Гоголь Микола Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Васильович Гоголь
Микола Васильович Яновський
«Портрет письменника Миколи Васильовича Гоголя» початок 1840-х. Федір Моллер
«Портрет письменника Миколи Васильовича Гоголя»
початок 1840-х. Федір Моллер
Псевдоніми, криптоніми Пасічник Рудий Панько; Рудий Панько; В. Алов; П. Глечик; Н. Г.; ОООО; Г. Янов; N. N.
Дата народження 20 березня (1 квітня) 1809(1809-04-01)
Місце народження Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії, Російська імперія (нині Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області, Україна)
Дата смерті 21 лютого (4 березня) 1852(1852-03-04) (42 роки)
Місце смерті Москва, Російська імперія
Національність українець
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів російська
Рід діяльності письменник, драматург, прозаїк
Автограф Автограф — Гоголь Микола Васильович

Мико́ла Васи́льович Го́голь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року — Го́голь-Яно́вський; * 20 березня (1 квітня) 1809(18090401) року, Сорочинці, Полтавська губернія — 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист українського походження, визнаний класик російської літератури[1][2]. За визначенням французького публіциста Ежена Вогюе, з гоголевської «Шинелі» вийшла вся російська література.

Біографія

Родина

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая[3]. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був у кінці XVII століття гетьманом Правобережної Україні. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхетство, і ще дід Гоголя, Панас Дем'янович Гоголь-Яновський (17381805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом» (українцем).

Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». (За іншою версією вони були Яновським, оскільки жили в місцевості Янові). Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем'янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (17771825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п'єси для домашнього театру українською мовою[4], визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.

Марія Іванівна Гоголь-Яновська (нар.Косяровська), мати письменника

Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791–1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім'ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський[5]. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.

22 березня (3 квітня) 1809 у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.

Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів'їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:

«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».

Освіта і студентські роки

У 18181819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.

У 18211828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:

«… Я бачив цю п'єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».

А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:

«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.

У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з'явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.

Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:

«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага»

У Петербурзі

Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.

1829-го він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».

Того ж року в журналі «Отечественные записки» з'явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені грунтовними знання усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача[Джерело?].

Пам'ятник Миколі Гоголю у Яготині

Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:

«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»

У липні 1833 Гоголь вмовляв Максимовича:

«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки там ми назбираємо всякої всячини»[6].

А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:

«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов'ян»[6].

У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).

1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю:

«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».

З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов'язаний з драматургією.

«
«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв'язаний заєць…»

Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.[7]"

Оригінальний текст (рос.)

«Смѣхъ—великое дѣло: онъ не отнимаетъ ни жизни, ни имѣнія, но предъ нимъ виновный—какъ связанный заяцъ…»
Эти замѣчанія Гоголя написаны черезъ два года послѣ "Ревизора", но они такъ ярко отражаютъ то, чего хотѣлъ достигнуть Гоголь своей драмой: его искусство просилось на сцену, тамъ должно было оно расцвѣсть. Но "Женитьба" его это именно его особый, почти безъидейный, сожалѣющій и отнюдь не бичующій юморъ.»

 »

Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).

«
«Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму «Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.[8]»
Оригінальний текст (рос.)

«Даже въ "Ревизорѣ", который такъ обидѣл публику на первомъ представленіи, потому что она узнала въ немъ самое себя, и тутъ Гоголь не может быть въ сущности названъ бичующимъ. <…> Благонамѣренность замысла "Ревизора" отлично оцѣнилъ Николай I, покровительствовавшій этой комедіи»

 »
«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства» перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I. Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:

«Ну й п'єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»[9]»

За кордоном

Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому проживав Гоголь

Невдовзі після прем'єри п'єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

В Італії пише перший том поеми-романа «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.

«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для контрасту — і Росію. Це співставлення глибоко зачепило національні почування російських патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров'ю при спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»»[10]
«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»[11]»[12]

Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним[13].

«
Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі» Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий закінчений автором 1845-го (хоча з'явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю), розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства, мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке враження. [14]
Оригінальний текст (рос.)

Художественный реализмъ Пушкина находитъ себѣ дальнѣйшее развитіе въ "натуральной школѣ" Гоголя. Въ его "Мертвыхъ душахъ", первый томъ которыхъ вышелъ въ 1842 г., а второй законченъ авторомъ в 1845 г., (хотя появился въ печати лишь въ 1855 г., и при томъ въ неполномъ видѣ), развернулось во всей своей непосредственной геніальности художественное дарованіе великаго бытописателя. <…> Независимо отъ того, хотѣлъ или не хотѣлъ авторъ, его "Мертвыя души" явились величайшей сатирой на дореформенную русскую жизнь, достигшую предѣлов пошлости, мизерности, экономическаго и духовнаго обнищанія. Даже II томъ "Мертвыхъ душ" поддерживаетъ это впечатлѣніе.»

 »

Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії.

Повернення в Росію

1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер.

Смерть

Церква Симеона Стовпника на Поварській, яку Гоголь в останні роки життя відвідував

З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна».[15]. Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але отримав відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання[16]. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх[17] (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»[17]).

Смерть Хом'якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.

Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір'я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в'язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті.

20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам'ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер[18].

Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника[15].

Про Миколу Гоголя

Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович:

Гоголь «по-своему—живо и болѣзненно — чувствовалъ тяготу существованія при данныхъ порядкахъ, отношеніяхъ, нравахъ, и, можно сказать даже, ему, по особенностям его душевной организаціи, было тошнѣе жить среди господствовавшей умственной тьмы и нравственной слѣпоты, чѣмъ многимъ и многимъ, в том числе и кое-кому изъ тѣхъ, которые принадлежали къ передовымъ и просвѣщеннѣйшимъ людямъ эпохи».

Твори

Dead Souls (novel) Nikolai Gogol 1842 title page.jpg

Повісті (1835–1842 рр.) :

Вплив на сучасну культуру

Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількома композиторами при створенні опер та балетів. Крім цього, Гоголь був персонажем кількох фільмів та інших художніх творів.

1910 року у Російській імперії був випущений фільм «Жизнь и смерть А. С. Пушкина» (виробництво Московського відділку французького Товариства «Гомон»), де, серед іншого, О. Пушкін читає свої твори Гоголю.
За мотивами повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» 1961 року кіностудія «Мосфільм» випустила кольоровий фільм.
1967 року на кіностудії «Мосфільм» режисером Олександром Птушко був знятий фільм «Вій» за одноіменним твором Гоголя.
1972 року кіностудія ім. Олександра Довженка за сценарієм Івана Драча, створеним за мотивами ранніх творів М. Гоголя, випустила фільм російською мовою «Пропавшая грамота».
1977 року на тій же кіностудії «Мосфільм» Леонідом Гайдаєм був створений фільм «Інкогніто з Петербурга», за п'єсою М. Гоголя «Ревізор», а 1996 року був екранізований спектакль Московського театру сатири під цією ж назвою.
2003 року був екранізований балет у постановці Ігоря Моісєєва «Ночь на Лысой горе» за мотивами творів Миколи Гоголя.
Компанія Step Creative Group випустила два квести: «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2005) і «Вечір напередодні Івана Купала» (2006).
Першою грою за повістю Гоголя стала «Вій: Історія, розказана заново» (2004)[19].
2009 року в Україні режисерами Петром Пінчуком та Євгенієм Березяком створений фільм «Дума про Тараса Бульбу». У той же час у Москві режисером Володимиром Бортком поставлений фільм «Тарас Бульба», з очевидним пропагандистським відтінком.
Мотиви гоголівських творів та їх персонажі використані у фільмі режисера Костянтина Худякова «Марево», завершеному у 2010 році.

В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, названий на честь письменника.

Прізвище письменника відбилося в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген Гудзь, є вихідцем з України.

Зображення Гоголя та героїв його творів можна зустріти на поштових марках і монетах.

Монети Національного банку України, присвячені особі і творчості М.В. Гоголя
«Сорочинський ярмарок» срібна монета, 27.02.2009 срібна монета, 10.08.2009
Сорочинський ярмарок (аверс)
Сорочинський ярмарок (аверс)
Микола Гоголь (аверс)
За твором М.В.Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (аверс)
Сорочинський ярмарок (реверс)
Сорочинський ярмарок (реверс)
Микола Гоголь (реверс)
За твором М.В.Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (реверс)


На честь письменника названо астероїд 2361 Гоголь[20].

Родовід Гоголя

Gogol Ukraine.jpg

Походив із старовинного українського козацького роду Гоголів. Прямий нащадок наказного гетьмана Правобережної України Остапа Гоголя, Гетьманів Війська Запорізького Михайла та Петра Дорошенків, Івана Скоропадського, генерального хорунжого Юхима Лизогуба.

  • 1. Остап Гоголь (?-1679)
  • 2. Яків (Прокіп)
  • 3. Іван (Ян) Якович
  • 4. Федір Якович
  • 5. Дем'ян Іванович Яновський
  • 6. Петро Федорович
  • 7. Кирило Дем'янович
  • 8. Опанас Дем'янович Гоголь-Яновський (1738(9)-1798)
  • 9. Тетяна Семенівна Лизогуб (1760–1826)
  • 10. Іван Петрович (1740?- ?)
  • 11. Агафія Петрівна Мазуренко
  • 12. Іван Матвійович Косяровський
  • 13. Марія Шостак
  • 14. Меркурій Кирилович
  • 15. Сава Кирилович
  • 16. Василь Опанасович Гоголь — батько (1777–1825)
  • 17. Марія Іванівна Косяровська — мати (1791(92)-1868)
  • 18. Микола Іванович (1781 або 1785- ?)
  • 19. Марія Федорівна
  • 20. Василь Іванович (1786–1832)
  • 21. Єлизавета Бачманова
  • 22. Ілля Іванович (1792-?)
  • 23. Марія Іванівна (1777-?)
  • 24. Єфросинія Іванівна (1789-?)
  • 25. Микола Васильович Гоголь (1809–1852)
  • 26. Іван (1810–1820)
  • 27. Марія (1811–1844)
  • 28. Дмитро (1812–1813)
  • 29. Ганна (1817–1820)
  • 30. Андрій (ок. 1818–1819)
  • 31. Ганна (1821–1893)
  • 32. Єлизавета (1823–1866)
  • 33. Тетяна (1824–1825)
  • 34. Ольга (1825–1907)

Див. також

Примітки

  1. Шаблон:ВТЭСБЕ
  2. Гл. редактор Г. П. Шалаева Кто есть кто в мире. — Москва: Филологическое общество "СЛОВО": ОЛМА-ПРЕСС Образование. — С. 361. — ISBN 5-8123-0088-7.
    Энциклопедия Кольера. Открытое общество. 2000.
    Биографический словарь. 2000.
    Большая биографическая энциклопедия. 2009.
    Биографический словарь. 2000.
  3. В. В. Вересаев, «Гоголь в жизни». Том 1. «Выпись из Метрической книги Спасо-Преображенской церкви местечка Сорочинец, Миргородского уезда, 1809 год», № 25: «Месяца марта 20 числа у помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещён. Молитвовал и крестил священно-наместник Иоанн Беловольский. Восприемником был господин полковник Михаил Трахимовский». Русская старина, 1888, ноябрь, с. 392.
  4. Василий Афанасьевич Гоголь — Пьеса «Простак»
  5. Євген Сверстюк Микола Гоголь — містик // Наша віра,.
  6. а б Гусев В. Туда! Туда! В Киев! В древний, прекрасный Киев! // День. — 1999. — 2 квітня.
  7. Аничков Е. В. Очерк Пушкинскаго періода.— В. кн.: Исторія России въ XIX вѣкѣ. Томъ № 2. Глава XII.— С.-Петерьургъ: Т-во «Бр. А. и И. Гранатъ и КО».— 340 с.
  8. Аничков Е. В. Очерк Пушкинскаго періода.— В. кн.: Исторія России въ XIX вѣкѣ. Томъ № 2. Глава XII.— С.-Петерьургъ: Т-во "Бр. А. и И. Гранатъ и Ко".— 340 с.
  9. Голубенко Петро. Між двох стихій.— В кн.: Голубенко Петро. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— К.: Дніпро, 1993.— С. 292.
  10. Голубенко Петро. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Київ: Дніпро, 1993.— С. 259.
  11. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений : в 13 т. — М.: Изд-во Академии наук СССР, 1953–1959. Т. VII.— С.432.
  12. Голубенко Петро. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— К.: Видавництво Дніпро, 1993.- 447 с.»
  13. Гоголь, Николай васильевич.— Ст.в: Малая Советская Энциклопедия. Том второй. Ванини—Дротик. М.:Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— С. 537–540.
  14. Аничков Е. В. Очерк Пушкинскаго періода.— В. кн.: Исторія России въ XIX вѣкѣ. Томъ № 2. Глава XII.— С.-Петерьургъ: Т-во "Бр. А. и И. Гранатъ и Ко".— 340 с.
  15. а б В. В. Вересаев, «Гоголь в жизни». Том 2.
  16. Воропаев В. А., «Последние дни Гоголя как духовная и научная проблема»
  17. а б В. М. ГуминскийГоголь// Православная энциклопедия. Том XI. — М : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2006 .— С. 652-666. — 752 с. — 39000 экз. — ISBN 5-89572-017-Х
  18. А. Т. Тарасенков. Последние дни жизни Н. В. Гоголя.
  19. gamevision.ru.
  20. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
  21. Український вимір. Збірник матеріалів міжнародної науово-практичної конференції

Література

  • Голубенко Петро. Між двох стихій.— В кн.: Голубенко Петро. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— К.: Дніпро, 1993.— 447 с. ISBN 5-308-01588-0
  • Сурай Ю.І. Микола Гоголь в історії української культури (до 150-річчя з дня смерті) // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. — Одеса, 2002. — Вип. 12. — С. 516—520.
  • Любко Дереш про Миколу Гоголя, Марка Твена, Ніколу Теслу, Альберта Ейнштейна, Стівена Кінґа / Л. Дереш. — Київ : Грані-Т, 2007. — 71 c. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-084-4

Посилання