Суворова Наталія Олександрівна

Суворова Наталія Олександрівна
Ім'я при народженні	Наталія Суворова
Народилася	1 серпня 1775(1775-08-01) [[|]]
Померла	30 березня 1844(1844-03-30) (68 років) Москва
Поховання	Сергієва приморська пустиньd
Підданство	Російська імперія
Діяльність	фрейліна
Alma mater	Смольний інститут шляхетних дівчатd
Рід	Zubovd
Батько	Олександр Васильович Суворов (1730—1800)
Мати	княжна Варвара Іванівна Прозоровська (1750—1806)
Брати, сестри	Arkadi Suvorovd
У шлюбі з	Nikolay Zubovd
Діти	Platon Zubovd, Olga Talyzinad, Valerian Zubovd, Aleksandr Zubovd, Зубова Віра Миколаївнаd і Lyubov Leontyevad
Нагороди	Орден Святої Катерини 2 ступеня
Медіафайли у Вікісховищі

|нагороди і премії= |опис зображення= |ширина=

Графиня Наталія Олександрівна Зубова (уроджена Суворова, нар. 1 серпня 1775 — пом. 30 березня 1844, Москва, Російська імперія) — єдина дочка фельдмаршала Олександра Суворова, який ласкаво називав її «Суворочкою». Була одружена з Миколою Зубовим, братом останнього фаворита Катерини II.

Життєпис

Наталія Суворова народилася 1775 року в родині Олександра Суворова і його дружини Варвари, уродженої княжни Прозоровської. Через конфлікт між батьками Суворочка, так прозвав її батько, недовго жила в рідній сім'ї. У 1779 році Катерина ІІ на прохання Суворова передала Наталю на виховання до Смольного інституту.

Там вона навчалася нарівні з іншими дівчатами впродовж дванадцяти років. Не відрізнялася особливими здібностями, але здобула репутацію «доброї, порядної маленької особи». Роз'їзне життя батька не дозволяло йому бачитися з донькою, але він багато писав їй у проміжках між боями. Збереглися листи, незважаючи на їх жартівливу форму («в боці гарматна картеч, у лівій руці від

кулі дірочка, так піді мною коні мордочку відстрелили…»), сповнені глибокого ніжного почуття батька до дочки:

Суворочка, душа моя, здравствуй… У нас стрепеты поют, зайчики летят, скворцы прыгают на воздухе по возрастам; я одного поймал из гнезда, кормил изо рта, а он ушел домой. Поспели в лесу грецкие да волоцкие орехи. Пиши ко мне изредка. Хоть мне недосуг, да я буду твои письма читать. Моли Бога, чтобы мы с тобой увидались. Я пишу к тебе орлиным пером; у меня один живет, ест из рук. Помнишь, после того я уже не разу не танцовал. Прыгаем на коньках, играем такими большими кеглями железными, насилу поднимаешь, да свинцовым горохом; как в глаз попадет, так и лоб прошибет. Прислал бы тебе полевых цветов, очень хороши, да дорогой бы высохли. Прости, голубушка сестрица. Христос-Спаситель с тобой.

5 березня 1791 року Катерина II пожалувала графиню Суворову-Римнікську за заслуги її батька у фрейліни. Однак після приїзду до Санкт-Петербурга Суворов забрав доньку з палацу і оселив у Дмитра Хвостова, який був одружений з його племінницею, княжною Аграфеною Іванівною Горчаковою. Імператриця хоча і була цим незадоволена, але подарувала їй свій вензель в 1792 році.

Заміжжя

Слава Суворова зробила його доньку об'єктом уваги з боку численних женихів. В її долі брала участь сама імператриця. Спочатку Суворов хотів віддати дочку за свого офіцера Золотухіна, але той загинув під Ізмаїлом. Одним з наречених був князь Дмитро Салтиков (1767—1826), син генерал-фельдмаршала князя Миколи Салтикова, який хотів через шлюб сина залучити Суворова на свою сторону, щоб послабити вплив при дворі Потьомкіна. Але інтрига не вдалася, і Салтиков відклав заручини сина на два роки.

Наступним кандидатом в женихи був князь Сергій Долгоруков але дізнавшись, що Долгоруков був родичем Салтикових, Суворов відмовився від цієї думки. Він вибрав для доньки в чоловіки графа Філіпа Ельмпта, сина свого товариша по службі, генерал-аншефа Івана фон Ельмпта. Але він не подобався Наталії Олександрівні, не подобався він і родичам, причина була в його лютеранському віросповіданні. Суворов наполягав на своєму. Збереглася переписка у віршах між генералісимусом і його дочкою з цього приводу:

Уведомляю сим тебя, моя Наташа,
Костюшка злой в руках, взяла вот так-то наша!
Я ж весел и здоров, но лишь немного лих,
Тобою, что презрен мной избранный жених.
Когда любовь твоя велика есть к отцу,
Послушай старика, дай руку молодцу,
Но, впрочем, никаких не слушай, друг мой, вздоров.
Отец твой Александр, граф Рымникский-Суворов.

На що донька відповідала також віршами:

Для дочери отец на свете всех святей,
Для сердца же её любезней и милей;
Дать руку для отца, жить с мужем по неволе,
И Графска дочь ни что, её крестьянка боле.
Что может в старости отцу yтехой быть:
Печальный вздох детей? Иль им в веселье жить?
Все в свете пустяки: богатство, честь и слава,
Где нет согласия, там смертная отрава.
Где ж царствует любовь, там тысяча отрад,
И нищий мнит в любви, что он как Крез богат.

Але на шлюб фрейліни необхідна була найвища згода, а імператриця його не дала. Бажаючи підняти Зубових і зміцнити їх положення, вона запропонувала в чоловіки свого кандидата графа Миколу Зубова, старшого брата фаворита. Зубов посватався до Суворової і отримав згоду. Справа пішла швидко, в лютому 1795 року в Таврійському палаці відбулося урочисті заручини, а 29 квітня весілля.

Шлюб виявився невдалим. Наталія Олександрівна була лагідною, люблячою дружиною, але її чоловік по натурі був грубий, серед його пристрастей були полювання і пияцтво, і він не ладив з тестем. Коли в 1797 році у пари народився старший син, названий по обом дідам Олександром, Суворов писав доньці:

Ви мене потішили тим… Наташа, привези графа Олександра Миколайовича до мене в гості, а він нехай про те попросить свого батюшку, твого чоловіка.

У лютому 1797 року батько Наталії — великий полководець граф Олександр Васильович Суворов був звільнений зі служби і позбавлений всіх військових звань і мундира, а в квітні засланий до власного маєтку Кончанське під суворий нагляд місцевого городничого. У липні того ж року він поскаржився через свого наглядача імператору на те, що через старість будинку він серйозно побоюється за своє здоров'я з настанням осінніх і зимових холодів. Тому граф хотів би по-родинному переселитися до Ольги Олександрівні Жеребцової в Рівне-Новоблагодатне, що розташовувалось лише за 48 км (45 верст) від Кончанського. Дізнавшись про цей намір, імператор переїзд Суворову дозволив, однак той чомусь так і залишився зимувати в Кончанському.

Тим часом за рішенням імператора Павла I було дано хід багатьом позовним справам проти графа Суворова, що накопичилися в попереднє царювання і лежали без руху як від цивільних осіб, так і щодо військових фінансів, на загальну суму в кілька сотень тисяч рублів. Крім того, у Суворова були грошові зобов'язання у сумі кількох десятків тисяч рублів перед знайомими і родичами. При цьому фінанси Суворова перебували у вкрай занедбаному стані через багаторічні крадіжки керуючих — сукупний дохід становив трохи більше 40 000 рублів в рік і продовжував неухильно падати. Перебуваючи безвиїзно під суворим наглядом у Кончанському, поправити свої справи опальний полководець не міг, що поставило його до кінця 1798 року на межу розорення.

Чоловік, шталмейстер генерал-поручик граф Микола Зубов, зять Суворова, ще залишався при дворі. Він заслужив прихильність імператора тим, що ще 5 листопада 1796 року, коли Катерина II знаходилася при смерті, першим з царедворців привіз до Гатчинського палацу сумну звістку. Але і йому в листопаді 1797 року було негласно «рекомендовано» переїхати до Москви, що він і виконав з усією поспішністю. Крім того, в немилість потрапив правитель Катеринославського і Вознесенського намісництв, а також Таврійської області, генерал-поручник Осип Іванович Хорват, одружений з Анною Олександрівною, старшою сестрою Жеребцової. 15 грудня 1796 року він був відставлений з усіх посад і викликаний до Санкт-Петербурга. Там він був відданий під суд Сенату за різні порушення. У числі іншого, йому приписували махінації з хлібом.

У 1798 році імператор Павло I затвердив заповіт Суворова, за яким всі маєтки, діаманти і гроші батько залишав улюбленій доньці. У 1800 році помер її батько, а в 1801 році її чоловік брав найактивнішу участь у змові з метою вбивства імператора Павла I. Це все змінило життя Наталії Олександрівни. Вона переїхала до Москви і деякий час жила окремо від чоловіка.

В серпні 1805 року граф Микола Зубов помер. Після його смерті Наталія Олександрівна отримала величезний спадок у Петербурзькій, Московській, Володимирській, Казанській, Симбірській та Оренбурзькій губерніях з майже 10 тисяч кріпаків.

Вдівство

Портрет роботи Олександра Молінарі (1810-і рр..)

Ставши удовою в тридцять років, Наталія Олександрівна присвятила себе вихованню шістьох дітей. Вона жила скромно в Москві у власному будинку на Тверській вулиці, не беручи участь у світському житті. Дітей виховувала в простоті й благочесті, сини в 1810-х роках були зараховані до пажеського корпусу, а доньки залишилися при матері. Взимку москвичі могли бачити, як три доньки графині Зубової самі розгрібали у себе у дворі лопатами сніг.

За легендою, коли в 1812 році французька армія підійшла до Москви, обтяжена дітьми Наталія Олександрівна не встигла виїхати. І обоз, і вона сама були затримані французами, які, дізнавшись, що перед ними дочка великого Суворова, пропустили її з дітьми через фронт, віддавши військові почесті. У 1831 році імператор Микола I подарував Наталії Олександрівні орден Святої Катерини меншого хреста.

Померла вона в березні 1844 року — на чотири десятиліття переживши свого чоловіка. На її похорон зібралася вся Москва. Відспівував її митрополит Філарет. Поховали Наталію Олександрівну в родинній усипальниці Зубових в Сергієвій пустині під Петербургом.

Діти

В шлюбі мала семеро дітей:

• Олександр Миколайович (5.03.1797—20.11.1875), в 1814 році закінчив з відзнакою Пажеський корпус, корнет в Кавалергардском полку, полковник, дійсний статський радник. Був одружений з 1821 року на княжні Наталії Павлівні Щербатовій (1801—1868), доньці князя Павла Щербатова. Подружжя Зубових було знайоме з Олександром Пушкіним. Їх онук засновник Гатчинського музею граф Валентин Платонович Зубов (1884—1969), багато писав про правління Павла.
• Платон Миколайович (10.08.1798—16.03.1855), закінчив з відзнакою Пажеський корпус, з 1816 року корнет, поручик; в чині ротмістра вийшов у відставку, служив у Міністерстві фінансів. Володіючи гарним статком, живучи в Москві та Петербурзі, займався колекціонуванням предметів мистецтва. Нагороджений королем Франції в 1815 році орденом Лілії. Помер неодруженим.
• Надія Миколаївна (22.10.1799—10.11.1800)
• Віра Миколаївна (31.12.1800—27.02.1863), була одружена з генерал-лейтенантом Володимиром Петровичем Мезенцевим (1781—1833).
• Любов Миколаївна (1802-22.11.1894), з червня 1823 року одружена з генерал-майором Іваном Сергійовичем Леонтьєвим (1782—1824), мала єдиного сина Михайла (1824—1885). Більшу частину життя провів в родовому маєтку Вороніно, Ярославської губернії. Після смерті сина жила в московському Новодівичому монастирі.
• Ольга Миколаївна (05.05.1803—03.07.1882), з 1824 року одружена з Олександром Степановичем Тализіним (1795—1858), хрещеник Суворова, учасник кампанії 1812—1813 років; ротмістр, полковник, камергер. В шлюбі мали п'ять дочок і чотирьох синів. Ольга Миколаївна протягом 14 років обиралась головуючою Дамського товариства піклування про бідних в Москві. Після відкриття Московського Маріїнського інституту, вона все життя була його попечителькою. Її справу потім продовжила донька Марія (1834—1904), дружина обер-гофмейстера Бориса Нейдгардта, їх донька Ольга Борисівна (1859—1944) була одружена з прем'єр-міністром Петром Столипіним.
• Валеріан Миколайович (27.08.1804—18.11.1857), у 1810 році був зарахований до Пажеського корпусу, де навчався у 1817—1823 роках. Служив на військовій та дипломатичній службі в колегії іноземних справ. З червня 1831 року був одружений з фрейліною, княжною Катериною Олександрівною Оболенською (1811—1843), онукою Юрія Нелединского-Мелецького. Проживав у Москві і Петербурзі. Успадкувавши від матері маєток Фетиніно, в 1857 році він заповів його сестрі Л. Н. Леонтьєвій. Спадкоємців не залишив.

• Діти
• 
  Олександр Миколайович,
  син
• 
  Платон Миколайович,
  син
• 
  Любов Миколаївна,
  донька
• 
  Ольга Миколаївна,
  дочка
• 
  Валеріан Миколайович,
  син

Література

• Російські портрети XVIII—XIX століть. Изд. Вів. Кн. Миколи Михайловича. — СПб., 1906. — Т. I. — Вип. III. — № 117.
• Російський біографічний словник: У 25 тт. / А. А. Половцов. — М., 1896—1918. — Т. 10. — С. 506—507.