Жіночий ветеранський рух

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жіночий ветеранський рух
(ЖВР)
Дата заснування 2019
Тип громадський рух
Мета діяльності захист прав ветеранок та діючих військовослужбовиць
Засновники Андріана Сусак-Арехта, Марія Берлінська, Катерина Приймак
Голова Андріана Сусак-Арехта
Ключові особи Людмила Дем'яник, Катерина Приймак
Адреса Київ
Офіційний сайт uwvm.org.ua
Частина серії
Жінки і війна
Портал Проєкт Стиль
Жіночий ветеранський рух
у соціальних мережах
Жіночий ветеранський рух на сайті Facebook
Жіночий ветеранський рух на сайті Telegram
Жіночий ветеранський рух на сайті Twitter
Жіночий ветеранський рух на сайті YouTube
Жіночий ветеранський рух на сайті Instagram
Жіночий ветеранський рух на сайті TikTok

«Жіночий ветеранський рух» (акронім: ЖВР) — українська громадська організація, створена 2019 року, що об'єднує ветеранок російсько-української війни, діючих військовослужбовиць та волонтерок. Організація захищає права ветеранок та діючих військовослужбовиць та займається провадженням рівних прав і можливостей через законотворення.

Історія[ред. | ред. код]

Створення[ред. | ред. код]

Рух почав зароджуватися з літа 2018 року. Наприкінці липня відбувся перший установчий з'їзд «Злет ветеранок» в місті Ірпені. Протягом трьох днів учасниці заходу обговорювали концепцію й цілі «Жіночого ветеранського руху», проблеми, з якими стикаються під час служби та по поверненню з фронту. Результатом установчої зустрічі стало утворення ініціативної групи, яка почала працювати над створенням громадської організації[1].

Всього до жовтня 2019 року провели вісім установчих з'їздів, і вже 30 жовтня 2019 року офіційно зареєстрували громадську організацію «Жіночий ветеранський рух» (ЖВР)[2]. Засновниці організації — Арехта Андріана Іванівна, Берлінська Марія Сергіївна, Приймак Катерина Андріївна[3]. До координаційної ради ЖВР увійшли: Андріана Арехта, Дем'яник Людмила Василівна, Приймак Катерина Андріївна, Клемпоуз Галина Ігорівна, Кіріллова Юлія Сергіївна, Кромбет Ляна Ігорівна, Корнієнко Катерина Сергіївна.

Центральний офіс розташований у Києві. Перший регіональний осередок створено у Львові[4]. Організація визначила для себе місію: «передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували»[5][6].

Установчі з'їзди[ред. | ред. код]

Створенню руху передувала інформаційна, правозахисна, громадянська кампанія «Невидимий Батальйон», що розпочалася з 2015 року. В численних інтерв'ю ветеранки розповідали про етапи та досягнення кампанії «Невидимий Батальйон», в рамках якої було створено Жіночий ветеранський рух[7].

Проблеми жінок-ветеранок були окреслені у виступах ветеранок російсько-української війни (з 2014) Катерини Приймак та Марія Берлінської на конференції TED у Києві[8][9].

З 2018 року протягом більш ніж двох років організація провела вісім з'їздів у різних куточках України: Київ та Київська область (Ірпінь, с. Пухівка)[10][11][12], Львів, Краматорськ[13], Дніпро, Івано-Франківськ[14] та Одеса. Під час другого з'їзду відбулося формування засадничих принципів структури організації, зокрема було закладено горизонтальну структуру управління[15]:

Жіночий ветеранський рух – це кожна з вас. Він не належить нікому особисто, він належить всім. Рішення приймаються з важливих питань колегіально.

2020 року у зв'язку з карантинними обмеженнями формат був змінений: 17—18 липня організація провела перший «КіберЗлет»[16].

Вшанування пам'яті загиблих[ред. | ред. код]

Алеї пам'яті[ред. | ред. код]

2019 року на одному з установчих з'їздів в Краматорську учасниці ЖВР започаткували практику висаджувати Алеї пам'яті для вшанування пам'яті жінок, які загинули на Сході України в російсько-українській війні[13]. Такі Алеї пам'яті з'явилися у Києві[17][18], Львові[19], Черкасах[20] та Житомирі[21]. В пам'ять про захисниць Батьківщини висаджують декоративні яблуньки Недзведського, встановлюють пам'ятні таблички з іменами загиблих та написом «Мамо не плач, я розквітну весною»[22].

«Жінки, які загинули за Україну»[ред. | ред. код]

У пам'ять про загиблих також випустили п'ять серій документальних роликів спільно з Українським інститутом національної пам'яті[23][24]. Керівниця проєкту та учасниця Жіночого ветеранського руху Катерина Приймак пояснювала[25]:

Вирішили не просто пригадати, якими були наші загиблі посестри, але й спробувати пояснити глядачу, чому та як вони зробили такий вибір — піти захищати свій народ. Пояснити з позиції жінки, яка пішла на війну.

У першому сезоні документальних роликів показали історії Ярослави Никоненко[26], Наталії Хоружої[27], Сабіни Галицької[28], Яни Червоної[29] та Ірини Шевченко[30].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ “Зліт посестер” під Києвом: як зароджується жіноча ветеранська організація. Архів оригіналу за 29 жовтня 2020. Процитовано 26 жовтня 2020.
  2. ↑ ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ "ЖІНОЧИЙ ВЕТЕРАНСЬКИЙ РУХ". Архів оригіналу за 1 листопада 2020. Процитовано 26 жовтня 2020.
  3. ↑ ГО "ЖВР" Україна, 01021, місто Київ, ВУЛИЦЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО, будинок 30/1, офіс 319 Арехта Андріана Іванівна. opendatabot.ua (укр.). Архів оригіналу за 1 листопада 2020. Процитовано 25 серпня 2021.
  4. ↑ «Тема миру — тригерна». В Коблево відбувся десятий зліт жінок-ветеранок. nv.ua (укр.). Процитовано 4 грудня 2022.
  5. ↑ Я пішла на війну, аби не допустити до своєї дитини ворога і кровопролиття, – інтерв’ю з жінкою-добровольцем. Агенція новин Фіртка. Процитовано 4 грудня 2022.
  6. ↑ Громадські організації. Гендер в деталях. Процитовано 4 грудня 2022.
  7. ↑ Жінки-ветеранки в Україні посилюють свій рух на тлі пандемії COVID-19 | Організація Об'єднаних Націй в Україні. ukraine.un.org (укр.). Процитовано 25 серпня 2021.[недоступне посилання]
  8. ↑ Prymak, Kateryna (3 січня 2020), Невидимий батальйон на видимому фронті, процитовано 4 грудня 2022
  9. ↑ Марія Берлінська | Невидимий Батальйон – жінки на війні | TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього. tedxkyiv.com (укр.). Процитовано 4 грудня 2022.
  10. ↑ Дим, Нестор (31 липня 2018). “Зліт посестер” під Києвом: як зароджується жіноча ветеранська організація. Новинарня. Архів оригіналу за 3 грудня 2022. Процитовано 19 лютого 2023.
  11. ↑ Максименко, Олена (10 грудня 2018). Дуже сильні. Як в Україні зароджується жіночий ветеранський рух. Лівий берег. Архів оригіналу за 26 жовтня 2020. Процитовано 1 червня 2021.
  12. ↑ Сильніші за залізо. Архів оригіналу за 6 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  13. ↑ а б В Краматорске высадили аллею яблонь в честь погибших девушек-защитниц Украины. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  14. ↑ У Франківську відбудеться Сьомий Злет Жіночого Ветеранського Руху. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  15. ↑ Дуже сильні. Як в Україні зароджується жіночий ветеранський рух. LB.ua. Архів оригіналу за 26 жовтня 2020. Процитовано 25 серпня 2021.
  16. ↑ Кіберзлет ветеранок: учасниці жіночого ветеранського руху вчергове зустрілися задля вирішення спільних проблем. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  17. ↑ Оксана Коляда закликала разом вшанувати пам’ять жінок, які загинули за свободу та незалежність України. Архів оригіналу за 8 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  18. ↑ «Алею пам'яті загиблих жінок за свободу та Незалежність України» висадили в столиці. mva.gov.ua (ua) . Процитовано 4 грудня 2022.
  19. ↑ У Парку з’явилася Алея пам’яті загиблих воячок. Архів оригіналу за 3 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  20. ↑ Сьогодні, в День захисника України, у м.Черкаси на території військового госпіталю висаджено Алею пам'яті жінкам, загиблим у російсько-українській війні. Facebook. Жіночий Ветеранський Рух. 14 жовтня 2020. Процитовано 7 листопада 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  21. ↑ У Житомирі висадили 16 яблунь у пам’ять про жінок-військовослужбовиць, які загинули на сході України. Архів оригіналу за 1 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  22. ↑ «Мамо, не плач, я розквітну весною». На Київщині висадили алею на честь загиблих жінок-воїнів (фото). Главком | Glavcom (укр.). 27 листопада 2020. Процитовано 4 грудня 2022.
  23. ↑ «Історії жінок, які загинули за Україну» – у новому відеопроєкті Інституту нацпам’яті. Архів оригіналу за 7 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2020.
  24. ↑ "Жінка має право обрати шлях воїна. І прийняти смерть, як воїн": відео-історії жінок, загиблих на Донбасі. Цензор.нет. 8 вересня 2020. Архів оригіналу за 7 листопада 2020. Процитовано 1 червня 2021. (укр.)
  25. ↑ Жінки, які загинули за Україну – не жертви, а Герої! Герої, не романтизовані з книжок, а виховані поруч із нами. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 4 грудня 2022.
  26. ↑ Історії жінок, які загинули за Україну. Ярослава Никоненко. YouTube. UWVM Ukraine. 3 вересня 2020. Архів оригіналу за 12 жовтня 2021. Процитовано 1 червня 2021.
  27. ↑ Історії жінок, які загинули за Україну. Наталія Хоружа. YouTube. UWVM Ukraine. 10 вересня 2020. Архів оригіналу за 20 листопада 2020. Процитовано 1 червня 2021.
  28. ↑ Історії жінок, які загинули за Україну. Сабіна Галицька. YouTube. UWVM Ukraine. 18 вересня 2020. Архів оригіналу за 21 вересня 2021. Процитовано 1 червня 2021.
  29. ↑ Історії жінок, які загинули за Україну. Яна Червона "Відьма". YouTube. UWVM Ukraine. 25 вересня 2020. Архів оригіналу за 15 листопада 2020. Процитовано 1 червня 2021.
  30. ↑ Історії жінок, які загинули за Україну. Шевченко Ірина «Вікторівна». YouTube. UWVM Ukraine. 2 жовтня 2020. Архів оригіналу за 3 липня 2021. Процитовано 1 червня 2021.

Посилання[ред. | ред. код]

  • www.uwvm.org.ua — офіційний сайт Жіночого ветеранського руху
Перегляд цього шаблону
  У месенджерах
У соціальних мережах
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жіночий_ветеранський_рух&oldid=41870440