Рівнинний Карабах
| Рівнинний Карабах | |
| Країна |
 Азербайджан |
|---|---|
| Висота над рівнем моря | 61 м |
 | |
40°19′59.988000099988″ пн. ш. 47°10′0.012000100012335″ сх. д. / 40.33333° пн. ш. 47.16667° сх. д.
Рівнинний Карабах — східна, рівнинна за ландшафтом частина Карабаху - історико-географічної області в Закавказзі. Згідно з адміністративним поділом Азербайджану входить до складу Азербайджану, частина цієї території (місто Агдам і частина Агдамського району) з початку 1990-х - під контролем Армії оборони Нагірно-Карабаської Республіки та Збройних сил Республіки Вірменія[1] і наразі згідно з адміністративно-територіальним поділом невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки включена до складу Мартакертського, Аскеранського й Мартунинського районів.
Автохтонне населення цих регіонів складалося з декількох різних народностей, таких як утійці, гаргарейці, каспії та інших. Велика частка корінного населення була не індоєвропейського походження[2]. Населені різними албанськими племенами, ці регіони потрапили під владу Великої Вірменії в II столітті до н. е.
Ранньосередньовічні вірменські історики називають родоначальником - епонімом племені утійців, а також правителів областей Цавдек (частина Арцаху) і Пайтакаран якогось Арана, нащадка Сисака — намісника Сюніка, (а через нього — родоначальника вірмен [Айк]]а), якого міфічний вірменський цар Валаршака, що розділив Вірменію на провінції, призначив намісником (по новішій версії — князем) цієї області.
У 387 році провінції Утік та Арцах відходять від Великої Вірменії до васальної від Персії Кавказької Албанії, а Пайтакаран — до власне перських володінь.
У VII столітті Ананія Ширакаці описує Пайтакаран як 11-ту провінцію Великої Вірменії, якою «нині» (в VII ст.) володіє Атрпатакан, а Утік як 12-ту провінцію, якою «володіють албанці»:
Уті, на захід від Араксу між Арцахом і рікою Курою, має 7 областей, якими володіють албанці: 1. Аранрот, 2. Три, 3. Ротпаціан, 4. Агуе, 5. Тучкатак, 6. Гардман, 7. Шікашен, 8. власне Уті з містом Партави. Виробляє олійне дерево, (огіркове або) кітрове дерево, а з птахів зустрічається Катак.
Арран переживав розквіт в ранньому Середньовіччі, коли тут виникло та стало столицею держави місто Перозабад (Партай, Бердаа), побудоване царем Албанії Ваче. Потім його завоювали араби і частина місцевого населення була ісламізована, тоді як на сході збереглося християнське населення. За даними арабських географів X століття, населення Барди в той період говорило арранською (тобто албанською) мовою, тоді як за Бардо (Нагірний Карабах) жили вірмени. Місто занепало після його розорення русами в X столітті. Пасовища межиріччя Кури й Араксу природним чином залучали кочівників і в пізньому Середньовіччі (XVI-XVIII століття) на них кочували різні тюркські племена, з яких найзначніші: отузікі, кебірлі і джеваншир. З XIV ст. ця область отримує тюрксько-перську назву «Карабах», тобто «Чорний сад» (спочатку — не тільки Карабаський, а й Муганський степ).
У XVIII ст. Надер Шах виселив плем'я джеваншир з Рівнинного Карабаху у Хорасан, але після його смерті воно повернулося в регіон. Ватажок цього племені Панах проголосив себе після смерті Надер-Шаха ханом Карабаху та був затверджений на цій посаді правителем Персії Аділь-шахом. Мелік Варанди (вірменське князівство в області Хамса, пізніше Нагірний Карабах) Шахназар, що ворогував з іншими меліками, перший визнав себе васалом карабаського хана. Панах-хан побудував фортецю Шушу на місці, яке йому рекомендував мелік Шахназар, і зробив її столицею свого ханства.
Карабах славився, між іншим, своєю породою вороних коней («карабаські скакуни», в просторіччі «Карабаху»), яких високо цінували на Сході.
Майже все XX століття Рівнинний Карабах входив до складу СРСР до проголошення незалежності Азербайджанської Республіки.
- ↑ Middle East :: Azerbaijan — The World Factbook - Central Intelligence Agency. www.cia.gov. Архів оригіналу за 9 липня 2016. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Weitenberg, J.J.S. (1984). Thomas J. SAMUELIAN (ed.), Classical Armenian Culture. Influences and Creativity. Proceedings of the first Dr. H. Markarian Conference on Armenian culture (University of Pennsylvania Armenian Texts and Studies 4), Scholars Press, Chico, CA 1982, xii and 233 pp., paper $ 15,75 (members $ 10,50), cloth $ 23,50 (members $ 15,75). Journal for the Study of Judaism. Т. 15, № 1-2. с. 198—199. doi:10.1163/157006384x00411. ISSN 0047-2212. Процитовано 5 травня 2020.