барбелюк (Дейнега)
Тетяна Мусіївна Барбелюк
Псевдо Цьоня, Байда
Народилася 27 листопада 1933(1933-11-27)
с. Забороль Луцького повіту
Померла 24 листопада 2019(2019-11-24) (85 років)
м. Луцьк
Громадянство Польща Польща→
СРСР СРСР→
Україна Україна
Національність українка
Діяльність акушер-гінеколог
Відома завдяки письменниця, громадська діячка, ветеран Братства ОУН-УПА, член спілки політв'язнів
Alma mater Івано-Франківський національний медичний університет
Діти син Олег і дочка Тетяна

Барбелюк (Дейнега) Тетяна Мусіївна (27 листопада 1933(19331127), с. Забороль Луцького повіту Волинського воєводства Польщі — 24 листопада 2019, м. Луцьк) — українська письменниця, громадська діячка, членкиня КУНу, Братства вояків ОУН-УПА Волинського краю імені Клима Савура, Союзу Українок та товариства політв'язнів.

В 1948 році членкиня юнацької сітки ОУН. Заарештована 13.07.1949 р. УМДБ у Волинській області. Засуджена за ст. 54-10 КК УРСР на 10 років ВТТ з к/м[a]. Покарання відбувала в Хабаровському краї. Звільнена 30.07.1954 р. Реабілітована 30.09.1991 р. прокуратурою Волинської області (Архів УСБ України у Волинській обл., ф. п., спр. 4311).

Життєпис[ред. | ред. код]

Тетяна Мусіївна Байда-Барбелюк (Дейнега) народилась 27 листопада 1933 року в селі Забороль (тепер Луцького району) Волинської області в родині селян. Спочатку навчалася у сільській школі, продовжила навчання в Луцькій школі № 3, де активно займалась музикою (гра на бандурі) та стала писати вірші про Україну. Два її учнівські зошити з віршами стали підставою для арешту та подальшого ув'язнення. 23 червня 1949 року у віці п'ятнадцяти з половиною років Тетяну було заарештовано після доносу господаря квартири, яку на зимовий період орендувала школярка. «Коли мене заарештували, він був кравцем, а коли я повернулася з табору — став капітаном міліції», — згадує жінка. Саме він передав слідчому НКВС особистий щоденник дівчини та зошити з віршами. Фотографії в національному одязі були знайдені під час обшуку. Допити продовжувалися впродовж багатьох днів, слідство цікавила інформація про повстанців, які були уродженцями села Забороль та навколишніх сіл, взамін на інформацію обіцяли волю.

Я дивлюся на ту браму, де зараз обласна прокуратура, і здригаюся. Туди мене відразу завезли в підвал на допит. Три місяці я сиділа там. В першу ж ніч мені попекли носа і коліна цигарками, роздягли догола, обзивали «політічєкой простітуткой», «шлюхою». Над моєю камерою був кабінет слідчих і ми постійно чули ті крики, як на допит дівчат вели, а назад вже несли. Допити починали після півночі, щоб люди в Луцьку не чули, як кричать. Коли мене вперше голу привели до камери – всередині не було де сісти – ні нарів, нічого. Побої лікували власною сечею. Кожен день на допити – ні зустрічей із близькими, ні прогулянок, ні передач. Я пройшла 43 допити. Потім, повели мене на суд, та зачитали вирок – десять років позбавлення волі. Навіть конфіскацію майна зробили мені в п'ятнадцять років – все забрали від мами. Я вернулася з тюрми, то вона спала на соломі на ліжку, навіть рядна не було – куфайкою вкривалась.

Вироком «трійки» стало 10 років позбавлення волі за антирадянську агітацію. Вісім місяців провела Тетяна Дейнега у Львівській колонії № 1 для неповнолітніх, яка відрізнялась суворим тюремним режимом. Продовжувала писати вірші, в яких не було і нотки каяття, лише — нестерпна туга за рідним краєм. Разом з однодумцями, такими ж, як і сама, молодими в'язнями, зшила синьо-жовтий прапор та 1 травня 1950 року здійснила спробу підняти його над адміністративним корпусом тюрми. Після цього шістьох дівчат-патріоток відправляють по етапу на Колиму, в табори для дорослих злочинців. Важко перенісши дорогу, втративши близьку подругу, яка померла від дизентерії, Тетяна Дейнега прибула у бухту Ваніно, а звідти була переведена вглиб Усурійської тайги, в табір, де для кримінальних злочинців існували свої неписані закони і їхніми «методами» мали перевиховуватись молоді патріотки. Голод, холод, знущання, хвороби, надлюдська праця на лісоповалі та в кам'яних копальнях забрали не одне молоде життя.

Перший рік я хворіла на фурункульоз, на цингу, куряча сліпота була. Нам від бараку до туалету прив’язували шнурок, щоб ми змогли дійти. Ми паслися в тайзі: їли папороть, черемшу, черемху, ягоди всякі. Одним тайга – могильник, а нам, молодим, вона життя врятувала. Я втікала, але мене повернули. Не змогла переплисти Амур – дуже широка ріка.

Весною 1950 року здійснена спроба втекти виявилась невдалою, як наслідок, втрата близької подруги після самосуду блатних та тридцять п'ять діб карцеру, після відбуття якого дівчину перемістили до політичних з великими термінами ув'язнення. Це і врятувало життя, бо політичні зуміли згуртуватись та дали відсіч «блатним». Після смерті Сталіна разом з політичними страйкувала, брала участь у голодуванні. У таборі Тетяні дали псевдо «Байда», адже вона любила складати легенди, балади. А дівчата-політв'язні знали про її талант та просили їм щось почитати чи розповісти. Байда розповідала різні історії про неньку-Україну. В цілому в таборах молода волинянка пробула 5 років, 1 місяць та 7 днів. Влітку 1954 року Тетяна повернулась у рідне село до батьків, влаштувалася на непрестижну роботу вантажниці та закінчила з золотою медаллю вечірню школу. Спочатку закінчила Луцьке медичне училище, а пізніше — Івано-Франківський медінститут. Жила і працювала в Калуші, постійно знаходячись під пильним наглядом «органів». Була одружена з колишнім політв'язнем, який пішов з життя дочасно, народила і виховала з чоловіком двох дітей. Як тільки розпочалось національно-патріотичне відродження України в 90-х роках XX століття, активно включилася в громадсько-політичну роботу. Була членом КУНу, Братства вояків ОУН-УПА Волинського краю імені Клима Савура, Союзу Українок та товариства політв'язнів. Реабілітована у 1992 році. Тетяна Байда є автором поетичних збірок та прозових творів. З-під її пера вийшли збірка поезій «Вірші мої — діти мої»(1995 р.), казки для дітей «Бабусин спадок»(2001 р.), художньо-документальна повість про УПА «Довго мовчали смереки»(2001 р.), автобіографічна повість «Свічі гаснуть від вітру»(2002 р.), повість «Біла хустина»(2003 р.), роман «Покоління приречених»(2004 р.), роман «Море і соняхи»(2004 р.), збірка віршів «Мереживо долі»(2005 р.), казки і легенди «Катрусина скарбничка»(2006 р.), нарис «Забороль — наше рідне село»(2006 р.), історичний роман «Цариця і німий карлик»(2007 р.). ЇЇ твори друкувалися у різні роки у газетах «Дзвони Підгір'я», «Народна справа» та в альманасі «Зона».

Брат[ред. | ред. код]

Дейнега Михайло Мойсейович, 1929 р. н., с. Забороль Луцького р-ну, українець, селянин-одноосібник, позапартійний. Заарештований 17.01.1948 р. Луцьким РВ МДБ. Звинувачений у зв'язках з УПА. ОН[b] МДБ СРСР 21.07.1948 р. засуджений за ст. 20-54-1а, 54-11 КК УРСР на 5 р. ВТТ. Подальша доля невідома. Реабілітований 19.02.1992 р. прокуратурою Волинської області (Держархів Волинської обл., ф. 4666, оп. 2, спр. 3380).

За спогадами сестри, з малих років був членом Пласту. Вже у дев'ять років прийшов у школу в сорочці з гудзиками, на яких були витиснуті тризуби. Там зчинився ґвалт — директор викликав жандармерію і хлопцеві повирізали ґудзики прямо з тканиною, залишивши дірки. Та на цьому його витівки не закінчилися — через якийсь час хлопці повиривали очі на портретах маршала Польщі Пілсудського і президента Мостицького. Це Михайлові з рук не зійшло: «Приїхала жандармерія і дуже їх била. Коли брат повернувся додому, руки були посічені різкою чи лінійкою, а батька оштрафували — мусив їхати відробляти полякам під час посівної. Хлопців вигнали зі школи». Після цього, вже при німцях, Михайло вступив в ОУН. Вчився у Львові, в залізничному технікумі, а паралельно був зв'язковим ОУН. Тетяна Мусіївна згадує його роботу так: «Мій брат перевозив цілі чемодани документації, а звідти, зі Львова, я сама бачила, повну валізу пістолетів. На тих пістолетах і нас вчили стріляти згодом».

«Мого брата заарештували на Різдво. Чомусь завжди всі облави, засідки — це все було на релігійні свята. Михайла вистежили і в 48-му о шостій годині різдвяного ранку наш дім оточили чекісти. Його так били, що мама втратила свідомість, кров бризкала на стелю, а я кидалась на них з кулаками і кричала: „Кати!“. Вони ж казали: „Гніда, подрасті нємного і ти будєш там, гдє твой братєц“. І дійсно, через півтора року вони прийшли за мною».

Спогади про волинянок в УПА[ред. | ред. код]

Спогади про подруг із села Піддубці — Василину Демчинську і Зіну Драницьку[1].

  • Василина Демчинська, псевдо «Циганка», в 1943-му організовувала лікування повстанців у створеній на той час Колківській республіці, створила вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ — їй вдалося вберегти всіх своїх поранених — на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир. Історія смерті Циганки теж героїчна — солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка в вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, ми тебе падарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла останню обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла — їх закопали в одну могилу, яка ще й досі є на кладовищі в Піддубцях.
  • Зіна Драницька — дружина одного з двох перших сотників УПА Миколи Якимчука на псевдо «Олег». Саме вони з Зіною, разом зі ще одним сотником — Сергієм Качинським — об'єдналися проти боротьби з німцями, ще не маючи тоді офіційної назви. Написали присягу, ввели військову дисципліну, розбили загони на рої. "Наш військовий округ створився раніше, ніж інші на Волині. Тому й співають: «Ой там на Півночі Волині, створилась армія УПА. Його назвали група УПА-Північ і нашим безпосереднім командиром був Клим Савур»

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Байда Т. Біла хустка: худож.-докум. повість / Т. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2003. — 156 с.
  • Байда Т. Вірші мої — діти мої: поезії / Т. Байда. — Луцьк: Надстир'я, 1995. — 123 с.
  • Байда Т. Довго мовчали смереки: худож.-докум. повість / Т. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2008. — 180 с.
  • Байда Т. М. Дорога орлів: поеми / Т. М. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2011. — 124. с.
  • Байда Т. Забороль — наше рідне село / Т. Байда, Г. Мялковська. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2006. — 60 с.
  • Байда Т. Катрусина криничка: казкові оповідання й легенди для дітей / Т. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2006. — 100 с.
  • Байда Т. М. Мереживо долі: поезії / Т. М. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2005. — 200 с.
  • Байда Т. Море і соняхи: роман / Т. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2004. — 376 с.
  • Байда Т. Покоління приречених: роман / Т. Байда. — Луцьк: Терен, 2004. — 280 с.
  • Байда Т. Свічі гаснуть від вітру: повість / Т. Байда. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2002. — 372 с.
  • Байда Т. Хрещені вогнем: худож.-докум. повість / Т. Байда . — Луцьк: Волин. обл.. друк., 2008. — 248 с.
  • Байда Т. Цариця і німий карлик: роман / Т. Байда. — Луцьк: Волин. книга, 2007. — 163 с.
  • Байда Т. Йшли стрільці до бою… : уривки з роману / Т. Байда // Світязь: альм. Волин. орг. Нац. спілки письм. України. — Луцьк, 2003. — Вип. 9. — С. 78–96.
  • Байда (Барбелюк) Т. Синьо-жовте перевесло ; «Святі» ; На повстанській могилі ; Тій, що нема ; Курган сумління ; У пошуках світла [та ін.] / Т. Байда (Барбелюк) // Перевесло: альманах. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2007. — Вип. ІІІ. — С. 3–24.
  • Байда Т. Трагедія, заметена снігами: вірші / Т. Байда // Нескорена Берегиня: жертви москов.-комуніст. терору ХХ ст. — Львів, 2002. — С. 155—157, 174.
  • Барбелюк Т. [Байда]. Хрест на корі ; Закривавлена сорочка ; Бунтівна ліра ; Прощальний вальс. Зневіра ; «На світ народилось лошатко маленьке…» ; «Письменнику, чи є у тебе гроші» ; Соло під гітару ; «Дзвіночку синій, польовий…» ; Кумонька зубата ; Твердиня / Т. Барбелюк [Байда] // Перевесло: альманах. — Луцьк, 2006. — Вип. ІІ. — С. 4–13.
  • Байда (Барбелюк) Т. Українські дзвони ; Код нації ; Ми — українці ; До останньої хвилини ; Крилатий вершник ; Остання ніч [та ін.] / Т. Байда (Барбелюк) // Перевесло: альманах. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2009. — Вип. IV. — С. 198—215.
  • Барбелюк Т. [Байда] Пам'ятникові бути! / Т. Барбелюк [Байда] // Волинь-нова. — 2009. — 27 жовт. — С. 8.

Посилання[ред. | ред. код]

Онлайн-виставка «Хранителі українського світу», Тетяна Байда-Барбелюк

Дівчина з музейної світлини: життя і боротьба волинянки Тетяни Дейнеги (Байди)

Виноски[ред. | ред. код]

  1. ↑ конфіскація майна
  2. ↑ особлива нарада

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ 43 допити та 5 років таборів: спогади волинської ОУНівки. ФОТО. web.archive.org. 13 березня 2022. Архів оригіналу за 13 березня 2022. Процитовано 12 жовтня 2022.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Реабілітовані історією. Волинська область. — Луцьк: Вежа-Друк, 2019. — (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією»: у 27 т. / голов. редкол.: Смолій В. А. (голова) [та ін.]). Кн. 4 / [обл. редкол.: Мишковець С. Є. (голова) та ін.]. — 2019. — С. 134.— ISBN 978-966-940-258-5.
  • Дудар Т. 80 років від дня народження Т. М. Байди-Барбелюк(1933) — письменниці, політичної та громадської діячки // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2013 рік / упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки; ред.-упоряд. Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. — Луцьк: Твердиня, 2012. — С. 171.
  • Баюк Г. Тетяна Байда — з Україною в серці крізь роки і табори / Г. Баюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцький район: історія, сучасність, перспективи: матеріали ХХІІ обл. наук.-практ. іст.-краєзн. конф. — Луцьк, 2007. — С.82–84.
  • Слапчук В. Тетяна Байда. Довго мовчали смереки: худож.-докум. повість / В. Слапчук // Слапчук В. В очікуванні на інквізитора / В. Слапчук. — Луцьк, 2003. — С. 97.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Тетяна_Байда-Барбелюк&oldid=39780220