Ядерна енергетика Швейцарії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ядерні електростанції у Швейцарії.
В експлуатації
В стадії будівництва
Майбутні
Під тривалим відключенням
Зачинені
Скасовані

Ядерна енергія у Швейцарії виробляється трьома атомними електростанціями із загалом чотирма діючими реакторами. Починаючи з 1985 року, атомна енергетика забезпечує постійну частку близько сорока відсотків виробництва електроенергії у Швейцарії. У 2022 році вона виробила 23 терават-години (ТВт-год) електроенергії, що становило 37% загального виробництва електроенергії в країні в 62 ТВт-год. 55% було вироблено на гідроелектростанціях, а 8% – на звичайних теплових електростанціях і негідровідновлюваних джерелах енергії.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Початок вивчення та використання ядерної енергії стався завдяки придбанню ряду дослідницьких реакторів: SAPHIR і DIORIT[en]. У 1962 році почалося будівництво установки Lucens, реактора типу GCHWR з електричною потужністю 6 МВт, яке було завершено в 1968 році.

У 1969 році під час запалювання тепловиділяючі елементи перегрілися, що спричинило викид радіоактивної води та розплавлення активної зони.[2] Влада була змушена закрити та демонтувати станцію. У 1960 році стало зрозуміло, що лише виробництва гідроелектроенергії буде недостатньо для задоволення національних потреб в електроенергії; тому довелося вдатися до інших джерел постачання, рішення припало на атомну енергію, оскільки групи захисників навколишнього середовища та інші групи не хотіли виробництва електроенергії з викопних джерел, таких як вугілля чи нафта.[3]

Першими станціями, які почали працювати, були станції в Безнау на замовлення NOK і в Мюлеберзі на замовлення BKW. За ними послідували: другий реактор у Безнау, у Гесгені та Ляйбштадті. Згодом було запропоновано 2 електростанції: перша в Кайзераугсті (біля Базеля) і одна в Грабені, обидві відхилені через антиядерну опозицію.[3]

Під час будівництва всі реактори отримали численні збільшення потужності з необмеженою ліцензією на використання, останнє стосовно оцінки правильної роботи, доки реактори не стануть економічно придатними.[3]

Швейцарія використовує атомну енергію лише в мирних цілях. Усі плани прийняття на озброєння ядерної зброї були скасовані в 1988 році.[4]

Відмова після Фукусіми[ред. | ред. код]

На початку листопада 2010 року ENSI визнала придатними три майданчики, для яких було подано запит на будівництво нових реакторів: Бецнау, Мюлеберг[en] і Нідерамт[en].

У 2011 році федеральна влада вирішила поступово відмовитися від атомної енергетики у Швейцарії через аварію на Фукусімі в Японії.[5] Наприкінці 2013 року оператор BKW вирішив у 2019 році повністю припинити виробництво електроенергії на заводі в Мюлебергу. Конструкція атомної електростанції Мюлеберг дуже нагадує блок 1 атомної електростанції Fukushima Dai-ichi, хоча й з деякими відмінностями.[6]

Станом на 8 грудня 2014 року Національна рада проголосувала за обмеження терміну експлуатації АЕС Безнау до 60 років, змусивши два її реактори вивести з експлуатації до 2029 і 2031 років відповідно. У 2016 році виборці відхилили популярну ініціативу, що закликає до поетапної відмови від ядерної енергетики до 2029 року;[7] однак 1 січня 2018 року набула чинності поправка (стаття 12a) до Закону Швейцарії про ядерну енергетику, яка забороняє видачу нових загальних ліцензій для атомних електростанцій.[8] Швейцарія планує поступово припинити свою ядерну потужність до 2044 року в рамках своєї Енергетичної стратегії до 2050 року.[9]

У 2021 році Федеральна інспекція з ядерної безпеки Швейцарії (ENSI) підтвердила, що швейцарські АЕС відповідають оновленим стандартам безпеки від землетрусів, забезпечуючи стійкість до рідкісних сейсмічних подій. Оцінки, розпочаті у 2011 році, пізніше оновлені у 2015 році, підтверджують заходи безпеки.[10]

Перелік реакторів[ред. | ред. код]

Цей розділ — витяг з Перелік комерційних ядерних реакторів § Швейцарія.[ред.]
Назва Блок
№. 		Реактор Статус Чиста потужність (MW) Початок будівництва Комерційне використання Закриття[11]
Тип Модель
Бецнау 1 PWR WH 2-loops Функціонує 365 01965-09-011 вересня 1965 01969-09-011 вересня 1969 (02029 2029)
2 PWR WH 2-loops Функціонує 365 01968-01-011 січня 1968 01971-12-011 грудня 1971 (02031 2031)
Гесген 1 PWR KWU 3-loops Функціонує 1010 01973-12-011 грудня 1973 01979-11-011 листопада 1979
Лейбштадт 1 BWR BWR-6 Функціонує 1220 01974-01-011 січня 1974 01984-12-1515 грудня 1984
Люценс[en] 1 HWGCR HWGCR Виведений з експлуатації 6 01962-04-011 квітня 1962 01966-12-2929 грудня 1966 01969-01-2121 січня 1969
Мюлеберг[en] 1 BWR BWR-4 Відключений/виведення з експлуатації 373 01967-03-011 березня 1967 01972-11-066 листопада 1972 02019-12-2020 грудня 2019

Дослідні реактори[ред. | ред. код]

Реактор CROCUS Федеральної політехнічної школи Лозанни
  • SAPHIR
Реактори, які стали відомі як SAPHIR, були демонстраційними реакторами з водним басейном потужністю 10–100 кВт, які були привезені до Швейцарії делегацією США на Першу конференцію з мирного використання атомної енергії, яка відбулася в Женеві в серпні 1955 року. Він був першим реактором, який коли-небудь був показаний громадськості в усьому світі. Після конференції реактор був придбаний урядом Швейцарії від імені Reaktor AG, консорціуму, зацікавленого в розвитку ядерної енергетики в Швейцарії. 17 травня 1957 року реактор було перевезено до Вюренлінгена, на місце майбутнього Інституту Поля Шеррера, і він отримав назву SAPHIR. (Назва реактора була натхненна кольором черенковського випромінювання, яке було видно під час оперування реактора.)
SAPHIR залишався в експлуатації до свого остаточного закриття в 1993 році.[12]
У 1958 році Женевський університет придбав у компанії Aerojet General Nucleonics (AGN) дослідницький реактор потужністю 20 Вт із водяним сповільнювачем і графітовим відбивачем, що працює на 20% збагаченому урані. Він експлуатувався переважно як навчальний реактор до 1989 року, коли його зупинили та виведений з експлуатації.
Базельський університет придбав реактор AGN-211-P, представлений на Всесвітній виставці 1958 року в Брюсселі, Бельгія. Це був водяний реактор потужністю 2 кВт, який використовувався на високозбагаченому урані та працював з 1959 по 2013 рік як навчальний та експериментальний реактор, який використовувався серед іншого для аналізу нейтронної активації.
Дослідницький реактор в Інституті фізики припинив роботу в 2013 році і був розвантажений від палива в 2015 році. До 2020 року реактор планували вивести з експлуатації.[12]
Невеликий дослідницький реактор із важким водяним охолодженням і сповільнювачем, який працював з 1960 по 1977 рік у колишньому Федеральному інституті реакторних досліджень (нині Інститут Поля Шеррера). У контексті холодної війни також існувала теоретична ідея виробництва збройового плутонію в ньому, окрім його дослідницької мети. Це також був перший реактор, повністю спроектований і побудований у Швейцарії.
DIORIT було остаточно закрито в 1977 році, і до кінця 2003 року всі радіоактивні матеріали були видалені з реакторної установки..[12]
  • PROTEUS
PROTEUS був дослідницьким реактором нульової потужності, який експлуатувався з 1968 по 2011 рік у теперішньому Інституті Поля Шеррера у Вюренлінгені. Його особливість полягала в тому, що його ядро складалося з порожнистої порожнини, конфігурацію якої можна було змінити, заповнивши її дуже різними типами ядерного палива, включаючи підкритичні збірки. В іншому випадку він складався з графітового відбивача та драйвера, що містив паливні стрижні з двоокису урану, збагаченого на 5%. Ця гнучкість дозволяла використовувати його в чотирьох основних експериментальних програмах, що досліджують різноманітні конструкції реакторів, такі як швидкі реактори з газовим охолодженням[en], реактори з гранульованим шаром, легководні реактори з високою конверсією та, нарешті, конфігурації, що використовують справжнє відпрацьоване ядерне паливо зі швейцарських атомних електростанцій.
У квітні 2013 року Інститут Поля Шеррера подав заявку на виведення з експлуатації свого дослідницького реактора Proteus, отримавши дозвіл від ENSI у 2016 році..[13]
Це LWR з нульовою потужністю (з ліцензією на максимальну потужність 100 Вт), який використовується для навчання у Федеральній політехнічній школі Лозанни (EPFL). КРОКУС — це критична збірка, побудована частково з елементів демонтованої субкритичної збірки: Cactus. Назва останнього походить від численних інструментальних барів, які виходили з ядра. КРОКУС — ще одна назва в серії XXXus для ядерних установок у EPFL, напр. установка ядерного синтезу D-T: Lotus.
Реактор КРОКУС в EPFL став єдиним дослідницьким реактором, що залишився в Швейцарії. Незважаючи на свою скромну потужність у 100 Вт, він відіграв важливу роль у підготовці інженерів-ядерників та збереженні досвіду в галузі.[12]

Паливний цикл[ред. | ред. код]

Швейцарія забезпечує свої потреби в ядерному паливі , купуючи уран на міжнародному ринку, збагачуючи його та купуючи паливо на різних закордонних майданчиках з різними контрактами (у минулому швейцарське паливо також вироблялося на заводі FN у Боско-Маренго).[14]

Ядерні відходи[ред. | ред. код]

Ядерні відходи електростанцій до 2006 року переважно перероблялися за кордоном.[15] Зберігання здійснюється на поверхневих ділянках, оскільки планується перемістити ядерні відходи під землю.[15]

Громадська думка[ред. | ред. код]

Згідно з опитуванням у лютому 2023 року, приблизно 49% населення Швейцарії підтримали продовження використання ядерної енергії, тоді як 38% були проти.[16]

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. ↑ Switzerland: Energy Country Profile. 2023. Процитовано 23 липня 2023.
  2. ↑ David Eugster (21 gennaio 2019). La fine del primo e unico reattore nucleare fabbricato in Svizzera. Архів оригіналу за 25 dicembre 2019. Процитовано 25 dicembre 2019.
  3. ↑ а б в Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою WNA не вказано текст
  4. ↑ 7.4 States Formerly Possessing or Pursuing Nuclear Weapons [Архівовано 26 gennaio 2015 у Wayback Machine.].
  5. ↑ Switzerland 2018. www-pub.iaea.org. Процитовано 17 лютого 2024.
  6. ↑ Frequently Asked Questions (FAQ) about the Accident in Japan. ENSI EN (амер.). Процитовано 18 лютого 2024.
  7. ↑ Vorlage Nr. 608, Übersicht. Swiss Government. Процитовано 30 квітня 2019.
  8. ↑ Kernenergiegesetz (KEG) vom 21. März 2003 (Stand am 1. Januar 2018). Swiss Government. 1 січня 2018. Процитовано 30 квітня 2019. Rahmenbewilligungen für die Erstellung von Kernkraftwerken dürfen nicht erteilt werden.
  9. ↑ The role of the electric grid in Switzerland’s energy future. www.mckinsey.com. Процитовано 20 лютого 2024.
  10. ↑ swetzel (5 лютого 2021). All Swiss nuclear power plants comply with the updated earthquake safety standards. ENSI EN (амер.). Процитовано 17 лютого 2024.
  11. ↑ admin.ch, The Federal Authorities, Federal Council decides to gradually phase out nuclear energy as part of its new energy strategy [Архівовано 20 червня 2013 у Wayback Machine.], 25 May 2011
  12. ↑ а б в г Switzerland 2021. www-pub.iaea.org. Процитовано 18 лютого 2024.
  13. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою :5 не вказано текст
  14. ↑ Nuclear Energy in Italy : Italian Nuclear Power - World Nuclear Association. world-nuclear.org. Процитовано 16 червня 2022.
  15. ↑ а б Evangelista, Sandy (7 липня 2011). How will Swiss radioactive waste be disposed of?. EPFL (англ.).
  16. ↑ Nuclear Power in Switzerland - World Nuclear Association. world-nuclear.org. Процитовано 17 лютого 2024.
ГВт > 10
ГВт > 2
ГВт > 1
ГВт < 1
Розвиток в планах
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ядерна_енергетика_Швейцарії&oldid=42229312