Українці
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Українці | |
|---|---|
 |
|
| Загальна кількість | 44-45 млн. (2001) |
| Найбільші розселення | Україна: 37 541 693 (перепис 2001) Росія: |
| Мова | Українська, російська |
| Релігія | Переважно Православ'я, також Католицизм та Протестантизм. |
| Близькі етнічні групи | Індоєвропейці |
|
Українці (історичні етноніми: русь, русини, деревляни, поляни, сіверяни; екзоетноніми: рутенці, козаки, черкаси, малороси), східнослов’янський народ, переважно мешкає на території сучасної України.
Мешкають також у Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. У світі живе близько 46 млн. українців, з них 38 млн. в Україні.
Зміст |
Історія
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті: Історія України
Історичні назви
Одна з перших назв - «русь»(множ.)/«русин»(од.) фіксується у Повісті врем'яних літ 911-912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. Один з можливих варіантів походження - від топоніму «Русь». Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою "українці").
З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли мітрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під "Великою Руссю" — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул "Царь Великой, Малой и Белой Руси". Форма "Мала Русь" (або Малоросія) була прийнята прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.
Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайко, а також у боротьбі з татарами. У першій половині 17 ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Етнонім походить від крайового топоніма «Україна», етимологію якого пояснюють наразї декілька гіпотез.
З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА, тощо.
Етногенез
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті:Етногенез українського народу
Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.
Розселення
Історико-етнографічні регіони
Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців - Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Поросся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина. Українці створили яскраву й самобутню національну культуру.
Українці по всьому світу
Українcька діаспора
- Росія - близько 3 млн.
- США - близько 1,3 млн.
- Канада - 1,1 млн.
- Бразилія - 1,0 млн.
- Молдова - 0,4 млн.
- Аргентина - 0,15 млн.
Мова
Розмовляють українською мовою, що належить до слов'янської групи індоєвропейської сім'ї.
Розрізняються такі говори:
- північний (лівобережно-поліський, правобережно-поліський, волинсько-поліський),
- південно-західний (волинсько-подільський, галицько-буковинський, карпатський, подністровський),
- південно-східний (подніпровський і східно-полтавський).
Поширені також російська мова (переважно на Півдні і Лівобережжі, особливо серед городян).
Писемність з 10 століття на основі кирилиці.
Матеріальна культура
Землеробство
Основна традиційна галузь сільского господарства українців - орне землеробство з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XІ столітті в Карпатах і на Полісся зберігалося подсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречиху, овес, коноплю, льон; з кінця XVIІ століття - кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIІІ століття - соняшник, картоплю; з городніх культур - капусту, огіркі, буряк, репу, цибулю й ін., кавуни і гарбузи (у степових районах), з початку XІ століття - помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груши, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, у меншій мірі абрикоси, черешня, виноград).
Комплекс традиційних землеробських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала вживалася соха двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, грабель і вил. Молотили ціпом, на півдні - також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у поле, у Полісся - у гумно та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.
Тваринництво
Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважали вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форми випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.
Український чумак - перевізник вантажів на більші відстані, особливо солі й риби на більших возах мажарах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла - ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.
Житло
Традиційні сільські поселення - села, слободи, хутора вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства - хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата - покрову - хата або хата - покрову - комора), а в бідняцьких господарствах - однокамерними, із глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки дахом. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.
При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася пекти, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від її в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді - скриня-скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі уздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався "мисник" для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.
Селянський двір включав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повитку, комору, на півдні - загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також у численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних городян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегельних або кам'яних, з декількох кімнат (залу, кухня, опочивальня й ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованих.
Одяг
Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки - тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); у прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок.
Жінки носили різні чіпці (очіпки), рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), пізніше - хустки. Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси. Головним убором служили влітку солом'яні брили, іншим часом - повстяні або каракулеві, часто так звані смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.
Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі - личаки (постоли), серед заможних - чоботи. В осінньо-зимовий період і чоловіки й жінки носили свиту й опанчу - однотипну з каптаном довгополий одяг з домотканого білого, сірого або чорного сукна. Жіноча свита була приталеною. У дощову погоду носили свиту з каптуром (кобеняк), узимку - довгі кожухи (кожухи) з овчини, у заможних селян покриті сукном. Характерні багата вишивка, аплікація і т.ін.
Іграшки
Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані 19 ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.
Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиги, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).
Їжа
Їжа сильно розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише по святах. Найбільш популярними були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові блюда найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.
Культура
Докладніше дивіться : Українська культура
Соціальні відносини
У суспільному житті українського села до кінця 19 століття зберігалися пережитки патріархальних відносин, значне місце займала сусідська громада - громада. Характерні були багато традиційних колективних форм праці (толока, супряга) і відпочинку (парубочі громади - об'єднання неодружених хлопців; вечорниці й досвітки, новорічні колядки й щедрівки та ін.). Пануючою формою родини українців була мала, з вираженою владою її глави - чоловіка та батька, хоча аж до початку 20 століття, особливо в Полісся й у Карпатах, зберігалися залишки великої патріархальної родини.
Духовна культура
Поняття-символи українців
Дивіться детальніше: Поняття-символи українців
Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням.
Вінок – символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:
Рушник. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга мала на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, посилювалась. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.
Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.
Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.
Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.
Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся - символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; "народження-смерті"; вічної пам'яті; оберіг. Волосся - багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас - ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.
Релігія і вірування
Віруючі Українці — в основному православні. Належать до:
- Української православної церкви (Московського патріархату),
- Української православної церкви (Київський патріархат)
- Української автокефальної православної церкви.
Частина українців (переважно в Галичині та Закарпатті та вихідці із цих регіонів в інших країнах світу) — католики візантійського обряду (греко-католики, 5,5 млн. віруючих в Україні). Відомий також протестантизм у формі п'ятидесятництва, баптизму, адвентизму та ін. В останні роки серед українців набуває поширення язичництво (рідновір'я).
Головні релігійні свята: Різдво (7 січня) і Великдень.
Крім того святкують: День пам'яті Василя Великого. Старий Новий рік (14 січня); Хрещення Ісуса Христа (19 січня); Стрітення Господнє (15 лютого);Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня);Вознесіння (через 40 днів після Пасхи); Трійцю (15 червня); Святих Петра і Павла (12 липня); Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня); Святого Миколи Чудотворця (19 грудня).
Народне мистецтво
Традиційна музика та співи
В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.
Календарно-обрядові пісні — це колядки та щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові — весільні, голосіння.
Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший — троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубен або ж скрипка, цимбали і бубен.
Бандура — український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва.
Кобза — старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з'явилися приструнки і зникли лади («українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу», – писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині «Козак Мамай» можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4-8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII століття писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті – на бандурі.
Басоля — український народний смичковий інструмент, що формою нагадує віолончель. Має чотири струни.
Ліра колісна . У її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у ІХ століття був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.
Торбан — струнний інструмент з грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще «панська бандура». На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чергінівському музеї).
Коза (дуда). Інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється з шкури кози — білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.
Трембіта . Духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до трьох метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.
Цимбали — струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.
Танцювальна культура
Найпоширеніші танці в українців — гопак, гречаники, плескач, голубка, ойра, краков'як, карапет, полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо. Гопак — народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності. «Кругові» та «ключеві» хороводи (у пісенному супроводі). До «кругових» належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. «Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем».
Видатні українці
- Юрій Дрогобич - вчений, мислитель, ректор Болонського університету, перший український автор друкованої книги-інкунабули "Прогностик 1483 р."
- Григорій Сковорода — мислитель, поет, композитор.
- Тарас Шевченко — мислитель, поет, художник.
- Іван Франко — мислитель, письменник, громадський діяч.
- Леся Українка — мислитель, поетеса.
- Петро Сагайдачний — гетьман, просвітитель.
- Іван Мазепа – гетьман, меценат.
- Михайло Грушевський — історик, громадський діяч, президент Української Народної Республіки.
- Василь Стус — поет.
- Петро Григоренко — правозахисник.
- Дмитро Бортнянський, Микола Лисенко — композитори.
- Серж Лифар — балетмейстер.
- Соломія Крушельницька — співачка.
- Іван Козловський — співак.
- Олександр Архипенко — скульптор.
- Дмитро Левицький, Георгій Нарбут, Марія Приймаченко, Катерина Білокур — художники.
- Борис і Варвара Ханенки — меценати.
- Костянтин Ушинський, Василь Сухомлинський – педагоги.
- Юрій Кондратюк, Сергій Корольов — вчені, засновники космонавтики.
- Ігор Сікорський — авіаконструктор.
Див. також
- Русини
- Поділи України — динаміка i сучасний стан соціально-економічних відношень поділеної української держави
- Етногенез українського народу
Посилання
- Українці за кордоном
- Конгрес національних громад України
- украинцы(рос.)
- Фото українців
- [15] Словник українських символів
Етнографія
Українські дослідники:
- Українська етнографія
- В.Балушок «Як русини стали українцями»
- В.Балушок «Коли ж народився український народ?»
- (рус.) В.Балушок «Своевольная» Украина
- О.Чирков «Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні»
Міжнародні дослідники:
Музика:
Карти
Література
- Малий словник історії України. — К.: Либідь, 1997.
|
|
|
|---|---|
| Західні слов'яни | кашуби • лужичани • поляки • сілезці • словаки • чехи |
| Східні слов'яни | білоруси • росіяни • українці |
| Південні слов'яни | болгари • босняки • македонці • серби • словенці • хорвати • чорногорці |
 |
Це незавершена стаття з етнології. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |