Ніна Гурфінкель
| Ніна Гурфінкель | |
|---|---|
 | |
| Псевдо | Camille-Madeleine Gabelle |
| Народилася |
1900 або 1898[1][1] Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія |
| Померла |
6 лютого 1984 або 1984[1][1] Діжон |
| Країна |
 Франція |
| Діяльність | письменниця, учасник французького Руху Опору, літературознавиця, театрознавиця, перекладачка |
| Галузь | літературознавство[1], театрознавство[1], російська література[1] і перекладацтво[d][1] |
| Знання мов | французька, російська[1], німецька[1] і їдиш[1] |
| Брати, сестри | Juliette Paryd |
Ніна Гурфінкель (1900 р., Одеса, Російська імперія, нині Україна — 6 лютого 1984 року, Діжон, Франція) — французька письменниця, доктор літературних наук[2].
Біографія[ред. | ред. код]
Ніна Гурфінкель народилася в 1900 році в єврейській родині лікаря в Одесі.[3]. Під час революції 1917 року Ніна була студенткою Петроградського університету.
У 1925 році Ніна виїхала до Франції. Завдяки своїй багатомовності вона працювала секретарем, перекладачем. Була пов'язана з кількома паризькими єврейськими журналами. Є частиною Паризького відділення Всесвітнього єврейського конгресу, де вона протистоїть Альберту Коену, який є його лідером. Наприкінці 1930-х років жінка працювала в міжнародній прес-службі, що спеціалізувалася на документації про нацизм.
Коли Париж був окупований нацистською Німеччиною, Ніна Гурфінкель вирішила виїхати в Муасак, де вона жила в колонії іноземців. Потім вона поїхала до Тулузи і стала головою Комітету допомоги біженцям, Комітету допомоги єврейському населенню, фінансованого Сполученими Штатами. У 1941 році вона співпрацювала з доктором Джозефом Вайлем та абатом Гласбергом, росіянином єврейського походження, який став священиком.
За підрахунками Ніни Гурфінкель, через центри ДКА пройшло близько тисячі євреїв. З літа 1942 року становище євреїв у вільній зоні змінилося. Ніна Гурфінкель відкриває штаб-квартиру Комітету в Ліоні. Як єврейка, вона також повинна піти в підпілля. Під ім'ям Каміль-Мадлен Габель вона продовжувала отримувати кошти на допомогу. Ніна Гурфінкель продовжує працювати.
Після війни[ред. | ред. код]
Після війни разом із отцем Гласбергом та колишньою командою DCA Ніна Гурфінкель створила Центр соціальної орієнтації іноземців, який приймає біженців без громадянства. Центр піклується, зокрема, про літніх біженців, для яких у 1950-х роках було відкрито комфортні будинки престарілих. Ніна Гуркінкель працювала в центрі до 1967 року. Вона також відновила свою літературну діяльність. Продовжує працювати перекладачем і публікує дослідження з російського театру та літератури.
Спогади[ред. | ред. код]
Спогади про Ніну Гурфінкель з'явилися в 1953 році у виданні Editions du Seuil. «Народження світу» розповідає про її життя в Росії до 1925 року, про життя у Франції з 1925 по 1945 рік. Вона присвячує себе безкомпромісному аналізу благодійності «під час війни. У південній зоні моральну та практичну підтримку інтернованим надавали благодійні організації, французькі чи міжнародні, єврейські чи неєврейські. Вони забезпечували депортованих їжею, одягом, влаштовували казарми, допомагали в адміністративних процедурах звільнення чи еміграції. Намагалися знайти довідки про звільнення, що призводило до депортації інших євреїв і часто лише затримувало їх депортацію на кілька конвоїв. Проте майже всіх вдалося врятувати. Вона також вказує на трагічні помилки Генерального союзу ізраїльтян Франції.
Її єврейська ідентичність[ред. | ред. код]
Письменниця пояснює основу своєї єврейської ідентичності, хоч не була вихована в іудаїзмі. Вона пояснює, що, як і багато асимільованих євреїв, вона хотіла лише „розчинятися в неєврейському світі“.
Сім'я[ред. | ред. код]
Вона є сестрою Джульєтти Пері, яка є дружиною Ісаака Пугача. Ніна Гурфінкель померла в Діжоні в 1984 році, в будинку престарілих.
Твори[ред. | ред. код]
- Сучасний російський театр, видання Альберта, 1930.
- Толстой без толстості, Сеуїл, 1946.
- Борюся зі своїм часом, т. 1, Народження світу; т. 2, Інша батьківщина, Сеуль, 1953.
- Костянтин Станіславський, „Ковчег“, Театр і дні», 1955.
- Станіславський і постановка « Одруження Фігаро», в Arras Interviews, CNRS, 1956.
- Драматург Микола Гоголь, L'Arche, 1956.
- Горький сам по собі, Поріг, 1961.
- Антон Чехов, Сегерс, 1966.
- Горький, Порог, 1977.
- Достоєвський, наш сучасник, Кальман-Леві, 1994