Волконський Григорій Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Волконський Григорій Петрович
Народився 28 березня (9 квітня) 1808
Санкт-Петербург, Російська імперія
Помер 26 квітня (8 травня) 1882 (74 роки)
Ніцца, Франція
Поховання Білгород-Дністровський
Країна  Російська імперія
Діяльність дипломат
Батько Волконський Петро Михайловичd
Мати Sofya Grigoryevna Volkonskayad
У шлюбі з Mariya Volkonskayad
Діти Elizabeth G. Volkonskaiad і Pyotr Volkonskyd
Нагороди
орден Святого Станіслава I ступеня

Григо́рій Петро́вич Волко́нський (18081882) — російський дипломат, дійсний статський радник, гофмейстер (1862).

Біографія[ред. | ред. код]

Походив з роду князів Волконських. Син ясновельможного князя Петра Михайловича Волконського (17761852), генерал-фельдмаршала і міністра Імператорського двору та частин; мати — княжна Софія Григорівна Волконська (17851868).

Служба[ред. | ред. код]

Отримав домашнє виховання, з 1819 року навчався у Рішельєвському ліцеї в Одесі, але у 1820 році пішов з нього за бажанням батька, який був незадоволений організацією навчальної справи у ліцеї та вирішив відправити сина у Париж, де той і докінчив свою освіту.

Після повернення з-за кордону, у 1822 році Волконський вступив на службу до Колегії іноземних справ студентом. У 1828 році був зарахований до російської місії у Неаполі; у 1829 році став камер-юнкером. З 1830 року посадовець Азійського департаменту, з 1831 по 1839 рік начальник пансіонерів та завідувач археологічною комісією Академії мистецтв у Римі. З 1835 року — камергер, з початку 1840-х років Волконський був у сладі російської місії при папському дворі.

У 18391842 роках — помічник попечителя, а у 18421845 — попечитель Петербурзької учбової округи, з 1845 року — попечитель Одеської учбової округи. З 1847 року посадовець Міністерства закордонних справ, почесний член Петербурзького університету, з 1850 року почесний член Імператорської Академії мистецтв. У 1852 році був наділений придворним званням «на посаді гофмейстера», у 1862 році — чином гофмейстера.

Помер у Ніцці; тіло князя Волконського було перевезено і поховано у його маєтку у селі Семенівка (село Сеймени, Бессарабської області) поряд з матір'ю. Надалі прах князя Волконського був перепохований тричі. Його друга дружина перепоховала його у соборній церкві м. Акермана[1]. У 1962 році, під час ремонту підлоги церкви, що переобладнали у шкільний спортзал, поховання було сплюндровано та розграбовано, а останки князя та його родичів були перепоховані на міському кладовищі. На початку 1990-х років прах Волконського було перепоховано біля північної стіни Свято-Георгіївського храму[2].

Музикант[ред. | ред. код]

Марія Волконська

Музыкант, за великолепный его бас его прозвали в обществе «второй Лаблаш». Дружил с тенором Рубини. Принадлежал к кружку братьев Виельгорских и В. Ф. Одоевского, где встречался с Пушкиным. Участвуя в спектаклях императорского театра, по словам А. О. Смирновой[3]: «Грегуар Волконский производил фурор своим голосом». Граф Д. М. Бутурлин, сам певец-любитель, писал о голосе Волконского[4]:

Тембр князя Григория Петровича был довольно сильный, но не скажу, чтобы был очень приятный; звучным нельзя было по-моему назвать его голос, но он наслушался хороших артистов за границею и, как говорят, хорошо и забавно исполнял буффовые арии.

За спогадами князя С. М. Волконського, Григорій Петрович був типовим представником аристократичної богеми. У Римі, де він жив довгі роки, він був покровителем російських художників. Його палаццо Сальвіаті був єдиним приватним будинком, куди Папа Пій IX відпускав співати співочих Сікстинської капели. Надзвичайно щедрий і марнотратний, він ніколи не купував поштучно, завжди дюжинами. Він був добрий та м'який[5].

Сім'я[ред. | ред. код]

Портрет князя Волконського з першою дружиною (1840)

Перша дружина (з 1838 року) — графиня Марія Олександрівна Бенкендорф (18201880), фрейліна, дочка графа А. Х. Бенкендорфа. Учениця Адольфа фон Гензельта, який присвятив їй свій романс у сі-бемоль мінорі. Майже постійно жила за кордоном. За словами сучасниці, княгиня Волконська, «постійна мешканка Риму, була однією з чарівніших жінок, яких можна собі уявити: висока, тонка, з гармонійними, граціозними рухами стрункого тіла, з красивим блідим обличчям та розкішними світлим волоссям»[6]. Успадкувала родовий маєток Шлосс-Фалль. Її шлюб не був щасливим і останні дванадцять років життя вона жила окремо від чоловіка, через те що він жив у повному розладі з сім'єю. У шлюбі було двоє дітей:

  • Лизавета Григорівна (18381897), авторка книжок з католицької апологетики і книги «Рід князів Волконських». Була одружена з російським державним діячем князем Михайлом Сергійовичем Волконським, з яким мала синів: Сергія (18601937, російський театральний діяч, режисер, літератор), Петра (18611948, предводитель дворянства), Олександра (18661934), католицький священик, автор наукових книг) і Володимира (18681953, віце-голова Державної Думи).
  • Петро Григорович (18431896), шталмейстер двору, з середини 1870-х років був хворий нервовим розладом, близьким до божевілля, причиною якого, як говорили, була його дружина — Віра Олександрівна (18481924), фрейліна двору і дочка князя А. Д. Львова.

Друга дружина (з 1881 року) — Лідія Олександрівна Ваксель (18341897), економка, після смерті Волконського, успадковувала маєток у Бессарабії та все його рухоме майно, проживала в Одесі.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волконська Е. Г. Рід князів Волконських. — СПб., 1900.
  2. Верлев И. Волконские в Бессарабии. personalhistory.ru. Архів оригіналу за 25 листопада 2020. Процитовано 12 серпня 2018.
  3. А. О. Смирнова-Россет. Дневник. Воспоминания. — М., 1989. — С.559.
  4. Записки графа М. Д. Бутурлина. Т.1. — М.: Русская усадьба, 2006. — 651 с.
  5. С. Волконський. Спогади: Про декабристів. Разговори.- М.: Мистецтво, 1994.- С. 195.
  6. Е. А. Наришкіна. Мої спогади. Під владою трьох царів. — М.: Новое литературное обозрение, 2014. — 688 с.

Література[ред. | ред. код]

  • Князь Волконский Григорий Петрович // Список гражданским чинам первых трех классов. Исправлен по 1-е февраля 1882 года. — СПб.: Типография Правительствующего сената, 1882. — С. 104.

Посилання[ред. | ред. код]