Мумія

Мумія 13-річної «діви Юяйяко», яку принесли в жертву в XV ст.

Мумія — тіло людини чи тварини, чиї м'які тканини захищені від розкладу внаслідок дії хімічних речовин, холоду, низької вологості чи нестачі повітря. Мумії можуть утворюватися як природно, так і створюватися людиною цілеспрямовано. Муміфікація померлих людей була поширеною практикою в стародавніх народів.

Походження слова «мумія»

Етимологію слова «мумія» розкрив єгиптолог Аолліс Бадж, хранитель єгипетських стародавностей Британського музею наприкінці XIX ст. Воно не походить ні від давньоєгипетського прототипу, ні від коптського. Уперше слово «мумія» з'являється в грецькій (візантійській) і латинській мовах, найбільш ранні варіанти його вживання зафіксовані біля 1000-го року. Слово «мумія» є похідним від арабського «бітум» чи «щось, просочене бітумом». Словом mumia арабські і єврейські середньовічні лікарі позначали спеціальні ліки. Арабський лікар Ібн Бетар, що жив у VII ст., говорить про те, що речовина mumia походить із країни Аполлонії. Там вона сходить з водяними потоками з «світлих гір» униз за течією і викидається на берег. На березі вона засихає, твердішає і набуває запаху дьогтю. Він же говорить далі, що речовину mumia можна також витягти з черепів і шлунків давніх єгипетських небіжчиків.

У дійсності у часи Середньовіччя арабські і єврейські торговці добували з єгипетських гробниць стародавні мумії, розрізали їх на невеликі шматочки і продавали як ліки. Ці ліки можна були знайти практично в кожній аптекарській крамниці Європи аж до Нового часу. Вважалося, що ліки mumia добре допомагають при лікуванні забитих місць і ран.

Поступово назва ліків перекочувала в європейських мовах і на тіла, з яких їх «добували», тобто безпосередньо на мумій у нашому розумінні цього слова. Також дотепер в українській мові існує муміє — назва лікарської смоли.

Самі ж стародавні єгиптяни назвали своїх мумій «саху» порівняй саше (трансліт.: sAhw).

Способи муміфікації

Зазвичай мумії поділяють на штучного походження та природні. Штучні мумії створюються зумисне, зазвичай з метою зберегти тіло від розкладу в рамках релігійних ритуалів. Природні мумії виникають спонтанно під дією умов довкілля. Це можуть бути як тіла людей, померлих у особливих умовах, так і вже поховані тіла.

Іноді цілеспрямована муміфікація та природна поєднуються. Так, корінні народи Анд залишали своїх мерців у горах, де вони природним чином висихали. Мумії стародавніх єгиптян спершу утворювалися природно через посушливий клімат, а потім виникла традиція створення мумії шляхом бальзамування трупів.

Тіла релігійних діячів, які муміфікувалися внаслідок особливих умов гробниць або могил, можуть ставати об'єктами релігійного поклоніння як мощі.

Відомі мумії

Покрита лляною тканиною та забинтована мумія

Єгипет

У Єгипті поєднання умов довкілля призвело спочатку до ненавмисної природної муміфікації трупів, а потім до обрядів муміфікації, зумовлених вірою в необхідність збереження тіла для загробного життя. В Єгипті, особливо в Стародавньому Єгипті, не вистачало придатної для обробки землі, тому перші єгиптяни ховали мерців у неглибоких могилах на околицях пустелі, де сонячне тепло та сухість піску створювали умови для природної муміфікації. Навіть ці природні мумії часто зберігали тканини шкіри та волосся, а також прижиттєві риси людини. Приблизно до 3400 року до н. е. всіх єгиптян ховали в могилах. Пізніше, в міру прогресу в будівельних техніках, заможні єгиптяни стали влаштовувати поховання в гробницях. Викладені цеглою підземні поховальні камери більше не створювали умов для природної муміфікації, тому було розроблено складний процес збереження трупів. Цьому сприяло вірування, що душа померлої людини може жити в загробному світі доти, поки ціле її тіло. Перші єгипетські муміфікації, можливо, почалися ще за часів II династії (2890 до н. е. - 2686 до н. е.).

Найраніші мумії створювалися нанесенням на шкіру мерців карбонатних солей, які поглинали воду, але цей спосіб муміфікації не гарантував збереження тіла. Інша рання техніка включала покриття тіла лляною тканиною, а потім покриття її гіпсом, щоб ретельно зберегти форму тіла та риси померлого, зокрема голову. Такий спосіб, проте, не завжди захищав від розкладу плоть усередині. Лише за IV династії (приблизно 2575—2467 роки до н. е) з'являються переконливі докази відпрацьованої успішної муміфікації. Матір фараона Хуфу вважаєтся муміфікованою вже за широко відомим способом, який передбачав видалення з тіла внутрішніх органів і їхнє окреме зберегання у глеках канопах (її мумія не була знайдена).

Мумія в розписаному савані з потретом померлого

Під час Середнього царства політичне та економічне зростання середнього класу та підвищення значення релігійних вірувань призвели до поширення муміфікації на нові верстви населення. З того періоду збереглося більше мумій, ніж зі Стародавнього царства. Найбільше муміфікація була поширена в греко-римський період. Саме тоді іноземці, що оселилися в Єгипті, почали приймати єгипетські похоронні вірування та звичаї. В той час муміфікація ставала комерційною справою. Вона вже не так відповідала релігійним уявленням, як слугувала ознакою соціального статусу померлої людини. Тіла в греко-римський період ретельно перев’язували та закривали чохлами з суміші гіпсу та папірусу чи льону. Однак часто всередині тіло все одно розкладалося. Муміфікація ніколи не була загальнодоступною для нижчих верств населення, що продовжували ховати мерців у простих пустельних могилах, де трупи зберігалися природним чином. Муміфікація продовжувалася в Єгипті протягом приблизно трьох тисяч років і тривала до кінця християнської ери.

Геродот писав, що бальзамувальник пропонує родичам померлого кілька способів муміфікації, а ті, виходячи зі свого фінансового становища, обирають найбільш прийнятний. Після того, як обговорено всі умови, майстри беруться за роботу:

	Спочатку вони витягають через ніздрі залізним гачком мозок. Цим способом видаляють тільки частину мозку, іншу ж частину — шляхом уприскування в череп розчинного зілля. Потім роблять гострим ефіопським каменем розріз у паху й очищають усю черевну порожнину від нутрощів. Вичистивши черевну порожнину і промивши її пальмовим вином, майстри потім знову прочищають її розтертими пахощами. Нарешті, наповнюють черево чистим розтертим миром, касією і іншими пахощами (крім ладану) і знову зашивають. Після цього тіло на 70 днів кладуть у натрієвий луг. Більше 70 днів, однак, залишати тіло в лузі не можна. Після закінчення ж цього 70-денного терміну, обмивши тіло, обвивають пов'язкою з розрізаної на стрічки виссонної полотнини і намазують камеддю (її вживають замість клею).
— Геродот, 2.86

Це перший, найкращий спосіб бальзамування в описі Геродота. Другий, більш дешевий, такий:

	За допомогою трубки для промивання впорскують у черевну порожнину небіжчика кедрову олію, не розрізаючи, однак, паху і не витягаючи нутрощів. Упорскують же олію через задній прохід і потім, заткнувши його, щоб олія не витікала, кладуть тіло в натровий луг на визначене число днів. В останній день випускають з кишечнику раніше улиту туди олію. Олія діє настільки сильно, що розкладає шлунок і нутрощі, які виходять разом з олією. Натровий же луг розкладає м'ясо, так що від небіжчика залишаються лише шкіра та кості.
— Геродот, 2.87

Третій же спосіб, призначений для бідняків, ще простіший: «У черевну порожнину вливають сік редьки і потім кладуть тіло в натровий луг на 70 днів. Після цього тіло повертають рідним» (Геродот, 2.88).

Головною підставою для видалення внутрішніх органів була потреба в збереженні форми тіла. Оскільки труп, розкладаючись, роздувається, особливо кишечник, видалення внутрішніх органів запобігало цьому процесу. Бинтування ж запобігало утворенню на шкірі пухирів, спричинених рідиною в організмі, які з'являються на перших стадіях розкладання. Якщо внутрішні органи зберігали, то могли складати їх у глеки, що потім вкладалися в порожнини тіла чи зберігалися окремо вглеках, або в мішку, який клали на ноги мумії. Серце вважалося органом, пов’язаним з інтелектом і життєвою силою людини, тому воно залишалося на місці, тоді як мозок видалявся. Між бинти вкладалися амулети, щоб захистити померлого від духовних небезпек.

Видалення мозку почали практикувати з часів Середнього царства. При цьому всередину черепа могли потім заливати смолу. За 21-ї династії бальзамувальники розробили техніку збереження більш точної прижиттєвої форми тіла. Для цього під шкіру поміщалися тирса, вершкове масло, лляна тканина чи земля. Жерці 21-ї династії пропонували ці наповнювачі для всіх, хто міг дозволити собі оплатити таку техніку. В очні поміщалися штучні очі, а шкіру іноді розфарбовували червоною вохрою (для чоловіків) або жовтою вохрою (для жінок). У натуральне волосся вплітали нитки та справжнє волосся. Однак ці дуже дорогі та трудомісткі практики перестали використовувати після 23-ї династії. Потім частіше використовувалися маски з зображенням обличчя померлої людини, а також чохли для пальців, призначені зберегти їх як ті частини тіла, що найлегше можуть пошкодитися. Мумії вкладалися до розписаних саркофагів.

Більшість майстерень, де проводилася муміфікація, були розташовані близько до некрополів або храмів. У зрілій практиці муміфікації було три групи виконавців. Розтинальник виконував розрізи труба, писар занотовував цю роботу, а сам бальзамувальник, який належав до спеціальної гільдії, відповідав за проведення церемоній муміфікації та загортання мумії в бинти. Бальзамувальник під час роботи з мумією носив маску шакала, зображаючи Анубіса, бога бальзамування.

Європа

"Чоловік з Рендсвюрена", що загинув близько 50 року н.е. і чиє тіло збереглося в болоті

Найдавніша мумія знайдена у Європі, чиє тіло збереглося цілком, - це так званий Етці, труп чоловіка пізнього неоліту (помер у 3350–3110 роках до н.е.), що замерз у Альпах після того, як був поранений ножем і стрілою. На тілі чоловіка зберігся шкіряний та хутряний одяг, кам'яні стріли та мідна сокира. В шлунку виявлено залишки останньої їжі. Етці мав нехарактерні для теперішнього населення Європи риси: несприйнятливість лактози та генетичну аномалію, що не дозволила сформуватися 12-ій парі ребер. На шкірі чоловіка виявлено численні татуювання.

У Сполученому Королівстві, Республіці Ірландія, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Данії знайдено значну кількість так званих болотяних мумій. Це трупи людей, які потонули у болотах у результаті смертної кари чи ритуальних жертвопринесень. Низька температура, нестача кисню та наявність дубильних речовин призвели до хорошого збереження шкіри та м’яких тканин, при цьому скелет зазвичай з часом розпадається. Такі мумії надзвичайно добре зберігаються після вилучення з болота, з неушкодженою шкірою та внутрішніми органами й навіть умістом шлунка.

Болотяні люди належать до різних епох, від 8 тис. років до н.е. й до II ст. н.е. Причиною смерті найвідоміших із них вважається принесення в жертву богині родючості. На деяких муміях є сліди насильства: поранень, задушень. Їх, однак, могли завдати вже мертвим людям, які встигли стати муміями. Людські жертвопринесення, вірогідно, припинилися на територіях із болотами, коли їх завоювали римляни.

Велика кількість мумій у Європі виникла в християнських гробницях через низькі температуру та вологість. Такі мумії знайдено в Чехії в крипті капуцинів у Брно, в катакомбах Клатова, в Угорщині в домініканській крипті у Ваці, в Італії в крипті церкви Преображення святого Павла в П'євепелаго.

Китай

Прикладом спонтанної мумії є давньокитайська вельможа Сінь Чжуй, дружина маркіза Дай династії Хань. Жінку було поховано в підземній гробниці, сховано у 4-х трунах і загорнено в 20 шарів шовку, що унеможливило доступ повітря та сприяло збереженню тіла. В гробниці збереглися також понад 1 тис. предметів, які дають хороше уявлення про культуру того часу. Тіло не було зумисне оброблене якимось чином, але в похованні була присутня невідома летка рідина. Труп, попри те, що пролежав у гробниці понад 2 тис. років, зберіг елестичність м'яких тканин. Стан мумії підтримується введенням у її вени речовини, склад якої тримається в таємниці.

Серед інших спонтанних мумій, виявлених у Китаї, є понад 200 таримських мумії віком понад 4 тис. років. Мумії були поховані в перевернутих човнах із сотнями дерев’яних стовпів, які слугували надгробками. Аналіз ДНК свідчить, що ці люди могли бути родом зі Східної та Центральної Європи, Центральної Азії та долини Інду (іноді їх зараховують до кельтів). Знайдення цих мумій похитнуло твердження уйгурів про те, що вони споконвічно проживали в тому регіоні.

Північна Америка

Ацтеки не практикували навмисної муміфікації, проте природні умови сприяли висиханню трупів. Мерців поміщали в тканинні мішки чи загортали в тканину, а на обличчя часом клали церемоніальну маску.

Природна муміфікація відбувається в кількох місцях Мексики, хоча найвідомішими є мумії з Гуанахуато порівняно пізньої появи. Це кілька природних муміфікованих тіл, похованих під час спалаху холери навколо Гуанахуато в 1833 році. Мумії були виявлені на кладовищі, що зробило місто однією з найбільших туристичних пам’яток Мексики. У 1958 році був прийнятий закон, що забороняє викопування тіл з могил, але в музеї досі експонуються оригінальні мумії.

Чоловік з печери духів - це мумія чоловіка середнього віку, що жив від 2 тис. до 9 тис. років тому в штаті Невада. Він знайдений одягненим на ковдрі зі шкіри тварин, загорнений у плетений килимок. Це найдавніший приклад плетіння в Північній Америці, що свідчить про осідлість його творців.

Об'єкти муміфікації

Мумії тварини були знайдені у всьому світі, і як результат природного збереження через незвичайні обставини. Наприклад, більше 1000 мумій зберегли сухий клімат Сіньцзяну в Китаї, і більше одного мільйона муміфікованих тварин знайшли в Єгипті, багато з яких є кішки.

Див. також

• Скам'янілість
• Мощі
• Муміфікація
• Бальзамування

Посилання

• Мумія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 1054. — 1000 екз.