Борис і Гліб

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Святі брати Борис і Гліб (в хрещенні Роман і Давид), молодші сини Володимира Великого. Ікона 13 ст.

Борис і Гліб — одні з перших святих, канонізованих руською церквою, молодші сини Володимира Святославича.

Незабаром після смерті їхнього батька в 1015 році вони обидва були вбиті, згідно з літописом, своїм старшим братом Святополком. Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб 5 вересня біля Смоленська. У результаті чотирирічної війни Святополк був переможений своїм молодшим братом Ярославом Мудрим. Очевидно, при Ярославі і була почата перша спроба канонізації святих братів. Тоді ж почали складатися перші оповідання про їхню загибель.

До часів Ярослава відноситься виникнення місцевого культу Бориса і Гліба у Вишгороді, де вони були поховані. Перенесення мощів Бориса і Гліба до нового храму синами Ярослава 20 травня 1072 року вважається моментом їхньої остаточної канонізації. Дати їхньої пам'яті, 24 липня, а пізніше і 2 травня (день другого перенесення мощів у 1115 р.), стають руськими святами. Спочатку їх шанували як цілителів, але дуже незабаром Борис і Гліб стають заступниками всіх руських князів як їхні святі родичі. Вони — помічники в битвах, їхнім ім'ям закликають до єдності Русі, до припинення міжусобних воєн.

Літописні пам'ятки про Бориса і Гліба[ред.ред. код]

Життю та мученицькій кончині Бориса і Гліба присвячений ряд давньокиївських пам'яток. Це так звана «Літописна повість» — розповідь про загибель князів, що читається в складі «Повісті временних літ» (стаття 1015 року), «Чтеніе о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцю Бориса и Гліба» Нестора й анонімне «Сказання і страсть і похвала святую мученику Бориса и Гліба». Про взаємини цих текстів у науці існують різні погляди. Збереглося близько 150 списків «Сказання…» різних редакцій, найстарший у т. зв. «Успенському збірнику» XII ст.

Сказання[ред.ред. код]

У літературному відношенні найдосконалішим є «Сказання». Воно відкривається короткою історичною експозицією, що оповідає про київського князя Володимира та його синах. Перед смертю Володимир посилає «блаженного і скоропослушливого» сина свого Бориса проти печенігів. Бориса, який повертався до Києва, зустрічає вісник, що повідомляє про смерть батька. Агіограф наводить великий плач Бориса, повний найвищих похвал померлому і сумних нарікань про його кончину. Одразу Борис, немов угадуючи свою долю, з одного боку, виявляє готовність «горькую печаль» свою «прострети» до брата Святополка, з іншого боку — констатує, що він «о биении моемь помышляеть». Так створюється типово агіографічна колізія. Не обманюючись у підступних намірах Святополка, Борис оплакує свою прийдешню загибель, але в жодному разі не думає про опір старшому братові. Спонукуваний дияволом, Святополк посилає убивць до Бориса, а той у передвісті своєї загибелі згадує аналогії з житійної літератури, коли праведник бував убитий своїми близькими. Бориса долають важкі передчуття, він жагуче молиться, співає псалми і, уже чуючи шепіт убивць, які підійшли до намету, лише дякує Бога, що він сподобив його прийняти смерть від брата. Аналогічно описане й убивство Гліба. Але тут агіограф вносить новий відтінок: Гліб зображений їм як зовсім юний, навряд чи не отрок, що молить убивць «Не губите меня, в жизни юного, не пожинайте колоса, еще не созревшего, соком беззлобия налитого». Далі в «Сказанні» повіствуєтся про битву на Альті зі Святополком Ярослава, про перемогу останнього і злої смерті Святополка «в пустыни межю Чехы и Ляхы». Завершує «Сказання» похвала святим. У найстарішому з відомих списків — в Успенському збірнику XII–XIII ст. — «Сказання» з'єднане зі «Сказанням чудес» святих. Воно містить також історію будівництва присвячених їм храмів. З того що обидва пам'ятники — власне «Сказання» і «Сказання про чудеса» — звичайно переписувалися разом, то деякі дослідники вважали, що вони написані одночасно, і датували час їх створення періодом після 1115 р. Цьому висновкові суперечать стилістичні розходження між пам'ятниками, композиційна закінченість як самого Ж., так і «Сказання чудес». Останнє має власну передмову і не має заключної частини, мабуть, тому, що текст задумувався як відкрита структура: до нього могли приєднуватися нові оповідання про чудеса. Тому більшість дослідників вважають, що «Сказання чудес» було складено незалежно від Ж., можливо, на основі записів, що велися при Вишгородській церкві.

З усіх творів Борисо-Глібского циклу «Сказанню» найбільш близьке оповідання про вбивство братів у «Повісті временних літ», що, мабуть, виникло раніше за «Сказання» і «Читання». Саме «Сказання» було, швидше за все, присвячене до урочистого перенесення мощів у 1072 р.

«Читання», написане аНестором, зовні більш відповідає агіографічному канонові (наприклад, воно відкривається великим міркуванням про вічну боротьбу добра зі злом, що і є, за думкою агіографа, змістом всесвітньої історії; зображення князів-мучеників більш традиційно, позбавлене живих, природних відтінків, що присутні у «Сказанні»). «Читання» не дістало в книжності широкого поширення, «Сказання» же, навпроти, збереглося майже в двох сотнях списків.

І «Сказання», і «Читання» відрізняє надзвичайна для агіографії колізія: по типу своєму це житія-мартирії, але якщо в подібних житіях убивця звичайно представник іншого віросповідання або язичник, то Святополк — християнин, і конфлікт набуває зовсім іншого, політичного відтінку. Поведінкою Бориса і Гліба, що не підняли руки на старшого брата, навіть для захисту свого життя, освячувалася ідея родового старшинства в системі князівської ієрархії: князі, що не порушили своєї заповіді, стали святими.

Еймундова сага про Бурислафа (Бориса)[ред.ред. код]

Бурислаф висуває територіальні претензії до Ярислейфа (Ярослава). Ярислейф і Еймунд (ватажок найманців) отримують перемогу.

Облога Києва (Kænugarðr) Бурислафом і б'ярмійцями (печенігами). Перемога Ярислейфа і Еймунда. Захоплено знамено Бурислафа.

Ярислейф посилає Еймунда убити Бурислафа:"Нічого цього я не зроблю: ні налаштовувати нікого не стану до (особистого) бою з Конунгом Бурислейфом, ні засуджувати когось, якщо він буде забитий.[1]"

"Люди спали міцно у всіх наметах, вкрай стомлені й дуже п'яні. Коли це було зроблено, вони зв'язали кінці, і, так з'єднавши мотузку (на якій була петля, з тою, яку принесли з собою), почали рядити. Потім, Конунг Еймунд підійшов до Княжого намету, щоб бути близько, коли буде вона зірвана. Удар був зроблений по мотузці; той, хто тримав її, побачив, що вона тремтить, і сказав своїм товаришам, що вони повинні рубати гілки. Вони відрубали (мотузки, що притримують нагнуте) дерево, і воно випрямилася сильно і миттєво, зірвавши (на повітря) весь намет, який далеко закинуло в ліс. Вогні, (що миготіли) всередині намету, всі були погашені (цим вибухом). Еймунд ще з вечора ретельно затвердив в пам'яті те місце, де Конунг спить у своєму наметі: він рушив туди, і швидкими ударами завдав смерть йому і багатьом іншим. Діставши Буріслейфову голову в свої руки, він кинувся бігти до лісу, — мужі його за ним, — і (Турки) їх не відшукали. Що залишилися в живих Буріслейфови мужі були вражені жахливим переляком від цього страшного пригоди, а Еймунд зі своїми людьми поскакали геть. Вони прибули додому (до Києва) вранці, дуже рано, і пішли прямо в присутність конунга Яріслейфа, якому нарешті донесли з достовірністю о (послідувала) кончину конунга Буріслейфа.

  • На! ось тобі голова, Господарю! Чи можеш її впізнати? — (Вигукнув Еймунд). Конунг почервонів при вигляді цієї голови. Еймунд мовив:
  • Цей великий подвиг хоробрості зробили ми, нормани, Господарю! Накажіть тепер пристойно поховати вашого брата, з належними почестями.

Конунг Яріслейф відповідав:

  • Необачно справу ви зробили, і на нас тяжко лежить! Але ж ви повинні потурбуватися і його похованням. Ну, який ряд стануть тепер рядити ті, які йому слідували?

Еймунд сказав:

  • Я вважаю, що вони зберуться на віче, і будуть один одного підозрювати в цій справі, тому, що нас вони не помітили. Посварившись, вони розійдуться, не стануть більш довіряти одні іншим, і побредуть натовпами геть. Я впевнений, що деякі з них будуть думати про наближених (тіла) свого конунга.

Слідом за тим, нормани вийшли з міста, і поїхали тим же шляхом у ліс. Вони прибули до стану. Там справа сталася так, як припускав Еймунд: Буріслейфови люди всі пішли геть, пересварившись між собою при розставанні. Еймунд відправився на галявину: на ній лежав труп конунга, а при ньому не було ні одного чоловіка. Вони зрубали труну, доклали голову до тіла, і поїхали з ним додому, (до Києва). Тоді і сталось поховання його відоме багатьом особам. Після цього, весь народ тієї країни поступив в руки Яріслейфу, поклявшись йому присягою, і він став конунгом тих володінь, які у минулому княжили вони вдвох.[2]" [3]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Пам'ятник святим страстотерпцям Борису і Глібу, покровителям Вишгорода, відкрито у місті 31 липня 2011 року.[4]

Канонізація[ред.ред. код]

Борис і Гліб були канонізовані руською церквою 1071 року[5]. Рюриковичі вбачали у них своїх заступників і молитвеників. У літописах є згадки про чудеса зцілення, що відбувалися біля їхньої труни; про перемоги, здобуті їх ім'ям і допомогою (перемога Рюрика Ростиславича над Кончаком, Олександра Невського над тевтонцями), про паломництво князів до їхнього гробу (Володимира Володимировича, князя галицького; Святослава Всеволодовича, князя суздальського), тощо[5].

2 травня святкується день перенесення мощей Бориса і Гліба в нову церкву, збудовану князем Ізяславом Ярославичем у Вишгороді. 1115 року їх мощі знову урочисто перенесели до кам'яної церкви Бориса і Гліба у тому ж місті. Після монгольської навали 1240 року мощі були втрачені[6].

Історія убивства була темою численних сказань, з яких найдавнішим є «Сказання про святих Бориса і Гліба», авторство якого приписується Нестору і чорноризцю Якову[5].

На честь святих Бориса і Гліба названо багато церков в Україні, Білорусі та Росії.

Джерела[ред.ред. код]

  • С. Бугославський. Україно-руські пам'ятки XI–XVIII в.в. про князів Бориса та Гліба: Розвідка й тексти. — Київ, 1928;
  • Скорочений передрук див.: Хрестоматія давньої української літератури: До кінця XVII ст./ Упоряд. О. І. Білецький. 3-е вид., доп. К., 1967. — С. 53—61;
  • Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им / Подг к печати Д. И. Абрамович — Пгр, 1916,
  • Сказание о Борисе и Глебе / Подг. текста, перевод и комм Л. А. Дмитриева // ПЛДР: Начало русской литературы. XI — начало XII века.—М, 1978 — С 278–303, 451–456,
  • Сказание о Борисе и Глебе Факсимильное воспроизведение житийных повестей из Сильвестровского сборника // Вступ ст Л. А. Дмитриева — М, 1985.
  • Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах — СПб, 1908 — С 29—97;
  • Серебрянский Княжеские жития — С. 81—107,
  • Воронин Н. Н. Анонимное сказание о Борисе и Глебе, его время, стиль и автор//ТОДРЛ.—1957—Т. 13—С 11—56;
  • Еремин И. П. Сказание о Борисе и Глебе// Еремин И. П. Литература Древней Руси. Этюды и характеристики — М.; Л, 1966—С 18—27;
  • ДмитриевЛ. А. Сказание о Борисе и Глебе // Словарь книжников — Вып 1 — С 398–408.
  • Українські письменники: Біо-бібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 / Уклав Л. Є. Махновець. — С. 51—56.
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Повесть об Эймунде и Рагнаре, норвежских конунгах, о их жизни и приключениях на службе у русского князя Ярослава, об убийстве князя Святополка, записанная со слов пяти воинов из дружины Эймунда: Из скандинавских саг / Изложил Ник. Асеев. М., 1915.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Eymundar Saga. Эймундова сага. Сказание об Эймунде Ринговиче и Рагнаре Агнаровиче, скандинавских витязях, поселившихся в России в начале XI века / Перевел с исландского и критически объяснил О. Сенковский. СПб., 1834.
  2. Еймундова сага http://norse.ulver.com/src/konung/eymund/ru.html
  3. Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного — Мн.:Беларусь, 1990. — 156 с.: ил.
  4. У Вишгороді відкрили пам'ятник святим страстотерпцям
  5. а б в Рудаков В. Е. Борис Владимирович // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890–1907.
  6. Экземплярский А. В. Глеб Владимирович, князь муромский // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890–1907.