Чорна неділя в Сорочинцях

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзар Михайло Кравченко. Портрет О.Сластіона, 1903 рік.

Чорна неділя в Сорочинцях — українська дума. Створена кобзарем Михайлом Кравченком і розповідає про революційні події грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині, свідком яких був сам кобзар. Записана від автора відомим письменником і громадським діячем Володимиром Короленком 1906 року. Перша публікація в журналі «Україна» за 1924 рік.

Історія створення думи[ред. | ред. код]

Починаючи з другої половини ХІХ ст. донське козацтво дедалі більше асоціювалося з жорстоким знаряддям в руках деспотичного царату, за допомогою якого царський уряд боровся з волелюбними пориваннями свого власного народу. Козацькі військові частини розміщалися урядом в найбільших промислових та культурних центрах країни. Будь-які мирні демонстрації та мітинги жорстоко розганялися за допомогою цих козацьких військ. Донські козаки без вагань застосовували нагайки проти неозброєних людей, жінок та підлітків, а в особливих випадках орудували шашками та гвинтівками, як це було, наприклад, під час революційних подій 1905 року. Жорстокість донських козаків «оспівувалась» навіть у фольклорі. Так, 8 лютого 1899 року, козацькі загони люто розправилися зі студентською демонстрацією у Петербурзі. В результаті революційна молодь склала відому пісню «Нагаєчка», у якій був такий приспів:

«

Нагаечка, нагаечка, нагаечка моя,
Так вспомни же, нагаечка, восьмое февраля.

«

Цю народну пісню згадує Леся Українка у своїй поезії «Нагаєчка, нагаєчка!», з циклу «Пісні про волю»:

«

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля,
тобі ж вона й взнаки далась «восьмого февраля»!
Навіщо ж їй нагадувать такі веселі дні,
щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?[1]

«

У грудні 1905 року загони з донських козаків та кавказьких черкесів на смерть вбивали повсталих українських селян в оспіваних Миколою Гоголем Великих Сорочинцях на Полтавщині. Керівник каральної експедиції Барабаш силою зібрав селян на площу біля волосного правління і під загрозою смерті поставив на коліна в глибокий сніг, примусивши людей стояти так чотири години. Карателі провели масові арешти; всю ніч на селі чинили розправу п'яні козаки, які вбили багато селян. Очевидцем цієї розправи був відомий кобзар Михайло Кравченко, який сам потерпів від карателів, а згодом склав дві думи — «Чорна неділя у Сорочинцях» і «Про сорочинські події 1905 року», у яких правдиво змалював все, що бачив в ті жахливі дні.

Донські козаки розганяють народну демонстрацію. З картини Валентина Сєрова, 1905 рік.
« А чи то чорна хмара та синєє небо вкриває,

Та синєє небо вкриває,
Навкруги облягає,
Снігом-завірюхою доріженьки у полі замітає,v Ой замітає та ой замітає!
А то ж з Миргорода, славного города,
Барабаш виїжджає,
Донців та черкесів за собою викликає:
«А нумо ж, черкеси й донці,
Славні молодці,
Нумо у Сорочинці у гості!
Нумо у гості гостювати,
Пристава визволяти
Та царські маніфести у народа одбирати,
Та ой одбирати!
Та маніфести одбирати,
Зачинщиків у кайдани кувати,
Щоб нам, чиновникам, по вік вічний панувати,
Ніякого нового закону не знати,
Народ у вічній темноті держати!»
Ой у суботу [у]вечорі
У Сорочинцях у дзвони задзвонили,
А в неділю рано козаки з Барабашем до волості приступили
Та й народу говорили:
«А нуте, сорочани, нашій силі покоряйтесь
Та на маніфести надії не покладайте,
Пристава випускайте,
Зачинщиків покірно оддайте
Та нуте поспішайте,
Та ой не гайтесь!»
«Ой Барабаше, Барабаше!
Ти й сам не питайся,
Сам не питайся,
Царському маніфесту покоряйся;
Нащо ж було й вам той новий закон ламати
Та наших людей безвинно та безсудно в тюрму забирати,
Та жінкам, та малим діткам жалю завдавати,
У народа волю одбирати!»
Ой як крикнув той Барабаш та на козацьку силу:
«Бийте ж тих сорочан та не жалійте,
Кіньми топчіть,
З рушниць стріляйте,
Рани й смерть завдавайте!
Покажемо їм, ворожим синам, як начальство не вважати
Та на маніфест надію покладати,
Та ще й пристава рештувати,
Землю й волю добувати!
Буде їм земля й воля —
Діткам та онукам нещасная доля,
Та ой нещасная доля!»
Та чи то ж вп’ять тая хмара яснеє сонце вкриває,
Молніями світила
Та громами й загриміла,
Чи то орда набігала,
Що колись дідів-прадідів у неволю заганяла,
Та била й рубала,
Лютій смерті предавала?
А то ж не чорная хмара яснеє небо вкрила
Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала —
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали
Й з рушниць стріляли
Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били, мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю увечір вп’ять тая завірюха закружила
Та доріженьки снігом крила,
А у сорочан жінки та батьки ще й малі діти
Дрібні сльозоньки проливають
Та мерців обмивають,
На столи покладають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив
Та й сам свою голову положив».
А у Миргороді, славному городі.
Та над Барабашевою хатою чорний ворон кряче,
А у хаті вдовиця-Барабашиха плаче:
«Ой Барабаше, муже-покойнику, Барабаше,
Лишенько наше,
Та, ой лишенько наше!
Було б тобі, Барабаш, з Миргорода не виїжджати
Та донців не викликати,
Та у народ не стріляти,
Рани й смерть завдавати!
Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше —
Та, ой лишенько твоє й наше!»

«

[2]

Останні слова з наведеного фрагмента думи цілком правдиві. Донські козаки, які звикли мати справу зі студентами та міською інтелігенцією, не чекали рішучої відсічі від беззбройних селян. І даремно. Нащадки українських козаків з Великих Сорочинців дали гарнесеньких прочуханів козакам російським, яким не допомогли цього разу ні шашки, ні гвинтівки. Донські загони ганебно втікали з Великих Сорочинців, кинувши на народну поталу свого командира Барабаша, якого було вбито селянами.

Але марно було боротися з деспотичним режимом, який захищали від народного гніву ті самі донські козаки. Через кілька днів донці повернулися з новим командиром Філоновим, та озброєні гарматами. Ховаючись за артилерію, донські козаки увійшли у село та потопили народне повстання у крові. Прогнилий режим проіснував після того іще 12 років, та все-таки впав у 1917-му. Тоді гірку чашу народної помсти довелося до кінця випити і донським козакам, які забули про те, що пролита кров завжди відплачується іншою кров'ю.

Публікації[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Леся Українка. Пісні про волю. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 321 – 322.
  2. ЧОРНА НЕДІЛЯ У СОРОЧИНЦЯХ Українська народна пісня. 

Література[ред. | ред. код]