Козаки

Козак Мамай — ідеальний козак в руському фольклорі, персоніфікація українців.

Коза́к  (рус. козакъ, пол. kozak, рос. казак) — вільна озброєна людина, представник військового стану, воїн-найманець. Член самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козака була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, оросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії, що спалахнула після більшовицького перевороту 1917 року, в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни.

З 1991 року, після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. В державній символіці Україні активно використовуються козацькі атрибути та діячі козацької історії.

Етимологія

Запорожці пишуть листа турецькому султану.

Сучасні гіпотези

• Від половецького «Cosac» — «варта», «чота». Зустрічається в «Codex cumanicus».
• Від кримсько-татарського або тюркського «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «бурлака».
• Від тюркського «Cosac» і «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «вартовий», «розбійник», «найманець».

Старі гіпотези

• Від імені легендарного ватажка Козака.
• Від слова «коза» у зв'язку зі спритністю козаків або їхніми полюваннями на кіз.
• Від етноніму «хозари». Популярна гіпотеза в козацькій історіографії кінця 17 — початку 18 століття. Спростована Олександром Рігельманом.

Згадки

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і в додаток грецького збірника житій святих. На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої.

Найперша згадка про козаків в Західній Європі зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. Перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 рік, коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.

Походження

Чотарі над Дніпром.

Теорії

• Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).
• Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

Гіпотези

• Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.
• Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Запорозькі козаки

Козаки в Речі Посполитій

• Панцирні бояри / Панцирні козаки
• Городові козаки
• Реєстрові козаки

Військо Запорозьке

Козацька рада

Сутичка з басурманами.

Бій козаків зі ляхами.

Битва козаків з москалями.

Військо Запорозьке (1649—1657)

Запорозьке козацьке військо сформувалося в середині 16 століття в середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі та міщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським князем Дмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1553 року.

1572 року невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 1617—1637 роках становила близько 6 тисяч. Центром війська розташовувався в Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». Їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразком шляхетського самоврядування.

З другої половини 16 до середини 17 століття Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, у Лівонській війні 1558—1583 років, польсько-московській війні 1605-1618 років, Хотинській війні 1620—1621 років, Смоленській війні 1632—1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдавію, Московію, Крим, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618—1648 років. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591—1593 років, повстання Наливайка 1594 — 1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1637 року.

У 1648—1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Осмаської імперії у 1672—1676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом з гетьманом Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року було зруйнувано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських козаків і вільних селян. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування  — до 1-ї половини 19 століття.

Кубанські

Бій з черкесами

Прапор Кубанської Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців, синій — лінійців, а зелений — черекесів.

Кубанське козацьке військо було утворене 1860 року шляхом перейменування Чорноморського козацького війська і створення Кубанської області. Каркас війська складали українці-чорноморці. До їхнього складу були включені частини російського лінійного козацтва, а 1864 — українські азовські козаки. Кубанці грали провідну роль у Кавказькій війні, брали участь у винищені черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. На час формування Кубанського військо воно нараховувало 200 тисяч козаків.

В мирний час кубанці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війнах як нерегулярні частини. Кубанські козаки відзначилися у Хівінському поході 1873 року до Середньої Азії, російсько-турецькій війні 1877—1878 років в Болгарії, російсько-японський війні 1904—1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 1914—1917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення на Кубані складала 1,3 млн осіб.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, кубанські козаки створили свій крайовий уряд — Кубанську Раду на чолі з Миколою Рябоволом. 28 січня 1918 року вона проголосила утворення на території Кубанської області самостійної Кубанської Народної Республіки зі столицею в Катеринодарі. З квітня кубанське керівництво розпочало переговори з Українською Державою про об'єднання на правах федерації. 1919 році російська вбили Рябовола і за рік ліквідували Кубанську республіку. Удар по кубанцях спричинив поразку білого руху в європейській частині Росії.

1920 року, після встановлення на Кубані більшовицької влади, Кубанське козацьке військо було скасовано. 1932—1933 року комуністи виморили козацьке населення голодом. Зі спалахом німецько-радянської війни 1941—1945 років уцілілі козаки виступили на боці Німеччини й увійшли до складу козацького корпусу. На період війни радянська влада сформувала так звані червоні козацькі частини з некозацького населення, які були розпущені 1946 року.

Донські козаки

Військо Донське

Підкорення Сибіру Єрмаком.

Донський отаман Єфремов.

Прапор Донської Республіки. Синій колір символізує козаків, жовтий — калмиків, червоний — росіян.

Донське козацтво сформувалося в другій половині 16 століття в нижній течії Дону, на незайманій території між Кримським ханством і Московією. Основу війська складали русини, московити, кримські і ногайські татари, що належали до різних соціальних верст. 1570 року козаки прийняли протекторат московського царя Івана Грозного і стали називатися Донським військом. Їхнім центром стала станиця Роздорська, а з 1644 року — місто Старочеркаськ. Залежність донців від Москви була формальною. З одного боку вони брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року, що було приєднано до Московії, і сприяли московській експансії в Азію. Проте під час московсько-польської війни 1605—1618 років козаки підтримували самозванців на московський престол і брали участь в антиурядовому повстанні Болотнікова 1606—1607 років. Разом із запорожцями донці ходили у самовільні походи на Крим, Московію, Персію, здійснювали грабіжницькі походи в акваторії Каспійського і Чорного морів. 1637 року козаки разом захопили османську фортецю Азов, яку утримували 5 років. У 1648—1657 роках частина донців підтримувала запорожців у боротьбі проти Речі Посполитої.

У 1670—1671 роках донські козаки під проводом Степана Разіна підняли на півдні Московії велике повстання, що було придушене царськими військами. В результаті поразки, Москва обмежила автономію донців, реорганізувавши їх у Донське козацьке військо. Воно брало участь у Азовських походах Петра І та Північній війні 1700—1721 років. Проте подальший наступ московитів на козацьке самоврядування спричинило нове козацьке повстання 1707—1709 років під проводом отамана Кіндрата Булавіна, що розвинулося в донсько-московську війну. Московія, перетворена на Російську імперію, жорстко придушила виступ, зменшила володіння Донського війська й скасувала його автономію. 1716 року відносини з козаками стали проводитися не через Посольський приказ, як з усіма державами, а Урядовий сенат. 1721 військо перейшло у відомство Військової колегії, перетворившись на підрозділ царської армії, що очолювався наказними, а не виборними отаманами. Воно брало участь у персидському поході 1722—1723 років, Семерічній війні 1756—1763 років проти Пруссії, російсько-турецьких війнах 1735—1739 і 1768—1774 років, придушенні козацького повстання під проводом Омеляна Пугачова. 1786 року на території донців була утворена російська адміністративна одиниця — земля війська Донського, перетворена 1870 року на область війська Донського.

Забайкальські

Гетьман Української Держави Павло Петрович Скоропадський був осавулом забайкальців під час російсько-японської війни.

Забайкальське козацьке військо було утворене 1851 року наказом імператора Миколи I на території Забайкальської області, у Східному Сибіру, на кордоні з Маньчжурією та Монголією. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. До складу війська входили українці, росіяни, евенки та буряти. В мирний час забайкальці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війні як нерегулярне військо. Зокрема, Забайкальські козаки відзначилися в придушенні повстання боксерів 1899—1901 років у Цінській Імперії, в російсько-японський війні 1904—1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 1914—1917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення складала 265 тисяч осіб, з яких 14,5 тисяч перебували на військовій службі. Під час Громадянської війни в Росії козаки підтримували анбільшовицькі сили. 1920 року радянська влада ліквідувала Забайкальське козацьке військо. Частина козаків емігрувала до Маньчжурії, де протягом 1933—1945 років користувалися підтримкою Маньчжурської держави та Японії.

Амурські

Амурське козацьке військо було утворено в 1858 року на території Амурської області, на кордоні з Маньчжурією. Його головний осередок розташовувався у місті Благовіщенськ. Основу війська складали забайкальські козаки, що заселили територію області у 1850-х роках. Особовий склад частково поповнювався українцями і росіянами з Донського, Кубанського і Сибірського козацьких військ. В мирний час амурці охороняли державний кордон по річках Амур та Уссурі. За час свого існування козацьке військо взяло участь у придушенні повстання боксерів 1899—1901 років, в російсько-японський та Перший світовій війнах. Станом на 1916 рік козацьке населення області становило 49,2 тисяч осіб, з яких 3,6 перебувало на військовій службі. В роки громадянської війни в Росії амурці підтримували антибільшовицькі сили, за що були розпущені радянською владою у 1918 році. 1924 року частина козаків підняли Зазейське повстання, що було придушене більшовиками. Залишки війська емігрували до Маньчжурії.

В культурі

Література

Сучасні «козаки». 1990 р. 500-ліття Запорозького козацтва

До теми козацтва зверталося багато українських письменників. Вперше цю тематику узагальнив С. Костюк на 1-й республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній історичній науці та музейній прак­тиці», присвяченій 500-річчю запорізького козацтва (За­поріжжя, о. Хортиця, 1990).

• Повісті та оповідання
• В. Будзиновський — «Осаул Підкови» (1920), «Приго­ди запорізьких скитальців» (1927), «Козак Шу­ба» (1937) та ін.
• А. Лотоцький — «Триліси» (1910), оповідання «Три побра­тими» (1934), «Козак Байда» (1936) та ін.,
• П. Сорока — «На ясні зорі Запо­рожжя» (2000), «Душа при свічці: Діаруш Фе­дора Жука» (2002) П. Сороки та ін.
• Неперевершеним описувач періоду гетьманства Івана Мазепи — Богдан Лепкий у циклі з 5-ти повістей: «Мотря» (в 2 ч.), «Не вбивай» (усі — 1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (в 2 ч., 1928-29), «З-під Полтави до Бендер» (видані у США 1955; закінчення дописав Левко Лепкий). Окрім того, його перу належать твори «Сотниківна: Історична картина з часів Івана Виговського» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934), повість «Крутіж» (1941),

• 1835 — «Тарас Бульба» (Микола Гоголь)
• 1846 — «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
• 1888 — «Вогнем і мечем» (Генрик Сенкевич)
• 1940 — «Тихий Дон» (Михайло Шолохов, Росія)
• Т. Микитин; - «На чорному морі, на білому камені» (1986).
• Адріан Кащенко — Зруйноване гніздо

Про козацтво писали Осип Маковей (повість «Ярошенко» (1905), А. Чайковський у (повісті «Козацька помста» (1910), «За сестрою» (1914), «Сагайдачний» (1908­-32) та інші автори.

• Драматичні твори

У дра­матургії козацтву присвячено:

• трагедія Осипа Барвінського «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887),
• п'єса Б. Мельничука «Козацькі вітрила» (1995) та його інсценізації за твором Богдана Лепкого «Мазепа, гетьман український: Сповідь пе­ред людьми і часом» (1991), «Сотниківна» (1992; всі поставлені)
• історична п'єса Л. Крупи «Ой, Морозе, Морозенку» (1990),
• Л.Костенко; - історичний роман у віршах - «Маруся Чурай»,
• Т. Шевченко; - «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія»,

• «Дума про козака Голоту»,
• I. Котляревский; - «Енеїда».

До козацької темати­ки зверталися письменники укр. діаспори, зок­рема Р. Завадович, К. Куцюк-Кочинський, О. Неприцький-Грановський, а також представники інших національностей, серед яких Юліуш Словацький у поемах «Мазепа», «Срібний сон Саломеї», вір­шах «Українська дума», «Пісня козацької дівчи­ни» та ін.

Кіно

• 1972 — Пропала грамота (Україна)
• 1999 — Вогнем і мечем (Польща)
• 2009 — Тарас Бульба (фільм) (Росія)

Похідні назви

Селище міського типу:

• Козацьке, Херсонська область, Бериславський район

Села:

• Козак, Житомирська область, Коростишівський район
• Козак, Рівненська область, Корецький район
• Козацьке, Донецька область, Новоазовський район
• Козацьке, Одеська область, Балтський район
• Козацьке, Одеська область, Білгород-Дністровський район
• Козацьке, Сумська область, Конотопський район
• Козацьке, Черкаська область, Звенигородський район
• Козацьке, Чернігівська область, Бобровицький район
• Козачка, Харківська область, Зміївський район.
• Козачки, Тернопільська область, Лановецький район
• Козачки, Хмельницька область, Летичівський район

Селище:

• Козацьке, Вінницька область, Піщанський район

Джерела

Кирилицею

• Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. Санкт-Петербург, 1863—1892, в 15 т. (укр.), (рос.)
• Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. — К.: Наук. думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук. ін-т, 1990. (укр.)
• Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.; Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. (укр.)
• Ковальский H. П. Источниковедение истории Украины (XVI — первая половина XVII века). Часть 1. Анализ советских археографических публикаций документальных источников.— Днепропетровск, 1977. (рос.)
• Ковальский H. П. Источниковедение и археография истории Украины XVI — первой половины XVII вв. Часть 2. Анализ дореволюционных отечественных публикаций источников.— Днепропетровск, 1978. (рос.)
• Ковальский H. П. Источниковедение истории Украины XVI — первой половины XVII века.— Часть 3. Характеристика публикаций источников на иностранных языках.— Днепропетровск, 1978. (рос.)
• Мицик Ю. А. Джерела для вивчення історії антифеодальної та визвольної боротьби українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у фондах архівів ПНР // Архіви України, 1986.— № 5.— С. 55—61. (укр.)
• Мицик Ю. А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.— Дніпропетровськ, 1996. (укр.)
• Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во «Знання» України, 1992. (укр.)
• Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. (укр.)
• Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах.— Москва, 1847. (рос.)
• Козацтво як суб’єкт національного державотворчого процесу: порівняльний аналіз України і Російської Федерації

Латинкою

• (фр.)Description d'Ukranie, qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne. Contenues depuis les confins de la Moscovie, insques aux limites de la Transilvanie. Ensemble leurs moeurs, façons de viures, et de faire la Guerre. Par le Sieur de Beauplan. — A Rouen, Chez Jacques Cailloue, 1660.
• (пол.) Kronika Polska Marcina Bielskiego.— Sanok, 1856.— T. 2.— S. 882.
• (пол.)Kronika Sarmaciej Europejskiej... przez Alexandra Gwagnina z Werony. — Krakaw, 1611.

Література

• (нім.) Die Geschichte der Kosaken: wilder Osten 1500-1700 / Klaus J. Gröper. Bertelsmann, 1976.
• (нім.) Führer und Geführte bei den Zaporogser Kosaken : Struktur und Geschichte kosakischer Verbände im polnisch-litauischen Grenzland (1550-1648) / Carsten kumke. O. Harrassowitz, 1993.
• (англ.) Cossack rebellions : social turmoil in the sixteenth-century Ukraine / Linda Gordon. State University of New York Press, 1983.
• (англ.) The Cossacks of the Ukraine / New York: AMS Press, 1985.
• (англ.) Cossacks in the German army, 1941-1945 / Samuel J. Newland. London, England; Portland, Or.: F. Cass, 1991.
• (англ.) The Cossacks : an illustrated history / John Ure. Overlook, 2002
• (англ.) The Cossacks / Shane O'Rourke. Manchester University Press, 2007.
• (фр.) Les Cosaques de l'Ukraine : rôle historique, représentations littéraires et artistiques : actes du 5e colloque international franco-ukrainien / textes réunis et présentés par Michel Cadot et Émile Kruba. Presses de la Sorbonne nouvelle, 1995.
• (рос.) Донские казаки в прошлом и настоящем / под общ. редакцией Ю.Г. Волкова. Изд-во Ростовского университета, 1998.
• (рос.) История казачества Азиатской России : в 3 т. / В.В. Алексеев ; Н.А. Миненко. - Екатеринбург, 1995.
• (рос.) Таирова-Яковлева Т. Мазепа. - Москва: Молодая гвардия, 2007.
• (укр.) Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.
• (укр.) Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 4-10. – К., 1993-1999
• (укр.) Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О.Щербака. — К.: Либідь, 1994.
• (укр.) Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.— К., 2000.
• (укр.) Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1.-3. – К., 1990-1993
• (яп.) コサック / 阿部重雄著; 新装. 教育社, 1986.
• (яп.) 『ポーランド・ウクライナ・バルト史 』/ 伊東孝之,井内敏夫,中井和夫. 山川出版社, 1998.12. (新版世界各国史 ; 20)

Посилання

• (укр.) Козацтво XV-XXI ст.
• (укр.) Енциклопедія українського козацтва
• (укр.) Кащенко А. Оповідання про славне Війско Запорозьке низове
• (рос.) Історія козацтва Росії