Картографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Частина серії статей на тему:
Географія
Beauplan Poland XVII map.jpg
«Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна, з належними провінціями» Ґійома Боплана, 1648 рік
 
Шаблон ШаблониКатегорія КатегоріяNoto Project Earth Europe Africa Emoji.svg Портал

Картогра́фія (англ. cartography; нім. Kartografie f, Kartenlehre f; від дав.-гр. χάρτης — «папір з папірусу» і дав.-гр. γράφειν «малювати, писати»[1]) — наука про дослідження, моделювання та відображення просторового розташування, взаємозв'язки об'єктів, явищ природи і суспільства[2], охоплює вивчення, створення і практичне використання карт, технологію виробництва і виробничу діяльність[3][1][4]. Картографія досліджує способи зображення сферичної поверхні, насамперед Земної, на плоскій (наприклад, аркуші паперу), для чого розробляється теорія картографічних проєкцій[⇨]. Об'єктами картографії є ​​Земля, небесні тіла, зоряне небо, Всесвіт загалом. Найпоширенішими картографічними творами є ​​образно-знакові моделі простору (плоскі, рельєфні та об'ємні карти, глобуси), які можуть бути представлені на твердих, плоских або об'ємних друкованих матеріалах (папір, пластик), або у вигляді електронного зображення на моніторах та проєкційних поверхнях[⇨]. Вони допомагають людям орієнтуватися на території, наочно передають вигляд певної території, місцерозташування та просторові характеристики об'єктів на ній, поширення природних та соціальних явищ[5]. Складовими частинами структури сучасної картографії є картознавство[⇨], математична[⇨], географічна[⇨] і цифрова картографія[⇨], картометрія[⇨], складання та редагування карт, видання карт і атласів[⇨], організація й економіка картографічного виробництва[1].

Історія[ред. | ред. код]

Свої витоки географічні карти беруть від стежок, протоптаних тваринами та первісними людьми на обжитій місцевості. Найдавніші зображення земної поверхні відноситься до сивої давнини, перші схеми місцевості відомі навіть у племен, які не мали писемності. Ймовірно, малюнок на бивні мамонта, знайдений на Межиріцькій стоянці (близько середини 15 тис. років до н. е.) є найдавнішою картосхемою в Східній Європі. Відомо близько 10 картографічних зображень первісних часів, знайдених на території України[6].

До найдавніших карт, що збереглися до нашого часу відносяться:

Наукове підґрунття картографія отримала за часів розквіту класичної давньогрецької цивілізації та подальшого елліністичного періоду, коли завоювання Александра Македонського поставили невідкладні практичні завдання державного управління величезними територіями. Давньогрецький географ Ератосфен Кіренський (близько 275194 роки до н. е.) не тільки виміряв довжину земного меридіана (250 000 стадій) і обчислив радіус Землі (40 000 стадій), але й увів поняття «паралелей» та «меридіанів», довільно наніс їх на укладену ним карту заселених земель — «ойкумену». Цією картою користувались 4 століття — до кінця І століття. До наших днів дійшло 27 карт давньогрецького вченого Клавдія Птолемея (близько 90160 н. е.) з еллінізованого єгипетського міста Александрія, які він додав до своєї наукової праці «Географія». У ній він описав методику укладання карт, перелічив близько 8 тис. назв різних об'єктів відомої йому місцевості, в тому числі кілька сотень із географічними координатами, визначених за Сонцем і зірками. Птолемей також уперше використав сітку меридіанів і паралелей, яка мало чим відрізнялася від сучасної[5].

Із занепадом давньогрецької і давньоримської культур у Європі відбувається і занепад картографії. Її значення звужується до практичних потреб каботажного судноплавства за перемальованими античними творами, відображення земель невеликих територій за часів феодальної роздрібненості[5]. У космології панує християнська релігійна думка. І хоча давньогрецькі уявлення про земну сферу (глобус Кратеса) залишаються символом регалій імператорів і королів у вигляді «держави» серед християнських мислителів тих часів з'являються концепції будови Всесвіту у вигляді скрині (Козьма Індикоплов); багатошарової будови сфери, де яруси під диском земної поверхні віднесені до 9 кіл пекла, а над хмарами — до такої ж кількості небес раю («Божественна комедія» Данте). Напрацювання давньогрецьких вчених через візантійське надбання зберегли і примножили в Арабському халіфаті. 1154 року світ побачив атлас «Книга Рожера» арабського географа Мухаммада аль-Ідрісі, що працював при дворі сицилійського короля Рожера II. Значний внесок до картографії зробили італійські мореплавці, що запровадили використання компасів і винайшли компасну розу, укладали морські навігаційні карти — портолани.

Засновником китайської картографії вважається державний службовець і картограф часів династії Вей Пей Сю (III століття), хоча топографічні знімання в Китаї проводились ще за тисячу років до нашої ери[1][4]. Він склав найдавніший відомий географічний атлас у світі — «Зображення територій землі з „Діянь Юя“», що складався з 18 аркушів і був включений до 35-томного видання «Книги Цзинь».

Новий виток розвитку картографії припав на епоху Великих географічних відкриттів[8]. Провісником нової епохи став глобус Мартіна Бегайма «Земне яблуко» (нім. Erdapfel), виготовлення якого було закінчено 1493 року і на якому ще не було нанесено відкриту Христофором Колумбом Америку. 1521 року завершилась перша навколосвітня подорож Фернана Магеллана і було наочно доведено кулясту форму планети. Обриси Нового світу, завдяки експедиціям іспанців і португальців, стали загалом зрозумілі до 1530-х років. Нові відомості про нововідкриті моря й океани, острови і континенти вимагають нових підходів до складання, оформлення і використання карт. З'являються праці теоретиків і практиків картографії: Мартина Бехайма, Мартина Вальдземюллера, Дієго Ріберо, Батисти Агнесе, Герхарда Меркатора й Абрагама Ортеліуса[5].

Розвиток геодезії нового часу заклав математичну основу для картографічних робіт, а розвиток друкарської справи дозволив перейти від унікального малювання до масового поширення однотипних творів. Друк карт поставив перед картографами ряд цікавих задач, серед яких використання обмеженої кількості кольорів для передачі інформації (Теорема про чотири фарби), монохроматичне кодування штриховкою, відмивка, як метод представлення рельєфу на картах. Перші ідеї використання карт як самостійний об'єкт для наукового дослідження відносяться до кінця XVIII століття, коли відбувалась масова систематизація великої кількості фактичного матеріалу, накопиченого до того часу науками про Землю і відображеного на географічних картах[8]. Одночасно відбувається інтенсивний розвиток тематичного картографування. Так 1817 року Олександр Гумбольдт, намагаючись з'ясувати картину розподілу тепла на земній кулі, вперше створив карту ізотерм, відкрив кліматичні зони, визначив зональність рослинного покриву[8]. Російський ґрунтознавець Василь Докучаєв на основі картографічного аналізу Східноєвропейської рівнини довів наявність зональності географічного середовища в цілому[8]. Норвезький кліматолог Альфред Вегенер, використовуючи картографічний метод і порівнюючи атлантичне узбережжя Африки і Південної Америки, висунув гіпотезу континентального дрейфу — мобілізм, що є фундаментом сучасної теорії тектоніки літосферних плит[8].

Із розвитком цифрових технологій наприкінці XX століття відбувся масовий перехід від використання паперових карт до карт на електронних носіях. Це поставило перед картографічною наукою нові завдання з розробки правил цифрового кодування метричної та атрибутивної інформації[5]. Посюдне поширення і здешевлення засобів комунікації (Інтернет) дозволив на початку XXI століття перейти до онлайнового доступу до картографічних баз даних. Розвиток концепції Веб 2.0 сприяв появі онлайнових картографічних сервісів, заснованих на принципах вільного колективного процесу творення і редагування об'єктів на карті (OpenStreetMap та інші).

У Росії та СРСР[ред. | ред. код]

Картографічні дослідження на території Росії припадають момент становлення Московської держави за царювання Івана Грозного. Серединою XVI століття датується фундаментальна картографічна прація «Большой чертеж». Сама карта не зберіглась, але залишився докладний список сухопутних і річкових шляхів з переліком усіх зображених на ній населених пунктів — «Книга Большому чертежу» 1627 року. У списках згадуються численні поселення Слобідської України, Подінців'я («Большого чертежа полю»), південних областей з Кримом («Чертеж украинским и черкесским городам от Москвы до Крыма»), річки, татарські сакми і шляхи[9][10].

Російський картограф і географ Адольф Тілло, застосовуючи картографічний метод, визначив закономірність зв'язку рельєфу із геологічною будовою, що заклало теоретичні підвалини для сучасного морфоструктурного аналізу в геоморфології. Він також розробив методи аналізу за картами вікових змін магнітних полів, глобальних орографічних, гіпсометричних, геологічних закономірностей[8]. Дмитро Анучін використовував карти для наукових досліджень походження головних вершин і низовин. Видатні вчені-природознавці, Юлій Шокальський та Григорій Гінзбург розробляли проблеми картометрії[8].

У РРФСР 1919 року було створено Вище геодезичне управління (Головне управління геодезії і картографії при Раді міністрів СРСР) заради організації геодезичних, топографічних і картографічних робіт в країні[1]. Наявні завдання планового розвитку СРСР зумовили бурхливий розвиток картографії в країні, поставили умови створення грандіозних капітальних картографічних творів. Ініціаторами таких робіт виступили геодезист Феодосій Красовський та географ Олександр Борзов[11]. У 1924—1925 роках Вище геодезичне управління ВРНГ почало складати географічні описи до аркушів топографічних карт масштабу 1 : 100 000. У 1927—1929 роках, за участі Борзова були складені дрібномасштабні загальногеографічні карти на всю територію країни. У 1930—1940 роках було розроблено нові методи зображення рельєфу, створено гіпсометричні карти Європейської частини СРСР (1939, під керівництвом Т. Н. Гунбіної); СРСР (1949, під керівництвом І. П. Заруцької)[11]. За період 1935—1950 років було картографовано в масштабі 1 : 100 000 малозаселені неосяжні території тундри та тайги, широко впроваджено стереотопографічний метод зйомки. З 1950 років відбувся перехід до великомасштабних зйомок, широке впровадження аерофотозйомок. Створено Морський атлас, фундаментальна праця з географії морів та океанів, Атлас світу (1954)[11]. За часів Радянського Союзу було створено топографічні, оглядово-топографічні і оглядові карти, величезна кількість тематичних карти всієї країни та окремих територій, фундаментальні атласи СРСР, республік і областей, фундаментальний пласт стандартизованих навчальних карт і атласів для всіх ступенів освіти[1].

В Україні[ред. | ред. код]

Уперше територія України (Скіфія) була позначена як частина Ойкумени, тобто обжитої території, ще на картах античного картографа Клавдія Птолемея[4]. Першу докладну карту України «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна, з належними провінціями» 1648 року з натури склав французький інженер Ґійом Левассер де Боплан[4].

Національні картографічні установи України виходять з Всеукраїнської академії наук, заснованої 1918 року в Києві. Значним здобутком стала карта ботаніко-географічного районування України, створена 1924 року під керівництвом академіка Олександра Фоміна. В академії наук проводились наукові дослідження з теорії картографії, комплексного тематичного картографування, застосування методів аерофотознімання і аерофототопографії, застосування картографічного методу в дослідженнях планування економічної діяльності, розміщення населення, охорони і раціонального природокористування[1]. Як і для території всього СРСР для території УРСР і окремих областей було створено велику кількість тематичних і навчальних карт, створено десятки комплексних і тематичних атласів. На кожний адміністративний район було складено карти землекористувачів, еродованих земель, типів земель, агроґрунтового районування[1]. Для кожного колгоспу і радгоспу було укладено серію карт і топографічних планів, які містили всі необхідні для ведення сільського господарства характеристики природних умов місцевості (агрокліматичні, фенологічні, ґрунтів тощо)[1]. Аналогічну роботу із забезпечення картами було проведено і для лісгоспів.

В незалежній Україні наукові дослідження з картографії проводять у Відділенні географії Інституту геофізики та Інституту географії, на відповідних кафедрах вишів та у відомчих НДІ. Створено і працюють картографічні підприємства, найбільше з яких державне науково виробниче підприємство «Картографія», організовано картографо-геодезичне приладобудування (проте сучасні точні електронні прилади не виготовляються), здійснюється державна підготовка картографів з середньою та вищою освітою[4]. Для управління на державному рівні розвитком і функціонуванням картографічної справи в країни створено Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру.

Теоретичні засади[ред. | ред. код]

Об'єктом науки виступає земна поверхня, поверхні інших небесних тіл, зоряне небо, Всесвіт загалом[12].

Результатом картографічних досліджень є картографічні твори, ​​образно-знакові моделі простору (плоскі, рельєфні та об'ємні карти, глобуси), які можуть бути представлені на твердих, плоских або об'ємних друкованих матеріалах (папір, пластик), або у вигляді електронного зображення на моніторах та проєкційних поверхнях[1][12].

Картографія безперервно розвивається у тісному взаємозв'язку із геодезією, географією, топографією, топонімікою, фотограмметрією, геологією, фізикою, математикою, прикладними технічними та інженерними дисциплінами[4].

Картографи у своїй діяльності спираються на вчення про предмет та методи картографування, вчення про картографічне відображення світу. Серед основних теорій картографії:

  • Теорія картографічних проєкцій. Розглядає способи відображення поверхні земного еліпсоїду на площині, класифікацію проєкцій, проєкційні спотворення та їхні виправлення[5].
  • Теорія знакових систем та способів відображення. Розглядає способи подання різноманітних явищ та об'єктів, відображення інформації за допомогою умовних знаків, їхню уніфікацію та стандартизацію[5].
  • Теорія картографічної генералізації. Розглядає принципи та способи узагальнення інформації об об'єктах та явищах при відображенні їх на картах, застосування спеціальних методів при проєктуванні та складанні карт, основні фактори, які впливають на вибір способів генералізації різних типів даних[5].
  • Теорія проєктування та виготовлення карт. Розглядає методи, етапи та процеси створення карт, питання автоматизації цих процесів[5].
  • Теорія і методи використання карт. Розглядає питання аналізу картографічної інформації, вимірювання (картометрія), створення на основі аналізу карт похідних картографічних матеріалів, або досліджень теоретичного і практичного застосування[5].

Картографічний метод[ред. | ред. код]

Головним науковим методом картографії виступає картографічний метод дослідження. У ному поєднуються взаємопов'язані процеси моделювання (картографування) і практичного використання географічних карт.

Класифікація[ред. | ред. код]

Головний поділ підрозділів картографії відбувається за об'єктом, який зображений на картах:

  • Геокартографія. Вивчає і відображає земну поверхню.
    • Топографічна.
    • Тематична. Вивчає укладання тематичних карт. Своєрідність окремих типів карт і методи їхнього створення зумовили появу окремих тематичних галузей: геологічної, економічної, картографії ґрунтів та інших.
  • Космічна. Вивчає і відображає поверхню небесних тіл (планет, планетоїдів, астероїдів, комет та інше), зоряне небо[4].

Географічна картографія[ред. | ред. код]

Географічна картографія — наука про відображення, дослідження та спостерігання географічних систем, через географічні карти та інші картографічні моделі[13]. Її концепція виражається в системному підході до картографування природних територіальних (ПТК) та соціально-економічних (ТВК) географічних систем різної складності та різного просторового охоплення — від місцевого (локального) до планетарного (глобального). Такий підхід зумовлює відображення елементів (компонентів), структури (будови), внутрішніх та зовнішніх зв'язків картографованої системи, а також факторів (чинників) та процесів, які визначають її функціонування (існування). Основні теоретичні положення науки розроблені московським картографом Костянтином Саліщевим наприкінці 1970 — на початку 1980-х років.

Математична картографія[ред. | ред. код]

Цей розділ картографії вивчає способи відображення кривизни поверхні Землі на площині, розробляє вчення про математичну основу карти, тобто геометричні закони і властивості побудови картографічних зображень. Основними напрямками досліджень математичної картографії є теорія картографічних проєкцій, теорія географічних координат, опорні геодезичні пункти, масштаб і компоновка карт[1].

Картографічні проєкції[ред. | ред. код]

Оскільки поверхня Землі має кінцеву кривизну, її не можна відобразити у площині із збереженням усіх просторових відношень одночасно: кутів між напрямками, відстані і площі поверхні. Можна зберегти лише деякі із цих співвідношень. Картографія досліджує способи зображення сферичної поверхні, насамперед Земної, на плоскій (наприклад, аркуші паперу), для чого розробляється теорія картографічних проєкцій[3].

Традиційними проєкціями в картографії вважаються конічна, азимутальна і циліндрична (щодо проєкцій земної поверхні та інших дво- чи три- вимірних поверхонь). Найвідомішою циліндричною проєкцією є проєкція Меркатора, що датується 1569 роком. Недолік цієї системи полягає в тому, що країни на різних широтах мають непропорційно великий вигляд, проте кути між паралелями та меридіанами зберігають значення 90°. 1973 року німецький історик Арно Петерс запропонував проєкцію Петерса, при якій країни світу залишаються у властивих їм зонах.

Картометрія[ред. | ред. код]

Докладніше: Картометрія

Окремий розділ математичної картографії, що вивчає способи вимірювання і обчислення по картах відстаней, кутів, площ, висот, перевищень, географічних координат та інших кількісних характеристик об'єктів місцевості, які можуть сильно варіюватись від призначення карт, їхнього змісту[4][14].

Цифрова картографія[ред. | ред. код]

Розділ картографії, що охоплює теорію і практику створення і використання цифрової картографічної продукції. Цифрова картографія є не стільки самостійним розділом картографії, скільки її інструментом, обумовленим сучасним рівнем розвитку технології.

Картографічні системи[ред. | ред. код]

Географічні інформаційні системи, скорочено — ГІС, або геоінформаційні системи.

Джерелознавство[ред. | ред. код]

Картографічне джерелознавство — розділ картографічної науки, що займається питанням походження джерел картографічних даних, аналізом і систематизацією, теоретичним узагальненням цих процесів[5].

Картографічне виробництво[ред. | ред. код]

Основні цілі, які потрібно досягти під час виробництва карти:

  • Встановити головну мету кінцевого твору. Відповідно до мети, обрати елементи місцевості, які потрібно обов'язково зобразити, а якими можна пожертвувати заради наочності. Аналогічно поводяться і з абстрактними елементами карти (кордони, межі, топоніми, характеристики природних і соціально-культурних об'єктів).
  • Обрати картографічну проєкцію, що найбільш природно представить сферичну земну поверхню зображуваної місцевості на плоскому носії. Без зайвого викривлення просторового розташування об'єктів, відібраних на попередньому етапі.
  • Провести картографічну генералізацію і зменшити відображувану складність характеристики реальної місцевості, виключити ті, які не відповідають меті першого пункту, спростити характеристики, які будуть порівнюватись кінцевим користувачем твору.
  • Організувати (згрупувати, типізувати, класифікувати) елементи карти, для кращого сприйняття відображуваної інформації про місцевість, враховуючи також технологічні вимоги виробництва карти (різноформатного друку, представлення векторного зображення з урахуванням різноманіття технічних характеристик апаратного і програмного забезпечення у кінцевих споживачів).
  • Скласти достатньої інформативності легенду карти.

Картографування[ред. | ред. код]

Докладніше: Картографування

Картографування — процес створення географічних та інших карт. Під цим терміном розуміють низку цілісних взаємопов'язаних заходів зі створення карти, зокрема, формулювання її тематики, розробка змісту, обґрунтування способів відтворення наявних даних (параметрів досліджуваних явищ), принципів генералізації, проєктування різних картографічних позначень[1]. Загалом етапи картоскладання прописують у програмі майбутньої карти.

Видання[ред. | ред. код]

Докладніше: Видання карт

Видання карт — окремий розділ картографічної науки, що розробляє методи і технологічні прийоми підготовки карт до друку, або цифрового видання, і власне технологія виробничого процесу.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н Золовський А. П. Картографія // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1980. — Т. 5 : Кантата — Кулики. — 566, [2] с., [24] арк. іл. : іл., портр., карти + 1 арк с.
  2. Картографія // Малый энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 4 т. — СПб., 19071909. (рос.)
  3. а б Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.
  4. а б в г д е ж и Золовський А. П. Картографія // Географічна енциклопедія України : [у 3 т.] / редкол.: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К. : «Українська Радянська Енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1990. — Т. 2 : З — О. — С. 126-127. — 480 с. — 33 000 екз. — ISBN 5-88500-012-3.
  5. а б в г д е ж и к л м Картографія: довідник. : [укр.] : [арх. 4 липня 2020 року] // GeoGuide : вебсайт. — Дата звернення: 6 травня 2021 року.
  6. Сосса Р. І., 2007.
  7. Харлей Дж. Б., 1991, с. 10-15.
  8. а б в г д е ж Дудун і Тітова, 2017, с. 7-9.
  9. Большому чертежу книга // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1977. — Т. 1 : А — Борона. — 542, [2] с., [38] арк. іл. : іл., табл., портр., карти с.
  10. Хведченя С. Б. Большому чертежу книга // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  11. а б в Подобедов Н. С., 1974.
  12. а б Берлянт А. М., 1986.
  13. Топографія. Геодезія. Аерокосмічні методи дослідження Землі. Картографія. Словник-довідник[недоступне посилання — історія] : [арх. 3 грудня 2007 року]. — Дата звернення: 4 жовтень 2007.
  14. Картографія: довідник. Карти та їх характеристики : [укр.] : [арх. 5 травня 2021 року] // GeoGuide : вебсайт. — Дата звернення: 6 травня 2021 року.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "СГЕ", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Література[ред. | ред. код]

Українською
  • Божок А. П., Молочко А. А., Остроух В. І. Картографія : підруч. для студ. геогр. ф-тів вищ. навч. закл / ред. : Н. Земляна. — К. : Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2008. — 271 с. — ISBN 978-966-439-065-8.
  • Козаченко Т. І., Пархоменко Г. О., Молочко А. М. Картографічне моделювання : навч. посібник / під ред. А. П. Золовського. — Вінниця  : Антекс — У ЛТД, 1999. — 328 с.
  • Крохмаль Є. М., Левицький І. Ю., Благонравіна Л. О. П'ятимовний словник основних термінів і визначень з геодезії, фотограмметрії та картографії. — Х. : Харківський державний аграрний університет ім. В. В. Докучаєва, 1995. — 145 с.
  • Левицький І. Ю., Фурса Л. С. Українсько-російський картографічний словник. — К. : ГУГКК при Кабміні України, 1997. — 413 с.
  • Левицький І. Ю., Кондратенко І. І. Лабораторний практикум з топографії та картографії для студентів-географів. — Х. : [Б. в.], 2000. — 172 с.
  • Левицький І. Ю., Афанасьєва Т. М. Інтернет: терміни і визначення та сайти з картографії і геоінформатики. — К. : Аратта, : Книжкова палата України, 2003. — 167 с. — ISBN 966-7865-42-8.
  • Лозинський В. В., Андрейчук Ю. М. Картографо-топографічний словник-довідник: [навч. посіб.] / за наук. ред. І. П. Ковальчука. — К. : НУБіП України, 2014. — 253 с. — ISBN 976-966-1633-75-8.
  • Ляшенко Д. О. Картографія з основами топографії : навч. посіб. для вищ. навч. закл. — К. : Наукова думка, 2008. — 181 с. — ISBN 978-966-00-0737-6.
  • Паславський Т. Історична картографія і картознавство від стародавнього світу до європейського відродження : бібліографічний огляд видань 80-поч. 90-х років ХХ ст. // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. — Л. : Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, НАН України, 2004. — Вип. 12. — С. 17-33. — ISSN 9660231520.
  • Позняк С. П., Красєха Є. Н., Кіт М. Г. Картографування ґрунтового покриву : Навч. посіб. — Л. : Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, 2003. — 498 с.
Історія картографування території України
Англійською
Російською

Посилання[ред. | ред. код]