Хмельниччина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Національно-визвольна війна 1648-1657 рр.
Польсько-козацькі війни
Bohun vs Czernecki battle.jpg
Бій Івана Богуна зі Стефаном Чарнецьким
(Микола Самокиш, 1931)
Дата: 16481657
Місце: Україна, Білорусь, Молдова, Румунія, Польща
Результат: постання держави Війська Запорозького, послаблення Речі Посполитої, посилення Московського царства.
Сторони
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow (Alex K).svg
Командувачі
Khmelnytskyi Chernihiv.jpg
Bacciarelli - Jan Kazimierz.jpeg

Хмельниччина (Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу[1], Визвольна війна[2][3], Повстання Хмельницького[4]) — назва історичного періоду 16481657 років та повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Цей період розглядається у якості першої фази Української національної революції 17 ст.

Передумови, причини та привід[ред.ред. код]

Після придушення козацько-селянських повстань (кін. XVI — перша пол. XVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися невирішеними.

Національно-визвольна боротьба українців проти польського панування була обумовлена об'єктивними передумовами і причинами, які мали соціально-економічний, релігійний та національний характер[5][6][7].

Передумови:

  • Формування української ранньоновітньої нації, яка у межах Речі Посполитої фактично не мала шансів на повноцінний розвиток.
  • Перетворення українського козацтва на провідну політичну силу, що виражала ідеї народу і внаслідок загострення протиріч між Україною і великодержавними амбіціями Польщі відігравала роль суспільного детонатора.
  • Поширення ідей боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини, які набули поширення на той час у Європі.

Причини:

  • Козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, змушували платити податки. За будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць, де їх катували. Більш того — багатьох з них перетворювали на кріпаків.
« ... вони (феодали) поводяться з нами не так, як годиться чинити з лицарськими людьми, гірше знущаються з нас, ніж зі своїх невільників і роблять нам усілякі кривди. Не тільки в майні своєму, а й самі собі ми не вільні.  »
З листа козаків до польського короля.
  • Посилюється гноблення селянства, яке дедалі більше ототожнюється з польським пануванням. Панщина на Наддніпрянщині досягла чотирьох днів на тиждень, у західних районах — шести. Крім панщини, селяни мусили виконувати й інші різноманітні натуральні та грошові повинності, а також працювати в маєтку феодала: стерегти панське майно, білити полотно, лагодити греблі, возити дрова тощо.
« ... селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям.  »
Ґійом де Боплан про Україну.

1646 року Б. Хмельницький на запрошення французів разом із І. Сірком та козаками брав участь у воєнних діях проти іспанських Габсбургів. Того ж року відбулася подія, що значною мірою вплинула на хід історичних подій. За відсутності господаря на Суботів здійснив напад чигиринський підстароста Д. Чаплинський, який, пограбувавши хутір, убив його наймолодшого сина та забрав жінку, з якою мав намір одружитися овдовілий Богдан. Варто зауважити: подібні випадки були звичним явищем з боку польської шляхти, тому Хмельницький спочатку намагався покарати підстаросту законними методами через короля, але всі прохання виявилися марними. Цей випадок остаточно переконав його в необхідності докорінних змін у державі.

Перебіг[ред.ред. код]

1648–1649. Зборівська угода[ред.ред. код]

Зустріч Хмельницького з Тугай-беєм.
Бій Кривоноса з Вишневецьким.
Тріумфальний в'їзд Хмельницького до Києва

21 січня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю, притягнуло запорожців на бік Богдана Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливим був договір, який Богдан Хмельницький уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримців мав допомогти козакам.

Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Хмельницького. Не сподіваючись поважніших труднощів, польські полководці — Великий гетьман М. Потоцький і польний гетьман коронний М.Калиновський— поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Близько 10 000 повстанців оточили польський 6 000 авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Хмельницький з кримцями розгромив головне польське військо, керівники якого потрапили в кримський полон.

Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Польське військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і євреями, чимало яких допомагали польській шляхті.

Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Хмельницького. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, князь Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем польських сил, не мав належного контакту з наступаючим польським військом. Певні своєї перемоги, польські полководці дозволили Хмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 вересня 1648, повстанці вщент розгромили польське військо. Військо Хмельницького, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів. Деякі козацькі відділи дійшли до етнічно польських і білоруських земель, де також вибухли антишляхетські й антипольські повстання. Ідучи назустріч проханням українських міщан, Хмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. На той час Хмельницький мав з собою виснажене 30-тисячне військо, яке потерпало від епідемії чуми, не мало вдосталь провіанту, не мало змоги вести війну при зимових морозах. Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Польщі, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. До того ж гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва.

Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян ІІ Казимир у квітні 1649 перейшов у наступ проти Хмельницького. Головне польське військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а литовське військо, яким командував гетьман Литви князь Януш Радзивілл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея Хмельницький 10 липня оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян II Казимир і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15 липня 1649, Хмельницький несподівано напав на короля і оточив його біля Зборова. Тим часом у червні й липні литовське військо майже дійшло до Києва, але козацько-селянські напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що Хмельницький остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням українських сил, відтягнув свої загони і змусив Хмельницького почати переговори з поляками. 18 серпня 1649 року Хмельницький уклав з польською делегацією під проводом Юзефа Оссолінського Зборівську угоду.

У Хмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти ". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди всіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі. У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати польскі війська та євреї. Тільки козаки та православна шляхта мали права займати державні посади[2]. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади. Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит та двоє єпископів мали увійти до складу сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму. ога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

1650–1651. Білоцерківська угода[ред.ред. код]

Атака ляхів під Берестечком

Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Польські дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Хмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Хмельнцький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне польське військо несподівано напало 20 лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Польська армія, у якій було близько 20 000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів Тридцятирічної війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10 липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Хмельницький зібрав 50 000 війська і 24 — 25 вересня вступив у тяжкий, але не вирішальний, бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, підсумком яких була укладена дуже невигідна для Хмельницького Білоцерківська угода 28 вересня 1651.

Невдовзі по підписанні договору польські військові частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.

1652–1654. Переяславська угода[ред.ред. код]

Переяславська Рада

Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Хмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 16511652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Хмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Хмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Хмельницького.

Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Хмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від початку повстання Хмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Хмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.

1654–1657. Союз зі шведами[ред.ред. код]

Карл Х на полі битви.
Смерть Хмельницького.

Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання — кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Хмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно — московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною.

Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військову підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що польське військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася.

Козацька держава[ред.ред. код]

Богдан Хмельницький на карті Козацької України. Окремі полки позначені булавами (18 століття).

Генеза козацької держави «козацького панства» була значно старша за Хмельниччину На думку деяких істориків (Івана Крип'якевич, Наталія Полонська-Василенко, Л. Окіншевич та ін.), українська козацька держава з'явилася ще в 16 ст. (Запорізька Січ). Вячеслав Липинський вважав, що Козаччина «ставала поволі в національно чужій Речі Посполитій державою в державі». Але то були тільки зародки козацької державності, яка в 17 ст. піднеслася до ідеї «Козацького Панства» на старих козацьких теренах Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової української колонізації на Лівобережнії (зокрема на півдні його), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Ця ідея виросла на традиціях старої укрансько-руської державності, що жили в Україні й за часів Литовсько-Руської Держави та поль. панування після Люблінської Унії 1569. Ці традиції були живі й у колах української православної шляхти та вищого духовенства (Києво-Могилянський гурток 16201630-их pp.; протестація православного духовенства на сеймі, 16201621). Від часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного ці традиції входять в ідеологічний арсенал Козаччини. Про це добре знали в Польщі і в Західній Европі, зокрема у Швеції й у Семигороді, і вважали, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему Річ Посполиту … якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора» (слова семигородського князя Бетлена 1628). Такий вождь і з'явився в особі Богдана Хмельницького.

Вже перші вістки про повстання Богдана Хмельницького та його союз з Туреччиною й Кримом, показали польському урядові, що це початок національно-визвольної революції. Про те, що козаки «absolutnie chca w Ukrainie dominowac'» і що Хмельницький «novus formatur… ducatus», писали й коронний гетьман Микола Потоцький (березень 1648), і знавець українських справ Адам Кисіль, воєвода брацлавський (травень 1648).

Концепції державного устрою[ред.ред. код]

В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двоєвладдя: митрополіта київського й гетьмана Війська Запорзського, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбургу (Пруссії). Але військові перемоги Хмельницького 16481649 і тріумфальний прийом гетьмана в Києві 1648, де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької … пресвітлого володаря й княжої Руси», були рішучою перемогою «козацького панства».

Під час переговорів з польським посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649) Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил в Україні, Поділлі і Волині … в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для польських послів стало ясно, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам». Виленський панегірик 16501651 на честь Хмельницького ствердив:

« «Когда король Казімір єсть в Польще Іоан, — в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».  »

Свідомість божественного походження своєї влади з'являється в Хмельницького ще раніше. В листі до московського воєводи 29 липня 1648 він титулує себе так: «Богдан Хмельницький, Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді повторюється в усіх офіційних козацьких документах того часу: «Божією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельницького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького» (лист глухівського сотника Сахна Вейчика до Севського воєводи князя Т. Щербатова 22 квітня 1651). У зверненнях чужинці Хмельницького титулували: «Illustrissimus Princeps» (або: «Dux»). Грецькі митрополити, що були в Україні 1650, поминали його під час служби Божої, як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Князем і монархом титулував Хмельницького турецький султан, «світлішим князем» («Illustrissimus dux») називали його інші чужоземні володарі.

Переяславська угода 1654 не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Богдан Хмельницький в листі до московського царя 17 лютого 1654: «Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з власним головою держави — гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковости та династичности його титулу та влади, з власним урядом, власним військом, власною зовнішньою політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя), власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов'язок доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церковно-культурним життям. Єдиною ознакою, скорше символом зверхности московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність московської залоги у Києві.

У руках Богдана Хмельницького залишилася вся повнота державної влади і щодо внутрішніх справ країни і щодо її зовнішньої політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» української держави, «зверхнілшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіційні українські документи, «нашей земли начальником і повелителем» (митрополіт Сильвестр Косів, 1654) «господарем усієї Руської землі» (сам Богдан Хмельницький, 1655), «dementia . divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium» (лист до господаря Валахії К. Шербана, 1657). «Як цар у своїй землі цар, так гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря Івана Виговського семигородському послові 1657). Державний статус України за Хмельниччини здобув собі міжнародного визнання. Корсунський союзний договір зі Швецією 6 жовтня 1657 визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий» («pro libera gente et nulli subjecta»).

Хмельниччина та Білорусь[ред.ред. код]

Андрій Боболя, єзуїт замучений козаками в Білорусі.

У висліді Хмельниччини була не тільки утворена нова державна формація «Войска Запорожского Украйна» (як її називали в Москві); а й відновлена стара «Руська Держава» («Государство Російское»; в розумінні України: лист Богдана Хмельницького до московського царя 17 лютого 1654). У всіх переговорах зі Швецією й Семигородом Хмельницький вимагав визнання прав козацької держави «на всю стару Україну, або Русь (Роксолянію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Вислу».

У зв'язку з цим в українській політиці щораз більше активізувалася білоруська проблема. Вона цікавила Козаччину ще в 16 ст. (походи Григорія Лободи й Наливайка), Хмельницький віддавав їй увагу з самого початку революції. Він підтримував козацький рух на Сході Білорусі під проводом К. Поклонського. 16551657 існував Білоруський полк під владою Війська Запорозького. В Білоруський полк, гетьман призначав своїх свояків Івана Золотаренка, «гетьмана Сіверського» (1655), І. Нечая («полковник Білоруський, Могилівський, Гомельський і Чауський», 1656). Д. Виговського («полковник Биховський», 1655).

1656 Хмельницький прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, яке належало князю Б. Радзівілові, а 1657 Старий Бихов, якому він видав універсал на вільний торг з Україною; 28. 6. (8. 7.)

1657 на прохання пинської шляхти прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запорозського протекторат Пинський, Мозирський і Туровський повіти.

Ці акції викликали велике занепокоєння Москви, яка розпочала «боротьбу двох Русей за Русь третю» (Вячеслав Липинський).

Хоч смерть Хмельницького припинила дальшу експансію України на білоруські землі, але традиція «Руської Держави» збереглася в українській політиці за Івана Виговського, а відгуки її знаходимо й пізніше.

Наслідки[ред.ред. код]

М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко та ін. вважають головним наслідком національно-визвольної війни (1648–1654 рр.) відновлення державності українського народу і завершення, в основному, процесу формування Української національної держави — Української козацької республіки. Сучасні українські історики розглядаючи проблему тривалості визвольної війни, говорять, що політичні події 1648–1676 рр. — це ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність. Хмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Східної Європи, а також внесла певні зміни в соціально-економічну структуру Козацько-Гетьманської України (в основному було ліквідовано велике й середнє землеволодіння польських феодалів та в деякій мірі кріпацтво; набула поширення козацько-селянська земельна власність), створила нову провідну верству — козацьку старшину, що згодом, у 18 ст., перетворилася на українську шляхту, а в 19 ст.— на українське дворянство. Хмельниччина відновила державний розвиток українських земель, продовжила традицію старої українсько-руської державності й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (національно визвольна революція 1917 й утворення сучасної української держави 19171920 pp.).

Жертви[ред.ред. код]

Страта полонених під Батогом.

Коли Хмельницький звернувся до населення України із закликом підтримати його у боротьбі з польською шляхтою, яка порушує веління короля, він обіцяв надати всім учасникам руху козацький статус [Джерело?]. Саме з літа 1648 р. розгорнулася жорстока селянська війна під гаслом: «Змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». Особливо часто насильство над неукраїнським населенням чинили загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Степка, Неминикорчми, Вовгури-Лисенка. Гетьман навіть мав намір судити Кривоноса за надмірну жорстокість щодо членів польських та єврейських общин.

Не краще поводилась й інша сторона, про що красномовно свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоцького, у якому той загрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їх сім'ї. Загальним правилом став масовий розстріл полонених, катування взятих у полон розвідників. Особливо популярним серед поляків катуванням було саджання на палю.

В епоху релігійних війн подібна нетерпимість є не винятком, а правилом. Нерішучі спроби гетьмана та частини старшин ввести акції помсти у якось обмежене русло виявилися марними. Те ж саме відбувалось і в поляків.

Українські жертви[ред.ред. код]

За приблизними оцінками в період війни 1648–1667 років загинуло до 300 тисяч українців [Джерело?]. Тільки внаслідок протистояння козацької армії гетьмана Виговського та повсталих проти нього козаків в 1658 р. загинуло близько 50 000 осіб.[8]

Польські жертви[ред.ред. код]

Відома згадка архідиякона Павла з Алеппо, який повідомлював у 1654 р., що казаки винищили сотні тисяч поляків разом з жінками та дітьми.[9]

Єврейське питання[ред.ред. код]

Козак Мамай на тлі страти євреїв.

Серед учасників антипольського повстання були сильні антиєврейські настрої. Це було пов'язано з тим, що пани-землевласники часто здавали свої маєтки разом з селянами в оренду, причому орендарями, як правило були євреї. Оскільки орендар розпоряджавсь маєтком лише протягом відносно короткого періоду він намагався отримати якнайбільший прибуток з нього, жорстоко визискуючи селян. Відповідно ненависть широких мас населення поширювалась не лише на євреїв-орендарів, а на всіх осіб іудейського віросповідання. З цього приводу Богдан Хмельницький звертався до українських селян, говорячи, що поляки продали їх (український народ) «у руки проклятих жидів».[10] Звичайно, що страти панів і євреїв супроводжувались погромами і пограбуваннями з боку бідних верств учасників народного повстання. Відомими є такі події у Немирові, та в Яссах (Молдова), описані Павлом Алеппським.[10]

Хвиля народного гніву обрушилася не тільки на польську шляхту, а й на євреїв, уніатських священиків, ополячених українців.

Що стосується ставлення повстанців до представників іудаїзму (вихрещені євреї служили в армії Богдана Хмельницького, навіть на старшинських посадах), то причиною масових погромів (у 171 населеному пункті України) був аж ніяк не раптовий сплеск антисемітизму. Більшість шляхтичів довіряли управління своїми маєтками в Україні євреям-орендарям, євреї були власниками шинків. У 16161622 рр. на Київщині 80% прибутків старостату давали збори від оренди землі. У фільварках Г. Сангушка з 1601 р. євреї-орендарі, викупивши земельний фонд за 40 тис. злотих, навіть отримали право виносити смертні вироки непокірним селянам [Джерело?]. Напруження зростало й з іншого боку: з 1640 р. православні ієрархи України заборонили парафіянам купувати у євреїв м'ясо, служити в них кухарями чи прибиральниками.

Також євреї іноді збройно захищалися. У Львові озброєні євреї захищали бастіони міста, те саме відбувалося і в інших містах: Перемишлі, Бучачі, Кам'янці-Подільскому, де євреї брали активну участь в обороні та бою і допомагали полякам винищувати повстанців.

За умовами Зборівської угоди 1649 року євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині.[11]

Ульріх фон Вердум в 1672 під час подорожі по Поділлю, залишив запис в своєму журналі, що нарешті козаки з гетьманом Хмельницьким стали на захист християнського населення, так як євреї, які мали в своїх руках всі корчми і тримали майно шляхти в заклад, знущались з українського населення і вільних козаків, кожний день вішали, били палицями, вбивали, попирали ногами християн і часто обходились з ними гірше ніж з собаками[12]. Польські шляхтичі дивились на це крізь пальці, так як їх цікавили тільки гроші, які вони від євреїв отримували. Ульріх Вердум сам це все спостерігав і дивувався, що шляхтичі християни не ставали на захист населення. Євреї прийшли на спустошені татарами українські землі, поводились зухвало і часто мали більше прав ніж християни, їхні синагоги були збудовані в кращих місцях ніж церкви, часто вони не дозволяли українському населенню поселитись біля ринків, де вони тримали свої лавки, тому пише він козаки винищували єврейське населення і разом з тим забирали в польської шляхти те, що належало раніше українцям і через те польська шляхта збідніла[12]. Українські землі були так спустошені татарами, що за 3-4 дні подорожі можна було не побачити жодного будинку.

Кількість жертв[ред.ред. код]

Кількість євреїв, що загинули у роки Хмельниччини через відсутність якісних історичних джерел оцінюється доволі приблизно і історики за різними методиками підрахунку отримують від кількох тисяч до 100 тисяч осіб і більше.[13][14][15].

Єврейські і польські хроніки повстання схильні перебільшувати[16] кількість жертв. В історичній літературі кінця XX століття поширені як оцінки в 100 000[17] , загиблих євреїв і більше[18], так і цифри в діапазоні від 40 до 100 тисяч[19].

За даними Короткої єврейської енциклопедії за період повстання загинуло не менш ніж 30 тисяч представників єврейського населення[20].

Єврейська енциклопедія зазначає, що за максимальними оцінками на всій Речі Посполитій (як в Україні так і в сучасній Польщі) в період 1648–1667 років загинуло, померло від епідемій і голоду 40-50 тисяч євреїв[21]. Оцінити жертви з боку тільки українських козаків та селян неможливо, оскільки схожі акції проводили і польські війська та населення.

На міжнародній конференції що відбулася 1998 р. в Бар-Іланському університеті за підсумками доповідей було оцінено число жертв від 18 до 20 тисяч[22].

Література[ред.ред. код]

Жорстоке винищення і тортури єврейського населення описує сучасник подій рабин Натан Ганновер. Сучасні історики ставлять під сумнів деталі хроніки Ганновера[16][14][23] та говорять про фантазії автора і перебільшення. Реальність масових єврейських жертв в тих подіях однак заперечень не викликає.[24][25]

Подіям Хмельниччини приділяли увагу багато єврейських літераторів, в їх числі драма віршем Н. Мінського «Облога Тульчина» (1888), роман Ш. Аша «Кіддуш ха-Шем» («Во славу Божу», 1919), балада «Бат ха-рав» («Дочка рабина», 1924) Ш. Черниховський, роман «Дер кнехт» («Раб», 1960) І. Башевіса-Зінгера. У свою чергу в українському фольклорі з'явилися народні думи, що демонізують роль євреїв в соціальному житті українців того часу. М. Грушевський, та І. Франко віднесли виникнення цих дум до 18 ст. У ідеологів українського національного руху та у творах багатьох українських письменників та істориків (у їх числі наприклад М. Гоголь, М. Костомаров та Т. Шевченко) ці фольклорні мотиви описуються як безперечні реалії. Міфологізована спадщина періоду Хмельниччини затьмарила відносини українців та євреїв впродовж століть та й у XXI столітті викликає гострі суспільні дискусії.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • в Свято-Георгіївському чоловічому монастирі, що в національному історико-культурному заповіднику «Козацькі могили» відбувається щорічне богослужіння УПЦ-КП та урочисте вшанування пам'яті українських героїв — козаків та селян, які загинули в битві під Берестечком у 1651 році та у всіх інших битвах національно-визвольної війни[26]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Історія України : навч. посіб. / В. Б. Гарін, І. А. Кіпцар, О. В. Кондратенко. — К. : ЦУЛ, 2012. — Книга. — 240 с. — ISBN 978-611-01-0261-2
  2. Довідник з історії України М. Котляр, С. Кульчицький
  3. Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка — Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
  4. Історія України: навчальний посібник / Б .Д. Лановик, М .В. Лазарович. — К.: Знання-Прес, 2001. -. 698 с
  5. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VIII. Стор. 1.
  6. Дмитро Дорошенко Нарис історії України Том 2, розділ 1
  7. Іван Крипякевич, Частина ІІ :: Запорозьке Військо в ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА, Видання Івана Тиктора, Львів, 1936.
  8. Орест Субтельний. Історія України. http://studentbooks.com.ua/content/view/433/49/1/0/
  9. Н. Яковенко. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників
  10. а б Стаття «Богдан Хмельницький» в Електронній Єврейській Енциклопедії (рос.)
  11. Орест Субтельний. Історія України
  12. а б Ulrich von Werdum, Das Reisejournal des Ulrich von Werdum (1670–1677), Helicon 1990, 604с
  13. Шауль Штампфер: У часи Хмельниччини загинуло у 10 разів менше євреїв, ніж описано в хроніках
  14. а б Українська Правда: Як козаки Хмельницького євреїв убивали. «Хроніка Натана Гановера»
  15. Paul Robert Magosci. History of Ukrane. http://books.google.co.uk/books?id=t124cP06gg0C&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false
  16. а б Франк Сисин Євреї та повстання Богдана Хмельницького
  17. Джерела, за якими загинуло 100 000 євреїв:
    • Manus I. Midlarsky. The Killing Trap: genocide in the twentieth century, Cambridge University Press, 2005,ISBN 0-521-81545-2, p. 352.
    • Martin Gilbert. Holocaust Journey: Traveling in Search of the Past, Columbia University Press, 1999, ISBN 0-231-10965-2, p. 219.
    • Samuel Totten. Teaching About Genocide: Issues, Approaches, and Resources, Information Age Publishing, 2004, ISBN 1-59311-074-X, p. 25.
    • Cara Camcastle. The More Moderate Side of Joseph De Maistre: Views on Political Liberty And Political Economy, McGill-Queen's Press, 2005, ISBN 0-7735-2976-4, p. 26
    • Colin Martin Tatz. With Intent to Destroy: Reflections on Genocide, Verso, 2003, ISBN 1-85984-550-9, p. 146.
    • Mosheh Weiss. A Brief History of the Jewish People, Rowman & Littlefield, 2004, ISBN 0-7425-4402-8, p. 193.
  18. Джерела, за якими загинуло більш, ніж 100 000: * Meyer Waxman. History of Jewish Literature Part 3, Kessinger Publishing, 2003, ISBN 0-7661-4370-8, p. 20. * Micheal Clodfelter. Warfare and Armed Conflicts: A Statistical Reference to Casualty and Other Figures, 1500–1999, McFarland & Co Inc, 2002, p. 56. * Zev Garber, Bruce Zuckerman. Double Takes: Thinking and Rethinking Issues of Modern Judaism in Ancient Contexts, University Press of America, 2004, ISBN 0-7618-2894-X, p. 77, footnote 17. * Chmielnicki, Bohdan, The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition, 2001-05. * Robert Melvin Spector. World Without Civilization: Mass Murder and the Holocaust, History, and Analysis, University Press of America, 2005, ISBN 0-7618-2963-6, p. 77. * Sol Scharfstein. Jewish History and You, KTAV Publishing House, 2004, ISBN 0-88125-806-7, p. 42.
  19. Джерела, за якими загинуло мен, ніж 100 000: * Naomi E. Pasachoff, Robert J. Littman. A Concise History Of The Jewish People, Rowman & Littlefield, 2005, ISBN 0-7425-4366-8, p. 182. * David Theo Goldberg, John Solomos. A Companion to Racial and Ethnic Studies, Blackwell Publishing, 2002, ISBN 0-631-20616-7, p. 68. * Micheal Clodfelter. Warfare and Armed Conflicts: A Statistical Reference to Casualty and Other Figures, 1500–1999, McFarland & Co Inc, 2002, p. 56.
  20. Stampfer, Shaul: «Jewish History, vol 17: What Actually Happened to the Jews of Ukraine in 1648?», pages 165–178. 2003.
  21. Коротка Єврейська енциклопедія, том 9, кол 852–855
  22. Результати та витяги доповідей з конференції оприлюднено в спецвипуску журналу «Jewish History» (Єврейська історія) «Євреї, козаки, поляки та селяни в Україні 1648 р.», т. 17, No 2, 2003 рік, видання університету в Гайфі
  23. Петро Мірчук «Зустрічі й розмови в Ізраїлю». Нью-Йорк — Торонто — Лондон: Союз Українських Політв'язнів, 1982.
  24. Dr. Joel Raba (Institute for Diaspora Research at Tel Aviv University), «Between Rememberance and Denial», 1998
  25. Robert Paul Magocsi, A History of Ukraine:, 1988, pp. 300–350.
  26. Святійший Патріарх Філарет відвідав Козацькі могили

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Грушевський М. Історія України-Руси. тт. VIII, IX, ч. 1 — 2. К. 1907 — 1931. Нове вид. Нью-Йорк 1954 — 57;
  • Z dziejow Ukrainy. Kp. 1912, 2 вид. Липинський В. Твори, т. 2. Філядельфія 1980;
  • Kubala L. Szkice historyczne: Wojna moskiewska. В 1910; Wojna szwedska. Л. 1913; Wojna brandenburska і najazd Rakoczego. Л. 1917; Липинський В. Україна на переломі. Відень 1920. II вид. Нью-Йорк 1954;
  • Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. ЗНТШ, тт. 139 — 140, 144 — 145, 147, 151. Л. 1926 — 27, 1931;
  • Петровський М. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Пзльщі і приєднання України до Росії 1648 — 1654 pp. К. 1940;
  • Vernadsky G. Bohdan hetman of Ukraine. Нью Гейвен 1941;
  • Україна перед визвольною війною 1648 — 1654 рр. Збірка документів. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. — 256 с.
  • Крупницький Б. (ред.) В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). 36. ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Pritsak О. Das erste turkisch-ukralnische Bundnis (1648), Oriens, 6, 2, 1953;
  • Оглоблин О. Українсько-Московська угода 1654 p. Нью-Йорк — Торонто 1954. Англ. вид Treaty of Perejaslav. Торонто — Нью-Йорк 1954;
  • Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954;
  • Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954; Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк 1957;
  • Крип'якевич І. Соціальнополітичні погляди Богдана Хмельницького, Укр. Іст. ж. 1. 1957;
  • Шевченко Ф. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. К. 1959; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войньї украинского народа 1648 — 1654 г.г. К. 1962;
  • Оглоблин О. Проблема державної влади в Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. Мюнхен — Нью-Йорк 1960: Крип'якевич І. Адміністративний поділ України 1648 — 1654 pp. — «Історичні джерела та їх використання», вип. 2. К. 1966;
  • Wojcik Z. Dzikie pola w ogniu. Ill вид. Варшава 1968;
  • Шевченко Ф. Історичне минуле в оцінці Б. Хмельницького. Укр. Іст. ж. XII. К. 1970;
  • Zlepko D. Der grosse Kosakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. ВісЗаден 1980;
  • Загоровский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII века. М. 1981.
  • Новий Довідник. Історія України. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. — 736 с.
  • Радослав Сікора: З історії польських крилатих гусарів. Київ: Дух і літера, 2012. ISBN 978-966-378-260-7. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.
  • Радослав Сікора: Крилаті гусари Яна Собеського. Київ: Дух і літера, 2013. ISBN 978-966-378-311-6. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Посилання[ред.ред. код]