Українська Парляментарна Репрезентація (Польща)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українська Парляментарна Репрезентація
Країна  Польська Республіка
Дата заснування 22 листопада 1922
Дата розпуску вересень 1939
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Українська Парляментарна Репрезентація.

Українська Парляментарна Репрезентація[1] (або Українська парламентська репрезентація, УПР) — парляментарне представництво українських політичних сил у Соймі та Сенаті міжвоєнної Польщі в 1922—1939 роках[2]. З 1928 року «Українською Парляментарною Репрезентацією» називали представництво Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в польському парляменті[2]. За оцінкою польського історика Мірослава Шуміла[pl], УПР була найсильнішим об'єднанням національних меншин у законодавчих органах міжвоєнної Польщі[3].

Історія[ред. | ред. код]

Діяльність УПР поділяється на кілька періодів, які хронологічно збігаються із каденціями роботи польського парляменту[2]:

  1. 1922—1927 роки
  2. 1928—1930 роки
  3. 1930—1935 роки
  4. 1935—1938 роки
  5. 1938—1939 роки

1922—1927[ред. | ред. код]

Українська Парляментарна Репрезентація в польському Соймі та Сенаті з польських виборів 1922 року. Зліва направо: С. Любарський, о. прот. Д. Герштанський, С. Підгірський, А. Пащук, Б. Козубський, С. Козицький, Л. Маркович, І. Пастернак, О. Левчанівська, В. Дмитріюк, І. Павлюк, М. Пирогів, С. Хруцький, С. Маківка, М. Черкавський, О. Карпінський, М. Чучмай, А. Васильчук, Х. Приступа, Я. Войтюк, П. Васиньчук, А. Братунь, Й. Скрипа, В. Комаревич, В. Махнюк, Ю. Тимощук, М. Луцкевич.
Резолюція, виголошена на конференції українських послів і сенаторів у Ковелі
22 листопада 1922 року
Посли-українці від українських земель Волині, Холмщини, Підляша, і Полісся в польському Сеймі і польському Сенаті творять національно-однолиті репрезентаційні тіла — в Сеймі — Український Сеймовий Клюб, а в Сенаті — Український Сенаторський Клюб, разом же творять Українську парляментарну репрезентацію. Членів повизших тіл обовязує абсолютна солідарність у всіх питаннях національного характеру.

Конференція українських послів і сенаторів в Ковлю // Наше життя. — 1922. — Вип. 13 (26 листопада). — С. 1. Архівовано з джерела 24 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.

Українські політичні партії національно-державницького табору Східної Галичини (Українська народно-трудова партія, Українська радикальна партія, Українська соціял-демократична партія) бойкотували вибори 1922 року, відгукнувшись на заклик екзильного уряду ЗУНР у Відні з огляду на невизначений міжнародно-правовий статус Східної Галичини[2]. Лише партія «хліборобів» (пропольського спрямування) зуміла провести 5 послів (депутатів) до Сойму[2]. На Волині, Холмщині, у Підляшші й Поліссі українські політичні сили об'єдналися з євреями, білорусами, німцями та росіянами в Бльок Національних Меншостей, який здобув 57,3 % голосів на виборах до Сойму і 61,8 % — до Сенату[2]. За списком Бльоку Національних Меншостей 20 українців одержали посольські мандати Сойму і 6 — сенаторські, які й сформували першу УПР[2].

22 листопада 1922 року щойно обрані українські посли та сенатори на нараді в місті Ковелі заснували Українську Парляментарну Репрезентацію, яка об'єднувала тоді ж засновані Український Соймовий Клюб (20 послів, голова — Антін Васильчук) і Український Сенаторський Клюб (6 сенаторів, голова — Олександр Карпінський)[4]. На початку діяльности парляменту УПР сподівалася на компроміс із владою, однак із весни 1923 року перейшла в опозицію[2]. Спроби домогтися в парляменті конкретних рішень для полегшення становища українського населення виявилися безрезультатними через опір польських правих партій[2]. До УПР входили різні за політичним спрямуванням (хоча й первісно безпартійні) посли та сенатори — автономісти, комуністи, члени Сель-Союзу, Сельробу, УНДО та безпартійні[5]. Головами УПР тоді були Антін Васильчук (1922—1923), Самійло Підгірський (1923—1924), Михайло Черкавський (1924—1925), Сергій Хруцький (1925-?) та инші[6][7][8][9].

1928—1930[ред. | ред. код]

Українська Парляментарна Репрезентація на Конґресі Міжпарляментарної Унії 1928 року в Берліні. В першому ряді зліва направо: Антін Максимович, Дмитро Паліїв, полковник Євген Коновалець, Степан Кузик, Іван Блажкевич, отець Володимир Пелліх; у другому ряді зліва направо: професор Зенон Кузеля, Олександр Вислоцький, Дмитро Андрієвський, Остап Луцький[10]

У виборах 1928 року вперше взяло участь усе населення Західної України[2]. Під час виборчої кампанії низка українських партій сформували спільно з білоруськими та товариствами инших національних меншин коаліцію, щоб представити спільний список кандидатів[11]. Внаслідок виборів, до польського Сойму було обрано 42 українців, до Сенату — 12[11]. З українських партій найбільше голосів здобуло Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) (близько 600 тис.)[2]. Партії комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця і Комуністична партія Західної України) разом набрали понад 387 тис. голосів[2]. Після невдалих спроб УНДО сформувати спільну Парляментарну Репрезентацію виникло кілька соймових клюбів: Український Клюб — 26 послів (із них 23 члени УНДО), Клюб Української Соціялістично-Радикальної Парляментарної Репрезентації — 8 послів, Клюб Сельробу — 4 посли, Сельробу-лівиці — 2 посли, Української Партії Праці — 1 посол[2]. 5 українців увійшли до проурядового Безпартійного бльоку співпраці з урядом[2]. У Сенаті 9 членів УНДО, 1 соціяліст-радикал і 2 білоруси сформували спільний клюб[2]. За його межами залишився тільки представник Сельробу[2]. Після додаткових виборів до Сойму і Сенату на Волині в травні і липні 1930 року Українське Парляментарне Представництво зросло до 50 послів і 14 сенаторів, однак новообрані посли не встигли прийняти посольську присягу через достроковий розпуск парляменту в серпні 1930 року[2].

1930—1935[ред. | ред. код]

Дмитро Левицький, голова УПР, світлина до 1930 року

Виборча кампанія 1930 року[pl] проходила в період «пацифікації» та масових репресій українців (в ув'язненні опинилося 30 колишніх українських послів і 3 сенатори, десятки партійних діячів)[2]. За списком «Українського і Білоруського Виборчого Бльоку» до Сойму пройшли 17 членів УНДО і 3 члени Української соціялістичної радикальної партії; до Сенату — 3 члени УНДО та 1 представник Української соціалістичної радикальної партії[2]. За списком Безпартійного бльоку співпраці з урядом посольські мандати одержали 6 українців з Волині та 2 члени Руської аграрної партії з Галичини; 2 українці стали сенаторами[2]. 1931 року від імені УПР український посол в польському Соймі Ярослав Олесницький звернувся до Ліги Націй із рішучим протестом проти політики «пацифікації»[12]. Водночас у діяльности УПР переважала тенденція до пошуку компромісу з польським урядом, що виявлялося у висуненні гасла територіяльної автономії для українських земель у Польській державі[2]. УПР відмежувалася від тактики Організації українських націоналістів, засудивши її, викривала злочини сталінського режиму в УСРР, зокрема Голодомору 1932—1933 років в УСРР[2]. У 1933 році зусиллями УПР створений Український громадський комітет рятунку України, який займався розповсюдженням інформації у межах тогочасної Польщі та на міжнародній арені про здійснення радянським режимом геноциду українців, проводив акції протесту проти Голодомору та допомагав постраждалим від голоду жителям УСРР[13]. Головою УПР тоді був посол Дмитро Левицький[14].

1935—1938[ред. | ред. код]

Василь Мудрий, голова УНДО та УПР, віцемаршал Сойму Польщі, 1935 рік

Вибори 1935 року[pl] до польського парляменту проходили в умовах проголошеної політики нормалізації польсько-українських відносин[2]. З метою збереження Парляментарного Представництва українців УНДО пішло на укладення виборчої угоди з Безпартійним бльоком співпраці з урядом, завдяки чому здобуло 14 мандатів у Сенаті[2]. Таку ж угоду уклало Волинське Українське об'єднання, отримавши 5 місць у Соймі й 1 в Сенаті[2]. Инші українські партії разом із польською опозицією бойкотували парляментарні вибори 1935 року, протестуючи проти антидемократичного виборчого закону[2]. УПР співпрацювала з польським проурядовим табором[2]. Польський уряд зробив кілька кроків назустріч українцям: голову УНДО та УПР Василя Мудрого обрано віцемаршалом Сойму, оголошено амністію та инше[2][15]. Проте уряд відмовився задовольнити найважливіші вимоги УПР: територіяльна автономія, проблеми у сфері економічного та культурно-освітнього життя[2].

1938—1939[ред. | ред. код]

УНДО, Українська народна обнова і Волинське Українське об'єднання взяли участь у виборах 1938 року[pl] у порозумінні з проурядовим Табором національної єдності[2]. Кількісне представництво українських партій у парляменті залишилося незмінним у порівнянні з попередньою каденцією 1935—1938 років[2]. 2 жовтня 1935 року УНДО та УНО сформували у новому парляменті спільну Українську Парляментарну Репрезентацію, водночас Волинське Українське об'єднання створило Українську парламентську репрезентацію Волині на чолі з Петром Певним[16]. Українські представники в парляменті розчарувалися в політиці «нормалізації»[2]. 9 грудня 1938 року УПР внесла на розгляд Сойму «Проєкт конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіяльної автономії західноукраїнським землям у межах Станиславівського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського і Поліського, окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківського воєводств[2]. Маршал Сойму не прийняв цього законопроєкту до розгляду, що стало приводом для припинення політики «нормалізації»[2]. Востаннє українські посли виступили в Соймі 2 вересня 1939 року: Степан Скрипник і Василь Мудрий запевнили польський політикум у спільній боротьбі українців і поляків проти Німеччини[2].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Лист УПР до Громадського комітету рятунку у Львові від 13.10.1933 року. Архів оригіналу за 24 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам Соляр І. Я. Українська парламентська репрезентація // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2019. — Т. Україна—Українці. — Кн. 2. — С. 623. — 842 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1740-5.
  3. ↑ Футала В. Діяльність українських політичних сил у міжвоєнній Польщі (1921–1939): проблеми і напрями наукових досліджень // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2010-2011. — Вип. 3-4. — С. 277. Архівовано з джерела 23 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  4. ↑ Конференція українських послів і сенаторів в Ковлю // Наше життя. — 1922. — Вип. 13 (26 листопада). — С. 1. Архівовано з джерела 24 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  5. ↑ Кедрин І. Дві репрезентації. Кілька уваг про Український Клюб в 1922. та в 1928. року // Діло. — 1928. — Вип. 88 (22 квітня). — С. 1-2. Архівовано з джерела 26 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  6. ↑ Осташко Т. С. Підгірський Самійло Максимович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  7. ↑ Горний М. М. Васильчук (Васиньчук) Антон // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2005. — Т. 4 : В — Вог. — 700 с. — ISBN 966-02-3354-X.
  8. ↑ Український Національний Конґрес : Голова Української Парляментарної Репрезентації С. Підгірський про Український Національний Конґрес // Діло. — 1923. — Вип. 56 (14 черв.). — С. 1-2. Архівовано з джерела 27 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  9. ↑ Перевибори в Українській парлямент. репрезентації // Діло. — 1925. — Вип. 263 (24 листоп.). — С. 3. Архівовано з джерела 9 березня 2022. Процитовано 21 жовтня 2020.
  10. ↑ Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 633.
  11. ↑ а б Ukrainian Parliamentary Representation. http://www.encyclopediaofukraine.com. Internet Encyclopedia of Ukraine. Архів оригіналу за 23 жовтня 2020. Процитовано 13 жовтня 2020. (англ.)
  12. ↑ Головченко В. І. Олесницький Ярослав // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  13. ↑ Папуга Я. Б. Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2019. — Т. Україна—Українці. — Кн. 2. — 842 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1740-5.
  14. ↑ Гуцал П. З. Левицький Дмитро Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  15. ↑ Мороз В. К. Мудрий Василь // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  16. ↑ Пуйда Р. Б. Стратегія та тактика Українського національно–демократичного об’єднання 1928–1938 рр. // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 83. — С. 61.

Література[ред. | ред. код]

  • Szumiło, Mirosław[pl] (2007). Ukraińska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie i Senacie RP (1928—1939). Warszawa: Wydawnictwo Neriton.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Українська_Парляментарна_Репрезентація_(Польща)&oldid=38810020