Сердюк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гетьманське військо на марші. Ймовірно піхотинці-сердюки (Фрагмент картини невідомого польського художника кінця 17 століття.)
Петро Дорошенко — засновник постійних сердюцьких полків у козацькому війську.

Сердю́ки (серденята, сердюцькі (охочепіхотні) полки) — вояки найманих піхотних частин, що утримувалися гетьманами Війська Запорозького з другої половини 17 — першої половини 18 століття. Складали гвардію гетьмана. Сердюків набирали переважно з українського населення, козаків Гетьманщини і Запоріжжя, які наймалися за утримання і платню від гетьманського уряду. Середній сердюцький полк нараховував 400—500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію. Указом російського царя від 14 липня 1726 сердюцькі полки ліквідовано.

Назва[ред.ред. код]

Перші згадки про сердюків відносяться до 1665 року[1]. На думку історика Миколи Крикуна цих вояків початково називали «серденятами» від імені «Сердневого полку», що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку[2]. Сердюки або серденята були професійними військовими заробітчанами («охотниками») з південної Київщини та Східного Поділля. Не маючи постійного місця проживання, вони мандрували Правобережжям, наймаючись до козацького або польського війська[3]. Поступово вони перетворилися на українську військову формацію. На 1671 рік при Дорошенкові нараховувалося 5 сердюцьких полків, в той час як на боці Речі Посполитої воювало всього 500 сердюків[3].

Походження терміну «сердюк» неясне. В романтичній «Історії русів» його етимологію виводили від суворої і сердитої вдачі сердюків[4]. На думку Миколи Костомарова, цей термін походив від назви роду війська в османській армії — «серденгесті» (безпощадні)[5]. За версією Олексія Сокирко, семантика слова «сердюк» могла походити від султанських найманців-ополченців «гьонюлю» (тур. gönülü, «волонтерів, що воюють з серцем, охотою»)[6]. На українське Лівобережжя слово «сердюк» потрапило маючи негативний зміст і позначало немісцеву людину з правого берега Дніпра, дорошенківця, що заробляє військовим найманством[6].

Національний склад[ред.ред. код]

Основний масив сердюків, що служили на Лівобережній Україні, походив з українського етнічного середовища[7]. Цьому сприяв політичний статус Гетьманщини, відокремленої від західноєвропейських ринків найманства.

У 16601679 роках більшу частину сердюцьких формувань становили православні українці й білоруси Правобережжя, які в московських документах називалися спільно «литва»[8]. Також служили волохи і меншою мірою поляки[7]. Волоська традиція військового найманства в козацькому війську тягнулася від часів Хмельниччини. Волохи служили переважно в «компанійській» кінноті. Між 17051711 роками сердюцькі частини поповнювалися вихідцями з Білорусі, Польщі та Придунав'я[7]. Іноземці швидко асимілювалися, про що свідчать українські імена і прізвища їхніх нащадків[9].

В історіографії та народній пам'яті існувало ототожнення сердюків-найманців з чужинцями. Це явище мало соціально-психологічні, а не етнічні причини. Для козаків Лівобережжя сердюки були негідниками, що зводили військову справу до статусу ремесла, яке продається за гроші. Для простого населення сердюки були чужими захисниками інтересів панівних верств[7]. Таке негативне сприйняття найманців-піхотинців відбилося в «Історії русів» та працях російської історіографії.

Дивитись також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.79.
  2. Крикун М. Інстуркція Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь Яна Казимира на неї // Україна модерна. — 1999. — № 2-3. — С. 339 — 340.
  3. а б Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.80.
  4. История Русов или Малой России. — Москва, 1846
  5. Костомаров Н. И. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Костомаров Н. И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. — Санкт-Петербург, 1905. — Кн.6. — Т.16. — С.261.
  6. а б Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.81—82.
  7. а б в г Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.139.
  8. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.135.
  9. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006. — С.137.

Література[ред.ред. код]

  • Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 — 1726 рр. — Київ: Темпора, 2006.
  • Українське козацтво. Мала енциклопедія. - Київ: Генеза, 2002. С. 442.