Українці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «Український народ» перенаправляє сюди. Про громадян України всіх національностей див. Українське громадянство
Українці
Vladimir by klodt.jpg
Yaroslav reconstruction edit.jpg
Konstanty Iwanowicz Ostrogski 11.PNG
BChmielnicki.jpg
Portret Mazepa.jpg
Skovoroda.jpg
Борнтнянский (1788).jpg
Gogol Portrait.jpg
Taras Shevchenko bw.jpg
МаркоВовчок2.jpg
Pavlo Chubynsky.jpg
Ivan Franko.jpg
Hrushevskyi Mykhailo XX.jpg
Lesya Ukrainka portrait.jpg
Poddubny.jpg
Solomiya Krushelnytska.jpg
1921. Нестор Махно в лагере для перемещенных лиц в Румынии.jpg
Serge Lifar 1961.jpg
SBandera.jpg
Chornovil Vyacheslav.jpg
Valeri Lobanovsky.jpg
Leonid Kadenyuk.jpg
Bubka.jpg
Shevchenko2.jpg
Ruslana Euromaidan1 (cropped).jpg
Загальна кількість 44-45 млн.(2001)[1]
Найбільші розселення Україна Україна: 37 541 693[2] (2001)

Росія Росія: 1 927 988[3] (2010)
Канада Канада: 1 209 085[4] (2006)
США США: 976 314[5] (2009)
Бразилія Бразилія: 500 000 (оцінка)
Казахстан Казахстан: 333 031[6] (2009)
Аргентина Аргентина: 300 000 (оцінка)[7][8]
Молдова Молдова: 282 406 [9] (2004)
Італія Італія: 223 782[10] (2012)
ПМР ПМР:  160 069 (перепис 2004)[11][12]
Білорусь Білорусь: 158 723[13] (2009)
Узбекистан Узбекистан: 104 720 (оцінка 2000)[14]
Португалія Португалія: 66 041[15]
Румунія Румунія: 51 703[16] (2011)
Латвія Латвія: 45 798 (2011)
Німеччина Німеччина: 40 000
Польща Польща: 27 172 (2002)
Естонія Естонія: 22 573 (2011)
Азербайджан Азербайджан: 21 500[17] (2009)
Литва Литва: 16 423 (2011)
Словаччина Словаччина: 7 430 (2011)


В інших країнах: 200 000
Близькі етнічні групи білоруси, словаки, поляки, росіяни, чехи, болгари, македонці, серби, чорногорці, хорвати, бошняки, словенці, кашуби, лужичани
Мова українська[18][19][20]
Релігія Православ'я, Католицизм


Украї́нці — східноєвропейський слов'янський етнос, що сформувався на землях України. За межами України проживають в Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Розмовляють переважно українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю переважно християни східного обряду. До 20 століття вживали самоназву русь, русини, козаки. Також називалися рутенами, черкасами, роксоланами, малоросами.

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВеликобританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ПінчукиПодоляниПокутяниПоліщуки
РусиниСіверяниСлобожани

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мова
Українська та її діалекти, російська

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Українські меценати

Етнічна територія українців

Німецька лінгвістична мапа 1880 р. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії позначені як рутени або малоруси світло-зеленим кольором
Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX ст.
Карта розселення українців, у 1940 рр.

Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км з півночі на південь[21].

Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території[22].

Українці віддавна сприймали природне середовище як невід'ємну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси[23].

У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Російської Федерації. Незважаючи на значні територіальні втрати[24] етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом)[25].

Історія

Докладніше: Історія України

Етноніми

Одна з перших назв «русь», пізніше «руси» (множ.)/«русин» (од.) фіксується ще в «Повісті врем'яних літ» та у договорах князя Олега з Візантією 911912 років, і тісно пов'язується з норманами та династією Рюриковичів.[26][27] Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою «українці»).

З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли митрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під «Великою Руссю» — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул «Царь Великой, Малой и Белой Руси». Форма «Мала Русь» (або Малоросія) була прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.

Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також у боротьбі з татарами. У першій половині 17 ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств (дивись також українники). Етнонім походить від крайового топоніма «Україна», який вже зустрічається у київському літописі під 1187 роком, етимологію якого пояснюють наразі декілька гіпотез.

З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Проте, наприклад, Тарас Шевченко слова «українець» жодного разу не вживав [28]. Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917–1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цьому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА тощо.

Етногенез

Домінантні гаплогрупи Y-хромосоми у Європі

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.

Аналіз генетичних особливостей корінних українців за батьківською лінією вказує, що найчастотнішою гаплогрупою Y-хромосом українців є R1a, яка зустрічається у 41,5-54,0% осіб.[29] Така ж висока частотність групи R1a характерна для поляків, південних росіян, білорусів, словенців, литовців, серболужичанів та деяких народів Індійського субконтиненту. За деякими даними також для угорців.[29]

Антропологія українців

Українці належать до європеоїдної раси, входять до «дунайської» (норікської) групи популяцій, разом з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який характеризується трохи більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців.[30]

Українці як правило брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, колір волосся — незначна перевага світловолосих,[Джерело?] проте світлоокі майже у всіх характерних для українців антропологічних типах (крім динарського) переважають над темноокими.

За рядом ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.[31]

Розселення

1897 Ukrainians.png Ethnic map USSR 1941.jpg Ukraine census 2001 Ukrainians.svg Ethnicukrainian2001.PNG Ethnicukrainians1959.PNG
Розселення осіб, для яких
українська (малоросійська) мова
була рідною
за переписом 1897 року
Розселення українців (поряд з іншими етносами)
на території СРСР
станом на 1941 рік
Частка українців за областями України
(перепис населення 2001 року)
Частка українців у районах та містах
(перепис населення 2001 року)
Частка українців у районах
(перепис населення 1959 року)

Чисельність українців у світі[32]

  • 1719 р. — 5952 тис.
  • 1795 р. — 10683 тис.
  • 1858 р. — 15971 тис.
  • 1897/1900 р. — 26369 тис.
  • 1910/1917 р. — 35533 тис.
  • 1926/1931 р. — 37228 тис.
  • 1939 р. — 35617 тис.
  • 1959 р. — 38708 тис.
  • 1979 р. — 44995 тис.
  • 1989 р. — 48290 тис.

Чисельність українців у межах України:

  • 1719 р. — 4912 тис.
  • 1795 р. — 8695 тис.
  • 1858 р. — 12729 тис.
  • 1897/1900 р. — 20982 тис.
  • 1910/1917 р. — 27051 тис.
  • 1926/1931 р. — 27568 тис.
  • 1939 р. — 29607 тис.
  • 1959 р. — 32158 тис.
  • 1970 р. — 35284 тис.
  • 1979 р. — 36496 тис.
  • 1989 р. — 37419 тис.
  • 2001 р. — 37542 тис.

Чисельність та частка українців у населенні регіонів України за даними перепису 2001 р.[33]

 населення  українців  %
населення
регіону
 %
від чисельності
українців в Україні
Дніпропетровська область  3 561 224  2 825 781  79,3%  7,5%
Донецька область  4 825 563  2 744 149  56,9%  7,3%
Львівська область  2 605 956  2 471 033  94,8%  6,6%
м. Київ  2 566 953  2 110 767  82,2%  5,6%
Харківська область  2 895 813  2 048 699  70,7%  5,5%
Київська область  1 821 061  1 684 803  92,5%  4,5%
Вінницька область  1 763 944  1 674 135  94,9%  4,5%
Одеська область  2 455 666  1 542 341  62,8%  4,1%
Полтавська область  1 621 207  1 481 167  91,4%  3,9%
Луганська область  2 540 191  1 472 376  58,0%  3,9%
Івано-Франківська область  1 406 129  1 371 242  97,5%  3,7%
Запорізька область  1 926 810  1 364 095  70,8%  3,6%
Хмельницька область  1 426 649  1 339 331  93,9%  3,6%
Черкаська область  1 398 313  1 301 183  93,1%  3,5%
Житомирська область  1 389 293  1 254 855  90,3%  3,3%
Чернігівська область  1 236 065  1 155 354  93,5%  3,1%
Сумська область  1 296 763  1 152 034  88,8%  3,1%
Рівненська область  1 171 445  1 123 401  95,9%  3,0%
Тернопільська область  1 138 500  1 113 516  97,8%  3,0%
Миколаївська область  1 262 899  1 034 446  81,9%  2,8%
Волинська область  1 057 214  1 024 955  96,9%  2,7%
Кіровоградська область  1 125 704  1 014 616  90,1%  2,7%
Закарпатська область  1 254 614  1 010 127  80,5%  2,7%
Херсонська область  1 172 689  961 584  82,0%  2,6%
Чернівецька область  919 028  689 056  75,0%  1,8%
Автономна Республіка Крим  2 024 056  492 227  24,3%  1,3%
м. Севастополь  377 153  84 420  22,4%  0,2%


Історико-етнографічні регіони

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців — Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина.

Діаспора

Розселення українців у Росії за переписом 1989 р.

Мова

Відсоткове співвідношення мешканців України, які вказали українську мову рідною (згідно з даними перепису населення за 2001 року)
Статистична карта Російської імперії, що відображає відсоток людей, які назвали рідною мовою українську (згідно з переписом 1897 року)
Докладніше: Українська мова

Українці розмовляють українською мовою, що належить до слов'янської групи східнослов'янської підгрупи індоєвропейської мовної сім'ї. Ця мова має писемність на основі кирилиці. Розрізняють такі діалекти української мови:

Серед частини українців Півдня і Сходу України поширена російська мова. Вона також поширена поміж українців діаспори, разом із англійською та іспанською мовами.

За переписом 2001 року, серед українців України вказали на вільне володіння мовами:[34][35]

Традиційна культура

Рільництво

Основна традиційна галузь сільського господарства українців — рільництво з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Поліссі зберігалося підсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, коноплі, льон; з кінця XVII століття — кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття — соняшник, картоплю; з городніх культур — капусту, огірки, буряк, редьку, цибулю та ін., кавуни й гарбузи (у степових районах), з початку XIX століття — помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груші, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, меншою мірою абрикоси, черешня, виноград).

Комплекс традиційних хліборобських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала користалися сохою двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у полі, у Поліссі — у гумні та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.

Тваринництво

Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважала вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форма випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.

Український чумак — перевізник вантажів на великі відстані, особливо солі й риби на здорових возах мажах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла — ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.

Житло

Українське житло. Будівля XIX століття
Розмальована піч. Поділля, початок XX століття
Докладніше: Хата

Традиційні сільські поселення — села, слободи, хутора вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства — хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата — покрову — хата або хата — покрову — комора), а в бідняцьких господарствах — однокамерними, зі глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки на даху. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.

Основою житла є дубові підвалини, які лежать на кам'яному фундаменті. Відповідно до народних вірувань житло вхідними дверима зорієнтоване на Південь, покуття — на Схід, а задня частина хати, відповідно, на Північ. Садиба має традиційну для української хати трикамерну будову.Сіни виконують роль прихожої кімнати та господарського вузла. Наступна кімната називається коморою. Це традиційно господарська частина українського житла. Всередині комора залишалася небіленою і використовувалась переважно для зберігання харчових запасів.

При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася піч, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від неї в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стілбідняків іноді — скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі вздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався «мисник» для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.

Селянський двір мав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору, на півдні — загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також в численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних городян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегельних або кам'яних, з декількома кімнатами (залою, кухнею, опочивальнею(спальнею) та ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованими.

Одяг

Дівчата і заміжні жінки у святковому вбранні. Полтавщина, кінець XIX — початок XX століття.

Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки — тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); в прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Жінки на Полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Джерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 см. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку — верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.[36]

Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою, тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка. Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого заміжжя жінки носили очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), або пізніше хустку.[36]

Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом'яними брилями, іншим часом — повстяними або каракулевими, часто носили смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.[37]

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси.

Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі — личаки (постоли), серед заможних — чоботи. Виготовлялися личаки з лика лози, липи і в'яза. Взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап'яну — м'якої шкіри особливої вичинки.[36] У часи Київської Русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше — наприкінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.[37]

Верхній одяг українців відрізнявся великою розмаїтістю. Жінки й чоловіки носили короткі і довгополі безрукавки, іноді вироблені з хутра. В лемків була чуганя — верхній одяг з наглухо зашитими рукавами, які служили кишенями. Свита — верхній сукняний одяг, звичайно коричневого або чорного кольору — змінювалася залежно від регіону і майнового положення її власника не тільки фасонами, але й покрієм. Вона могла мати каптур («ворок»). Жіноча свита була приталеною. Кунтуш і опанча, однотипний з каптаном одяг з домотканого полотна біло-сірого кольору, були більш ошатними різновидами свити. Козацький жупан із сукна, родич кавказького бешмета. Зимовим чоловічим і жіночим одягом служили шуби або кожухи, які іноді називали «зимогрії». Він шився із 7-9 овечих шкур. Носили його досить довго — 10-15 років, а потім покривали сукном і продовжували носити ще кілька років. На негоду був розрахований кобеняк, що являв собою великий сукняний мішок із прорізом для очей і рота. У старовину кобеняк був найпоширенішим верхнім одягом. У суворі зими його надягали поверх кожуха.[36]

Характерна багата вишивка, аплікація і таке інше.

Пояси були чи не найважливішим елементом чоловічого та жіночого одягу. Чоловіки зав'язували пояс спереду, а жінки — так, щоб кінці пояса і зав'язувалися, і висіли ззаду. Пояси були почасти плетені, а в карпатських українців — шкіряні або з цупкої матерії, дуже довгі, що дозволяли обгорнути талію кілька разів. Вважалося, що пояси чоловіків повинні бути одноколірними, а в жінок — строкатими. Найпоширеніші кольори поясів — червоний і зелений, причому чоловічі пояси найчастіше були червоного кольору.[36]

Малюнки жителів України середини XVIII століття
06. Shlahetna panna z starshinskogo rodu.jpg 02. Divchyna shlahetnogo rodu.jpg 08. Shlahetna ukr panna.jpg 07. Shlahetna ukr pani.jpg 17. Znatna ukr pani.jpg 13. Ukr mischanka.jpg 11. Ukr divchyna-mischanka.jpg
Шляхтянка
Шляхтянка
Шляхетна панна
Шляхетна пані
Знатна пані
Міщанка
Міщанка
04. Polkovnik ukr polku.jpg 05. Pysar.jpg 09. Sotnyk.jpg 18. Ukr shlachtych.jpg 03. Kozak pidpomichnyk.jpg 12. Ukr kozak.jpg 14. Ukr mischanyn.jpg
Полковник
Писар
Сотник
Шляхтич
Козак-підпомічник
Рядовий козак
Міщанин
15. Ukr selanka.jpg 16. Ukr selanka.jpg 01. Divchyna selanka.jpg 10. Ukr divchyna selanka.jpg 19. Ukr selanyn.jpg 20. Litvin.jpg 21. Litvin.jpg
Селянка
Селянка
Селянка
Селянка
Селянин
Литвин
Литвин

Іграшки

Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані 19 ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.

Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. У ритуалах плодючості й продовження роду використовувалась лялька-мотанка.[38] Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиґи, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).

Кухня

Докладніше: Українська кухня

Їжа сильно розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише на свята. Найпопулярнішими були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові блюда найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.

Суспільний устрій

У суспільному житті українського села до кінця 19 століття зберігалися пережитки патріархальних відносин, значне місце займала сусідська громада — громада. Характерні були багато традиційних колективних форм праці (толока, супряга) і відпочинку (парубочі громади — об'єднання неодружених хлопців; вечорниці й досвітки, новорічні колядки й щедрівки та ін.). Пануючою формою родини українців була мала, з вираженою владою її глави — чоловіка та батька, хоча аж до початку 20 століття, особливо в Полісся й у Карпатах, зберігалися залишки великої патріархальної родини.

Символіка

Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.[39]

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічної народної вистави водіння кози на свято Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка.[40] Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк.[41]

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Рушник. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга мала на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, посилювалась. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг. Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Музика та співи

Українські музиканти.
Докладніше: Українська музика

В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.

Календарно-обрядові пісні — це колядки та щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові — весільні, голосіння.

Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший — троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубен або ж скрипка, цимбали і бубен.

Національні музичні інструменти

Українець, що грає на бандурі

Бандура — український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва. Бандура як найвідоміший український народний інструмент стала одним із символів української культури.[42]

Гуслі — найстародавніший український щипковий музичний інструмент, що був дуже популярним у Київській Русі. У гуслях струни натягнуто на трикутний дерев'яний резонансний ящик. Звук на інструменті видобувають, тримаючи його на колінах горизонтально, защипуючи струни пальцем. З часів Київської Русі гуслі проіснували в побуті мешканців України ймовірно аж до XIX століття, оскільки ще Пантелеймон Куліш згадував, що бачив співця-гусляра.[43]

Кобза — старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з'явилися приструнки і зникли лади («українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу», — писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині «Козак Мамай» можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4-8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII століття писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті — на бандурі.

Басоля — український народний смичковий інструмент, що формою нагадує віолончель. Має чотири струни.

Ліра колісна . У її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у IX століття був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.

Торбан — струнний інструмент з Гриф (деталь музичного інструмента)грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще «панська бандура». На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чергінівському музеї).

Коза (дуда). Інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється з шкури кози — білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.

Трембіта . Духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до трьох метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.

Цимбали — струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.

Танці

Найпоширеніші танці в українців — гопак, козак, аркан, чеберячка, коломийка, гречаники, плескач, голубка, ойра, краков'як, карапет, полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо.

Гопак — народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності.

«Кругові» та «ключеві» хороводи (у пісенному супроводі). До «кругових» належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. «Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем».

Релігія

Софійський собор — головний християнський осередок українців.

Близько половини українців є невіруючими[44][45]. Віруючі українці переважно православні і католики.

Православні віряни належать переважно до трьох найбільших церков:

Католицькі віряни належать переважно до:

Незначна частина українців — протестанти[46]: п'ятидесятники, баптисти, адвентисти.

Православ'я поширене переважно на Надніпрянській, Східній та Південній Україні, а католицизм — в Західній Україні і, частково, в Центральній.

Основними святами українців-християн є Різдво і Великдень. Крім того, святкують: День пам'яті Василя Великого, Хрещення Ісуса Христа; Стрітення Господнє; Благовіщення Пресвятої Богородиці; Вознесіння ; Трійцю; Святих Петра і Павла; Різдво Пресвятої Богородиці; Святого Миколи Чудотворця.

З 2-ї половини XX століття деякі українці є прибічниками неоязичництва: РУН Віри та інших течій рідновірства.

Видатні українці

Примітки

  1. [http://www.ukrinform.ua/eng/order/?id=168280
  2. [http://www.ukrcensus.gov.ua/eng/results/general/nationality
  3. [1]
  4. [2]
  5. US Census Bureau Походження населення США 2009 р.
  6. [http://pop-stat.mashke.org/kazakhstan-ethnic2009reg-census.htm
  7. Богданова Т.Є., Погромський В. О. Українська етнічна спільнота в Аргентин наприкінці XX — на початку XXI століття // Історичний архів. Наукові студії, № 4 — 2010
  8. Ucrania, un potencial socio comercial
  9. 2004
  10. http://www.istat.it/it/files/2012/07/Statistica-report-Permessi-di-soggiorno.pdf
  11. Придністров'я (ПМР) де-юре є частиною Молдови, де-факто — самопроголошеною державою, визнаною лише двома частково визнаними державами: Південна Осетія та Абхазія. Перепис населення в Молдові 5—12 жовтня 2004 р. здійснювався без урахування населення ПМР. У ПМР у 2004 р. проводився самостійний перепис населення 11—18 листопада 2004 р.
  12. http://pop-stat.mashke.org/pmr-ethnic-loc2004.htm
  13. http://pop-stat.mashke.org/belarus-ethnic2009.htm
  14. Етнічний атлас Узбекистану
  15. http://www.acime.gov.pt/modules.php?name=News&file=article&sid=863
  16. http://pop-stat.mashke.org/romania-ethnic2011.htm
  17. http://pop-stat.mashke.org/azerbaijan-ethnic2009.htm
  18. http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?AddButton=pages\U\K\Ukrainians.htm
  19. http://slovari.yandex.ru/dict/bse/article/00082/02700.htm?text=%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%86%D1%8B&stpar3=1.1
  20. http://www.encyclopedia.com/doc/1G2-3404101422.html
  21. Чирков О. Етнічна територія (Етнічні землі) // Україна-Етнос: Збірник наукових праць з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства / НДІУ; Авт.: Фігурний Ю. С. та ін. — К., 2006. — С.80.
  22. Чирков О. Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми // Українознавство / НДІУ. — 2006. — № 1. — С. 297. http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=281
  23. Див.: Чирков О. Вплив зовнішньої міграції V–XX ст. на сучасну етнічну мозаїчність людності України // Українознавство. — Число 1-2. — К., 2002. — С. 215–220; Чирков О. Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні // Дзеркало Тижня. — 2002. — № 3(378). — 26 січня — 1 лютого. http://dt.ua/articles/27055
  24. Чирков О. Втрачені землі: (Порівняння національної території України, визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасними державною та етнічною українськими територіями) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. — С.131-141. http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/index.html
  25. Чирков О. Етнічна територія (Етнічні землі) // Україна-Етнос: Збірник наукових праць з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства / НДІУ; Авт.: Фігурний Ю. С. та ін. — К., 2006. — С.80.
  26. Повість врем'яних літ: И ркоша: «Поищемъ сами в собѣ князя, иже бы володѣлъ нами и рядилъ по ряду, по праву.» Идоша за море к варягом, к руси. Сице бо звахуть ты варягы русь, яко се друзии зовутся свее, друзии же урмани, аньгляне, инѣи и готе, тако и си.
  27. В лѣто 6420. Посла Олегъ мужи свои … от рода рускаго — Карлы, Инегелдъ, Фарлофъ, Веремудъ, Рулавъ, Гуды, Руалдъ, Карнъ, Фрелавъ, Рюаръ, Актеву, Труанъ, Лидуль, Фостъ, Стемиръ, иже послани от Олга, великаго князя рускаго…
  28. Штонь Григорій. Українськість Шевченка: новоутвір чи традиція? // Наукові праці Кам'янець-Подільського державаного університету. Філологічні науки. — Випуск 9. — Кам'янець-Подільський, 2005. — С. 171.
  29. а б The Genetic Legacy of Paleolithic Homo sapiens sapiens in Extant Europeans: A Y Chromosome Perspective (2000)
  30. Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149–153
  31. В. Д. Дьяченко Антропологический состав украинского народа. — С. 72.
  32. Кабузан В. М. «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения» — М., 2006
  33. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. — Національний склад населення регіонів
  34. Перепис 2001 року. Розподіл населення окремих національностей за іншими мовами, крім рідної, якими володіють
  35. Перепис населення 2001 року. Розподіл населення за національністю та рідною мовою.
  36. а б в г д Чугуєнко М. В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. — 128 с. іл.
  37. а б Як зодягались українці у давнину // Свобода № 129, понеділок, 6 червня, 1938 року
  38. Найден О. С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості: [історико-етнографічний просібник]. — К.: АртЕк, 1999.
  39. Лозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1
  40. Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0
  41. Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
  42. В Києві покажуть історичні музичні інструменти
  43. В Києві покажуть історичні музичні інструменти
  44. Украинский священник: «Атеизм и дальше остается основной „религией“ украинцев»
  45. Віруючим якої церкви, конфесії Ви себе вважаєте?
  46. Юрій Чорноморець. Соціальна база українського православ'я (рос.)

Джерела та література

Посилання

Етнографія

Українські дослідники:

Міжнародні дослідники:

Карти


Етнографія Це незавершена стаття з етнографії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.