Парламентаризм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 12:56, 11 квітня 2021, створена TohaomgBot (обговорення | внесок) (замінено закодовану відсотковим кодуванням частину URL-адреси на кирилічні літери)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 11 квітня 2021, заснована на цій версії.
Карта різних державних систем
   Конституційні монархії, в яких влада належить парламентам.
   Парламентські республіки, де парламенти ефективно верховодять над окремими главами держав.
   Парламентські республіки з президентами у ролі виконавчої влади, обраних і відповідальних перед парламентами.
Частина серії
Політика
Скринька для голосування
Політичні системи
Політичний портал

Парламентари́зм — система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влади за привілейованого становища парламенту.

Етимологія поняття

Парламент є об'єктом інтенсивної політичної комунікації з боку громадян: його критикують, до нього апелюють, з ним асоціюють багато явищ і процесів, що відбуваються в державі. В масовій свідомості парламент є уособленням суспільної мотивації, індикатором політичної культури та електоральних вподобань, очікувань і вимог соціальної справедливості. В літературі з питань державного будівництва і права, конституціоналізму, політологічних працях парламент як предмет наукового аналізу перебуває у центрі дискусій, оскільки є визначальною категорією для класифікацій форм державного правління, політичних режимів, рівня дієздатності складових громадянського суспільства.[1]

За основу дефініцій поняття «парламент» науковці беруть різні ознаки, проте базовим класифікатором виступає його представницький характер.[2] До останнього часу не склалося усталеної думки щодо монополії парламенту на статус представницького органу державної влади. На противагу авторам концепції про визначення українського парламенту як єдиного представницького органу висувається думка про те, що говорити про єдине представництво парламенту можна лише за відсутності інших органів загальнонаціонального рівня, що формуються безпосередньо народом. За наявності народно обраного (шляхом загального виборчого права) президента така єдність зникає. Отже, парламент важко безапеляційно назвати єдиним представницьким органом від народу.[3]

Причина суперечки полягає в проблемі тотожності змісту представництва в зазначеному контексті: якщо взяти як вихідне положення, яким стверджується, що парламент і президент обираються голосуванням і у цьому розумінні рівною мірою є представниками народу, постає питання про правомірність колегіальності як умови представництва. Чи може одна особа бути представником різних, часом протилежних, соціальних груп і класів у політиці? Навіть без залучення статистичних показників співвідношення питомої ваги голосів у виборчому процесі зрозуміло, що президент має представницький мандат лише від більшості громадян, часто — відносної, а парламент — консолідоване представництво усього населення, частина якого, чиї погляди не збігаються з позиціями, уподобаннями більшості, також обов'язково буде представлена в парламенті, в тому числі і трибуною опозиції.[4] Таким чином вбачається логічним вважати лише парламент органом народного представництва.

Саме така дефініція переважає в понятійному апараті політичної науки: «Парламент — вищий колегіальний представницький постійно діючий орган законодавчої влади держави».[5] Проте зазначена теза також потребує уточнення. Традиційно вище представництво тлумачиться у двох аспектах: по-перше, в контексті визначеного авторитету парламенту як інституту народовладдя; по-друге, як його керівний характер по відношенню до інших представницьких органів, тобто сільських, селищних, міських, обласних рад, які теж обираються громадянами на основі прямого, рівного виборчого права шляхом таємного голосування.[6]

До характерних особливостей парламентаризму сьогодні зараховують таке: по-перше, наявність самого парламенту як органу: виборного (органу, який обирається всіма виборцями держави); представницького (органу, який реально представляє своїх виборців — народ); колегіального (органу, який складається із багатьох членів — колегії, і, відповідно, в основі організації своєї діяльності застосовує колегіальні форми роботи); законотворчого (органу, для якого основним повноваженням, призначенням, є законотворча діяльність); по-друге, наявність у парламенту, крім законотворчих повноважень, ще й інших, специфічних: обговорення і затвердження бюджету держави; встановлення податків, участь у формуванні і реалізації державної зовнішньої і внутрішньої політики, участь у формуванні окремих державних органів і призначенні вищих посадових осіб держави, виконання функції парламентського контролю тощо.[7]

Джерела світового парламентаризму

Деякі історики пропонують шукати коріння парламентаризму аж у V ст. до нашої ери у Греції, де в часи Перікла (Pericles) була заснована Еклезія (Ecclesia) — законодавчі збори.[8] Фактично всі громадяни Афін брали участь у цих зборах. Однак першим представницьким органом був «The BOULE» — найвищий законодавчий орган, якому підпорядковувалася Еклезія. До цього органу щорічно вибирали 500 представників, представництво встановлювалося від кожного племені, на які поділялось афінське суспільство.

Якщо коріння парламентаризму були знайдені у Греції, то перші гілки молодого деревця треба шукати в Римі. Перші народні збори Римської імперії називалися Comitia Curiata, до складу яких входили представники аристократії, котрі приймали рішення більшістю голосів. Потім народні збори стали називатися Comitia Centuriata. Вони відрізнялися від попередніх тим, що формувалися на військовій основі. Незабаром вони знову були переформовані і стали називатися Comitia Tributa — представництво встановлювалося від кожного роду (племені). Однак, як і у Греції, існував «The BOULE», якому підпорядковувалася Еклезія, так і в Римі існував сенат, якому підпорядковувалися усі три вищезгадані народні збори (Comitia Curiata, Comitia Centuriata, Comitia Tributa).[9]

Римський сенат — класичний приклад становлення парламентаризму. Ще в римському праві юридичною основою станового представництва був мандат — угода-доручення. За класичним римським правом мандатум (доручення) — це цивільно-правова угода, за якою одна особа (манданс — довіритель) доручає, а інша особа (мандатарій — повірений) забов'язується безоплатно виконувати певні дії. Мандат означав, що депутат репрезентує тільки своїх виборців і що виборці мали право достроково його відкликати, якщо вважали, що їхні доручення не виконувалися.[10]

На той час, першою європейською представницькою установою були іспанські Кортеси (перекладається як королівські зібрання), які виникли ще у XII столітті. Але сам термін «парламент» з'явився у XIII столітті у Франції, коли королівська курія була поділена на дві палати. Однією з цих палат був парламент. Але він не був ні законодавчим, ні представницьким органом, а займався лише судовими справами. Саме слово «парламент» виникло від французького «parler», що означає «говорити». Тільки на початку XIV століття у Франції з'явився перший представницький орган — генеральні штати, які скликалися королем. Проте вони не приймали ніяких законів, а були лише дорадчим органом. Взагалі, характерною рисою періоду абсолютної монархії в Європі було те, що представницькі органи були лише дорадчими органами, а державна влада належала королям. Таким чином, переважна більшість парламентів феодального часу, якщо і була представницькими органами, але не діяла на постійній основі. Тільки англійський парламент діяв на постійній основі, через те вважають, що саме англійський досвід дав початок явищу парламентаризму.

В Англії представницька установа була утворена на основі Великої Хартії Вольностей 1215 року, яка вважається першим актом конституційного значення. Але справжнє представництво почалося в 1265 році, коли на засідання ради королівства стали запрошувати по двоє лицарів від кожного графства і по двоє представників від найбільших міст. А в 1275 році вперше рада королівства була названа парламентом.

У середині XIV ст. англійський парламент став поділятися на палату лордів і палату громад. У цей самий час почалася законодавча діяльність парламенту. Його виключне право на прийняття законів історично виникло з права подавати королю петиції. Спочатку англійський парламент, як й інші європейські парламенти, тільки подавав запити королю про видання бажаних законів, і король видавав закон, але на початку XVI ст. така практика була відкинута. Пропозиції парламенту, які називалися біллями, ставали законопроектами, які король міг тільки затвердити або відхилити. Таким чином, англійський парламент XVI ст. заснував основні принципи, які почали братися за основу іншими парламентами, а саме:

1) законотворчість є функцією виключно парламенту;
2) закон — це акт, який приймався палатами, затверджувався королем і мав найвищу силу серед усіх актів державної влади;
3) парламент мав контрольні повноваження над сферою державного управління (парламент запровадив процедуру імпічменту прем'єр-міністра наприкінці XVI ст.);
4) палата лордів виступала як вищий суд країни;
5) парламент також мав право втручатися в зовнішньополітичні справи.

Однак хоч парламент і дістав значні повноваження, король залишався домінуючим державним інститутом.

Парламентські республіки: Італія, Туреччина, Німеччина, Ізраїль.

Джерела українського парламентаризму

Вважають, що такі інститути Київської держави, як віче, боярська рада та феодальні з'їзди є витоками українського парламентаризму чи навіть «протопарламентами». Проте такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання та процедури. Навіть прийняття рішень у формі голосування перетворювалося, за свідченням істориків, на стихійне безладдя. Запрошення князя на київський стіл за ініціативою віча не мало абсолютного характеру. За підрахунками М.Грушевського, з 14 таких епізодів, відомих з літописів, лише 4 рази громада «проводила» свого кандидата.

Деколи стверджують, що козацькі ради періоду Козаччини були безпосередньою сходинкою до сучасного парламентаризму. Опоненти таких тверджень зазначають, що вони були радше інститутом воєнної демократії, який неминуче гине за умов майнової та соціальної диференціації. Проте правомірно говорити про демократичні цінності козацтва, які стали важливим компонентом Хмельниччини 1648—1654 рр. За гетьмана Б. Хмельницького було закладено тенденції регулярних зборів старшинської ради для вирішення найважливіших справ, її перетворення зі суто військової козацької установи на державний представницький орган, що вирішує державні справи і приймає нормативні акти.

Апогеєм розвитку українського парламентаризму до 1991 року був 80-річний період діяльності українських парламентських репрезентацій у райхсраті Цислейтанії, у Галицькому та Буковинському крайових сеймах[11].

Проблеми сучасного українського парламентаризму

Проявами політичної корупції та кризи парламентаризму в сучасній Україні є «тушкування» і «кнопкодавство».

Див. також

Ця стаття є заготовкою. Ви можете допомогти проєкту, доробивши її. Це повідомлення варто замінити точнішим.

Примітки

  1. ↑ Кривенко Л. Парламент без парламентаризму? // Віче. — 1997. –№ 4. — С. 17.
  2. ↑ Древаль Ю. Д. Парламентаризм у політичній системі України: політико-правовий аналіз. — Х., 2003. — С. 17.
  3. ↑ Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму. — К., 2000. — С. 229−230.
  4. ↑ Український парламентаризм: і минуле і сучасне / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1999. — С. 27.
  5. ↑ Журавський В. С. Парламент України в системі органів державної влади // Парламентська реформа: теорія та практика: зб. статей. — К., 2001. –С. 93.
  6. ↑ Парламенты мира. — М., 1991. — 579 с.
  7. ↑ Платон. Держава. Закони. // Соч.: В 3 т. — М., 1971. –Т. 3; Аристотель. Політика //Соч.: В 4 т. — Т. 4. — М., 1993;
  8. ↑ Каменская Г. В. Генезис идей демократии // Социс. — 1994.
  9. ↑ Ферреро Г. Величие и падение Рима. СПб., 1997.
  10. ↑ Кирило-Методіївське товариство: У 3-х т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 254
  11. ↑ Олександр Стефанович. В якім напрямі має йти праця наших віч і послів // Дїло, 31.10.1913

Джерела

  • Журавський В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в 19 — на початку 20 ст. // Право України. — 2001. — № 5.

Література

  • А. Романюк. Парламентаризм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.539 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Парламентаризм&oldid=31228765