Спроба державного перевороту в Іспанії (1981)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спроба державного перевороту в Іспанії
Перехід Іспанії до демократії
Пленарний зал Конгресу депутатів (нижня палата законодавчого органу Іспанії) у Мадриді, куди жорстоко увірвалася група громадянської гвардії на чолі з Антоніо Техеро.
Пленарний зал Конгресу депутатів (нижня палата законодавчого органу Іспанії) у Мадриді, куди жорстоко увірвалася група громадянської гвардії на чолі з Антоніо Техеро.

Пленарний зал Конгресу депутатів (нижня палата законодавчого органу Іспанії) у Мадриді, куди жорстоко увірвалася група громадянської гвардії на чолі з Антоніо Техеро.
Координати: 40°24′56″ пн. ш. 3°41′48″ зх. д. / 40.4158000000277724° пн. ш. 3.696670000028° зх. д. / 40.4158000000277724; -3.696670000028
Дата: 23–24 лютого 1981
Місце: Мадрид та Валенсія, Іспанія
Результат: Переворот провалився
  • Збереження конституційного ладу
  • Дванадцять членів збройних сил Іспанії, сімнадцять цивільних гвардії та один цивільний засуджені Вищою радою військової юстиції до тюремного ув'язнення за повстання.
  • Успішне призначення Леопольдо Кальво Сотело прем'єр-міністром Іспанії
  • Початкове диспенсаційне забезпечення, а потім рішуче зміцнення демократичного правління в Іспанії
Сторони
Франкістська Іспанія Королівство Іспанія

За підтримки:
Європейський Союз ЄEC

Франкістська Іспанія Неофранкістські повстанці rebels
Командувачі
Військові сили
Усі іспанські військові та поліцейські корпуси, за винятком повстанців 1800 чоловіків (у Валенсії)
200 Цивільна гвардія (Мадрид)
Десятки танків та іншої військової техніки
Втрати
Невідомо

Спроба державного перевороту в Іспанії 1981 року (ісп. Intento de Golpe de Estado de España de 1981), відомий в Іспанії під нумеронімом 23-F і також відомий як Техерасо, був спробою державного перевороту або путчу в Іспанії 23 лютого 1981 року. Підполковник Антоніо Техеро привів 200 озброєних офіцерів Цивільної гвардії до Конгресу депутатів під час голосування з обрання президента уряду. Офіцери тримали в заручниках парламентаріїв і міністрів протягом 18 годин, протягом яких король Хуан Карлос I засудив переворот у телевізійному зверненні, закликаючи до верховенства права та демократичного уряду. Царська адреса фатально підірвала переворот. Незважаючи на постріли, наступного ранку заручники здалися, нікого не вбивши.

Передумови[ред. | ред. код]

Спроба державного перевороту була пов'язана з переходом Іспанії до демократії. Чотири чинники породили напруженість, яку не змогла стримати правляча коаліція консервативних партій Демократичний союз центру (UCD):

  • майже 20% безробіття, відтік капіталу та 16% інфляції, які були спричинені економічною кризою
  • труднощі з передачею управління іспанським регіонам
  • посилення насильства з боку баскської терористичної групи ЕТА
  • опозиція новонародженій демократії з боку збройних сил Іспанії

Перші ознаки неспокою в армії з'явилися в квітні 1977 року. Адмірал Піта да Вейга залишив посаду міністра військово-морського флоту та сформував Вищу раду армії. Це стало результатом незгоди Да Вейги з легалізацією Комуністичної партії Іспанії (PCE) 9 квітня 1977 року після різанини на острові Аточа, здійсненої неофашистськими терористами. У листопаді 1978 року військовий путч операції «Галаксія» було припинено. Її лідера, підполковника Антоніо Техеро, засудили до семи місяців ув'язнення[1].

У той час як підбурювальні настрої зростали в секторах військових і крайніх правих, уряд зіткнувся з серйозною кризою на початку десятиліття, і його позиція ставала все більш неспроможною протягом 1980 року. Ключовими подіями стали відставка міністра культури Мануеля Клаверо 15 січня; реструктуризація уряду 3 травня; голосування про недовіру Адольфо Суаресу, подане Іспанською соціалістичною робітничою партією (PSOE) між 28 та 30 травня; відставка 22 липня віце-президента Фернандо Абріла Марторелла, що спричинило нову перестановку у вересні; і обрання в жовтні Мігеля Ерреро Родрігеса де Міньона, альтернативного кандидата офіційної заявки на посаду президента центристської парламентської групи, яку просуває Суарес.

Зростання слабкості Суареса в центрі його власної партії призвело до того, що 29 січня 1981 року він пішов у відставку з посади прем'єр-міністра та президента UCD[2]. 1 лютого «Almendros Collective» опублікував відверто повстанську статтю в ультраправій газеті El Alcázar[3], яка була рупором прихильників жорсткої лінії Бункера, включаючи Карлоса Аріаса Наварро, наступника Луїса Карреро Бланко на посаді прем'єр-міністра, і лідер франкістської партії Fuerza Nueva Блас Піньяр. З 2 по 4 лютого король і королева вирушили в Герніку, де депутати баскської сепаратистської партії Еррі Батасуна зустріли їх освистуванням, шипінням і різними інцидентами[4]. 6 лютого було знайдено вбитим головного інженера ядерного проекту Lemoiz Хосе Марію Раяна, якого викрали кілька днів тому[5]. Тим часом про промисловця Луїса Суньєра після його викрадення не було жодних новин[6].

У цій атмосфері зростаючої напруги почався процес вибору наступника Суареса. Між 6 і 9 лютого 2-й з'їзд UCD на Майорці чітко показав, що партія розпадається, і Агустін Родрігес Саагун був призначений виконуючим обов'язки прем'єр-міністра. 10 лютого Леопольдо Кальво Сотело було названо кандидатом на пост прем'єр-міністра[7].

Політична точка спалаху[ред. | ред. код]

Напруженість досягла апогею 13 лютого, коли з’явилася новина про катування та вбивство в Карабанчелі Хосе Ігнасіо Аррегі, члена баскського націоналістичного руху ETA, якого 10 днів утримували без зв’язку з зовнішнім світом у Головному управлінні безпеки ( Dirección General de Seguridad). Після цього розпочався загальний страйк у регіоні Басків і гострі дебати між опозиційними парламентськими групами в Конгресі. Тоді уряд звільнив різних керівників міліції, а в МВС пішли у відставку на знак солідарності з мучителями. Газета El Alcázar назвала дії уряду проявом слабкості, який необхідно припинити.

На цьому надзвичайному фоні Кальво Сотело представив запропонований ним уряд 18 лютого, але під час голосування в Конгресі 20 лютого він не зміг отримати схвалення необхідної більшості для затвердження на посаді прем’єр-міністра, тому нове голосування було призначено на 23 числа: день, коли змовники обрали для своєї спроби державного перевороту. Як і планувалося, головними ініціаторами перевороту були б Техеро та генерал Хайме Міланс дель Бош, а другорядну роль відігравав генерал Альфонсо Армада, довірена особа короля Хуана Карлоса I.

Переворот[ред. | ред. код]

Один із танків M47 Patton іспанської армії, який був виведений на вулиці Валенсії генерал-капітаном Хайме Мілансом дель Бошем під час спроби державного перевороту 23 лютого 1981 року.

Напад на З'їзд депутатів[ред. | ред. код]

Дірки від куль на стелі зали пленарних засідань.

Кілька операторів і техніків TVE зняли майже півгодини події, надаючи світові аудіовізуальний запис спроби державного перевороту (який буде транслюватися через кілька годин після його завершення). Крім того, члени приватної радіостанції SER продовжували свою пряму трансляцію з відкритими мікрофонами з Конгресу депутатів, що означало, що широка громадськість могла стежити за розвитком подій по радіо. Тому цю дату іноді згадують як «Ніч транзисторних радіоприймачів» (La noche de los transistores).

О 18:00 у Конгресі депутатів почалося поіменне голосування за присягу (investidura) Леопольдо Кальво-Сотело як прем'єр-міністра. О 18:23, коли депутат від Соціалістичної партії Мануель Нуньєс Енкабо вставав, щоб проголосувати, 200 агентів Цивільної гвардії на чолі з підполковником Антоніо Техеро та озброєними автоматами увірвалися до палат Конгресу[8]. Техеро негайно зайняв трибуну спікера та вигукнув: «¡Quieto todo el mundo!» («Ніхто не рухайся!»), наказуючи всім лягти на підлогу[9].

Більшість депутатів впали на підлогу, за винятком трьох: виконуючого обов’язки міністра оборони та віце-прем’єр-міністра генерала Мануеля Гутьєрреса Мелладо, виконуючого обов’язки прем’єр-міністра Адольфо Суареса та лідера Комуністичної партії Сантьяго Каррільйо, який спокійно закурив сигарету й залишився сидіти.

Як найвищий військовий чиновник, який був присутній, генерал армії (і віце-прем’єр-міністр) Гутьєррес Мелладо відмовився підкоритися, зіткнувшись із Техеро та наказавши йому встати та віддати зброю[10]. Прем’єр-міністр, який залишив свою посаду, Адольфо Суарес зробив крок, щоб приєднатися до Гутьєрреса Мелладо, який ненадовго посварився з кількома цивільними охоронцями, поки Техеро не вистрілив у повітря, після чого послідувала тривала черга з автоматів з боку нападників. (Від пострілів поранено деяких відвідувачів у верхній галереї камери). Не злякавшись, 68-річний генерал Гутьєррес Мелладо відмовився сісти навіть після того, як Техеро безуспішно намагався повалити його на підлогу, але безуспішно. Їхня очна зустріч завершилася тим, що Техеро повернувся до трибуни, а Гутьєррес Мелладо повернувся на своє місце.

Незабаром після цього п'ять депутатів парламенту були відокремлені від решти: прем'єр-міністр Суарес; лідер опозиції Феліпе Гонсалес і його заступник Альфонсо Герра Гонсалес; Лідер Комуністичної партії Сантьяго Каррільйо; і міністр оборони Агустін Родрігес Саагун. Взявши в полон як виконавчу, так і законодавчу владу, повстанці сподівалися створити вакуум влади, який змусить встановити новий політичний порядок.

Майже в той самий час генерал-капітан Третього військового регіону Хайме Міланс дель Бош приєднався до перевороту, піднявши повстання у Валенсії, наказавши вивести танки на вулиці та оголосивши загальний надзвичайний стан, намагаючись переконати інших високопоставлених військових діячів приєднатися до нього в підтримці перевороту. О 21:00 того ж вечора директор національної безпеки Франциско Лаїна опублікував заяву на RTVE про те, що за вказівками короля Хуана Карлоса I буде сформовано тимчасовий уряд із заступниками секретарів різних міністерств, щоб забезпечити державне управління в альянсу з Асамблеєю начальників військових штабів (Junta de Jefes del Estado Mayor) і керував ним самим[11].

Переворот був різко засуджений країнами-членами ЄЕС, особливо тому, що Іспанія вела попередні переговори щодо членства (зрештою приєдналася в 1986 році). Прем'єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер назвала переворот "терористичним актом"[12]. Державний секретар США Александр Хейг назвав переворот "внутрішньою справою"[13].

Спадщина[ред. | ред. код]

23 лютого 2011 року депутати та урядовці, захоплені в заручники під час невдалого державного перевороту, вшановують його 30-ту річницю.

Найбільш безпосереднім наслідком було те, що монархія як інституція вийшла після невдалого перевороту з надзвичайною легітимністю в очах громадськості та політичного класу. У довгостроковій перспективі провал перевороту можна вважати останньою серйозною спробою прихильників франкістської ідеології встановити якусь довгострокову владу в країні.

Вищий військовий суд, відомий як процес Кампаменто (juicio de Campamento), засудив Міланса дель Боша, Альфонсо Армаду та Антоніо Техеро Моліну до тридцяти років ув’язнення як ключових призвідників державного перевороту. Згодом тридцять осіб із близько 300 обвинувачених будуть засуджені за участь у перевороті[14].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Madrid, Bill Cemlyn-Jones in (23 лютого 1981). King Orders army to crush coup. The Guardian (англ.). Процитовано 11 серпня 2020.
  2. ↑ Suárez: "No quiero que el sistema democrático sea un paréntesis en la historia de España". EL PAÍS (ісп.). 30 січня 1981. Процитовано 10 серпня 2020.
  3. ↑ El diario "El Alcázar", investigado como posible soporte de ideas sediciosas. El País (ісп.). 28 лютого 1981. ISSN 1134-6582. Процитовано 10 серпня 2020.
  4. ↑ El Rey defiende en Guernica la democracia y las instituciones tradicionales vascas. El País (ісп.). 4 лютого 1981. ISSN 1134-6582. Процитовано 10 серпня 2020.
  5. ↑ Unzueta, Patxo (6 лютого 1981). ETAm asesinó ayer a José María Ryan, ingeniero de la central nuclear de Lemóniz. El País (ісп.). ISSN 1134-6582. Процитовано 10 серпня 2020.
  6. ↑ Alós Alzira, Carlos (30 січня 2011). Treinta años del secuestro de Luis Suñer. www.levante-emv.com (ісп.). Процитовано 11 серпня 2020.
  7. ↑ Leopoldo Calvo Sotelo: Post-Franco Prime Minister of Spain who survived an attempted coup and was determined to see the country join Nato. The Times. UK. 5 травня 2008. Архів оригіналу за 16 травня 2008. Процитовано 13 травня 2008.
  8. ↑ El Gobierno y los diputados, retenidos en el Congreso. El País (ісп.). 23 лютого 1981. ISSN 1134-6582. Процитовано 10 серпня 2020.
  9. ↑ Blanco Ortega, Juan (1995). 23-F : crónica fiel de un golpe anunciado (ісп.). Spain: Fuerza Nueva Editorial. с. 16. ISBN 84-7378-040-X. OCLC 35055707. El Teniente Coronel Tejero y otros miembros de la Guardia Civil se dirigen a la Cámara, gritando: "¡Alto! ¡Todo el mundo quieto! ¡Quieto todo el mundo!... ¡Silencio! ¡Quieto todo el mundo! ¡Al suelo! ¡Al suelo todo el mundo! ¡Todo el mundo al suelo!"
  10. ↑ És el que hi ha. (11 грудня 2013). 23F los pinchazos del golpe. YouTube. Процитовано 5 жовтня 2017.
  11. ↑ "Al amanecer se derrumbarán". El Comercio (ісп.). 20 лютого 2011.
  12. ↑ Thatcher y su visión de España. Hoy (es-ES) . 14 квітня 2013. Процитовано 10 серпня 2020.
  13. ↑ Sebastian, Pablo (9 квітня 1981). Haig rectificó en Madrid su primera reacción al intento de golpe de Estado. El País (ісп.). ISSN 1134-6582. Процитовано 10 серпня 2020.
  14. ↑ McLaren, Lauren (2008). Constructing democracy in Southern Europe: a comparative analysis of Italy, Spain, and Turkey. Routledge. p. 210. ISBN 978-0-415-43819-3.

Див. також[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Спроба_державного_перевороту_в_Іспанії_(1981)&oldid=41316595