Шеннон (острів)
| Шеннон | |
|---|---|
 | |
| Названий на честь | HMS Shannond |
| Географія | |
| 75°13′ пн. ш. 18°30′ зх. д. / 75.217° пн. ш. 18.500° зх. д. | |
| Природоохоронна територія | Ґренландський національний парк |
| Акваторія | Ґренландське море |
| Площа | 1259 км² |
| Довжина | 57 км |
| Ширина | 46 км |
| Країна | |
 Гренландія | |
| Адм. одиниця | Ґренландський національний парк |
| Населення | 0 осіб |
  Шеннон Шеннон (Гренландія) | |
 | |
 Шеннон у Вікісховищі | |
Шеннон (англ. Shannon, дан. Shannon) — порівняно великий острів біля східного узбережжя Гренландії в Гренландському морі. В адміністративному відношенні він до кінця 2008 року належав до провінції Туну/Естгренланд («Східна Гренландія»), а з 2009 року — до невключеної території Гренландського національного парку.
Географія
Безлюдний острів розташований за 12 км від східного узбережжя Гренландії, відокремлений від неї протокою Шеннон, і має площу 1259 км².[1] Довжина — 57 км, ширина до 46 км і висота — 305 м над рівнем моря (гора Мейерштейн-Б'єрг).[2] Найпівнічніша його точка — мис Берген (75° 26′ Пн, 18° 3′ Зх), найпівденніший мис — Філіп Брок (74° 56′ Пн. , 17° 37′ Зх.).
На південь від острова знаходиться одна з найбільших ополонок Східної Гренландії [3], спричинена регулярними вітрами, що відганяють пакові льоди від прибережного припайного льоду. Залишки поселень ескімоської культури Туле в цьому регіоні свідчать про те, що ополонка була стабільною протягом століть і використовувалася інуїтами як мисливські угіддя для полювання на тюленів і китів.
Флора і фауна
Рослинність на острові Шеннон належить до рослинності високої арктичної тундри. Із ссавців тут живуть лемінги, арктичні зайці, горностаї, песці, північні олені, білі ведмеді та моржі. Кількість вівцебиків у XX столітті різко скоротилася. У 1936 р. популяція становила від 800 до 1000 тварин, а у 1976 р. — 300. З 1988 по 1990 рр., незважаючи на інтенсивні пошуки, спостерігалася лише одна група з одинадцяти тварин.[4]
До орнітофауни належать біла сова, крук, пуночка, біла куріпка, пухівка, крячок, побережник морський і різні чайки.[5]
Історія
Острів був відкритий в 1823 році британським полярним дослідником Дугласом Клеверінгом, який назвав його на честь корабля Шеннон (HMS Shannon), фрегата британського королівського флоту, на якому він раніше плавав мічманом.
У 1869 р. Друга німецька північно-полярна експедиція під керівництвом капітана Карла Кольдевея досягла тут своєї найпівнічнішої точки. Вона нанесла на карту острів і дала деякі географічні назви, такі як мис Берген, мис Коупленд та мис Панш на честь членів експедиції Карла Бергена, Ральфа Коупленда та Адольфа Панша.
У 1909/10 році тут зимувала пошукова експедиція, що шукала Людвіга Мюліуса-Еріксена, зниклого керівника експедиції Данії. Ейнар Міккельсен та Івер Іверсен (1884—1968) подорожували із собачими упряжками 560 км на північ через крижаний покрив, не знайшовши Міліус-Еріхсена. Повернувшись, вони виявили, що їхній корабель «Алабама» розчавлений льодом і покинутий екіпажем. Їм довелося пережити ще дві зими на острові, перш ніж китобій підняв їх у липні 1912 року.[6][7]
Під час Другої світової війни німецький флот тримав з вересня 1943 року по травень 1944 року на північному сході острова на мисі Суссі метеостанцію. 16 жовтня 1944 року погодне судно Екстернштайне, що переховувалося біля мису Берген, було виявлене і захоплене береговою охороною США.
Примітки
- ↑ TIL OPPLYSNING - Nummer 15. web.archive.org. 15 червня 2011. Процитовано 12 вересня 2020.
- ↑ Meyerstein Bjerg. In: Anthony K. Higgins: Exploration history and place names of northern East Greenland. (= Geological Survey of Denmark and Greenland Bulletin 21, 2010). Kopenhagen 2010, ISBN 978-87-7871-292-9 (englisch), abgerufen am 28. Dezember 2013
- ↑ Wayback Machine (PDF). web.archive.org. 2 лютого 2014. Процитовано 12 вересня 2020.
- ↑ D. Boertmann, M. Forchhammer, C. R. Olesen, P. Aastrup, H. Thing: The Greenland muskox population status 1990. In: The First Arctic Ungulate Conference, Nuuk, Grönland, 3.–8. September 1991. (englisch)
- ↑ O. Finsch: Vögel. In: Carl Koldewey (Hrsg.): Die zweite Deutsche Nordpolfahrt in den Jahren 1869 und 1870 (PDF; 37,0 MB), Bd. 2, Teil 1, Zoologie, Brockhaus, Leipzig, 1873
- ↑ J. Georgi: Kapitän Ejnar Mikkelsen † (PDF; 137 kB). In: Polarforschung. Band 14, 1971, S. 173 f. doi:10.2312/polarforschung.41.1-2.173
- ↑ K. Hassert: Die Polarforschung, Goldmann, München 1956, S. 97 f.