Ковель
Ко́вель — місто обласного значення у Волинській області, райцентр Ковельського району. Розташований за 70 км від обласного центру — Луцька, за 65 км від автопереходу Ягодин-Дорогуськ та за 69 км від автопереходу «Доманове». У 2008[2] та 2011[3] році Ковель перемагав у всеукраїнському конкурсі «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку» серед міст з населенням до 100 тисяч мешканців.
Зміст
|
Історія [ред.]
Історія Ковеля надзвичайно багатогранна. Її торкнулося литовсько-руське управління і панування Речі Посполитої, царсько-російська колонізація і Друга Річ Посполита, сталінська диктатура і гітлерівська окупація, комуністично-радянська система і становлення незалежності України. В міському історичному музеї зберігається та експонується понад три тисячі експонатів з історії міста Ковеля. Ковель пережив злети і падіння, досягав розквіту і дощенту руйнувався, але його завжди відбудовували.
Давнина [ред.]
Археологічними розкопками доведено існування тут поселення мідно-кам'яної доби (середина ІІІ тис. до н. е.). Є різні свідчення про багату та давню історію Ковеля, зокрема крем'яні сокири, списи, серпи, що були віднайдені на Ковельщині. В ті стародавні часи Волинь вкривалася людськими поселеннями, або «стоянками». Як правило, наші предки селилися в захищених місцях, біля водоймищ. О. Цинкаловський, досліджуючи перші поселення на Волині, підкреслював, що на місці, де постав Ковель, було виявлено багато камінного знаряддя, а також бронзових наконечників списів, римських монет. В «старому місті» було знайдено декілька видовбаних колод—трун, в яких лежали кістяки, а на високому березі знайшлася кераміка з 12-14 століття. За давньою легендою першим поселенцем у тутешній місцевості був вправний майстер—коваль, тому і село, де він жив, назвали Ковле. З часом це слово трансформувалось у сучасну назву — Ковель.[4]
Середньовіччя [ред.]
На середньовічному гербі Ковеля поряд з іншою геральдичною атрибутикою — контури веж замку і підкови — давнього символу щастя і достатку. Ці зображення відповідають тогочасній дійсності. На жаль, слідів старовинного замку не збереглося. Вчені-історики твердять, що Ковель знаходився під захистом укріпленого замку з кількома воротами та вежами, який, вірогідно, був розташований на острові, оточеному річкою Турією та її притоками. Навколо замку згодом і формувався центр міста, де оселялась знать, ремісники, шляхта. Замок мав гідрологічні споруди, що утримували воду, яка падала на великі колеса і крутила борошномельний механізм. Така споруда виконувала водночас і захисну функцію, і господарську — використовувалась, як млин. Старожили пам'ятають про цей замок за переказами, в яких йдеться про те, що він був знищений пожежею. Вцілілі від пожежі ворота з вежею, як останній свідок Ковельського замку, простояли до 1805 року і були зруйновані за наказом російського генерала, графа Сергія Каменського.
Через східні ворота і міст був вихід на дамбу, яка пролягала до вулиці в напрямку Луцька. На дамбі були влаштовані винні погреби, котрі давали відчутний прибуток до казни міста й замку. Дерев'яні шлюзи утримували потрібний рівень води, яка, падаючи, крутила колеса млина.
24 грудня 1518 року у Бересті, своєю грамотою польський король Сигізмунд І дозволив князю Василю Сангушку (див. Сангушки) утворити з села Ковле місто з наданням йому магдебурзького права. Він також дозволив улаштовувати там дві ярмарки щороку — на свято Воздвиження Хреста Господня та на четвертий день Різдва Христова. У 1536 році Ковель перейшов до королеви Бони. На той час місто мало уже багато населення. Там також знаходилася «Митна комора».
1518 рік довгий час вважався першою писемною згадкою про місто. Згодом було віднайдено запис, датований 1310 роком про народження польського короля Казимира Великого. А в 2004 році з'ясувалося, що ця дата належить іншому місту, що має схожу історичну долю. Це польське місто Коваль, Влоцлавського повіту. Саме тут, а не у Ковелі, народився польський король Казимир III Великий. Підтвердженням цього історичного факту стали матеріали, привезені краєзнавцем Анатолієм Суліком з міста Коваля. Понад 100 років ковельчани вважали своєю історію іншого міста. Вперше дата 1310 рік, як перша писемна згадка про Ковель, зустрічається у шостому томі «Энциклопедического словаря» видання Карла Крайя (Санкт-Петербург) у 1847 р., редактором якого був Альберт Старчевський. Цю історичну помилку, яка, на жаль, була продубльована у виданні 1897 року «Живописная Россия» (Санкт-Петербург), можна пояснити співзвучністю назв обох міст (давня назва Коваля — Ковалє, а Ковеля — Ковлє), а також схожістю географічних та історичних даних. Наприклад, на захід від Коваля є місто Брест-Куявський, від Ковеля в тому ж напрямку також є Брест-Литовський, як його називали в давнину. І Коваль, і Ковель були засновані на островах серед боліт та річок.
У 16 столітті у Ковелі був кравецький цех, а також пекарський, гарбарський, шаповальський, панчошний, м'ясницький і кушнірський. Завдяки розвиткові ремісництва та торгівлі, місто швидко розвинулося. Про це свідчить і Ковельська волость, до якої належали два містечка — Жижва і Миляновичі, та села — Гриновичі, Шайно, Хотешів, Куйно, Красна Воля, Мощане, Дубова, Облапи, Вербка, Гойшино, Бахова, Скулин і багато інших.
У 1543 році місто перейшло в управління ковельських старост, котрі турбувались про його благоустрій, були розпорядниками королівських прибутків, чинили суд і розправу над шляхтою і селянами.
Основу економіки міста становило дрібне товарне виробництво, що забезпечувало потреби місцевого ринку.
4 червня 1564 р. Ковель зі своєю волостю переходить до Андрія Курбського — князя із Росії, з вимогою що той має дотримуватися литовського статусу і місцевих законів, а також не порушувати прав ковельських міщан. Коли князь Курбський помер, його тіло було поховано в церкві св. Миколая в с. Вербці. По проведених у 1848 р. археологічних дослідах, членами Київської Археологічної Комісії не було знайдено ані кісток, ані труни Курбського.
В першій половині 16 століття у Ковелі існувала школа, де учитель отримував «третій гріш» (зарплату) від місцевих церковних треб. Був у цьому місті також притулок для пристарілих та бідних. У Ковелі знаходилося декілька дерев'яних православних церков — Воскресенська, Благовіщенська та інші.
В 17 столітті і на початку 18-го, Ковель починає занепадати і польські королі віддають це місто в оренду, як свою власність. Так у 1770 році отримав Ковель Дмитро Яблоновський (див. Яблоновські) за 18,000 золотих і 24 гроша. Після двох років, Ковель переходить до краківського воєводи — Вацлава Петра Жевуського (пол. Wacław Piotr Rzewuski).
XVIII і XIX століття [ред.]
У 18 столітті Ковель був значним ремісничим і торговельним центром Волині, в якому утвердилися товарно-грошові відносини.
Так наближається 1795 р., коли вся західна Волинь, а з нею і Ковель під час третього поділу Польщі відходять до Росії. Це місто було оголошено «уездным городом Волынской губернии» і стало центром Ковельського повіту. Число населення міста з року в рік зменшується, життя завмирає, так що в 1863 р. це колись велике і торговельне місто з усіма передмістями нараховує ледве 3646 жителів.
Мало кому відома подорож Тараса Шевченка Волинню, і перебування його в Ковелі у 1846 р. Цей поет змалював багато пам'ятних будинків, могил, та зібрав багато народних оповідань, пісень і казок. Про цю подорож по Волині Шевченко написав у творі «Варнак».
У першій половині 19 століття ковельські міщани, з браку заробітків, кидали центр міста — займались рільництвом і городництвом. Бурхливий економічний розвиток міста випав на другу половину XIX століття. Реформи 1861 року дали поштовх для нового піднесення. Цьому також посприяло прокладення у 1873-му році через Ковель залізниці Берестя-Київ, та лінії з Ковеля до Любліна та Варшави у 1877-му році. Символом міста, як міста залізничників, став вокзал, збудований 1907 року за проектом відомого українського архітектора О. Вербицького. Ковель за значимістю стає третім у Волинській губернії містом після Житомира та Рівного.
В той час зросла продуктивність і торгівля. Статистика 1893 р. нараховує в Ковелі 15,116 людей, шляхти — 696, міщан — 13,032 та селян — 1,266. Православних церков було 4, костелів — 1, синагог — 1, єврейських домів молитви — 7. У місті Ковелі було також дві школи — одна хлоп'яча, друга дівоча; дві лікарні, вісім лікарів і дві аптеки. Крім того був один єврейський притулок для дітей, 1 друкарня, 2 фотостудії. Міські доходи того ж року нараховували 41,122 руб. Зареєстрованих ремісників було 384, робітників — 269, челядників — 75. Торговельних свідоцтв було видано 1,097, крамниць нараховувалося 194.
Головним предметом торгівлі у Ковелі було дерево, яке сплавляли рікою Турією до Гданська. Ця торгівля привела до винищення великих просторів лісу, збагачуючи шляхту, місцеве населення і купців.
Початок XX століття [ред.]
-
Див. також: Перелік пам'яток історії Ковеля
-
Див. також: Назавжди втрачені пам'ятники Ковеля
Під впливом революційного руху у великих промислових регіонах російської імперії ковельчани почали ставати на шлях організованої боротьби.[5] В жовтні 1903 року застрайкували залізничники Ковеля. Вони вимагали «повалення царизму і встановлення демократичної республіки».[6] В Ковелі, як і всюди на Волині, все частіше поширюються більшовицькі ідеї. Через місто проходив шлях, по якому переправлялась з-за кордону в Росію нелегальна література, зокрема газета «Искра». В жовтні 1904 року начальник жандармського губернського управління доповідав, що в Ковелі і Ковельському повіті знайдено 30 номерів газети «Искра», а також матеріали другого з’їзду РСДРП та іншу нелегальну літературу, вагою до восьми пудів.[7] У цей час тут поширились революційні прокламації житомирської організації РСДРП. В них закликались маси «до збройної боротьби проти самодержавства за встановлення влади трудящих».
В липні 1905 року в Ковелі застрайкували муляри, пічники, теслярі і фарбувальники. Вони вимагали скорочення робочого дня з 14 до 10 годин з перервою півгодини на сніданок і півтори години на обід, збільшення зарплати на 20-25 процентів і запровадження розрахункових книжок. У цьому ж місяці застрайкували також кравецькі підмайстри, шевці, вимагаючи скорочення робочого дня і збільшення зарплати.
Однак найбільшого розмаху набрав страйк залізничників. Ініціаторами виступу були робітники депо. 15 жовтня 1905 року Ковельський повітовий справник повідомляв начальника Волинського губернського жандармського управління, що «14 жовтня службовці залізниці остаточно припинили роботи і оголосили страйк. Рух поїздів припинено, залізничні колії охороняються військами. Щоб запобігти безпорядкам у Ковелі, туди посилаються піші воєнні патрулі і кінні роз’їзди від 19-го драгунського Кінбурнського полка».[8]
Залізничники закликали й інших ковельчан приєднатися до них. Найбільш ненависних чиновників адміністрації страйкарі сажали на тачку і вивозили на смітник. Жандарми умовляли робітників припинити страйк і повернутись на роботу. Страйкуючі добились деяких поступок: їм скоротили робочий день, усунули ненависних чиновників.
Навесні 1906 року на Волині була створена соціал-демократична організація Південно-Західної залізниці, яка на вузлових станціях, в тому числі і на станції Ковель, мала своє вузлове бюро.
Придушивши революцію 1905-1907 років, царська влада почала розправу над її учасниками. Багато робітників Ковеля були ув’язнені. На початку XX століття в Ковелі, як і раніше, переважали дрібні промислові підприємства, на яких працювала незначна кількість робітників. У 1913 році в місті були пивоварний, лісопильний, цегельний заводи, паровий та газогенераторний млини, тютюнова фабрика, винний склад, фабрика ліжок тошо. Зростає кількість ремісників, яких в той час нараховувалось вже близько 3000 чоловік. Відкрито чимало готелів. Працюють друкарня, книгарня, залізнична амбулаторія, школи, гімназія. Діє п'ять церков.
19 липня (1 серпня) 1914 р. вибухла Перша світова війна. З початком воєнних дій Ковель стає прифронтовим містом. Для успішної боротьби з ворогом в місті зосереджуються значні військові сили. Тут були розквартировані управління військового начальника, штаб 7-ї кавалерійської дивізії, 67-й Тарутинський піхотний полк, канцелярія коменданта міста, продуктовий склад, жандармсько-поліцейське управління залізниць. Всі ці «квартиранти» важким тягарем лягли на місто, яке повинно було у великій мірі утримувати їх, давати гроші на непердбачені витрати, виконувати різні доручення командування. З початком воєнних дій ціни на продукти харчування значно зросли. Збільшились також податки. Так, на 1 січня 1915 р. заборгованість населення Ковеля перед казною складала 30 тисяч 884 рублів 24 копійок.
В результаті боїв Ковель зазнав великих руйнувань. Багато будинків, цінних архітектурних пам’яток згоріло. 23 серпня 1915 року російські війська відступили, і місто зайняли австрійські інтервенти.[9]
4 червня 1916 року розпочався наступ 8-ої російської армії Південно-Західного фронту. 7 червня, розвиваючи наступ, російська армія заволоділа рядом міст Волині, в тому числі і Луцьком. Всі вони були втрачені під час відступу 1915 р. Організувавши цей «Луцький прорив», російська армія зосередила всю увагу на Ковелі. Взяття його покладалось на армію, якою командував генерал Олексій Еверт. На допомогу їй йшла також і 8-а армія. Виконуючи це завдання, 8-а російська армія впевнено йшла вперед. Цей наступ загрожував повним розгромом австрійського центру.[10] «Ми своїм рухом на Ковель, – згадував генерал Брусилов, – створили для ворога дуже сильну загрозу, внаслідок чого одержали такі результати: противник відмовився від продовження атаки на Верден і поспішно перекидав свої сили із Заходу до Ковеля. Три дивізії з французького фронту вже б’ються в районі Ковеля, 8 німецьких дивізій вже зняті з французького фронту і направляються до того ж Ковеля, австрійські війська з італійського, німці і австрійці з балканського фронту направляються туди ж… Сама доля зробила Ковельський район театром головних дій даної хвилини».[11]
Німці втратили всі свої резерви, що знаходились під Ковелем. Але генерал Олексій Еверт наступу не починав. Ця бездіяльність його, нерішучість, відсутність єдності, взаємодії російських армій вела до послаблення їх, до втрати дорогоцінного часу. Це використовував противник, знімаючи із Західного фронту все нові і нові частини, поспішно направляючи до Ковеля. Коли б армія Еверта перейшла відразу в наступ на Ковель, то становище Південно-Західного фронту було б надзвичайно кращим. Але цього не сталось. Як наслідок, – «Ми дійшли до Ковеля, – згадує Брусилов, – але взяти його не змогли, бо втратили остаточно все».[12]
Період 1918-1921 років в історії Ковеля характеризується великим насиченням історичних подій. Ще точилася Перша світова війна. В Ковелі перебували німці. Волинь була розділена лінією російсько-німецького фронту, що пролягала по річці Стохід і на південь, від її витоків по лінії – Кисилин-Затурці-Локачі-Горохів. У прифронтовій смузі було зосереджено багато російського війська. Серед солдатських мас проводилась посилена більшовицька пропаганда, яка вкрай негативно впливала на політично-національне громадське життя волинян.[13]
Масовим явищем в російській армії тоді стало невиконання наказів командування. Полки і дивізії дедалі частіше відмовлялись йти в наступ, змінювати частини, які були на передових позиціях, виходити на роботу і учбові заняття. Нерідкі були випадки, коли підрозділи самовільно залишали позиції. 12 липня 1917 року солдати 8-го Туркестанського піхотного полку, керовані солдатським комітетом, на чолі якого стояв більшовик Николенко, категорично відмовились виконати наказ командування про наступ на Ковель. Зібравшись на мітинг, вони рішуче зажадали почати переговори з німцями про мир.[14]. Кулеметники і мінометники самочинно пішли в Копачівський ліс, щоб приєднатись до 503-го піхотного полку 126-ї дивізії. В 2-му, 4-му і 8-му полках 1-го Туркестанського корпусу також «більшовицька агітація».[15]
В лютому 1918 року з Києва через Житомир і Рівне в містечко Сарни евакуювались Центральна Рада та її уряд. Однак незабаром на Волинь посунули червоні війська, але їх стримали німці і загони українського війська, що наступали з району Ковеля. Не маючи власної достатньої сили, Центральна Рада була змушена просити військової допомоги у свого нового союзника – німців. Німеччина й Австрія, а також Болгарія й Туреччина Берестейським трактатом від 9 лютого 1918 року визнали Україну незалежною державою, а Волинь разом із Холмщиною і Підляшшям – невід’ємною частиною УНР. Австрійські війська покинули Ковель, а на їх місце прийшли німці. З військовополонених українців, що знаходилися у таборах, німецький уряд сформував нові частини українського війська – два піхотні полки – й відправив їх через Ковель у Голоби для подальшої організації. Тут, у Голобах і Ковелі, сформовано 1-у українську дивізію Синєжупанників у складі 4-х піхотних полків, по 1200 козаків кожний, навербованих з військовополонених українців та місцевих юнаків-добровольців. Комендантом дивізії був генерал Віктор Зелінський. У Голобах сформована й друга українська дивізія Синєжупанників (назва від синьої барви козацьких одностроїв: жупанів, чумарок і штанів).
Українські частини разом з німцями, що наступали з району Ковеля, рушили проти Червоної армії і з боями посувались все далі на схід. 19 лютого вони зайняли Луцьк і продовжували наступ на Київ.[16]
При сприянні німецького командування було утворено Волинський губернський старостат, головою якого призначено поміщика, колишнього Ковельського повітового предводителя дворянства (з 1898 по 1903 роки) Дмитра Андро й цим фактично відновлено пріоритет поміщиків. Пізніша обов’язкова постанова від 12 травня 1918 року вимагала повернення майна поміщикам. Однак селяни виявили непокору, мали місце збройні виступи селян, які придушувались за допомогою німців. Придушуючи селянські виступи, німці поводились неначе окупанти: реквізували у селян хліб, стягували великі контрибуції, хоч вважались «союзниками». Така репресивна поведінка німців викликала невдоволення у широких мас, що негайно використали більшовицькі агітатори, підбурюючи селян, і дискредитувала українську владу за те, що вона навела в Україну німців. Одначе, німці не втручалися в національно-культурне життя українців, яке при Гетьманаті швидко відроджувалось й розвивалось. В Ковелі працювали «Просвіта», українська бібліотека і народна школа, було засновано українську гімназію. У місті сформувалась громадсько-політична організація так звана «Українська громада», що сприяла розвитку освітньо-культурної і патріотичної роботи.
Прагнучи придушити більшовицький революційний рух гетьманська влада спиралась на кайзерівські німецькі військові сили. При підтримці німецького військового командування встановила в Ковелі (як і на всій Волині) суворий режим. Вулиці міста посилено патрулювалися гайдамаками (Сірожупанниками) та німецькими солдатами, що збуджувало роздратування й протест громадськості. Назрівав голод. Поміж людьми ходило прислів’я: «Україна хлібородная, німцям хліб віддала – сама голодная.
13 листопада 1918 року радянський уряд анулював Брестський договір, назвавши його «грабіжницьким», і почав відкриту окупацію Західної України. В грудні німці залишили Ковель. В місто вступили українські війська Головного Отамана Симона Петлюри. Гетьманський загін приєднався до петлюрівців. Поступово відновлено Українську Народну Республіку, якою керувала тепер Директорія – фактично під диктатом Симона Петлюри.
В цей час активізували бойові дії поляки, які фактично завдали удару в спину армії УНР. Польсько-український фронт на початку 1919 р. пролягав в межах Волині по річці Прип’ять і далі на південь по лінії Ковель – Володимир-Волинський – Порицьк (Павлівка), аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії.
Вже в лютому-березні 1919 р. поляки посунулись в глибину Волині. Захопили Ковель і стали над Стоходом. У районі Володимир-Волинський – Ковель поляки зосередили значні війська генерала Юзефа Галлєра в складі 2-х дивізій піхоти, 1-ї бригади кінноти, чимало артилерії, які незабаром й почали наступ на українські позиції. Уряд Директорії і штаб армії, уникаючи полону, переїжджали з одного до іншого безпечнішого пункту (міста чи залізничної станції), перебуваючи весь час у вагонах ешелону, як мовиться, «на колесах». Більшовики тоді зловтішно глузували: «У вагонах Директорія – під вагонами – територія».[17]
В самому Ковелі й повіті більшовики створили підпільні революційні комітети, які на чолі з О. Пекарським, М. Лесневською стали на шлях боротьби за встановлення радянської влади. Особливо активізувалась діяльність підпілля з приходом Б. М. Сильванського, якого було надіслано в Ковель наприкінці 1919 року за рішенням підпільної більшовицької конференції, що відбулась в Ровно. Підпільники мали свої явочні квартири на станції Ковель-ІІ, на вулиці Старовокзальній, в кафе «Казіно». Основна увага приділялась роботі серед залізничників. Через них організовувались диверсії на залізничному вузлі і вівся збір відомостей розвідувального характеру для Червоної армії.[18].
Боротьба посилилася, коли 25 квітня 1920 року Польща розпочала наступ і 6 травня увійшла до Києва. 5 червня Червона армія перейшла в контрнаступ і 12 червня захопили столицю України. Начальник Волинського округу Цивільного управління східних земель доповідав у Варшаву, що «прорив більшовицькою кавалерією нашого фронту» викликав небачене заворушення серед населення. На Волині виникли і діють «селянські банди, які в ряді місць нараховують по кілька десятків чоловік». В повітах «великий наплив різних агітаторів, які підбурюють населення до виступів».[19] В багатьох містах і селах вибухали збройні бунти проти поляків.
Так, на початку липня 1920 року під керівництвом більшовиків повстали селяни Ковельського повіту. Повстанці розгромили польські війська, 7 липня зайняли місто Ковель і звільнили з тюрем арештованих більшовиків.[20] 31 липня 1920 року 7-а стрілецька дивізія, а також 73-я стрілецька та кавалерійська бригади 25-ї Чапаєвської дивізії почали наступ на Ковель і примусили поляків 4 серпня відступити. Ковель став радянським.
До лав Червоної армії Західного більшовицького фронту, яким командував генерал Тухачевський, в Ковелі вступило близько 400 добровольців. У місті було створено ревком, на чолі якого стояли Смирнов, Таск і Соколовський, комітет незаможних селян. Очолювані більшовиками ковельчани приступили до відродження зруйнованого війною господарства. Сотні людей, головним чином молодь, взяли участь у суботниках на відбудові депо й залізничної станції. Незабаром залізниця та ряд націоналізованих підприємств стали до ладу. Поміщицькі та монастирські землі конфіскували й передали безземельним та малоземельним селянам.[21]
Органи народної освіти почали брати на облік неписьменних і малописьменних, організовували для них курси, проводили запис дітей у початкові школи. «Готуючись до нового радянського навчального року, в середині липня ревком організував збори вчителів, на яких було створено профспілку працівників освіти. Настрій у нас всіх піднесений. Ми відчували себе творцями нового життя. У нашій мові з’явились незвичайні вислови: «Попрацюймо на користь соціалізму», «Налагодимо соціалістичне будівництво», – пише в своїх спогадах один з сучасників.[22] На той час в місті була лікарня на 200 ліжок з чотирма відділеннями, три міські амбулаторії, зуболікарня та пологовий будинок, акушерська допомога, санітарно-епідеміологічний загін. Працював дитячий притулок і дитяча лікарня.[23]
На початку жовтня 1920 року Червона армія під натиском польських військ змушена була з Ковеля відступити.
Ковель «за Польщі» [ред.]
Після укладення Ризького миру в 1921 році Ковель майже два десятиріччя перебував під владою Польщі. За переписом 1921 року, в місті було близько 21 тисячі жителів,[24] основна частина яких займалася ремеслами, торгівлею, сільським господарством, працювала на залізничному вузлі.
Ще не встигли висохнути чорнила, яким польський уряд підписав Ризький мирний договір, як уже 21 травня 1921 року волинський воєвода Кжаковський видав наказ про заборону української мови в навчальних закладах і установах воєводства. На Волині, як і по всій Західній Україні, ліквідуються школи, українські газети, закриваються навіть церкви. Українців не приймали на службу в державні установи. Українське слово всюди переслідується, все українське проголошується ворожим польській державі.
Газета «Вісті» підкреслювала: «Така поведінка польської вищої адміністрації є характерною для польської політики на Волині та Холмщині, яка прагне до полонізації населення вказаних місцевостей в найкоротший термін».[25] З метою розпалення національної ворожнечі, розколу єдності українських і польських громадян польська влада навмисне давала «переваги» польським робітникам і селянам перед українськими. Внутрішня політика польського уряду в цей час, як і пізніше до самого кінця свого інсування, була політикою терору, провокацій і шантажу у відношенні до українців.
Досить сказати, що уряд Польщі навмисно організовував різного роду провокації з метою придушення революційного руху українців і кривавої над ними розправи. В статті «Польські насильства на Волині» газета «Вісті» писала: «Польська адміністрація східних окраїн Польщі і особливо на Волині нацьоковує на тих громадян, що під час виборів до сейму не голосували за урядових кандидатів.[26] Насильства польської влади на українських землях викликали обурення всього передового людства. Щоб заспокоїти світову громадськість, уряди Франції і Англії виступили з «докором» уряду Польщі за його знущання над українським населенням.[27]
Гостра економічна криза і неспроможність польського уряду вивести економіку країни з стану післявоєнної розрухи, що вже з самого початку існування Польщі, як самостійної держави, ставили її в залежність від інших, більш потужних держав, ще більше посилювали революційну кризу в країні, зокрема, на Волині. Комендант Волинського окружного управління поліції 17 травня 1921 року доносив в Міністерство внутрішніх справ: «Стан безпеки в окрузі незадовільний. Не підлягає сумніву, що українці на Волині знаходяться під сильним впливом українців з Малої Польщі, мріють про незалежність і працюють над здійсненням своїх планів. Більшовицька агітація взагалі і особливо в прикордонних повітах є значною».[28] Крім економічного і політичного гноблення, польський уряд проводив політику покатоличення і полонізації українського населення.[29]
1922 рік на Волині ознаменувався страйками, в тому числі й кравців Ковеля. В січні 1922 року мешканці приміського села Колодниця Лаховський Семен Лукич, Мигула Роман Родіонович (загинув під час Другої світової війни) та інші організували комуністичний осередок. В цей час такий же виник у Ковелі. В його склад входило 12 чоловік, зокрема К. Й. Коптій (загинув від рук польської поліції у 1934 році). При активній участі його членів організовується такий же осередок в селі Городище Старо-Кошарівської гміни Ковельського повіту.
.jpg)
Всі ці осередки, перебуваючи в глибокому підпіллі, поступово розгортають активну роз’яснювальну роботу серед робітників і селян, гуртують їх в ряди в єдиному фронті польських, українських, білоруських, єврейських громадян на боротьбу проти польського уряду. В кінці 1922 – на початку 1923 року на Волинь прибуває Іваненко Григорій Васильович (псевдо «Незнайко», «Михальський») для розбудови мережі КПЗУ. Він зупиняється у Ковелі, як основному промисловому центрі Волині, де була найбільш міцна і бойова підпільна організація. Ковельський повітовий староста 22 травня 1923 року доносив волинському воєводі, що Ковельський повіт є центром революційного руху на Волині. Різні агітатори, як і ті, що прийшли, розагітували і дуже вороже настроїли місцеве населення до польської держави.[30]
В 1923 році у Ковелі страйкували візники, робітники електростанції, шкіряного заводу. На відміну від попередніх ці страйки були тривалими. В грудні у місті вже страйкувало 150 робітників кравецьких майстерень. У 1924 році покинули роботу пекарі. До складу їх страйкового комітету увійшли Сегал (голова, член КПЗУ), Стажинський і Боксер. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати.[31] Страйк продовжувався 16 днів.[32]
Військове міністерство в 1924 році сформувало спеціальний каральний прикордонний загін. Командиром цього корпусу було призначено запеклого реакціонера генерала Ридз-Смігли. На Волині вводиться військове становище, було заборонено всякого роду збори і навіть сільські сходи. В лютому-квітні 1924 року в Ковельському та інших повітах пройшла хвиля арештів. Загалом в шести повітах (разом з Ковельським) було арештовано понад 300 чоловік, «яких закували по чотири в залізні ланцюги і, оточивши хмарою поліції та війська, штовхаючи і б’ючи, транспортовано до в’язниці Луцька.[33]
Катування арештованих, обшуки, жахливий тюремний режим, судові процеси – ось що характеризує політику «оздоровлення» краю. Тюрми на Волині були переповнені до крайності. Політичних арештованих розміщували в одних камерах з бандитами, їжу видавали один раз в день, українців лишали права на одержання українських книг, а також права на півгодинну прогулянку по тюремному подвір’ї. Багато політичних в’язнів сиділи в тюрмі біля року без всякого обвинувачення.[34]
Довгі місяці мучилася в Ковельській тюрмі в оічкуванні суду хвора на туберкульоз українська поетеса, голова Турійського соціал-демократичного осередку Ганна Жешко. Цей діагноз змушений був підтвердити тюремний лікар. Вірші незвичайної дівчини-полонянки, як потім розповідатимуть про неї, передавав на волю Вацлав Нєдзєляк, молодий хлопець-наглядач, з яким заприятелювала поетеса. Розуміючи, що дефензива лише намарно тягне час, намагаючись фізично знищити арештованих, Ганна Жешко оголошує голодовку, відмовляється від приймання будь-яких ліків. Вимагає лише одного – негайного і справедливого суду. Більш як через рік, 24 травня 1924 року в Ковелі відбувся судовий процес, згідно з вироком Ганну Жешко засуджено на 4 роки ув’язнення, її брата Всеволода Жешка, Онисима Набатича та Андрія Полончевського – на 2 роки. Апеляційний суд, що відбувся в Любліні, скасував цей вирок і визнав усіх заарештованих невинними. Таким чином, лише через два роки члени підпільного осередку були звільнені з ув’язнення.[35]
Початок 1925 року характеризувався дальшим загостренням обстановки. В Ковелі збільшується військовий гарнізон. У Ковельському повіті організовується відділ таємної поліції, посилюється поліцейська команда. Якщо у 1921 році було 5-7 поліцейських, тепер стало 20-30. Легальне культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке перебувало під впливом КПЗУ, забороняється. Її майно конфісковується. Замість «Просвіти» згодом було організовано «Рідну хату». З кожним днем посилюється терор. Щоб розправитися з підпільниками, поліція вдається до організації «актів саботажу». Шукаючи нових шляхів для придушення революційного руху в країні і особливо на окраїнах, польський уряд доручає всім воєводам дати свої пропозиції щодо «оздоровлення кресових відношень». Особливо яскравим з цього приводу був проект волинського воєводи Ольшевського, за яким воєвода повинен мати необмежені права у всіх питаннях. Для боротьби проти революційних виступів цей воєвода пропонує створити спеціальні «летучі каральні загони», яким надається необмежене право геть до розстрілу підозрілих на місцях.[36]
.jpg)
В результаті поліцейської провокації, в ніч на 1 квітня 1925 року в Ковелі та інших містах Волині прокотилась небачена до того часу хвиля масових арештів. Для їх проведення, польська влада, крім поліції, сконцентрувала і військових. Арештованих було так багато, що в Ковелі було закрито кінотеатр «Оаза» і одну з міських шкіл і їх приміщення були пристосовані під тимчасову тюрму. Арештованих піддавали жорстоким тортурам. Їх завертали у вогкі простині і били гумовими палицями, щоб не було видно слідів побиття. В Ковельській тюрмі покалічені Вітюк, Білінський, Білоус, Шум, Миронюк.[37] Так польська вояччина проводила «оздоровлення кресових відношень. Дикий терор польського уряду проти західноукраїнських робітників і селян викликав обурення всього прогресивного людства світу. В ряді країн відбулись мітинги і збори, на яких висловлювався протест і вимоги від польського уряду припинення знущань над мешканцями Західної України. Квітневі арешти завдали відчутного удару організації КПЗУ.[38]
Волинське воєводське управління поліції у своєму звіті за листопад 1925 року констатувало, що пануюча господарська криза дуже відчувається і на території воєводства. Зовсім припинено роботу на тютюновій фабриці в Ковелі.[39] «Бюлетень Волинського окружкому КПЗУ» за січень 1926 року висвітлював причини еміграції бідноти за кордон, зокрема в США, Канаду, Аргентину, в пошуках роботи і хліба. В ній роз’яснювалось, що жорстокий економічний і національний гніт, повне безправ’я, безземелля, голод і злидні є основними причинами, які примушують злидаря їхати «в світ за очі».[40]
У 1926 році в Ковелі відмовилися працювати кравці і друкарі. Страйкарі перемогли: було запроваджено 9-годинний робочий день, збільшено заробітну плату. У свою чергу, власті розпочали репресії. 18 червня 1926 року Ковельський суд засудив 31 члена КПЗУ, в тому числі організаторів перших підпільних осередків на Волині В. Т. Малашевського, С. Л. Лаховського, М. Ф. Олексюка, Г. К. Парфенюка, Р. Р. Мигулу, М. Ф. Лесюка, С. Гушинця.[41] Навіть польська проурядова газета «Кур’єр поранни» змушена була визнати, що Ковельський процес був «найбільш суворим процесом з усіх дотеперішніх політичних процесів, що відбувалися на Волині».[42]
У наступному, 1927 році, в Ковелі страйкували робітники меблевої фабрики, які висунули вимогу скоротити робочий день, збільшити зарплату, визнати профспілку як їх повноважного представника. Адміністрація відмовилася. Страйкарів підтримали робітники інших підприємств Ковеля, зокрема друкарі та пекарі. Саме на той час друкарі мали багато замовлень на виготовлення документації до виборів місцевого самоуправління. Після тривалої боротьби адміністрація фабрики змушена була підписати колективний договір, а також погодитись на контроль профспілкової організації за його виконанням.[43] Більшість робітників у Ковелі, як і скрізь, працювала неповний робочий тиждень, заробітна плата все далі знижувалась. Особливо нестерпними були умови праці жінок і дітей. Досить вказати, що так званий «Промисловий статут», виданий в 1927 році, не встановлював тривалості робочого дня для дітей і підлітків. Він цілковито залежав від власника підприємства. Тарифні ставки жінок, підлітків і дітей нерідко складали ½ і навіть ⅓ зарплати дорослого робітника. Ріст дорожнечі, збільшення податків, які йшли на утримання армії і розбухлого державного апарату, важким тягарем лягали на плечі громадян. «8-годинний робочий день! Підвищити заробітну плату! Визнати наші профспілки!» – ось основні вимоги, з якими боролися страйкуючі у 1928 році в Ковелі пекарі. Поряд з економічними, страйкарі висували і політичні вимоги.
Члени повітового комітету КПЗУ, на чолі якого в цей час була Ф. Юзв’якова в ніч на 22 січня 1928 р. перейменували центральні вулиці Ковеля на вулиці Леніна, Лібкнехта та Люксембург. Незважаючи на те, що поліція ранком позривала таблички з новими назвами вулиць, підпільники продовжували називати їх новими іменами.
Прогресивна газета «Сель-Роб» 27 травня 1928 р. повідомляла, що в Ковелі робітники і селяни, незважаючи на суворе попередження і заборону поліції зібрались 1 травня перед будинком профспілки на мітинг. На наказ комісара поліції розійтись, «зібрані відповіли окликом «Хай живе 1 Травня» і з співом «Інтернаціоналу» демонстративним походом рушили в напрямку староства. Піша поліція кілька разів намагалася розбити похід, але похід збирався знову. Відділ поліції загородив вулицю. Тоді похід перемінився у демонстративне віче. Заговорили промовці та понеслися протифашистські і протиімперіалістичні оклики. Поліція кинулась розганяти віче. Кількох робітників ранено. Явився сильний відділ кінної поліції і шаблями наголо розбив демонстрацію. Арештовано біля 40 осіб, з яких 15 залишається під арештом до цього часу». Важливу роль у згуртуванні людей відігравала легальна газета «Сель-Роб». Під час виборів до сейму в 1930 році за список робітничо-селянських кандидатів по Ковельському виборчому округу голосувало 28 тисяч чоловік, а з 5 кандидатів у посли сейму були обрані 4 комуністи. Такою була відповідь громадян на діяльність властей.[44]
Влітку 1930 р. польська влада розпочала криваву розправу над місцевим населенням, передусім над українцями, яку вона цинічно назвала «пацифікацією» (заспокоюванням), внаслідок чого в Західній Україні було спалено 800 сіл, розстріляно, повішано, забито до смерті сотні людей.[45] Проти звірячої розправи з народними масами Західної України піднялось все прогресивне людство. Величезна хвиля протесту проти дій польської влади прокотилася як в самій Польщі, так і в Радянському Союзі, в країнах Західної Європи, США. Всю трудящі висловлювали своє величезне обурення терором проти західноукраїнського населення.[46]
Однією з форм боротьби комуністичного підпілля проти польського уряду були диверсії на залізниці, псування телеграфних та телефонних ліній. 16 січня 1930 року на 239 кілометрі залізничної колії Ковель – Любитів між стовпами 129 і 131 було зірвано телефонний дріт. В ніч на 16 жовтня на 208 кілометрі залізничної колії Мацеїв – Ковель закладено на колійових рейках старий залізний обід, що викликало сильний струс пасажирського поїзда № 811, який йшов з Мацеєва в Ковель.[47] Восени 1930 р. прокотилась нова хвиля масових арештів комуністів. Орган УНДО газета «Діло» 27 вересня 1930 року писала, що «всяка влада покликана для того, щоб з такими явищами (революційним рухом) вести боротьбу». Дефензива застосовувала тортури, провокацію, шантаж, щоб знищити підпілля. 1 листопада 1930 р. в Ковелі було засуджено 63-х членів КПЗУ, серед них – керівників ковельських комуністів – Ф. Юзв’якову, В. Фейдака, І. Полончевського, А. Денисюка.
1 травня 1931 р. підпільники розкидали по вулицях Ковеля революційні прокламації, газету «Прапор», відозви польською і українською мовами: «До страйкової боротьби проти атак капіталізму». В Ковельському повіті власті кинули за грати 150 чоловік. У місті було влаштовано черговий судовий процес. 13 червня 1931 року засудили 41 члена КПЗУ, в тому числі організаторів першотравневої демонстрації в Маневичах Г. Ю. Савчука, І. Д. Смійчика і керівника тамтешньої організації КПЗУ С. О. Борисюка. У ніч з 22 на 23 вересня 1931 р. поліцією була проведена в Ковелі «ліквідація» осередку націоналістичної організації УВО. Було заарештовано і згодом засуджено племінника Лесі Українки поета Юрія Косача, Іллю Куницю, Мирослава Онишкевича, Зиновія Сомчинського, Сергія Сомчинського, Павла Вітрика і В. Маркевича на 1 рік тюрми.[48] 1 грудня 1931 р. в Ковелі закінчився судовий процес над 83 членами КПЗУ. 77 чоловік, в тому числі С. Макарчука, Ф. Троця, В. Наумчика, К. Сарапіна, К. Хлопука, які очолювали Ковельську організацію КПЗУ, були засуджені на довгорічне ув’язнення.[49]
.jpg)
Арешти наприкінці 1930 і на початку 1931 року завдали тяжкого удару до Ковельської організації КПЗУ.[50] При цьому національні партії, зокрема, УНДО (Українське народне демократичне об’єднання), УСДП (Українська соціал-демократична партія), УВО (Українська військова організація) виправдовували жорстку політику польського уряду стосовно комуністів та їхньої терористичної діяльності. Волинський воєвода в жовтні 1932 року в своєму рапорті писав, що комуністи через організацію «Сельроб-Єдність» поширюють серед населення ідеї про неминучість революції. «Ковельський повіт особливо добре охоплений мережею сельробовських організацій, які дуже активно діють на широкі маси населення, користуючись своєю легальністю. Внаслідок безкарної діяльності злочинного «Сельробу» виникли, і особливо серед сільського населення, настрої і переконання про безсилля властей. Цей небезпечний психоз мав своїм наслідком поширення революційних настроїв».[51] На конференції Ковельської організації КПЗУ, яка відбулась в липні 1932 року в лісі між селами Смоляри і Троянівка, керівники партизанських загонів поставили вимогу перед окружкомом і особисто перед О. В. Коцко ввійти з пропозицією в Центральний комітет про підняття збройного повстанння. Восени 1932 року в Ковельському повіті партизанські загони вже громлять поліцейські постерунки, панські фільварки, садиби багатіїв і осадників.[52]
Польський уряд, прагнучи знешкодити революційний рух, надсилає в Західну Україну і, зокрема, на Волинь численні загони військ. Лише в Ковельському повіті було сконцентровано 8.000 поліцейських, 4 ескадрони кінноти, 3 піхотних полки (24-й, 44-й і 50-й), 4 танкетки і 4 військових літаки.[53] Воєнні каральні експедиції руйнували і палили села, катували і розстрілювали селян, сотні людей кинуті в тюрми. Від рук пацифікаторів в Ковельському повіті загинули активісти Йосип Потарський, Павло Турчин, Сава Михалевич, Тарас Карпук, Семен Абрамчук. Лище за ці дні в Ковелі було арештовано 169 чоловік, в тому числі О.В. Коцко, С. Букатчук, Ф. Трохимчук, А. Лукашук. Від рук дефензиви 12 вересня 1932 року загинули на шибениці в Ковелі організатори збройних нападів на польські власті Андрій Копанчук, Петро Мельник, а 15 вересня – А. Іляшук, С. Оліферчук і Т. Д’як.[54] В 1932 році було заборонено діяльність організації «Сельроб-Єдність», закрито прогресивний журнал «Вікна». В Ковелі пройшов мітинг протесту проти насильства, на якому було понад 1.000 чоловік (організацію його комуністи приписали собі).
Ковельський окружний комітет КПЗУ мав підпільну друкарню, що містилася в селі Шкурат, якою керівувала Антоніна Дорощук (після війни працювала головою Ратнівської селищної ради народних депутатів), де друкувалися листівки.[55] 11 січня 1934 року в Ковелі розпочався масовий страйк, в якому взяли участь і селяни навколишніх сіл. Поліція вчинила масові арешти: з 20 по 23 січня тут було ув’язнено понад 100 чоловік.[56]
У звіті про стан безпеки у Волинському воєводстві за травень 1934 року міститься така інформація: 6 травня 1934 р. в приміщенні Союзу українок у селі Шайно (тепер – Журавлине Старовижівського району) відбулося зібрання членів ОУН за участі Євгена Шума, Василя Полака, Арсена Полака, Омеляна Лавренюка та Марка Лавренюка, який сказав, що 24 квітня 1934 р. був в адвоката Підгірського в Ковелі, від якого отримав наказ: розпочати акції, спрямовані на поширення українського націоналізму серед суспільства і влаштування походу на «Козацькі Могили», насипані 1929 року членами ОУН у селі Шайно. В службовій характеристиці організаційного стану ОУН за 1934 рік вказано, що до видатних діячів ОУН належали адвокат Самійло Підгірський та його секретар Павло Вітрик.[57]
22 травня 1934 року в Ковелі розпочався процес над 56 членами КПЗУ, серед яких були Сазон Букатчук і Ольга Коцко. Незважаючи на насильства поліції і покарання суддів в ході судового процесу, підсудні використали судову трибуну для критики польської влади. В першу хвилину початку суду всі підсудні встали на честь своїх товаришів, які загинули в революційній боротьбі, і заспівали «Ви жертвою в бою нерівнім лягли». Ольга Коцко під час читання акту обвинувачення встала і категорично зажадала, щоб цей акт читався українською мовою. В своєму виступі на суді вона заявила: «За час польської окупації я другий раз стаю перед польським судом, але судити мене може тільки історія. І я прийшла сьогодні на суд, щоб обвинуватити польський фашистський уряд в злочинах, які він робить над трудящими в лиці воєнно-польових судів, лісі шибениць і довгорічних тюрем, бо єдиним методом цього уряду, що позбавив робітників і селян їх прав, є насильство. Від підсудних в ході слідства зізнання здобуті тортурами. Тут немає перед ким захищатись. Я буду відповідати лише перед судом трудящих».[58] Заключне засідання суду перетворилось в могутню демонстрацію протесту проти терору польських властей. На вирок суду підсудні відповіли співом «Інтернаціоналу». Всіх підсудних, зокрема, О. Коцко, С. Букатчука, Ф. Трохимчука, М. Судника засудили до десяти-п’ятнадцяти років тюрми і каторги. Цей та інші судові процеси викликали в країнах Європи хвилю протестів проти катувань в застінках польської дефензиви. Під тиском народних мас польський уряд змушений був оголосити часткову амністію для політичних в’язнів.[59]
За даними поліції, 1935 року до складу повітової екзекутиви ОУН у Ковелі входили адвокат Самійло Підгірський, Олександр Калюжний, Василь Капелюшний, Тиміш Колот та Павло Вітрик. В таємній інформації до міністерства внутрішніх справ від 25 листопада 1935 року С. Підгірського характеризують як одного з провідних націоналістичних діячів Волині та Полісся: «Адв. Самійло Підгірський є також законспірованим мужем довір’я ОУН і відіграє велику роль в організації націоналістичного руху на терені Ковельського повіту. До нього теж переважно зголошуються емісари зі Львова, які спрямовувалися на Волинь, чи також на Полісся. Подібну роль серед жінок відіграє дружина Підгірського, голова Союзу українок, яка останнім часом розпочала акцію організації в сільських місцевостях т. зв. «жіночих гуртків», які мають за завдання виховання дітей в націоналістичному дусі і утвердження їх в переконанні про необхідність боротьби за незалежність і готовності жертви».[60]
В Ковелі у квітні 1935 року закінчився перемогою двотижневий страйк робітників швейних майстерень. Страйкували будівельники.[61] Страйки робітників поєднувались з виступами селян і сільськогосподарських робітників ряду гмін Ковельського повіту за підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня. Волинський воєвода відмічав, що «найбільшими центрами безробіття на Волині є міста Луцьк, Ровно, Ковель». 1 травня 1935 року колону селян з Нових Кошар і Черкас Ковельського повіту, що прямувала до Ковеля на мітинг, розігнала поліція, закидавши демонстрантів гранатами із сльозогінним газом. Від рук поліцейських загинули активісти Ковельської організації КПЗУ Клим Коптій, Іван і Кирило Сарапіни. У зведенні конфіденційних повідомлень від 2 липня 1936 року, опрацьоване суспільно-політичним відділом Волинського воєводського управління, говориться: «В Ковельському повіті була посилена націоналістична пропаганда, причому акцією на тому терені керують: Марченко, Бурий, Коханський, NN інженер з Ковеля за посередництвом адв. Підгірського з Ковеля». Агент поліції «Вітер» доповідав: «Націоналістична праця в Ковелі групується навколо особи адвоката Підгірського, а також його секретаря Вітрика Павла, вже караного 2-літнім ув'язненням за діяльність ОУН». Тому Павло Вітрик 1935 року на три місяці потрапив до Берези Картузьської, а 28 (за іншими даними - 29 серпня) 1936 року його знову арештовано, цього разу у справі Марченка і товаришів. Кінець кінцем постійні переслідування польської поліції змусили його нелегально виїхати за кордон.[62]
Особливої гостроти набрали революційні виступи восени 1936 року, коли польська поліція провела найкривавішу розправу за весь час так званої «пацифікації». Лише в одному Ковелі поліція замордувала 50 селян. В місті польські власті створили великий концентраційний табір на зразок Берези Картузької. Поліцейські по черзі нападали на села Ковельського повіту, руйнували оселі селян, катували населення. Руїни і попіл, сльози і кров – такі криваві сліди залишали за собою карателі. Страйкувала вся Ковельщина.[63]
Волинський воєвода доносив у Міністерство внутрішніх справ, що в Ковелі 7 вересня 1936 року зовсім не було ярмарку, бо селяни на нього не приїжджають. Ціни на хліб, м’ясо, картоплю і інші сільськогосподарські продукти піднялись.[64] Під час економічної кризи, що охопила Польщу в 1937 році, становище ковельчан різко погіршилось. У грудні 1937 року в Ковелі налічувалося понад 840 безробітних. У 1938-1939 роках боротьба підпілля ще більше посилилась. В умовах наростання революційного руху в країні лютував терор. В 1938 році в Ковельському повіті було заарештовано 702 чоловіка. Ще більше шаленіє реакція в 1939 році. Лише за період з січня по серпень в Ковельському повіті було ув’язнено в Березу Картузьку 56 чоловік.[65] Важке матеріальне становище поєднувалось з лютою асиміляторською політикою польського уряду, що мав на меті задушити і ліквідувати українську культуру, ополячити українське населення. Міністр іноземних справ Польщі Бек цинічно заявляв кореспондентам іноземних газет, що закриття українських шкіл зв’язано з «дикістю українського народу».[66] «Польські правлячі кола зробили все можливе для того, щоб погіршити відносини з національними меншостями і довести їх до крайнього напруження».[67] Польська держава доживала свої останні дні.
У вересні 1939 року, коли нацистська Німеччина розпочала Другу світову війну, Червона Армія взялася окуповувати східну частину Польщі, «врятуючи місцеве населення від загрози поневолення». Комуністи, вийшовши з підпілля, почали створювати збройні загони. Вже 17 вересня 1939 року такий загін із колишніх політв’язнів роззброїв у Ковелі поліцію.[68] Було створено ревкомітет, який почав запроваджувати революційний порядок, роззброював польські військові загони. Очолювали ревком колишні політв’язні В. М. Західний, М. В. Козакевич та інші. 19 вересня в Ковель вступили радянські війська, їх палко зустріли мешканці міста.[69]
«Перші совєти» [ред.]
.jpg)
Революційний комітет було реорганізовано в тимчасове управління Ковельського повіту. Підприємства і магазини було взято під робітничий контроль. На виробництві запроваджено восьмигодинний робочий день, ліквідовано безробіття. За порівняно короткий час у місті встановився належний революційний порядок. Налагоджувалась робота підприємств, магазинів, лікарень, шкіл. Продовольчий відділ Тимчасового управління забезпечив безперебійне постачання місту продуктів харчування. Значні перетворення сталися і в культурному житті. Почала виходити газета «Прапор Леніна» (орган тимчасового управління). Відновили роботу кінотеатри, де відтепер показували радянські кінострічки.
На багатолюдних зборах і мітингах мешканці Ковеля висловлювали свою одностайну волю – увійти до складу Радянської України. Вони активно включилися у підготовку до виборів у Народні Збори Західної України. 22 жовтня 1939 року ковельчани обрали своїми депутатами до Народних Зборів колишніх членів КПЗУ В. Т. Малашевського, І. Н. Тишика та інших, доручивши їм голосувати за возз’єднання з Радянською Україною.
На Західній Україні розпочалося будівництво радянського життя. В Ковелі було націоналізовано підприємства, банк, магазини, кінотеатри, готелі, лікарні; вжито заходів до поліпшення добробуту трудящих, підвищення заробітної плати робітникам і службовцям. Відкрились школи з українською мовою навчання.
В руки НКВС потрапили архівні матеріали Ковельської тюрми, Ковельської повітової поліції з докладними списками не тільки свідомих українців з Ковельщини, а й агентів та провокаторів з дефензиви, багатьох з яких енкаведисти перевербували, залишивши їм життя і свободу, а останні ще з більшою запопадливістю почали служити новим хлібодавцям, часто на цьому зводячи особисті сусідські чи інші рахунки зі своїми односельчанами.[70]
Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 року було утворено Волинську область, до складу якої ввійшов і Ковельський повіт (з 17 січня 1940 року – район) з центром у Ковелі. Наприкінці грудня 1939 року тут створено міську Раду. 19 січня 1940 року бюро Волинського обкому КП(б)У затвердило склад бюро Ковельської міської парторганізації на чолі з П. А. Киселем. Міський комітет партії дбав про створення й зміцнення первинних парторганізацій, насамперед на залізничному вузлі, на провідних підприємствах промисловості, про розстановку комуністів на провідних ділянках роботи.[71]
24 березня 1940 року відбулися вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР. Згадуючи їх у своїх мемуарах, Наталя Яхненко (донька колишнього міського голови Миколи Пирогова) пише таке: «Один молодий мешканець був членом КПЗУ, за що й був засуджений польським судом на чотири роки в’язниці. В цих перших виборах партія доручила йому провести вибори в дільниці Ковеля, що фактично була населена самими залізничниками. За Польщі залізничники були привезені з етнічних областей Польщі, а місцеві українці були звільнені з праці. Для прикладу: з одного села Бахова – до 40 чоловік. То польський елемент тут переважав. Всі вони, як один, були прихильниками ППС, тобто Польської соціалістичної партії Пілсудського і, взагалі, були дуже добре ознайомлені з політичними справами. Наш друг Н-ський відповідно тяжко працював, організовуючи численні виборчі мітинги, розвішуючи плакати та портрети «великих вождів пролетаріату» і т. д. Все даремно. Залізничники продемонстрували свою недовіру до російського типу соціалізму майже поголовним бойкотом виборів. Що ви думаєте сталося? Наш комуніст був поставлений перед судом, обвинувачений у «недбалому проведенні виборів». На суді прокурор нападав на нього страшним способом, в той час, коли призначений з уряду захисник не розкрив і рота. Бідолаха Н-ський боронився як міг, доводячи свої зусилля у виборчій підготовці, представивши перед ними статистику проведених ним засобів пропаганди. Але це мало помагало. Наприкінці, припертий до стіни, він крикнув: «То як же я мав їх змусити йти до урни? Кийом чи що?» Така його реакція припечатала справу, і він одержав вирок – вісім років позбавлення волі в концтаборах. Тепер він в еміграції».[72]
Не менш важливою подією були і вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. До активної громадсько-політичної роботи було залучено сотні місцевих активістів. З ініціативи комсомольців Ковельського залізничного вузла 24 листопада 1940 року було організовано агітаційний похід молоді. Учасники його провели серед виборців 250 бесід і концертів.
Вибори до місцевих Рад відбулися 15 грудня 1940 року. На першій сесії було утворено виконавчий комітет міської Ради; очолив його А. М. Колосок. При міській Раді розгорнули роботу відділи місцевої промисловості, земельний, фінансовий, охорони здоров’я, народної освіти, комунального господарства, торгівлі і соціального забезпечення.
В місті, яке на той час мало понад 36 тисяч чоловік населення (площа – 40 квадратних кілометрів), відновили роботу 2 цегельні заводи, тютюнова фабрика, елеватор, 8 млинів, 2 лісопильні, торфорозробка. З весни 1940 року почали видавати продукцію столярно-меблева фабрика імені Кірова, промислові артілі «Прогрес» і «Червоний прапор». Стали до ладу маслозавод, м’ясокомбінат, харчокомбінат. Було створено машиноремонтну станцію. Йшла реконструкція найбільшого на Волині Ковельського залізничного вузла. Зростала виробнича потужність паровозного і вагонного депо та інших служб. Тодішню залізничну мережу, за винятком лінії Ковель-Ягодин, перевели на широку колію.[73]
Комуністи міста стали заспівувачами масового соціалістичного змагання за виконання виробничих планів. Значного поширення набрав стахановський рух, застрільниками якого виступили залізничники. Серед них уже в травні 1940 року було 2980 стахановців і 2223 ударники.[74] Їхній почин підхопили на інших підприємствах міста. Виробничі плани 1940 року Ковель виконав. Зростали темпи випуску продукції в 1941 році.
Розвивалися торгівля, громадське харчування, комунальне господарство.
Поліпшувалася охорона здоров’я. В 1940 році було 2 міські лікарні з відділеннями – епідемічним, хірургічним, пологовим, терапевтичним, тубдиспансер, санепідстанція, міська і стоматологічна поліклініки, 3 рентген-кабінети, 4 аптеки, молочна кухня, молочноконтрольна станція. Працювали 23 лікарі, десятки чоловік середнього медичного персоналу.
Протягом 1939/40 навчального року в місті провели велику роботу по створенню радянської системи освіти. Було запроваджено безплатне навчання рідною українською мовою. На 1 вересня 1940 року в Ковелі налічувалося 5 середніх, 10 семирічних і 1 початкова школи, в яких навчалося 5 тисяч учнів і працювало 160 вчителів. При школах створили класи і гуртки для ліквідації неписьменності та малописьменності. Крім того, в місті діяли середня і неповна середня школи для переростків і дорослих, які за Польщі не мали можливості здобути освіту. Для підготовки педагогічних кадрів організували вчительські курси. У 1940 році тут працювали 2 дитячі садки.
До послуг жителів Ковеля було 2 кінотеатри, 2 Будинки культури і кілька клубів. На їх сцені з концертами виступали приїжджі митці та учасники гуртків художньої самодіяльності. Міська бібліотека поповнилася сотнями нових книг, збільшилася кількість її читачів. Став до ладу потужний радіовузол. Поряд з центральними, республіканськими газетами та журналами вони ковельчани передплачували газету «Прапор Леніна» – орган Ковельського міського і районного комітетів партії, виконкому міської і районної Рад депутатів трудящих.
Але мирну працю ковельчан 22 червня 1941 року перервав напад фашистської Німеччини. Уже в перший день війни ворожа авіація піддала Ковель бомбардуванню, заподіявши йому руйнувань.[75] 23 червня енкаведисти розстріляли в’язнів Ковельської тюрми, у тому числі й тих, кого затримали лише за дрібні побутові порушення. Перед початком війни у стінах Ковельської тюрми перебувало більше 250 в’язнів, які й стали жертвами кривавого терору. Камери були заповнені селянами, робітниками, інтелігенцією, молоддю.[76]
З матеріалів працівника Волинського обласного державного архіву Володимира Рожка постає незмірна розумінню людської душі історія страшних днів. 23 червня усіх в’язнів тюрми після довгих днів і ночей, вимордуваних небаченими тортурами, енкаведисти переправляли до сараїв залізничного НКВС у Ковелі. У в`язнів були міцно скручені дротами і закладені за спину руки, їхні обличчя виснажив голод, виднілись червоні плями від побоїв. Одяг був посічений нагайками, крізь нього із ран просочувалась кров. На подвір`ї приміщення залізничного НКВС завели двигун трактора, який створював неймовірний шум. Тим часом, людей групами виводили з приміщення і заводили їх на стайню, де вже заздалегідь було викопані величезні ями. За шумом двигуна не чути було ні пострілів, ні криків людського болю. Для того, щоб неможливо було впізнати знищених людей, їхні обличчя пересипали вапном.[77]
До речі, 23 лютого 1942 року в місті відбулась траурна церемонія по перенесенню тіл невинних жертв на центральний православний цвинтар, а в 1990 році Ковельська міська рада прийняла рішення про увіковічнення пам’яті жертв сталінських репресій і встановлення пам’ятного знака вигляді Хреста.[78]
У червні сорок першого 15-й стрілецький корпус під командуванням полковника Івана Федюнінського майже тиждень тримав оборону в районі Ковеля.[79] Під натиском переважаючих сил противника Червона армія змушена була відступити.
Німецька окупація [ред.]
29 червня (неділя) 1941 року в Ковель увійшли німці. Вулицями міста гітлерівці гнали військовополонених. Всередині колони ковельчани кидали харчі. Більшість конвоїрів на це не звертали уваги, проте окремі з них кричали, погрожували зброєю та стріляли вгору. Полонених відводили на територію зруйнованого заводу «Монополь», який був огороджений колючим дротом. Згодом їх перевели на вулицю Брестську, де знаходився концентраційний табір «Штандк» № 301 та в район «Горки». Тут щодня від виснаження й голоду вмирали 150-200 бійців та офіцерів. З жовтня 1941 по 1942 роки було розстріляно 12 тисяч військовополонених.
Вся влада в Ковелі відтепер належала німецькому гебітскомісаріату та поліцейському гарнізону.[80]
.jpg)
У місті було створено антифашистське підпілля, яким керували комуністи. Тут виникло кілька підпільних груп, які очолили колишні члени КПЗУ і радянські активісти Ф. Волков, С. Лаховський, Ф. Хвищук та інші.[81] Підпільні антифашистські групи здобували зброю, збирали розвідувальні відомості, стежилі за рухом військових частин і техніки окупантів через станцію, проводили агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. У навколишніх селах були організовані партизанські загони.
В січні 1942 року німцям вдалося натрапити на слід однієї з підпільних груп і заарештувати активних її членів. Після жахливих катувань вони загинули. Весною 1942 року в Ковелі виникли нові підпільні антифашистські групи, які очолили В. Трохимчук, П. Кошельов і О. Ковбасюк. З прибуттям на Волинь партизанського загону А. П. Бринського підпільники міста встановили з ним зв’язок. Це сприяло посиленню підпільної боротьби. Фашистські власті всіляко намагалися виявити підпілля. Вони затримували всіх за найменшою підозрою, видали накази про обмеження пересування жителів, загрожували розстрілом за допомогу підпільникам.[82] Страшним потрясінням для мешканців міста були дні, коли німці вчинили розправу над євреями. Петро Худопаров пише про це у своїх спогадах: «Спочатку зробили перепис євреїв, потім заставили їх нашити на одяг круглі жовті знаки. Пізніше німці брехнею зібрали євреїв у гетто, а хто не з’явився, шукали та силою заганяли за колючий дріт».[83]
Єврейські гетто були організовані на теперішній вулиці Незалежності та Володимирській в районі синагоги. Масові розстріли євреїв проводились з червня по серпень 1942 року на Бахівській горі. Спочатку немічних старих людей, жінок, дітей автомашинами завозили у село Вербку. Звідси, у вантажних вагонах, відправляли залізницею у Камінь-Каширському напрямку і по заздалегідь прокладеній гілці – на Бахівську гору. Тут євреїв роздягали і розстрілювали.[84]
Однак ніякі репресії не залякали антифашистів Ковеля. Підпільники в тісній взаємодії з радянськими партизанами продовжували завдавати ворогу відчутних ударів. Вони провели ряд сміливих диверсій в місті і на залізничному вузлі. На початку 1943 року підпільники висадили у повітря цистерну з пальним, замінували ешелон з 48 цистернами, який згорів на станції Здолбунів. З прибуттям на Волинь партизанського з’єднання О. Ф. Федорова активізувалася підпільна боротьба. Ковельські підпільники встановили зв’язки з партизанами. В другій половині 1943 року до антифашистських груп міста влилися нові антифашисти, серед них М. Новічевська, К. Ф. Лукашук, О. Кочетова, О. Сальников та інші. Підпільники знищили німецьку військову пекарню, неодноразово виводили з ладу під’їзні колії, водокачку, висадили в повітря ешелон з боєприпасами, організували кілька диверсій в депо.
.jpg)
Під впливом сміливих дій підпільників і партизанів населення Ковеля посилило опір окупантам. Воно саботувало заходи фашистів, ховало від реквізиції своє майно, всіма засоба¬ми ухилялося від відправки на каторжні роботи до Німеччини, куди було вивезено 5 тисяч ковельчан віком від 15-ти років і старше.[85]
В районі міста Ковель відбувся ряд боїв і сутичок УПА проти німців. У звіті німців від 4 квітня 1943 р. вказано, що райони в межах Кременець—Ковель—Костопіль—Рівне захоплені силами українських повстанців. Цього ж року гестапо розстріляло за зв’язок з УПА дружину керівника Ковельського повіту Самійла Підгірського Лесю (сестру дружини Дмитра Донцова), а тоді її доньку Нану (з першого шлюбу за М. Голубцем) та її чоловіка. Самійло втратив голову і спізнився до виїзду з Ковеля, хоч вагонів до Варшави надавалося скільки хто хотів. Його не просто забили, а замордували, як кажуть, місцеві комуністи.[86]
Німці розстріляли і закатували в Ковелі 24 тисячі чоловік.[87] Архівні документи свідчать про існування 9-ти ям із розстріляними громадянами і близько 60-ти ям із військовополоненими. Так, після визволення у ямі № 1 довжиною 100 метрів, шириною 10 метрів та глибиною 4-5 метрів було виявлено 8 тисяч тупів жінок і дітей, роздягнутих догола. На окремих сліди від ран були відсутні. Цим підтверджується факт знищення громадян електричним струмом.[88] За роки окупації у місті були підірвані майже всі промислові об’єкти і соціально-культурні заклади: залізничний вокзал, електростанція, 2 депо, робітниче селище, водокачка, поліклініка. Були зірвані пошта, телеграф, завод по обробці шкіри, меблева фабрика, елеватор, цегельні заводи, два кінотеатри, дві лікарні, дитяча консультація, дитяча молочна кухні, всі школи, бібліотека, крамниці, 4 пекарні, їдальні, ресторани, знищено культові храми міста. Зруйновано 2944 житлові будинки і 2504 господарські будівлі. Загальна сума збитків, заподіяних фашистами народному господарству міста, перевищувала 29 мільйонів карбованців.[89]
Єврейська громада [ред.]
У 1939 році єврейське населення Ковеля становило близько 50 % населення — 17 тисяч осіб. Невдовзі після приєднання Західної України до Радянського Союзу у вересні 1939 році в Ковелі припинилася всяке організоване єврейське громадське життя.
Тільки незначна частина єврейського населення Ковеля встигла евакуюватися до 28 червня 1941 року, коли місто було окуповане частинами німецької армії. У перші дні окупації було знищено близько тисячі євреїв. За розпорядженням окупаційної влади був створений юденрат з 12 осіб. 21 травня 1942 року було створено два гетто. Одне для працездатних і членів їх сімей (коло 8 тисяч осіб), а друге для всіх інших євреїв куди було поміщено близько 6 тисяч осіб. З 2 по 4 липня 1942 року всі мешканці з другого гетто були вивезені за межі міста і знищені. 19 серпня 1942 року окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто.
У травні 1942 року, за допомогою двох представників єврейського підпілля, що прибули з Варшави, в гетто була створена група опору. Останні мешканці гетто Ковеля були знищені 6 жовтня 1942 року.
6 липня 1944 року радянські війська знову зайняли Ковель. У місто повернулося всього близько 40 євреїв. У 1970 році в Ковелі жило близько 250 євреїв (50 сімей). Відповідно до Всеукраїнського перепису населення 2001 року євреїв у місті немає.
Битва за Ковель [ред.]
В 1944 році на території Волині відбулися воєнні дії, які завершилися повним звільненням території області від німецько-фашистської окупації. Серед цих фронтових операцій однією з найбільш важливих була битва за Ковель. Однак Ковельська операція, як така, і навіть самий термін в науковій літературі не фігурують. Воєнні дії під Ковелем згадуються при розгляді або Поліської, або Білоруської наступальних операцій, хоча такі воєначальники як Г. К. Жуков, або С. М. Штеменко у своїх спогадах безпосередньо вживають вираз – Ковельська операція.
.jpg)
В перший раз ковельський напрям з’явився в оперативних планах радянського командування в кінці січня 1944 року, коли два кавалерійських корпуси 13-ої армії форсували р.Стир в районні Рафалівки та Старого Чорторийська. Однак внаслідок уповільнення наступу на м. Рівне, кавалерійські корпуси одержали наказ повернути на південь: 1-й корпус на Луцьк, 6-й корпус на Цумань.
Після завершення Рівно-Луцької операції (27 січня-11 лютого) більша частина області залишилася ще окупованою і в центрі цієї території знаходився Ковель, перетворений у важливий опорний пункт оборони противника. Жителі міста дуже потерпіли в роки війни. За час окупації гітлерівці розстріляли в Ковелі 3500 чоловік цивільного населення і 11 тис. військовополонених.[90]
Готуючи наступні операції командування радянських військ посилило розвідувальну діяльність, використовуючи як військових розвідників, так і підпільників та партизанів. 8 січня 1944 року керівник однієї з підпільних груп П. Г. Климашевський одержав в партизанському штабі завдання проникнути в Ковель і зібрати дані про противника. Уночі П. Г. Климашевський, радист і група супроводу, обминаючи вартових і заміновані ділянки, пробралися в місто і протягом 22-х днів передавали у штаби розвідувальну інформацію.[91]
У січні 1944 року Український штаб партизанського руху (УШПР) дав завдання партизанському з’єднанню О. Ф. Федорова оволодіти Ковелем, зруйнувати залізничний вузол та військові об’єкти. 11 лютого УШПР закинув у з`єднання О. Ф. Федорова спеціальну розвідувальну групу, під командуванням О. Г. Курова.
Завдання оволодіти партизанськими силами порівняно великим містом із сильним гарнізоном виглядає досить сумнівним. Як пише у своїх спогадах О. Ф. Федоров, незадовго до початку операції він побував в штабі 2-го Білоруського фронту з метою домовитися про спільний з регулярними військами наступ на Ковель. Однак командування тільки-но створеного фронту було не готове до цього. Не вдалося вирішити питання і через Український штаб партизанського руху.[92] Було вирішено діяти власними силами, покладаючись на фактор раптовості. На цей час територія на північ від залізниці Коростень-Ковель значною мірою контролювалася партизанами. Для спільних дій залучалося з’єднання партизанських загонів під командуванням С. Ф. Малікова, яке прибуло на Волинь з Житомирської області, а також загони В. О. Карасьова і М. А. Прокопюка.
Гітлерівське командування зосередило у Ковелі значні військові сили і добре укріпило місто. Заданими розвідки підступи до міста перегороджувала система дзотів, окопів, протитанкових ровів, загороджень колючого дроту, мінних полів. Було споруджено дзоти і в самому місті, ряд будинків противник замінував. На північно-східній околиці знаходилися дві важкі артилерійські батареї. Гарнізон Ковеля складався з двох тисяч німецьких солдат і приблизно 400 угорських. В їх розпорядженні було десять танків і бронемашин. Передові частини противника розташувалися також в навколишніх селах - Доротище, Облапах, Секуні. Особливо сильна залога була в містечку Несухоїжі.
Партизанське з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова нараховувало понад З тис. чоловік особового складу, приблизно 4 тис. було в з`єднанні С. Ф. Маликова. Таким чином, партизанські сили чисельно перевершували противника, але з різних причин далеко не всі партизани могли бути задіяні в операції. Разом з тим противник мав краще озброєння і більш вигідну позицію для оборони. Наявні комунікації дозволяли швидко одержати підкріплення. Нарешті, партизани, що звикли діяти в лісах, були не підготовлені і в тактичному відношенні, і психологічно для вуличних боїв. В ніч з 22 на 23 лютого партизани вийшли на вихідні позиції. Однак з початком операції фактор раптовості фактично був втрачений. Пов’язано це було з тим, що на шляху до Ковеля спочатку зав’язалися бої з німецькими підрозділами, розташованими в навколишніх селах. Особливо запеклий бій з ночі і до 12 дня точився за містечка Несухоїжі, куди противник встиг завчасно перекинути два батальйони 17-го полку. В цьому бою загинув командир 9-го партизанського батальйону з’єднання О. Ф. Федорова Степан Григоренко.[93]
В селі Облапи перший батальйон цього з’єднання вів бій з противником, якого підтримували самоходні гармати "Фердинанд".[94]
В той час як з’єднання О. Ф. Федорова відвернуло на себе значні сили противника, інше з’єднання С. Ф. Малікова розгорнуло наступ на Ковель з північного-заходу. Третій партизанський полк захопив 23 лютого села Кричевичі і Черемошне, однак потім змушений був відійти. Перший полк зайняв з боєм села Сереховичі, Секунь, обійшов Облапи, розгромив охорону блок посту у залізниці Брест-Ковель і вийшов на підступи до міста. 27 лютого о 5-й годині ранку партизанські батальйони увірвалися на західну околицю Ковеля і розпочали бої за місто і залізничну станцію. Однак противник перекинув сюди додаткові сили піхоти і бойової техніки. Партизанські загони змушені були відступити.[95]
Таким чином, операція зазнала невдачі. Хоча противник втратив багато живої сили, 4 танки і 58 автомашин, партизанські з’єднання не змогли оволодіти Ковелем і вивести з ладу залізничний вузол. Після бою частина партизанських сил одержала наказ розташуватися на правому березі Стохода, щоб забезпечити переправи до підходу Червоної Армії.[96]
Наступним етапом боротьби за Ковель стала Поліська наступальна операція 2-го Білоруського фронту, створеного за рішенням Ставки 17 лютого 1944 року в складі 47-ої, 70-ої, 61-ої загальновійськових і 6-ої повітряної армій.[97] Вже 25 лютого командуючий генерал-полковник П. А. Курочкин видав наказ про підготовку наступу на Ковельському напрямі, а 17 березня наступ розпочався.
Лінія фронту в районі Ковеля являла собою дугу виступом на схід. Безпосередньо Ковельський напрям прикривало німецьке угрупування військ під командуванням обергрупенфюрера СС Баха в складі 213-ої охоронної дивізії, 17-го поліцейського полку СС, 5-го і 622-го саперних батальйонів, 12-го залізничного батальйону, 10-го зенітно-артилерійського дивізіону. В тилу знаходилися 9-а і 19-а угорські піхотні дивізії.[98]
Головний удар на ковельському напрямі силами шести стрілецьких дивізій і трьох танкових полків завдавала 47-а армія генерал-лейтенанта В. С. Поленова. Частиною сил 77-го стрілецького корпусу (143-я і 60-а дивізії) з рубежу Боровне-Великий Обзир армія наступала на містечко Несухоїжі в обхід Ковеля з півночі, а 260-а дивізія цього корпусу наступала вздовж залізниці. Інше угрупування в складі 175-ї і 76-ї дивізій 125-го корпусу з рубежу Навіз, Топільне, Голоби завдавало удар в обхід міста з південного заходу.[99]
В перший день наступу частини і з’єднання 47-ї армії просунулися на 15-20 км. В прорив було введено 68-у танкову бригаду під командуванням підполковника Г. А. Тимченка, яка вела успішний бій в глибині оборони противника. Передові підрозділи 143-ї Конотопсько-Коростенської стрілецької дивізії перерізали залізницю, що зв’язувала Ковель з Брестом і Холмом. Долаючи опір німецьких військ 260-а і 60-а дивізії під командуванням полковника В. І. Булгакова і генерал-майора В. Г. Чернова, а також частина сил 175-ї Уральської дивізії генерал-майора В. О. Борисова впритул підійшли до Ковеля. На кінець дня 18 березня ворожий гарнізон в Ковелі був оточений. Підрозділи 635-го полку, вийшовши до села Старі Кошари, замкнули кільце оточення ворожого угрупування.[100] Лінія фронту віддалилася на 10-20 кілометрів західніше міста. В період з 19 по 29 березня точилися кровопролитні бої безпосередньо за Ковель, перетворений гітлерівцями в сильний пункт оборони. Фашисти використали систему дотів і дзотів з перехресним вогнем, залізобетонні укріплення; в опорні пункти були перетворені деякі цегляні будинки. Враховуючи специфіку вуличних боїв в атакуючих частинах було створено штурмові групи. Такі групи, створені в 60-й дивізії, вели бої на північній околиці Ковеля. У східній частині, в районі вулиці Широкої діяли штурмові групи 260-ї стрілецької дивізії, з півдня місто штурмували батальйони 175-ї Уральської дивізії.
Однак оточені в місті гітлерівські солдати, особливо есесівці, продовжували чинити запеклий опір. Незважаючи на протидію радянської авіації, німецькі літаки скидали оточеному гарнізону боєприпаси і продовольство. Противник намагався деблокувати свої війська оточені в Ковелі. Бої на зовнішньому фронті, особливо на рубежі Стара Вижівка - Торговище, ставали все більш напруженими. Ворог підтягував резерви з інших ділянок і безперервно контратакував. Колишній начальник політвідділу 47-ї армії М. Х. Калашник пише у своїх спогадах, що пізніше до рук радянського командування потрапив оперативний наказ вермахта за підписом Гітлера, в якому командуванню групи армій "Центр" наказувалось зосередити увагу на ділянці в районі Бреста і підкреслювалося, що "першочергове завдання групи армій "Центр" полягає в тому, щоб знов оволодіти Ковелем і встановити зв’язок з військами групи армії "Південь".[101]
В другій половині березня і на початку квітня фашисти перекинули на ковельський напрям чотири піхотні і три танкові дивізії, два дивізіони штурмової артилерії і окремий танковий батальйон.[102]
За стійкість і героїзм, проявлені у важких боях, що розгорнулися навколо Ковеля, багато воїнів було нагороджено бойовими орденами. Героїчний подвиг здійснив командир відділення 2-ї роти 93-го полку сержант І. Є. Єрьомін. В бою під селом Зілове він гранатами підбив два ворожих танки, а 1 квітня був важко поранений, однак продовжував вести бій і утримував позицію до підходу підкріплень. Мужньому воїну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.[103] Це високе звання було присвоєно також посмертно командиру зенітної батареї ст. лейтенанту В. К. Олійнику. 5 квітня в районі села Дубове артилеристи вели важкий бій з танками противника. Вони підбили п’ять машин і зупинили ворога. В цьому бою В. К. Олійник загинув.[104]
З кінця березня 1944 року становище на ділянці фронту на захід від Ковеля ставало все більш напруженим. В районі Любомля-Мацеєва гітлерівці сконцентрували значні моторизовані і танкові сили і готувалися до прориву. Перекинення під Ковель танкової дивізії СС "Вікінг" та інших добірних з’єднань значно посилило противника. Зосередивши на зовнішньому фронті потужний бронетанковий кулак, німецькі дивізії в перших числах квітня прорвалися з району Мацеєва-Тупали вздовж залізниці до Ковеля, деблокували гарнізон і відтиснули радянські війська. Частини і з’єднання 47-ї армії закріпилися на рубежі на схід від міста.
У зв’язку з проривом німецьких військ до Ковеля Верховний головнокомандуючий Сталін доручив генералу армії К. К. Рокоссовському (тоді командуючому 1-м Білоруським фронтом) виїхати в штаб 2-го Білоруського фронту і вжити заходів до ліквідації прориву. Але, як з’ясувалося на місці, починати окрему операцію по звільненню Ковеля напередодні підготовленого великого наступу в Білорусії було недоцільно.[105]
5 квітня 1944 року Ставка розформувала 2-й Білоруський фронт; керівництво одержало нові посади з пониженням, а війська були передані 1-му Білоруському фронту.
Між тим, противник продовжував атаки. 27 квітня після півторагодинної артпідготовки і масових нальотів авіації німецькі війська перейшли в наступ на ділянці 76-ї дивізії. Сильного удару зазнало село Ружин, де знаходився штаб з’єднання. Під загрозою обходу правого флангу 76-а дивізія відійшла на східний берег річки Турії, де і закріпилася. Протягом травня і червня тривали бої місцевого значення. Для підготовки майбутнього наступу важливу роль грала діяльність розвідки. В одній з таких операцій героїчно загинув командир взводу 135-ї окремої розвідувальної роти 143-ї дивізії старшина Г. М. Зеленський, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.[106] В бою під селом Ружин 27 квітня був поранений начальник розвідки 76-ї дивізії старший лейтенант Е. Г. Казакевич - відомий письменник, майбутній автор повісті "Зірка", сюжет якої відображає справжні події в період боротьба за Ковель.
В кінці травня - початку червня посилилась підготовка до майбутнього наступу, війська поповнювалися людьми і технікою, прибували нові частини і з’єднання. Оборону противника в районі Ковеля тримали з`єднання 4-ї німецької танкової армії в складі не менш ніж десяти дивізій,[107] в тому числі танкової дивізії СС "Вікінг" і "Велика Німеччина"; в самому Ковелі розташувалася 342-а піхотна дивізія, а також декілька танкових, артилерійських і мінометних підрозділів. Німецька оборона Ковеля була пронизана численними інженерними спорудами.
На кінець травня до складу 47-ї армії входили 10 стрілецьких дивізій, танкова бригада, два танкових полки, п’ять самоходно-артилерійських полків, два дивізіони бронепоїздів, артилерійська дивізія прориву, зенітно-артилерійська дивізія, окремий зенітний артполк, інженерно-саперна бригада, декілька протитанкових винищувальних полків та інші частини.
За планом К. К. Рокоссовського удар під Ковелем повинен був розпочатися після одержання вирішальних успіхів в Білорусії. "Ковельська операція військ лівого флангу 1-го Білоруського фронту, - пише у своїх спогадах генерал-армії С. М. Штеменко, - була задумана як вирішальний етап дій наших військ на шляху до Варшави".[108] Однак події, що розгорнулися внесли істотні зміни в початковий план.
24 червня 1-й Білоруський фронт перейшов у наступ; оборона противника на широкому фронті була зламана. Намагаючись врятувати становище, гітлерівці зняли з-під Ковеля танкову дивізію та інші частини і перекинули їх під Мінськ. Враховуючи загрозу виходу радянських військ у фланг і тил ковельському угрупуванню, новий командуючий групою армій "Центр" фельдмаршал Модель, не чекаючи удару на Ковель, 2-го липня почав відводити війська у західному напрямі, створивши укріплений проміжний рубіж на лінії Паридуби-Торговище (20-25 км. на захід від Ковеля).[109]
З’ясувавши ситуацію, 47-а армія в ніч з 4 на 5 липня перейшла в наступ передові загони 260-ї, 76-ї, 60-ї дивізій зав’язали бої на околицях міста. До 10 годин ранку частини 342-ї німецької дивізії були витіснені із східної частини міста. Бій тривав протягом дня, увечері наступило затишшя. Вранці 6 липня штурм відновився: 1283-й і 1285-й полки 60-ї дивізії почали форсувати Турію, в цей час 1281-й полк просувався в напрямку Садової вулиці до центру міста і залізничного вокзалу. В другій половині дня була форсована Турія і місто повністю очищено від противника. На останньому етапі боротьби за Ковель, як і раніше, було здійснено чимало героїчних подвигів. Звання Героя Радянського Союзу посмертно було присвоєно командиру батальйону капітану О. П. Міну, який загинув у бою за село Паридуби.
Увечері 6 липня по радіо був переданий наказ Верховного головнокомандуючого Маршалу Радянського Союзу К. К. Рокоссовському, в якому повідомлялося, що війська 1-го Білоруського фронту оволоділи містом Ковелем. Восьми з’єднанням і окремим частинам, які відзначилися в боях за Ковель, було присвоєно найменування "Ковельських".[110]
8 липня з’єднання 47-ї армії вийшли на запланований рубіж Стара Вижівка-Смідин-Торговище. Попереду були укріпленні противником позиції, для прориву яких потрібна була певна підготовка. 18 липня з району Ковеля розпочався загальний наступ армій лівого крила 1-го Білоруського фронту. 21 липня завершилося повне звільнення Волинської області від німецько-фашистської окупації.[111]
Відбудова Ковеля [ред.]
За чотири роки окупації гітлерівці знищили у місті (за офіційними даними) 35 тисяч мирних жителів та військовополонених, зруйнували три тисячі будинків з чотирьох тисяч.
Відразу ж після визволення міста відновили свою діяльність партійні і радянські органи. Почалося відродження міста та його господарства. Першочерговим завданням було забезпечити відбудову залізничного вузла, через який йшли військові ешелони для Червоної Армії. Завдяки спільних зусиллям воїнів та робітників вже на шостий день станція приймала і відправляла поїзди. На одинадцятий день приступили до ремонту паровозів і вагонів. Незабаром почали працювати пошта, млин, маслозавод, 2 пекарні, їдальня. Місто дістало воду. Жителі розчищали вулиці, ремонтували будинки. Особливо відзначилися на відбудовних роботах жіночі бригади.[112] Споруджувалися нові будинки, в першу чергу – для залізничників. Навколо залізничної станції почав формуватися житловий мікрорайон, який згодом назвали «Ковелем-2», або «другим Ковелем».[113]
2 серпня 1944 року відновив свою діяльність міськвиконком. Першим його головою призначили Федора Дубницького, секретарем – Івана Мілаша. У складі комітету налічувалося п’ятеро чоловік. Першою його постановою від 25 липня було «Про реєстрацію населення м. Ковеля». Із січня 1945 р. головою міськвиконкому стаз Федір Уткін. Налагоджувалися торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування мешканців. Тут почали діяти промкомбінат з цехами по обробці шкіри, ковбасним і шевським та артіль «Прогрес». В цей час населення міста становило 3245 чоловік. Проводилася заготівля палива, насамперед для шкіл, лікарень та їдалень. Станом на 10 лютого 1945 року, були відбудовані ще 2 школи, де почало навчатися 867 дітей, поліклініку, лікарню, аптеку, санепідстанцію тощо. Успішно завершувалася відбудова залізничного вузла. Залізничники здали до експлуатації понад 200 кілометрів колії, спорудили через річку Турію 2 мости, відремонтували понад 230 вагонів, організували промивальний ремонт паровозів, відбудували допоміжні цехи. Стали до ладу електростанція і водокачка.[114]
І владі, і людям доводилось працювати в екстремальних умовах повоєнного часу. Повільно, але наполегливо населення долало труднощі, повертало до життя сплюндроване ворогами місто. У листопаді 1946 року в експлуатацію здали вагонне депо, в 1947 році – паровозне. Відновив роботу цегельний завод (випускав 750 тисяч штук цегли на рік), стали до ладу держмлин № 36, птахокомбінат, залізнична електростанція. На базі майстерні індпошиву одягу запрацювала швейна фабрика, яка згодом перетворилася у велике промислове підприємство.[115]
У 1947 році в Ковелі налічувалося 3 лікарні, пологовий будинок, 2 санепідемстанції, 2 дитячих ясел, дитячо-жіноча консультація, 3 аптеки, протималярійна станція, молочна кухня, пункт швидкої медичної допомоги, 2 рентгенологічні кабінети. В медичних закладах міста працювало 20 лікарів. Діяли 2 середні і 5 неповних середніх шкіл, в яких навчалося понад 2,5 тис. учнів, 2 середні школи робітничої молоді, де здобували освіту 200 учнів, і школа фабрично-заводського навчання (ФЗН). Відкрито також школу медичних сестер. Крім того, тут працювали 249 гуртків для ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення. Відбудовано кінотеатр, впорядковано клуб залізничників. При клубі створили бібліотеку, яка мала близько 3 тисяч примірників. Для жителів міста відкрили ще 3 бібліотеки – міську, профспілкову і дитячу, книжковий фонд яких становив близько 12 тисяч примірників.[116]
21 грудня 1947 року відбулися перші післявоєнні вибори до міської Ради депутатів трудящих, а 3 січня 1948 р. відбулась її перша сесія. Головою депутати, яких було 116 чоловік, обрали Федора Уткіна, його заступником – Івана Мілаша, секретарем – Олексія Сачова, створили 9 постійних комісій і 11 відділів виконавчого комітету.[117]
В 1951 році здано до експлуатації нове приміщення залізничного вокзалу. У 1955 році в пекарні харчокомбінату було встановлено першу механічну піч, через деякий час – ще дві. У 1957 році було закінчено будівництво і став до ладу льонозавод.[118]
Поступово формувалися промислові і житлові мікрорайони міста. На колишніх руїнах виростали корпуси заводів і фабрик, багатоквартирні будинки. В кінці п’ятдесятих років у Ковелі почав курсувати перший автобус за маршрутом «Горка – птахокомбінат». Цей маршрут і тепер носить перший номер.[119]
Широко розгорнувся рух раціоналізаторів та винахідників. Ковельські залізничники за 10 місяців 1957 року провели 2398 великовагових поїздів, перевезли понад план 1 мільйон тонн вантажів. Протягом першої половини 1957 року на залізничному вузлі було подано понад 160 раціоналізаторських пропозицій. З них 115 запровадили у виробництво, що дало річний економічний ефект у сумі 80 тисяч карбованців. За високі виробничі показники працівники вузла С. І. Анісімов, І. П. Полуянов, І. Т. Єлізаров, Т. М. Карпов, Г. X. Магардичан, Ф. П. Дікмаров були удостоєні ордена Леніна. Раціоналізатори-швейники подали 52 раціоналізаторські пропозиції, запровадження яких у виробництво дало економію в сумі 776,7 тисяч карбованців.[120]
Навколо залізничної станції концентрувалися з основному залізничні підприємства, в кінці вулиць Ватутіна і Брестської – промислові, Володимирської – автомобільні. Першим житловим масивом шістдесятих років стаз мікрорайон «Черемушки», як його назвали місцеві жителі. Тут швидкими темпами споруджували п’ятиповерхові будинки, які дозволили значно поліпшити умови проживання сотень сімей ковельчан.[121]
Промисловість Ковеля досягла нових успіхів. У 1959 році на швейній фабриці було запроваджено метод беззалишкового розкрою тканин, що дало 1105 тисяч карбованців економії, а в паровозному депо – модернізовано існуюче і встановлено багато нового обладнання, запроваджено 180 одиниць малої механізації, внаслідок чого середній та підйомний ремонт збільшився на 2 паровози, промивальний – на 16 паровозів за місяць, що дало економічний ефект у сумі 374,8 тисяч карбованців на рік. У вагонному депо кожний другий робітник став раціоналізатором. У 1959 році приріст промислового виробництва у порівнянні з 1958 роком становив 14,5 %. У 1960 році став до ладу деревообробний комбінат, який виготовляв продукції на 665 тисяч карбованців на рік. У 1963 році почав давати продукцію завод збірного залізобетону. У 1964 році зведено було критий ринок, дитячий комбінат на 140 місць, ресторан, введено в дію першу чергу каналізаційної системи, розпочато роботи по газифікації міста та розширенню міського водопроводу.
У 1965 році в експлуатацію було здано широкоекранний кінотеатр імені Лесі Українки, баннопральний комбінат, фабрика механізованого ремонту взуття, холодильник, провели реконструкцію льонозаводу. Всього за 1959-1965 роки в місті було споруджено 5 промислових підприємств, 11 торговельних і комунально-побутових закладів, здано до експлуатації 35,3 тисяч квадратних метрів житлової площі.
Якщо в 1965 році промислові підприємства міста випустили продукції на 13,4 мільйонів карбованців, то в 1968 році – на 37,1 мільйонів карбованців, тобто у 2,8 раза більше. За цей же час число працівників, зайнятих на них, зросло в 1,5 раза. Значно збільшилися виробничі потужності заводу збірного залізобетону, який щорічно випускає продукції майже на 1 мільйон карбованців. Щороку зростає виробництво на деревообробному комбінаті. Колектив, що налічує 700 працівників, дає щорічно продукції на 3 мільйона карбованців. У 1968 році, порівняно з 1958-м, подвоїла випуск продукції швейна фабрика. У 1958-1968 рр. було споруджено і введено в дію сирзавод, крохмальний завод, лукомеліоративну станцію, друкарню, вузол зв’язку. Ковель став значним промисловим центром Волинської області. У 1966 році в місті за рішенням Ради міністрів СРСР почалося будівництво заводу сільськогосподарських машин для тваринницьких ферм.[122]
У шістдесятих роках було здано новий ресторан «Турія», закладено міський парк. Велося будівництво нових шкіл, дитячих садків, міської центральної лікарні.[123]
Колектив локомотивного депо пишався такими майстрами водіння великовагових поїздів, як В. Г. Підляський, В. О. Грудаков, Л. Я. Усов, Є. С. Грушко, М. І. Зайцев, В. В. Романенко, В. А. Балуєв та інші. В 1968 році машиністи депо провели 6646 великовагових поїздів, якими перевезли 3,7 мільйона тонн понадпланових вантажів, заощадили 2432 тонни твердого і 231 тонну рідкого палива. Колектив вагонного депо реконструював своє підприємство, запровадив принципово новин потоковоконвейєрний метод ремонту вагонів.
Держава високо оцінила самовіддану працю трудівників Ковеля. Кращі з них були відзначені урядовими нагородами. Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно маневровому диспетчеру станції Ковель В. П. Бешті. Машиністи локомотивного депо П. А. Коваленко, В. І. Винокуров, начальник поїзда О. В. Матяжев, черговий Л. Й. Федоров були удостоєні ордена Леніна. Орденом Трудового Червоного Прапора відзначені бригадир полірувального цеху деревообробного комбінату В. П. Мінчук, працівник маслозаводу О. І. Грацонь та інші.
У 1967 році споруджено новий міст через річку Турію, на вулицях і в парках висаджено тисячі дерев. Особливо широкого розмаху набуло житлове будівництво. В місті зросли цілі квартали з новими багатоквартирними будинками. Щороку тут вводилося в дію в середньому 7-8 тисяч квадратних метрів житлової площі. В 1968 році було здано до експлуатації 6 житлових будинків загальною площею понад 10 тисяч квадратних метрів. Більш ніж 70 будинків спорудили індивідуальні забудовники. До послуг ковельчан було понад 100 магазинів, ларків, буфетів і їдалень, майстерень побутового обслуговування. Про розвиток економіки і культури міста, підвищення добробуту ковельчан яскраво свідчить зростання міського бюджету. Якщо в 1964 році він становив 2 мільйона 525 тисяч карбоваців, то у 1968 році – вже 3 мільйона 105,3 тисяч карбованців, в т. ч. на освіту було виділено 1 мільйон 188,2 тисяч карбованців, на охорону здоров’я – 1 мільйон 255,4 тисяч карбованців.
Збільшення державних асигнувань на соціально-культурні потреби зумовило дальше розширення мережі лікувальних закладів. Ще у 1961 році було завершено будівництво 2 нових лікарень. Крім того, населення обслуговували 3 поліклініки, онкологічний, шкірно-венерологічний і протитуберкульозний диспансери, дитяча лікарня,пологовий будинок, 2 санепідстанції та інші лікувальні заклади. В 1968 році в них працювало 119 лікарів і 470 чоловік середнього медперсоналу. Пункти охорони здоров’я створено в локомотивному і вагонному депо, а також на ряді інших підприємств.
Великих успіхів досягнуто в розвитку народної освіти. За післявоєнні роки у Ковелі було споруджено нові приміщення шкіл зі спортивними залами і майданчиками. В 1968 році відкрили ще одну школу на 964 місця. В 1968/69 навчальному році в місті було 12 шкіл, 4 бібліотеки з книжковим фондом близько 100 тисяч примірників. Вони обслуговували понад 8 тисяч читачів. Крім того, функціонували 4 бібліотеки на підприємствах, книжковий фонд яких дорівнював близько 20 тисяч примірників. Осередком культурно-освітньої роботи був Будинок культури на 650 місць. При ньому працювали гуртки художньої самодіяльності. Значну роботу проводить клуб залізничників.
В місті було 5 кінотеатрів, з них 2 широкоекранні, дитячий і 2 літні, для любителів спорту – 2 стадіони, спортзал, водна станція, юнацька спортивна школа.[124]
Сімдесяті роки ще більше змінили обличчя Ковеля. Запрацювали сироробний і крохмальний заводи, м’ясокомбінат. У 1972 році видав першу продукцію «Ковельсільмаш». Паралельно йшло будівництво професійно-технічного училища, житлового мікрорайону, інших об’єктів соціально-культурного призначення.
Повоєнне життя ковельчан, як і решти населення країни, теж не було ні простим, ні легким. Поряд з безперечним розвитком окремих галузей народного господарства, недостатньо задовольнялися торговельні, побутові запити трудящих, низькими були продуктивність праці, ефективність виробництва. В умовах командно-адміністративної системи, за якої КПРС була «політичним ядром радянського суспільства», органи місцевої влади діяли під безпосереднім контролем партійних комітетів. Жодне важливе питання практично не можна було вирішити без погодження із бюро, секретарями міського й районного комітетів партії.
В Ковелі впродовж всього післявоєнного часу діяв міський комітет партії. Він здійснював добір і розстановку кадрів, займався практичною реалізацією рішень вищестоящих партійних органів, безпосередньо керував роботою міської Ради, де постійно діяла партійна група.
В кінцевому підсумку командно-адміністративна система виявилася нежиттєздатною. В умовах перебудови, яка була започаткована після смерті трьох генеральних секретарів ЦК КПРС поспіль – Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова, Костянтина Черненка, до влади прийшов Михайло Горбачов. Проголошений ним реформаторський курс виявився згубним для КПРС. В кінці 80-х – на початку 90-х років демократичні зміни призвели цю партію до втрати влади.[125]
На шляху демократичних перетворень [ред.]
Початок дев’яностих років – один із найдраматичніших і найцікавіших періодів в житті Ковеля. Руйнування тоталітарної системи, демократичний рух, який з Москви і Києва перемістився на периферію, не могли не викликати аналогічних процесів на місцях.
У 1989 році в місті розпочинається робота по створенню місцевого осередку Народного Руху України. Її наполегливо проводив інженер-геолог Ковельської геологорозвідувальної партії Андрій Мостиський. Ряд активістів виступили за створення міського Товариства української мови, яке згодом очолив Адам Поляк. Почав формуватися осередок асоціації «Зелений світ», ініціатором якого виступила Марія Хотинська. Діяла філія Української Гельсінської Спілки (Володимир Осіюк).
При редакції газети «Прапор Леніна» було створено літературно-мистецький клуб «Джерело», який згуртував навколо себе творчу інтелігенцію міста, став місцем її регулярних зустрічей, дискусій на політичні і культурно-мистецькі теми. В роботі клубу брали участь вчителі, культпрацівники, журналісти, шанувальники поетичного і прозового слова Валентина Ятченко, Світлана Мельянчук, Степан Скоклюк, Оксана Гетьман, Світлана Бень, Аркадій Чабанчук, В. Федоров, Раїса Межиборська та багато інших.
Громадсько-політичне життя в Ковелі набрало особливої гостроти в ході підготовки перших демократичних виборів, які були призначені на березень 1990 року. Трудові колективи і громадські організації висували кандидатів у депутати, розгортали активну передвиборну кампанію. При ньому не обходилося без непорозумінь. 30 грудня 1989 року в місті дійшло до прямої конфронтації між партійно-радянською владою і «неформалами»: грубою силою було розігнано приїжджих з Луцька членів НРУ, а також їх ковельських симпатиків.
Подібна акція викликала невдоволення в частини жителів міста. Аби якоюсь мірою згладити суперечності, перевести дискусію між владою і «неформалами» у конструктивне русло, було вирішено в січні провести «круглий стіл» за участю представництв обох сторін. Таке засідання відбулося в Будинку вчителя і викликало великий інтерес в ковельчан.
Окружна виборча комісія кандидатами у народні депутати Української РСР від Ковельського виборчого округу № 42 зареєструвала 11 чоловік. Вони регулярно зустрічалися з виборцями, виступали у пресі, на радіо. Одночасно проходило висунення кандидатів у депутати міської та обласної Рад народних депутатів.
11 лютого 1990 року в Ковелі на стадіоні «Локомотив» відбувся передвиборний мітинг під гаслом «Вся влада – Радам!». Він проводився з ініціативи міськрайонної ради Народного Руху України за перебудову спільно з виконкомом міської Ради народних депутатів. На стадіоні зібралися тисячі ковельчан, адже подібний захід в місті проходив вперше. На мітингу виступили голова міськвиконкому, кандидат у народні депутати УРСР Євген Поліщук, голова координаційної Ради по створенню міськрайорганізації НРУ, кандидат у народні депутати УРСР Андрій Мостиський, перший секретар міськкому КПУ, кандидат у депутати облради Андрій Хомич, робітник заводу «Ковельсільмаш», кандидат у депутати міськради Володимир Осіюк, поетеса Ніна Горик, голова міськрайоб’єднання ТУМу Адам Поляк, заступник голови обласної організації НРУ Олександр Гудима, член Волинської філії УГС Геннадій Кожевников та інші. Розмова проходила емоційно й бурхливо. В кінці учасники мітингу прийняли звернення, в якому закликали жителів міста на виборах проголосувати за найдостойніших, віддати перевагу чесним, принциповим кандидатам.[126]
Про цей мітинг відомий волинський громадський діч Михайло Тиский (м. Луцьк) згодом написав у своїх спогадах: «Принагідно зауважу, що цього разу на мітинг в Ковелі прийшло близько 20 тисяч учасників. Цей день у значній мірі вирішив долю майбутнього народного депутата України Андрія Мостиського. За домовленістю із міською владою Ковеля, місцевий осередок Руху ініціював спільний мітинг на стадіоні («Локомотив»), але без присутності гостей із Луцька. Однак Олександр Гудима все ж таки проник на стадіон і виступив перед присутніми. А вже по закінченні свого виступу за своєю «луцькою традицією» закликав присутніх на стадіоні в похід до стін Ковельського райкому партії. Стало очевидно, що плани місцевої влади провалились, ситуація вийшла з-під контролю. Тому біля Ковельського райвиконкому зібралось мітингувати мало що не все місто».[127]
За підсумками першого туру голосування найбільшу кількість голосів вибороли Євген Поліщук (23,7 тисячі чоловік) і Андрій Мостиський (22,1 тисячі). Вони вийшли у другий тур, який відбувся 18 березня 1990 року. Переміг Андрій Мостиський – за нього проголосувало 34,3 тисячі чоловік. Одночасно були обрані депутати обласної Ради. Ними стали Адам Поляк – вихователь ПТУ № 7, Юрій Музичук – машиніст локомотивного депо, Ігнат Марчук – інженер-конструктор заводу «Ковельсільмаш», Віктор Внуков – слюсар-електрик вагонної дільниці, Борис Клімчук – директор середньої школи № 11, Олександр Селеверстов – директор заводу «Ковельсільмаш», Віктор Стрижеус – слюсар автопідприємства № 0202, Євген Поліщук – голова виконкому міської Ради народних депутатів.
В результаті виборів було сформовано міську Раду народних депутатів двадцять першого скликання із 80 депутатів. Перша її сесія відбулася 28 березня 1990 року. Вибори голови здійснювалися шляхом таємного голосування на альтернативній основі. Із трьох висунутих кандидатур головою міської Ради на громадських засадах був обраний Микола Вельма – редактор газети «Прапор Леніна». Було утворено Президію міської Ради в складі 12 чоловік.
На цій же сесії обрано виконавчий комітет з 15 чоловік. Його головою став Євген Поліщук.
26 квітня того ж року у Ковелі відбувся масовий мітинг-реквієм, присвячений річниці аварії на Чорнобильській АЕС.
Міська Рада, її президія вживали заходів до нормалізації політичної ситуації в місті, консолідації демократичних сил, залучення всіх партій і рухів до вирішення назрілих питань. З цією метою у серпні 1990 року відбулося засідання «круглого стола» у редакції місцевої газети, в якому взяли участь депутати міської й обласної Рад, представники міськкому КПУ, осередків УРП, асоціації «Зелений світ», Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Спілки незалежної української молоді, окремих трудових колективів. На ньому було підтримано пропозицію голови міської Ради про створення в Ковелі постійно діючого консультативного комітету, в обов’язки якого входило б оперативне розв’язання назрілих проблем сучасності силами існуючих органу влади і громадсько-політичних організацій.
19 серпня 1990 року в Ковелі відбулося масове свято Козацької слави, приурочене до 500-річчя Запорозької Січі. Проходило воно на стадіоні «Локомотив» і зібрало тисячі мешканців міста та їх гостей. Вступним словом свято відкрив голова оргкомітету по його підготовці Володимир Лотоцький, із словами привітань виступили народні депутати України Андрій Мостиський, Олександр Гудима, Федір Свідерський, секретар міськкому КПУ Василь Шворак та інші. Відбувся великий концерт художньої самодіяльності. І хоч не обійшлося без політичних пристрастей, свято в основному вдалося, продемонструвало повагу ковельчан до своєї історії, прагнення бачити Україну вільною й незалежною.
28-29 серпня 1990 року проходила чергова сесія міської Ради. На ній було розглянуто питання про стан і заходи щодо підготовки міста для переходу до регульованої ринкової економіки, регіонального госпрозрахунку і територіального забезпечення. Після бурхливих дебатів в порядок денний було включено питання про національну символіку, але ніякого рішення прийнято не було.
В зв’язку із внесенням змін до Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» рішенням сесії міськради від 23 січня 1991 року було припинено діяльність президії міської Ради й увільнено від обов’язків її голови Миколу Вельму. Очолювати міську Раду і її виконком депутати доручили Євгену Поліщуку. Бурхливим у політичному відношенні став для ковельчан 1991 рік. В умовах демократії і гласності все більш розкутими і вільними у прийнятті рішень почувалися люди. Вони сміливо виступали на мітингах, зборах, у пресі, на радіо, ставили вимоги перед керівництвом міста, міськкому партії. 1 травня у Ковелі вперше не пройшла святкова демонстрація, а відбулася лише святкова маївка, на якій виступив секретар міськкому КПУ Анатолій Підкаменний. Після того відбулося масове гуляння в міському парку відпочинку.
Оскільки в кінці 1990 року в Ковелі з ініціативи демократичних сил на підставі рішення міської Ради було встановлено Хрест пам’яті жертв більшовицьких репресій, то 23 червня 1991 року тут відбувся мітинг-панахида, на якому вшанували тих, кого було знищено у стінах НКВС і Ковельської в’язниці у червні 1941 року. Організаторами цього заходу були міськрайонна рада НРУ, міськрайорганізації УРП та ДемПУ.
Спроба серпневого заколоту у Москві 19-21 серпня 1991 року викликала обурення в більшості ковельчан. 25 серпня в міському парку культури і відпочинку відбувся масовий мітинг з ініціативи міськрайорганізацій НРУ, ДемПУ, УРП. На ньому виступили народний депутат України Андрій Мостиський, депутати обласної і міської Рад, керівники і активісти національно-демократичних організацій. Було прийнято ухвалу, в якій засуджено спробу державного перевороту. Учасники мітингу вітали проголошення Акта про державну незалежність України.
28 серпня відбулась позачергова сесія міської Ради. Вона обговорила політичну ситуацію в місті і заходи щодо виконання рішень позачергової сесії Верховної Ради України, утворила тимчасову комісію по перевірці діяльності посадових осіб, органів влади і управління, громадських об’єднань і організацій в період державного перевороту. Обговорено також питання про націоналізацію майна КПРС та департизацію державних органів і установ, про національну символіку, перейменування вулиць тощо.
Сесія створила комісію по обліку і передачі на баланс міської Ради майна, транспорту, засобів і коштів міськкому Компартії України. Було прийнято рішення про підняття над приміщенням міської Ради, поряд з державним, національного синьо-жовтого прапора. Газету «Прапор Леніна» перейменовано на «Вісті Ковельщини». Змінено назву цілого ряду міських вулиць – зокрема, Леніна – на Незалежності, Червоноармійську – на Грушевського, проспекту Ленінського комсомолу – на Відродження і т. п.
В кінці 1991 року в Україні розгорнулася підготовка до виборів Президента України і референдуму з питань підтримки Акта про державну незалежність України. Активно велася ця робота і в Ковелі. Важливою подією передвиборної кампанії стала зустріч з кандидатом у Президенти, головою УРП Левком Лук’яненком, відкриття пам`ятної дошки честь першого Президента України Михайла Грушевського на вулиці його імені.
У жовтні 1991 року відбулася восьма сесія міської Ради народних депутатів. На прохання Євгена Поліщука його було звільнено від обов’язків голови міської Ради і її виконкому. Головою міськради і її виконавчого комітету таємним голосуванням був обраний Анатолій Семенюк. На цій же сесії ухвалено рішення про демонтаж пам’ятника Леніну на центральній площі міста.
У тому ж місяці відбулась конференція інтелігенції міста, яка звернулася до жителів Ковеля із закликом підтримати 1 грудня Акт про державну незалежність України. Згодом із таким зверненням у місцевій пресі виступили голови міської та районної Рад та їх виконкомів Анатолій Семенюк і Андрій Хомич. 24 листопада на центральній площі відбувся мітинг «Нам пора для України жить!», який закликав жителів міста сказати на референдумі 1 грудня рішуче «Так». На мітингу серед інших осіб виступив народний депутат України Михайло Горинь.
1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. У референдумі взяли участь 87,7 процента виборців Ковеля. 95,5 процента їх підтримали проголошення незалежності України. Найбільше голосів ковельчан як кандидат у Президенти одержав Леонід Кравчук (47,8 процента). Сесія міськради, що відбулася в кінці грудня, обговорила підсумки Всеукраїнського референдуму і вирішила залишити над приміщенням міської Ради один синьо-жовтий прапор.
Початок дев’яностих років характерний активізацією релігійного життя. Завдяки вжитим владою заходам у Ковелі вдалося не допустити протистояння між віруючими різних конфесій. В місті почали діяти релігійні об’єднання Української православної церкви Київського патріархату.
Непросто йшла робота по відродженню Благовіщенської церкви, приміщення якої у роки радянської влади зруйнували вщент, а на її місці побудували спортивну споруду. При активній підтримці місцевої влади спочатку ігровий зал, а потім і вся споруда були передані релігійній громаді.
У Ковелі на той час діють три громади Української православної церкви, дві громади УПЦ Київського патріархату. Зареєстровані також общини римо-католицької церкви, євангельських християн-баптистів, євангельських християн-баптистів – «Воскресіння», християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови, євангельських християн в дусі апостолів.[128]
В умовах розбудови державності [ред.]
Крах тоталітарної системи, розпад СРСР, проголошення державної незалежності України мали великий вплив на перебіг подій у країні. Вперше обраний народом Президент України Леонід Кравчук проголосив курс на розбудову держави, здійснення економічних реформ, соціальний захист населення. На жаль, новий 1992 рік ознаменувався підвищенням цін, зростанням вартості послуг, введенням купонів багаторазового використання, що викликало певну напругу в суспільстві. Ця напруга передалася й на місця.
Але навіть і в таких важких умовах переважна більшість ковельчан була налаштована на продуктивну працю в ім’я розбудови незалежної держави, зміцнення її економіки. Над вирішенням важливих економічних і соціальних питань працювала міська влада. Зокрема, для того, щоб зменшити невдоволення людей нестачею деяких; товарів, захистити їх від перекупників і спекулянтів, було відновлено торгівлю продовольчими і промисловими товарами за талонами.
В місті тривала робота по відродженню духовності, національної культури. У січні міський відділ культури, Товариство української мови «Просвіта» при підтримці громадських організацій і за активною участю поетеси Ніни Горик провели «Різдвяні зустрічі на Лесиній землі». Відбулося справжнє свято поезії і пісні, на яке прибули літератори й актори Волині, Києва, Львова, Бреста.
19 січня 1992 р. на центральній площі міста солдати і офіцери Ковельського гарнізону урочисто прийняли присягу на вірність народу України. Священиком Української автокефальної православної церкви отцем Ігорем були освячені синьо-жовті національні прапори, які згодом вручили командирам військових частин. Через деякий час такі прапори стали Державними, оскільки рішення про це прийняла Верховна Рада України 28 січня 1992 року.
Традиційними в Ковелі стають зібрання громадян у міському будинку культури, які їх організатори назвали «віче». І хоч ставлення до цих зібрань було і ще довго залишалося неоднозначним, «віче» відіграло певну роль у громадсько-політичному житті міста. Його організаторами виступали громадські організації національне-демократичного спрямування.
У березні 1992 року в місті виникла своєрідна «парламентська криза»: група депутатів міської Ради заявила про складення своїх депутатських повноважень, оскільки, на їх думку, місцевий орган влади неспроможний приймати життєво важливі рішення, суттєво впливати на перебіг соціально-економічних процесів. 27 березня сесія міськради прийняла рішення припинити свою діяльність до вступу в дію Закону про місцеві Ради і органи місцевого самоврядування. Функції Ради було передано міському виконавчому комітету, на який покладено всю повноту відповідальності за стан справ у місті.
Реалізуючи програму ринкових перетворень, в Ковелі розпочали процес комерціалізації закладів торгівлі, громадського харчування, побуту. Ця робота проводилась під безпосереднім керівництвом виконкому.
6 червня в Ковелі відбулася звітно-виборна конференція міськрайонної організації Народного Руху України. Головою її було обрано Ігоря Пащука.
У зв’язку з тим, що на той час Закон України про місцеві Ради і органи місцевого самоврядування вступив у дію, на сесії міської Ради, яка відбулася у червні, депутати знову повернулися до питання про долю органу місцевої влади. Думки їх розділилися. Частина депутатів підтвердила своє рішення про складення депутатських повноважень, частина його змінила. Як результат, було припинено повноваження 14 народних обранців. Рада продовжила роботу наявним складом. Було вирішено утворити виконавчий комітет в кількості 11 чоловік, а голові його переглянути якісний склад членів виконкому. Депутати доручили виконкому розробити схему місцевого самоврядування на території міста і винести її на розгляд наступної сесії.
У липні ковельчани урочисто відзначили День міста, який був присвячений 48-річчю визволений Ковеля від німецько-фашистських загарбників. Відбулося масове відзначення свята Івана Купала, проведення якого стало доброю і потрібною традицією.
Влітку 1992 року в Ковелі пройшли установчі збори міського осередку СПУ, який очолив Анатолій Підкаменний. Міською владою було створено оргкомітет по підготовці до 50-річчя УПА.
Незважаючи на економічну кризу, що поглиблювалася, було здано в експлуатацію ряд житлових будинків, стоматполіклініку, ательє індпошиву та ремонту одягу.
24 серпня ковельчани широко відзначили першу річницю проголошення незалежності України. З цієї нагоди в міському будинку культури відбулися урочисті збори представників трудових колективів міста і району, НРУ, політичних партій і громадських організацій. З доповіддю виступив голова міської Ради і її виконкому Анатолій Семенюк. Після зборів у парку культури і відпочинку відбулося фольклорно-мистецьке свято «Народні джерела».
11 жовтня 1992 року в Ковелі відбулися заходи, присвячені 50-річчю створення УПА. В міському будинку культури відбулися з цієї нагоди урочисті збори. З доповіддю виступив заступник голови міськрайорганізації НРУ, голова міськрайонної організації ДемПУ Володимир Лотоцький. 14 жовтня біля Хреста пам’яті жертв більшовицьких репресій відбулась панахида по загиблих в боротьбі за незалежну Україну, яку відправив отець Петро Левочко з Українсько-православної церкви Київського патріархату.
З нагоди першої річниці Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України в місті теж пройшли урочисті збори, інші масові заходи.
Кінець 1992 – початок 1993 років характеризувався посиленням напруженості в місті: окремі депутати міської Ради, керівники і члени деяких громадсько-політичних організацій вимагали відставки міськвиконкому, його керівництва. Ці вимоги вони пояснювали загостренням соціально-економічно: ситуації, незадовільним розв’язанням назрілих проблем. Загострилося становище в акціонерному товаристві «Ковельсільмаш», де акціонери на своїй конференції визнали роботу правління АТ незадовільною.
Зважаючи на це, на сесії міськради, яка відбулася у січні 1993 року, її голова Анатолій Семенюк запропонував у зв’язку з вимогами про відставку керівництва, членів виконкому включити дане питання в порядок денний і вирішити його по суті. Однак більшість депутатів розглядати питання про довіру виконкому не забажала. Натомість сесія обговорила і затвердила програму приватизації міської комунальної власності м. Ковеля на 1993-1995 роки та перелік підприємств і закладів, які підлягають приватизації. Невдовзі після сесії подав у відставку президент АТ «Ковельсільмаш» Олександр Селеверстов. Генеральним директором АТ став Мирон Ткачук.
Конфліктні ситуації навесні 1993 року виникли і на заводі «Турія» та деревообробному комбінаті. За вимогою трудових колективів їх тодішні керівники змушені були подати у відставку.
У липні 1993 року напередодні традиційного Дня міста виконавчий комітет на основі історичної символіки за твердив нові герб і печатку, а також прапор Ковеля. Це рішення пізніше підтримала міська Рада.
Як і по всій Україні, в Ковелі у вересні було вшановано пам’ять жертв голодомору 1932-1933 рр. Відбувся хресний хід і мітинг біля Хреста пам’яті. Настоятелі Благовіщенської і Андріївської церков УПЦ Київського патріархату отці Петро і Дмитро відправили панахиду.
16 вересня 1993 року сімнадцята сесія міської Ради розглянула питання про зміни в структурі виконавчої влади. Своїм рішенням вона розформувала виконком, а його функції передала міській адміністрації, обов’язки голови якої поклала на голову міськради Анатолія Семенюка. Після сесії були проведені відповідні зміни у структурі апарату міської адміністрації.
Криваві події в Москві 3-4 жовтня болем і тривогою відгукнулися в серцях ковельчан. Вони засвідчили, що є загроза державній незалежності України. У Ковелі пройшов мітинг, де було заявлено, що тільки в демократичних перетвореннях і радикальних економічних реформах – майбутнє України.
Кінець 1993 – початок 1994 років був ознаменований розгортанням підготовки до нових виборів Верховної Ради і Президента України. Розпочалася передвиборна кампанія як організаційними, так і пропагандистськими заходами. Виникла спілка керівників трудових колективів Ковельщини. Частіше стали проходити зустрічі з депутатами різних рівнів. Окружна виборча комісія зареєструвала кандидатами у народні депутати України від Ковельського виборчого округу № 67 дев’ятеро чоловік. Серед них – і народного депутата України попереднього скликання Андрія Мостиського.
У лютому в Ковелі відбулося урочисте відкриття фізкультурно-оздоровчого комплексу, на яке прибули голова обласної Ради Борис Клімчук, керівництво міської Ради, спортивна громадськість. Виконроб будуправління «Ковельпромбуд» Олексій Герун вручив символічного ключа від новобудови директору комплексу Євгену Кондратовичу.
Перший тур виборів народного депутата України відбувся 27 березня 1994 року. Найбільшу кількість голосів одержали Станіслав Грищенко з Турійського району і Андрій Мостиський. 10 квітня пройшло повторне голосування. Перемогу здобув Андрій Мостиський. За нього проголосувало понад 42 тисячі виборців, в тому числі 19,6 тисячі ковельчан.
Одразу після виборів народного депутата України розгорнулася підготовка до виборів міської і обласної Рад, їх керівників, а також Президента України. Такі вибори відбулися 26 червня 1994 року. Найбільшу кількість голосів ковельчан як кандидат у Президенти одержав Леонід Кравчук – понад 19 тисяч. Місто підтримало кандидатуру на пост голови обласної Ради свого земляка Бориса Клімчука, який переміг і в цілому по області. Депутатами обласної Ради стали Богдан Бачук, Микола Вельма, Анатолій Семенюк, Олександр Жураківський.
Напруженою була боротьба за посаду голови міської Ради. Змагалося два претенденти – тодішній мер міста Анатолій Семенюк і голова кооперативу «Ремонтник» Анатолій Шевченко. Більшість виборців (14,6 тисячі) підтримали Анатолія Семенюка.
Вибори до міської Ради пройшли по всіх округах, крім одного, де на виборчу дільницю не з’явилася необхідна кількість виборців. Таким чином було сформовано місцевий орган влади із 23 депутатів плюс голова міськради.
Жителі Ковеля, їх гості урочисто відзначили 50-річчя визволення міста від німецько-фашистських загарбників 6 липня. Як завжди, відбувся мітинг на меморіалі Слави, яскравою і насиченою була програма Дня міста, хвилююче пройшло свято Івана Купала на міському водоймищі.
10 липня жителі міста повторно голосували за нового Президента України. Більшість із них – 23,4 тисячі – віддали свої голоси за Леоніда Кравчука, хоч, як відомо главою держави став Леонід Кучма.
Невдовзі після виборів відбулася перша сесія новообраної міської Ради. Першим заступником голови міськради вона обрала Сергія Шульгана. На зміну міській адміністрації, яка діяла до цього часу, було сформовано виконавчий комітет у кількості 9 чоловік, затверджено склад постійних депутатських комісій.
Восени сталася приємна подія в житті мешканців мікрорайону вулиці Володимирської, всіх ковельчан – в урочистій обстановці відкрито нову середню школу № 13. З цієї нагоди відбувся святковий мітинг, освячення шкільного приміщення. Тієї ж осені в Ковелі було урочисто відзначено 50-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників, а також 55-річчя з дня виходу місцевої газети «Вісті Ковельщини». В міській Раді відбулася зустріч за «круглим столом» керівників політичних партій, громадських організацій і рухів, де було обговорено їх роль у розбудові незалежної демократичної держави. У ній взяли участь як «ліві», так і «праві» – активісти УРП і ВНРУ, СПУ, КПУ і КУНу. На жаль, важка економічна ситуація змусила у грудні застрайкувати вчителів міста, матеріальне становище яких значно погіршилося.[129]
Символіка міста [ред.]
Річ Посполита, у складі якої перебував тоді Ковель, надавала важливого значення символіці. Герб міста, затверджений в 1782 р., зображає собою золоту кулю на червоному щиті, увінчану срібним косим хрестом, супроводжувану внизу срібною укороченою з обох сторін хвилястою балкою.
Після створення Волинської губернії спеціальна геральдична комісія розробила новий герб міста. Ковельчани внесли свої пропозиції, в яких пропонувалось помістити тут земну кулю з хрестом і синю стрічку – символ річки Турії. Враховуючи, що в цих пропозиціях не знаходив місця символ Російської імперії – двоголовий орел і не було використано деталей походження назви міста (згідно з легендою, назва міста пішла від слова «коваль»), комісія не використала цих пропозицій і не прийняла герба.
Лише 20 липня 1852 року затверджено новий герб Ковеля – щит, поділений горизонтально на дві частини. У верхній частині на золотому полі розміщений герб Волинського намісництва з двоголовим орлом (символ імперії), на грудях якого знаходився щит червоного кольору з білим (срібним) хрестом. У нижній частині, на червоному тлі, зображено срібну підкову, повернуту шипами донизу і оточену трьома золотими хрестами. Щит увінчувала корона. Як пізніше виявилось, комісія допустила грубу помилку – у верхній частині замість герба Волинської губернії був вміщений герб Новограда-Волинського або Волинського намісництва.
У 1863 році геральдична комісія розробила новий символ міста. На червоному щиті розташована підкова, оточена трьома хрестами. У верхній частині, в правому кутку, вміщено герб Волині – срібний хрест на червоному полі. Герб увінчаний тризубцевою короною, а по боках – золотим колоссям, яке обплетене Олександрійською стрічкою. Але цей герб, який відповідав усім законам геральдики, не був затверджений, і місто 100 років не мало свого символу.
_%D0%B7%D0%B0%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BD%D0%B5_%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%B2.jpg)
За радянського періоду спроба створити герб Ковеля з погляду геральдики виявилася не зовсім вдалою. Розроблений головним архітектором міста Юрієм Чеханюком і затверджений міськрадою 24 січня 1980 року, герб перенасичувався багатьма елементами, які відображали не стільки історію або майбутнє, а переважно соціалістичне сьогодення. На щиті були зображені економічні символи: локомотив, рейки, напівшестерня, яка переходить в житній колосок. Не забули й історичні елементи символіки: у нижній частині була підкова. На щиті вказана дата першої писемної згадки – 1310 рік (зараз ця дата спростована[130]). Герб розділявся надвоє кольорами: червоним зверху і синім знизу – під колір прапора тодішньої УРСР.
За часів Незалежності України життя вимагало створення нового герба, що відображав би геральдичні елементи сучасного Ковеля. У 1993 році був оголошений конкурс на його кращий проект. Участь у конкурсі взяли фахівці з Рівного, Луцька, Львова і Ковеля. Перемогу здобув проект львів’янина Андрія Гречила, який і був затверджений міськрадою 16 вересня 1993 року.
Сучасний герб Ковеля – знак, в основі якого – щит, що має червоне (малинове) поле, в центрі якого зображена золота підкова, оточена трьома срібними хрестами. Над щитом розміщена срібна корона. Щит обрамлений золотою прикрасою в стилі бароко. Головний елемент герба – золота підкова в центрі щита. Вона означає давнє ремесло ковельчан – ковальство, а також і назву міста. Підкова є символом щастя і благополуччя людей. Срібні хрести нагадують про триєдність світу і християнську основу духу. Корона міста – не тільки символічна прикраса щита. Вона ще й нагадує про ковельський замок і про те, що Ковель мав статус міста королівського. За правовим статусом в середньовічні часи на Волині королівськими були ще Луцьк і Володимир-Волинський.
Червоний колір герба – це історичний колір герба Волині. Він символізує відвагу, гарячу любов до Бога, готовність пролити кров за Бога і Батьківщину – Україну.
16 вересня 1993 року був затверджений і прапор міста Ковеля. Це – прямокутне полотнище. На червоному полі жовта підкова, над нею тризубий постамент оборонних веж, навколо три срібні хрести, прапор з трьох сторін обрамована орнаментом з використанням синього кольору.
Володарі міста [ред.]
- кінець XV ст. до 1511 – князь Михайло Сангушко – отримав село Ковлє у подарунок від короля Олександра I Ягеллончика.
- 1511–1543 – князь Василь Сангушко – успадкував від батька.
- 1543–1545 – староста Богдан Семашко – призначений королевою Боною після обміну маєтками із Сангушками.
- 1548–1550 – староста Олександр Лящ – підкоморій Бельській, призначений королем.
- 1555–1559 – староста Франциск Фальчевський – призначений королем після смерті королеви Бони.
- 1560 – староста Гаврило Тарло – каштелян Радомський з намісником Петром Куницьким, призначені королем.
- 1565–1583 – князь Андрій Курбський – одержав від короля як нагороду за зраду Івана Грозного та Московії.
- 1565–1572 – урядник Іван Калимет – призначений князем Андрієм Курбським.
- 1572–1583 – урядник Кирило Зубцовський – призначений князем Андрієм Курбським після вбивства Івана Калимета.
- 1583–1590 – княгиня Курбська – Олександра Семашко, вдова князя Андрія Курбського, за заповітом останнього.
- 1590 – староста Андрій Фірлей – каштелян Радомський, призначений королем Сигізмундом ІІІ після повернення міста до королівських володінь.
- 1609 – староста Щасний Криський – коронний підканцлер, призначений королем.
- 1623–1627 – староста Павло Криський – призначений королем.
- 1656–1660 – староста Степан Чарнецький – каштелян Київський, призначений королем.
- 1670–1681 – староста Вацлав Лещинський – воєвода Підляський, полковник військ королевських, призначений королем.
- 1770 – князь Димитрій Яблоновський – одержав від короля в оренду за 18 тисяч злотих.
- 1770 – староста Михайло Милошевич – призначений князем Димитрієм Яблоновським.
- 1775 – князь Вацлав Ржевуський – воєвода Краківський, одержав від короля Станіслава Августа в нагороду за бойові заслуги.
В різний час старостами Ковельськими також були Станіслав Конецпольський, Стефан Лещинський, Криштоф Опалинський, Іван-Фрідріх Сапега.
Керівники міста [ред.]
.jpg)
.jpg)
- 1796 – Решлінг Петро – городничий, секунд-майор.
- 1802–1803 – Ходоровський Павло Євстахійович – городничий, колезький асесор, з 1803 р. – колезький радник.
- 1804–1807 – Кнутцен Петро Петрович – городничий, колезький асесор.
- 1808 – Яворський Ігнатій Войнович – городничий, титулярний радник.
- 1809–1812 – Тейх Фрідріх Христофорович – городничий, титулярний радник, з 1810 р. – колезький асесор.
- 1813 – Нелідов Олексій Тимофійович – городничий, титулярний радник.
- 1814 – Шляхтин Іван Петрович – городничий, колезький асесор.
- 1815 – Баторський Григорій Петрович – на посаді городничого, Кременецький пристав часті, титулярний радник.
- 1818–1821 – Нолькен Євстафій Олександрович (за іншими даними – Нолкен) – городничий, титулярний радник.
- 1822–1833 – Лашевський Іван Антонович – городничий, капітан (з 1826 р. – у відставці), нагороджений орденами св. Анни 2 ступеня та св. Володимира 4 ступеня з бантом, іменною золотою шпагою з написом: «За хоробрість», золотим хрестом за взяття турецької фортеці Базарджик.
- 1834 – Добровольський Олександр Іванович – городничий, відставний штабс-ротмістр, нагороджений орденом св. Анни 3 ступеня, іменним знаком за заслуги в боротьбі проти бунтівників у землях Царства Польського та золотим хрестом за взяття турецької фортеці Базарджик.
- 1835–1837 – Фрідріхс Євстафій Іванович – городничий, відставний підпоручик (за іншими даними – підполковник), нагороджений орденом св. Анни 3 ступеня, іменною (ювілейною) медаллю за 1812 р.
- 1838–1839 – Хилинський Микола Дем’янович – городничий, підполковник, нагороджений орденом св. Анни 4 ступеня та іменною (ювілейною) медаллю за 1812 р.
- 1840–1842 – Горбовський Григорій Васильович – городничий, титулярний радник, нагороджений орденом св. Анни 3 ступеня.
- 1843 – Кадигробов Андрій Олексійович – городничий, поручик, нагороджений орденом св. Анни 4 ступеня, іменним знаком Військової гідності 4 ступеня.
- 1844–1845 – Шапко Василь Іванович – городничий, майор.
- 1846 – Пархоленко Олександр Олександрович – городничий, надвірний радник.
- 1847–1851 – Костенко Федір Федорович – городничий, титулярний радник.
- 1852 – Толубєєв Іван Андрійович – городничий, ротмістр.
- 1853–1861 – Крушевський Вацлав Васильович – городничий, ротмістр (з 1858 р. – у відставці)
- 1869–1870 – Рутковський Микола Михайлович – секретар думи, губернський секретар.
- 1872 – Львович Ігнатій Юліанович – секретар думи, колезький секретар.
- 1886 – Стржелецький Людвиг Ігнатьєвич – міський голова, губернський секретар.
- 1887 – Луцкевич Омелян Васильович – виконуючий справи міського голови, міщанин.
- 1890–1895 – Чигирин Петро Петрович – міський голова, відставний полковник.
- 1896–1900 – Максимович Ігнатій Васильович – міський староста, титулярний радник, отримав домашню освіту, служив з 1895 р.
- 1901–1905 – Кондратович Олександр Григорович – міський староста, міщанин.
- 1906 – Шумовський Іван Гнатович – міський голова.
- 1907 – Шумовський Ігнатій Гнатович – міський голова.
- 1908 – Пирогов Микола Михайлович – міський голова, колезький асесор.
- 1909–1910 – Шумовський Ігнатій Гнатович – міський голова.
- 1911–1915 – Пирогов Микола Михайлович – міський голова, колезький асесор, з 1913 р. – надвірний радник, з 1915 р. – колезький радник.
Відомо «за Польщі» імена і прізвища тільки двох президентів міста – Карола Валігорського та Альфонса Беднарського.
- 1939–1941 – Пшеничний Євлампій – голова міськвиконкому.
- 1941–1942 – Пирогов Микола Михайлович – посадник, призначений окупаційною владою.
- 1942–1943 – Лісневич Олександр – посадник, призначений окупаційною владою.
- 1944–1945 – Дубницький Федір Федорович – голова міськвиконкому, до окупації – завідуючий Ковельським міським фінансовим відділом.
- 1945–1948 – Уткін Федір Григорович – голова міськвиконкому, до обрання – начальник відділу Південно-Уральського управління державних матеріальних резервів при РНК СРСР.
- 1948–1956 – Голубєв Дмитро Іванович – голова міськвиконкому, до обрання – заступник начальника 1-го відділку локомотивного господарства Ковельської залізниці.
- 1956–1963 – Руденко Марія Антонівна – голова міськвиконкому, до обрання – голова Луцького міськвиконкому.
- 1963–1965 – Фалюш Володимир Євтухович – голова міськвиконкому, до обрання – перший секретар Старовижівського райкому Компартії України.
- 1965–1973 – Попов Борис Віталійович – голова міськвиконкому, до обрання – перший секретар Ковельського міськкому Компартії України.
- 1973–1981 – Стреков Олександр Олексійович – голова міськвиконкому, до обрання – другий секретар Ковельського міськкому Компартії України.
- 1981–1988 – Герасімов Роман Едуардович – голова міськвиконкому, до обрання – заступник голови Ковельського міськвиконкому.
- 1988–1991 – Поліщук Євген Іванович – голова міськвиконкому, до обрання – другий секретар Ковельського міськкому Компартії України.
- 1990–1991 – Вельма Микола Григорович – голова міської ради (на громадських засадах), редактор міськрайонної громадсько-політичної газети «Вісті Ковельщини».
- 1991–1998 – Семенюк Анатолій Володимирович – міський голова, до обрання – начальник Ковельського району електромереж.
- 1998–2002 – Бойко Володимир Іванович – міський голова, до обрання – директор підприємства теплових мереж «Ковельтепло».
- 2002–2006 – Шевчук Ярослав Іванович – міський голова, до обрання – головний лікар Ковельської вузлової лікарні.
- 2006–2010 – Кошарук Сергій Дмитрович – міський голова, до обрання – підприємць.
- 2010 – Кіндер Олег Олексійович – міський голова, до обрання - директор виробничо-торгового підприємства роздрібно-оптової торгівлі «Ковель-Промоптторг».
Географія [ред.]
Фізична географія [ред.]
Ковель розкинувся на Поліській низовині, що відноситься до Східноєвропейської рівнини. В геологічному ракурсі Ковель, як і вся північна частина області лежить на Ковельському виступі, який є частиною древньої, дорифейської Східноєвропейської платформи.
Місто розкинулося на обидвох берегах річки Турії, що протікає з півдня на північ та є притокою Прип'яті (басейн Дніпра). В південній частині міста, на Турії розташована гребля та водосховище.
З півночі місто обмежене лугами і болотами, а з півдня до нього примикають піщаники та ліси.
Економічна географія [ред.]
Місто розташоване в центральній частині Волинської області, відноситься до історичної землі Волинь. За 60-70 км від Ковеля пролягають державні кордони: на півночі з Білоруссю, на заході з Польщею.
Місто є одним із найбільших залізничних вузлів Західної України, який має вагоме стратегічне значення для України, з'єднуючи її з багатьма європейськими країнами. Від Ковеля розходяться залізниці в шести напрямках. До Сарн (на Київ), до Ківерець (на Луцьк та Рівне), до Володимира (на Львів), до Холму (на Варшаву та Берлін), до Берестя та до Камінь-Каширського. До Холма також йде вузькоколійка [131]. Залізниця в напрямку Ківерець електрифікована. Станція Ковель відноситься до Львівської залізниці. До 1953 року існувала Ковельська залізниця. Також у Ковелі знаходиться залізничний пункт контролю «Ковель» через державний кордон України та Республіки Білорусь.
Через Ковель проходить низка автошляхів загально-європейського, національного та регіонального значення. Зокрема проходить автошлях E373, в межах України має номер М07, та з'єднує Київ і Люблін в народі носить назву «Варшавка», а також автошлях E85 (в межах України М19) простягся на 2 300 км від Александруполіса, через Бухарест, Чернівці, Тернопіль, Луцьк, Вільнюс до Клайпеди.
Клімат [ред.]
Ковель відноситься до зони мішаних лісів. Клімат міста помірно континентальний. 6 серпня 2012 року у місті був відмічений абсолютний максимум температури — +37,1 °C[132].
| Клімат Ковеля | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Показник | Січ | Лют | Бер | Кві | Тра | Чер | Лип | Сер | Вер | Жов | Лис | Гру | Рік |
| Середній максимум, °C | −2 | −1 | 3 | 11 | 18 | 20 | 22 | 22 | 17 | 11 | 4 | 0 | 10 |
| Середня температура, °C | −4,9 | −3,5 | 0,9 | 8,0 | 13,4 | 16,8 | 18,0 | 17,4 | 13,3 | 7,9 | 2,0 | −2 | 7,4 |
| Середній мінімум, °C | −7 | −6 | −1 | 3 | 8 | 11 | 14 | 12 | 9 | 4 | 0 | −4 | 3 |
| Норма опадів, мм | 31 | 31 | 27 | 39 | 60 | 68 | 76 | 61 | 56 | 37 | 36 | 38 | 560 |
| Джерело: http://www.meteoprog.ua/ua/climate/Kovel/ | |||||||||||||
Населення [ред.]
Населення Ковеля — 69 тис. мешканців (дані 2013 року). Місто є найбільшим за площею та другим за населенням (після Луцька) в області. [1][133]
|
|
|
|
Гендерний розподіл у Ковелі станом на 2012 рік цілком типовий для України та Європи в цілому — кількість жінок 36 011 (53.27%) суттєво більша за кількість чоловіків 31 587 (46.72%) (в державі — 53.85% і 46.15%). У віковій групі до 29 літ переважають чоловіки, 51.23% супроти 48.77%. У групі старшій 30 років більше жінок, 56.50% супроти 43.50%. [134]
Вікова структура міста і держави в цілому є майже типовою, як для розвинених економік «золотого мільярду» — I тип відтворення. Середній вік населення — 36.3 років (загалом по області — 37.4 років). [134]
Етнічна картина станом на 2012 рік Ковель є монокультурним містом, де українці складають 91.2% населення. З-поміж інших національностей росіяни — 3.5%, білоруси — 0.5%, поляки — 0.1%. [134] Століттям раніше із загального населення міста 17 697, згідно з переписом 1897 року євреї становили 48.0%, росіяни — 27.3%, українці — 11.8%, поляки — 9.3%, білоруси — 0.7%. [135]
Люди, пов'язані з Ковелем [ред.]
Ковельщину відвідували й тут творили Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Михайло Драгоманов.
Саме тут матеріалізувались у слові Лесі Українки одвічні мрії українського народу про волю. Її батько тривалий час працював у Ковелі. Сім'я Косачів мешкала в приміському селі Колодяжному.
У 1894 році в Ковелі працював повітовим лікарем Модест Левицький. Він був сімейним лікарем і приятелем родини Косачів. Також із Ковелем пов'язане ім'я відомого художника Андроника Лазарчука.
У Ковелі тривалий час працював та мешкав Самійло Максимович Підгірський, уродженець сусіднього села Любитів, депутат двох скликань Української Центральної Ради та двох скликань Сейму Другої Речі Посполитої. [136]
У Ковелі проживають поетеса Ніна Петрівна Горик, краєзнавець Дмитро Пилипович Корнелюк, який є автором низки історико-краєзнавчих та релігієзнавчих праць та книг: «Уроки християнської моралі», «Основи християнської етики», «Духовне небо Волині», «Ковельщини славні імена». [137]
Спортивну славу Ковеля примножила біатлоністка Батенкова-Бауман Юлія Вікторівна, яка на Паралімпіаді у Туріні (2006) завоювала 2 срібні та 3 бронзові медалі, а на Паралімпіаді у Ванкувері (2010) — 3 срібні та одну бронзову медалі. Вона э заслуженим майстром спорту України, майстром спорту міжнародного класу, нагороджена орденом княгині Ольги ІІ та ІІІ ступенів.[138]
У Ковелі народились [ред.]
- Анатолій (Грисюк) (1880-1938) — Священномученик, митрополит Одеський і Херсонський, репресований, помер у табірній лікарні на Півночі, прославлений у лику святих Російською Православною Церквою у 2000 році.
- Ауербах Майер (Auerbach Meir) (1815-1878) — президент єврейського суду в польському місті Коло (Koło), автор книги «Слова Мудрости» («Words of Wisdom»), емігрував до Палестини, де був призначений першим ашкеназі головного рабина Єрусалима, очолював польський кагал.
- Бабініч Вальдемар (Babinicz Waldemar) (1902-1969) — польський письменник і педагог.
- Баховець Олександр Силович (нар. 1928) — політичний в’язень, керівник молодіжної підпільної організації «Соколи», яка діяла у Ковелі в 1944-46 рр., засуджений на 15 років каторжних робіт, автор книг «Колима» (2007), «Мисливці за сонцем», поетичної збірки «Коло Скіфії», нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, проживає у Черкасах.
- Березницька Людмила Іванівна (нар. 1957) — український мистецтвознавець, культуролог, арт-критик, куратор та колекціонер, член Національної спілки художників України, кандидат філософських наук.
- Важинські Міхал (Waszyński Michał) (1904-1965) — польський кінорежисер, редактор і сценарист.
- Вельма Микола Григорович (нар. 1948) — заслужений журналіст України, редактор міськрайонної газети «Вісті Ковельщини», удостоєний звання лауреата обласної журналістської премії імені Полікарпа Шафети (2001) – найвищого у журналістських колах Волині, переможець обласних та Всеукраїнських конкурсів газетярів, автор багатьох краєзнавчих книг і путівників про Ковель.
- Войтюк Аркадій Аркадійович — півфіналіст шоу Ікс-Фактор, учасник команди КВН V.I.P.
- Головницький Олександр Георгійович (нар. 1975) — легкоатлет спортивного клубу міліції «Волинь», зайняв перше місце на чемпіонаті Європи з марафонського бігу серед поліцейських у складі чоловічої збірної команди України, учасник Дрезденського, Нью-Йоркського, Бермудського, Берлінського марафонів, майстер спорту міжнародного класу.
- Городецькі Ришард (Horodecki Ryszard) (нар. 1943) — польський фізик в галузі теоретичної фізики і квантових обчислень.
- Деймек Казимир (Dejmek Kazimierz) (1924-2002) — польський режисер театру і актор, міністр культури і мистецтв Республіки Польща, посол Сейму 2-ї каденції.
- Дембіч Анджей (Dembicz Andrzej) (1939-2009) — польський професор-латиноамериканіст, понад 40 років відпрацював у Варшавському університеті, засновник і директор Центру латиноамериканських досліджень.
- Жерш Роман Валерійович (нар. 1985) — український футболіст, виступав за збірну України U-17, команди «Волинь», «Закарпаття» та ін.
- Завіжа Януш (Zawisza Janusz) (1916-1987) — польський іхтіолог, професор, багаторічний керівник кафедри іхтіології інституту внутрішнього рибальства в Ольштині.
- Запрудер Абрахам (Abraham Zapruder) (1905-1970) — американський бізнесмен, виробник жіночого одягу, автор «Фільму Запрудера» — 26-секундного відео, на якому зняте вбивство Джона Кеннеді у 1963 році.
- Зафрен Меер Ісаакович (1825-1909) — російський фабрикант, громадський діяч, перший рабин російського міста Тула і Тульської губернії.
- Здржалік Йоланта (Zdrzalik Jolanta) (1938-2004) — польська художниця.
- Ієрофей (Лобачевський) (1783-1871) — український церковний діяч, викладач, єпископ Острозький, вікарій Волинський, архимандрит Дерманського Свято-Троїцького монастиря.
- Коб Тетяна Володимирівна (нар. 1987) — українська спорстменка (бокс), чемпіонка Європи (2009), бронзова призерка чемпіонату світу (2010), заслужений майстер спорту України.
- Коженкова Анастасія Миколаївна (нар. 1986) — українська веслувальниця (академічне веслування), олімпійська чемпіонка (2012), чемпіонка світу та Європи, заслужений майстер спорту України.
- Кондратович Євген Михайлович (1937-2010) — заслужений працівник фізичної культури і спорту України, Відмінник народної освіти України, нагороджений медалями «Ветеран праці» та «За трудову доблесть».
- Корабльова Надія Степанівна (нар. 1948) — український науковець, доктор філософських наук, професор, має 2 монографії (одна в співавторстві) і підручник (у співавторстві).
- Курса Криштоф (Kursa Krzysztof) (1941-1990) — польський актор театру і кіно.
- Ламбах Богуслав (Lambach Bogusław) (1925-1988) — польський кінематографіст. У 1944 році він був фотокореспондентом Війська Польського, у 1946-1949 роках – оператором польської кінохроніки, пізніше – телевізійних серіалів.
- Лев (Кишка) (1663, за ін. дан., 1668-1728) — митрополит Київський і Галицький греко-католицької (уніатської) Церкви, навчався у Римі, ініціатор та організатор Замойського Синоду у 1720 р. у Замості, залишив після себе кілька теологічних творів.
- Луцкевич Марко Омелянович (1882-1940) — посол до Польського Сейму (1922), активний член Української селянської робітничої партії, письменник і журналіст, змушений був емігрувати до СРСР, де був репресований, загинув у харківській тюрмі.
- Макарук Людмила Йосипівна (нар. 1945) — український педагог-математик, заслужений учитель Української РСР, Відмінник освіти України.
- Міяковський Володимир Варламович (1888-1972) — український вчений, професор, історик, літератор, організатор Української Вільної Академії Наук (УВАН) на чужині та музею-архіву при ній, яким завідував до самої смерті, разом з В. Дорошенком редагував «Українські бібліотечні вісті», помер у Нью-Йорку.
- Мостика Володимир Валентинович (нар. 1995) — співак, переможець Всеукраїнського конкурсу вокалістів «Країна зірок» в Артеку (2006), лауреат багатьох обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів, визнаний «Людиною року Волинського краю – 2006» в номінації «Юний талант», отримав Президентську нагороду «Зірка України. Феномен року», медаль «Діамантовий голос України», співачка Ніна Матвієнко сказала про нього: «Тепер в Україні є свій Робертіно».
- Новичевський Андрій Степанович — підполковник, помічник командира 166-го Рівненського піхотного полку, учасник Першої світової війни, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, з 14 грудня 1918 р. — начальник управління комендатури Києва військ Директорії, старшина Дієвої армії УНР.[139]
- Остапчук Юлія Анатоліївна (нар. 1989) — українська спортсменка (вільна боротьба), чемпіонка світу та триразова чемпіонка Європи серед юніорів, 5-й лауреат чемпіонату світу та чемпіонату Європи (2007) серед жінок, бронзова призерка Чемпіонату Європи серед жінок (2010), учасниця XIX літніх Олімпійських іграх у Пекіні та XXX літніх Олімпійських іграх у Лондоні, майстр спорту міжнародного класу.
- Педик Леонід Анатолійович (нар. 1950) — заслужений тренер України, майстер спорту СРСР із самбо, дзюдо, греко-римської та вільної боротьби, суддя національної категорії.
- Перлстейн Ізраїль (Perlstein Israel) (1897-1975) — протягом 30-40-х рр. ХХ ст. відігравав значну роль у комплектуванні Бібліотеки конгресу США матеріалами з кирилицею. З Ковеля сім’я переїхала до Варшави, звідки слідом до братами емігрував у 1922 р. до США.
- Полонський Борис Леонідович (1901-1971) — український радянський хірург-уролог, доктор медичних наук, професор.
- Проживальський Олег Петрович (нард. 1949) — заслужений працівник сфери послуг України, почесний зв'язківець України, міністр зв'язку України (1992-1995).
- Рахвальський Евгеніуш (Rachwalski Eugeniusz) (нар. 1924) — польський краєзнавець, автор і співавтор краєзнавчих нарисів, історичних монографій, книг, в тому числі путівника «Ковель» (2005), був харцером, солдатом 27-ї піхотної дивізії Армії Крайової, нагороджений Партизанським хрестом, Хрестом хоробрих, Хрестом Армії Крайової і Кавалерським Хрестом відродження Польщі.
- Свередюк Інна Петрівна (нар. 1977) — українська спортсменка-інвалід, на Всесвітніх спортивних іграх серед інвалідів у англійському місті Ноттінгем (2001) здобула золоту медаль з пауерліфтингу, встановивши два світових рекорди.
- Сємаш Єржи (Siemasz Jerzy Stanisław) (нар. 1939) — польський перекладач, письменник, композитор, викладач англійської мови. Він провів своє дитинство в окупованій Варшаві.
- Сироцинський Костянтин Остапович (1902-1962) — український учений у галузі економіки та сільського господарства, професор Київського сільськогосподарського інституту.
- Стахнюк Ян (Stachniuk Jan) (1905-1963) — польський публіцист, ідеолог і засновник польської націоналістичної організації «Задруга» та однойменного журналу.
- Степнієвські Маріан (Stępniewski Marian) (нар. 1935) — польський мінералог і геохімік, фахівець в галузі рентгенівської спектрометрії.
- Сторчак Василь Валерійович (нар. 1965) — майстер спорту СРСР з футболу, здобув золоту медаль на спартакіаді народів Радянського Союзу (1986), нагороджений двома золотими медалями на чемпіонаті Збройних Сил СРСР, грав у вищій лізі чемпіонату СРСР за «Дніпро» (Дніпропетровськ).
- Страшкевич Кіндрат Федорович (1815-1868) — український філолог, у 24 роки став професором київського університету св. Володимира, де працював до дня смерті, викладав грецьку словесність, був поліглотом – крім рідної української, досконало знав російську, польську, чеську, латинську, грецьку, сербську, болгарську, новогрецьку, італійську, англійську, шведську мови.
- Талашко Володимир Дмитрович (нар. 1946) — український актор та режисер, народний артист України (2002), член Національної Спілки кінематографістів України.
- Тимофєєв Юрій Васильович (нар. 1949) — заслужений працівник фізичної культури і спорту та заслужений тренер України, Відмінник народної освіти України, гравець футбольної команди «Торпедо» (Луцьк), член юнацької збірної команди Радянського Союзу, бронзовий призер спартакіади України (1991).
- Фікс Єфим Зісьович (нар. 1946) — депутат Верховної Ради України IV скликання від СДПУ(О), історик, викладач історії та суспільствознавства, нагороджений орденом «За заслуги» III ст. (2003).
- Фрідман Міхал (Friedman Michał) (1913-2006) — польський вчитель та перекладач з івриту та ідиш, єврейського походження.
- Цехош В'ячеслав (нар. 1981) — майстер спорту міжнародного класу з веслування на байдарках і каное, переможець Кубка світу серед юніорів (Польща), з 2000 р. – член дорослої збірної команди України, срібний та бронзовий призер Кубка світу (Німеччина).
- Шавловський Георгій Михайлович (1925-1996) — український вчений, професор, був одним з організаторів створення Львівського відділення Інституту біохімії ім. О.В.Палладіна АН УРСР, відділом якого він керував до кінця свого життя.
- Яхненко Наталя (1903-?) — україномовна письменниця, авторка новел та спогадів, донька ковельського лікаря і міського голови Миколи Пирогова, проживала в Австралії, за іншими даними - в Новій Зеландії.
Почесні громадяни міста Ковеля [ред.]
Звання Почесного громадянина міста Ковеля було удостоєно 13 чоловік:[140]
|
Пам'ятники й архітектурні споруди [ред.]
Від часу заснування місто було багатим на пам'ятки старовини, архітектурні споруди. На жаль, чимало з них зруйновано у полум'ї численних воєн. Цінною в архітектурному, а особливо в історичному сенсі, окрасою міста є приміщення колишньої аптеки Фрідріксона XIX століття, послугами якої користувалися Косачі, міської поліклініки (1910 р.), Промінвестбанку (поч. XX століття). Вони зберегли елементи стилістики національного модерну і вирізняються із сучасної фонової забудови. Наразі в місті збережено 24 таких споруди. Тривають реставраційні роботи в приміщенні художньої галереї, однієї з найцікавіших споруд міста.
Відлунням історичного минулого і культурної спадщини Ковеля є 28 пам'ятників, що перебувають під охороною держави. Зокрема, в місті споруджено пам'ятник Богдану Хмельницькому (1954 р.), Меморіал Слави (1977 р.), пам'ятник Лесі Українці (1991 р.), Монумент на честь пам'яті жертв Другої світової війни (1996 р.), Стелу пам'яті воїнам — інтернаціоналістам (2001 р.), пам'ятник Тарасу Шевченку (2005 р.), пам'ятник жертвам аварії на ЧАЕС (2008 р.)
Культові споруди Ковеля [ред.]
У Ковелі збереглося кілька храмів, які є історичними пам'ятками. Також з ініціативи релігійних громад міста відкрито нові храми.
Костел Святої Анни [ред.]
Найстарішим дерев'яним храмом Ковеля є римо-католицький костел Святої Анни побудований у 1771 році, привезений із села Вишеньки Рожищенського району. Унікальною є двовежева форма храму, що властиво більше для мурованої архітектури. В Україні дерев'яних двовежевих костелів, датованих 18 століттям, збереглось лише два і один із них — у місті Ковелі.
Благовіщенська церква [ред.]
Церква, що знаходиться практично в центрі міста, має понад 500-літню історію. Належить до пам'яток архітектури.
Воскресенський собор [ред.]
З православних храмів до наших днів зберігся Свято-Воскресенський собор (1877 р.). В центрі «старого міста» стоїть собор в ім'я світлого воскресіння Христового. У грамоті королеви Бони від 17 серпня 1549 року згадується, що на основі клопотання священика Благовіщенської церкви Олексія Трішниці І старости Ковельського Семашка останній призначається завідувати Воскресенською соборною церквою.
Інші культові споруди [ред.]
До пам'яток старовини належить споруда по вул. Незалежності, 125. Це колишня єврейська синагога (сер. XIX століття). Незважаючи на певні зміни в плануванні, будинок залишився унікальним зразком конструктивного рішення, зберіг характерні риси культової споруди.
До числа цінних в архітектурно-художньому плані зразків сакральної архітектури належить Свято-Михайлівська церква (1903 р.), що належать до цінних архітектурно-художніх зразків Волинської монументальної архітектури. Також є храм великомученика Пантелеймона, Собор Святого Дмитрія Солунського, греко-католицький храм Блаженного Миколая Чарнецького.
Релігія [ред.]
У Ковелі діють такі християнські громади:
- УПЦ МП (православні Московського патріархату);
- УПЦ КП (православні Київського патріархату);
- УАПЦ (православні автокефальні);
- УГКЦ (греко-католики);
- РКЦ (римо-католики);
- ВСО ЄХБ (баптисти);
- МСЦ ЄХБ (баптисти);
- ХВЄ (п'ятидесятники);
- УУК ЦАСД (адвентисти)
- Свідків Єгови (єговісти).
Міста-побратими Ковеля [ред.]
Ковель має 12 міст-побратимів:[141]
Барзінгхаузен, Німеччина (2008)
Бжег Дольний, Польща (2005)
Буча, Україна (2001)- Вальсроде, Німеччина (2003)
- Краснистав, Польща (2008)
- Легіоново, Польща (2005)
- Ленчна, Польща (2006)
Пінськ, Білорусь (2003)- Сміла, Україна (2006)
Ржев, Росія (2003)
Утена, Литва (2005)- Холм, Польща (1995)
Соціально-економічний розвиток міста у 2012 році [ред.]
Основні зусилля органів виконавчої влади та місцевого самоврядування були спрямовані на виконання Програми економічного і соціального розвитку міста Ковеля на 2012 рік, забезпечення сталого економічного, соціального та культурного розвитку міста, стабільну роботу систем забезпечення життєдіяльності міста.
У 2012 році порівняно з попереднім роком зріс оборот роздрібної торгівлі, забезпечено ріст середньомісячної заробітної плати. Оборот роздрібної торгівлі за 2012 рік склав 1 694,3 млн. грн., що на 13,4 % більше у порівняних цінах, ніж за 2011 рік. Оборот ресторанного господарства у 2012 році склав майже 30 млн. грн.
Підприємства-юридичні особи реалізували споживчих товарів через роздрібну торгову мережу та заклади ресторанного господарства за 2012 рік на суму 875,2 млн. грн. Порівняно з минулим роком товарооборот у порівняних цінах збільшився на 17,3 %.
За усіма каналами реалізації середньомісячний обсяг споживчих товарів (з урахуванням діяльності підприємців-фізичних осіб) в розрахунку на одного жителя міста за 2012 рік склав 2 052 грн. (за 2011 рік – 1 754 грн.), що перевищує середньообласний показник на 61 %. За цим показником серед регіонів області місто Ковель посідає 2 місце після міста Луцька.
Середньомісячна заробітна плата одного штатного працівника у січні-вересні 2012 року склала 2 384 грн., що на 17,2 % більше ніж у січні-вересні 2011 року.
Протягом 2012 року промислові підприємства міста реалізували продукції на 255,2 млн. грн. (у відпускних цінах), протягом 2011 року – на 290,5 млн. грн. Обсяг реалізації промислової продукції в розрахунку на одного жителя міста склав 3 731 грн. (в області – 9 799,7 грн.).
За даними Державної митної служби, господарюючі суб’єкти міста за січень - листопад 2012 року експортували товарів на 18,5 млн. дол. США, що на 0,3 % менше до відповідного періоду минулого року. Імпорт товарів склав 25,5 млн. дол. США, що на 24,4 % менше, ніж за січень-листопад 2011 року. Перевищення імпорту над експортом сформувало негативне сальдо зовнішньої торгівлі в сумі 6,9 млн. дол. США, коли за відповідний період 2011 року негативне сальдо зовнішньої торгівлі складало15,5 млн. дол. США.
В місті нараховується 16 підприємств, що отримали іноземні інвестиції. Обсяг іноземних інвестицій станом на 1 січня 2013 року становить 3 805,3 тис. дол. США (1 січня 2012 року – 3 707,6 тис. дол. США), в розрахунку на одного жителя припадає 55,8 дол. США.
За 2012 рік юридичними особами реалізовано послуг на 523,6 млн. грн., що на 7,4 % менше, ніж за 2011 рік (темп розраховано з урахуванням індексу цін на послуги), в тому числі населенню – на 184,7 млн. грн. (35,3 % від загального обсягу).
Реалізація послуг профільними підприємствами та їх структурними підрозділами в розрахунку на одного жителя міста (із врахуванням обсягів послуг, наданих жителям інших регіонів підприємствами залізниці та санітарно-курортні послуги) за 2012 рік склала 7,6 тис. грн., проти 7,9 тис. грн. – за 2011 рік, тоді як середньообласний показник становив 2,5 тис. грн. За цим показником серед регіонів області м. Ковель посідає 1 місце, тоді як м. Луцьк – 2.
Автотранспортними підприємствами міста за 2012 рік перевезено 134 тис. тонн вантажів і виконано 36,3 млн. тонно-кілометрів. У порівнянні до 2011 року обсяги вантажних перевезень зменшились на 15,3 %, а вантажооборот збільшився на 13,5 %. Кількість перевезених пасажирів порівняно з минулим роком збільшилась на 12,5 %, пасажирооборот зменшився на 11,2 %.
Станом на 1 січня 2013 року в місті надано право на перевезення пасажирів на 41 міському маршруті. В обслуговуванні даних маршрутів беруть участь 23 перевізники-підприємці та 1 юридична особа.
Будівельними організаціями міста за 2012 рік виконано будівельних робіт на 29,6 млн. грн., що (в порівнянних цінах) на 8,2 % менше, ніж за минулий рік. З них, будівництво будівель та споруд складає 76,5 %, встановлення інженерного устаткування будівель та споруд – 17,6 %, роботи з завершення будівництва – 5,9 %.
Від суб’єктів малого підприємництва за 2012 рік надійшло 32 961 тис. грн. у вигляді податків і зборів до бюджетів усіх рівнів, що складає 22,5 % до загальних надходжень по м. Ковелю.
В м. Ковелі функціонує Ковельський госпрозрахунковий ринок, 2 торговельних площадки, на яких створено понад 3 тисячі торгових місць. Протягом 2012 року в місті відкрито 10 закладів торгівлі, 5 закладів ресторанного господарства, 3 – сфери побуту. За звітний період виконавчим комітетом погоджено режими роботи 69 суб’єктам господарювання.
За 2012 рік дозвільним центром було зареєстровано та опрацьовано 2203 дозвільні справи. Видано 35 дозволів на початок роботи підприємств та оренду приміщень; зареєстровано в органах державного пожежного нагляду 29 декларацій про відповідність об’єкта вимогам законодавства з питань пожежної безпеки; видано 3 експлуатаційних дозволи операторам потужностей з переробки неїстівних продуктів тваринного походження; 2 дозволи на проведення заходів із залученням тварин; 2 дозволи на початок виконання будівельних робіт; 5 декларацій на початок виконання будівельних робіт; 1 сертифікат відповідності; 24 дозволи на встановлення рекламоносіїв в межах смуги відведення автомобільних доріг; проведено 26 комісій з розгляду питань, пов’язаних з погодженням проекту землеустрою; видано 118 дозволів на розміщення реклами та рекламного засобу; 11 дозволів на дорожнє перевезення небезпечних вантажів; 1867 фітосанітарних сертифікатів; 18 карантинних сертифікатів; 7 дозволів на оренду майна комунальної власності; 22 проекти землеустрою щодо відведення та надання земельної ділянки у власність або користування; 7 висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об’єктів поводження з відходами; 2 дозволи операторам потужностей (об’єктів), що займаються виробництвом харчових продуктів; 2 висновки державної санітарно-епідеміологічної експертизи діючих об’єктів; 12 відмов у видачі дозволів; 10 анулювань документів дозвільного характеру. Відділом містобудування та архітектури видано 46 містобудівних умов та обмежень на розміщення об’єктів містобудування в тому числі 27 на нове будівництво та 24 на проведення реконструкції.
Протягом 2012 року приватизовано (передано у власність) 9 об’єктів комунальної власності на загальну площу 551,2 кв. м. загальною вартістю 962,9 тис. грн. (з ПДВ), передано в оренду 30 нежитлових приміщень загальною площею 1 992,92 кв. м.
При доведеному плані по приватизації об’єктів комунальної власності на 2012 рік 350 тис. грн., станом на 29.12.2012 року надійшло 987,4 тис. грн. При доведеному плані по сплаті орендної плати на 2012 рік 900 тис. грн., надійшло до міського бюджету 1 932,9 тис. грн.
У 2012 році по благоустрою міста та поточному ремонту споруд виконано робіт на суму – 7 270,4 тис. грн. в т.ч. шляхово-мостове господарство (415,1 тис. грн.), освітлення (847 тис. грн.), озеленення (556,5 тис. грн.), санітарна очистка міста (4 500 тис. грн.), утримання місць загального користування (951,8 тис. грн.).
По поточному ремонту доріг виконано робіт на суму 8 599,1 тис. грн., в т.ч. проводилась оплата заборгованості за виконані роботи в 2011 році на суму 726,8 тис. грн. Виконано робіт по капітальному ремонту доріг на суму 9 922 тис. грн.
Комітетом конкурсних торгів відділу комунального господарства проведена процедура закупівлі однокімнатної квартири для воїна-інтернаціоналіста за рахунок коштів державного бюджету на суму 152,295 тис. грн. та двокімнатної квартири (соціального житла) для дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування за рахунок коштів місцевого та обласного бюджетів на суму 171,529 тис. грн.
Протягом 2012 року усі споживачі міста забезпечувалися паливно-енергетичними ресурсами в повному обсязі. За 2012 рік населення міста сплатило за житлово-комунальні послуги, враховуючи погашення боргів попередніх періодів, 64,9 млн. грн. Рівень сплати становить 98,1 % нарахованої до сплати суми (у 2011 році – 99,8 %). Найвищим за звітний період був рівень сплати за газопостачання – 100,6 %, найнижчим – за утримання будинків та прибудинкових територій (95,1 %).
У 2012 році бюджетними установами та підприємствами комунальної власності було впроваджено 30 енергозберігаючих заходів, загальна вартість яких становить 2 445 тис. грн. Від їх впровадження було отримано економію 422,6 т.у.п.
Протягом 2012 року за призначенням всіх видів допомог та житлових субсидій до управління праці та соціального захисту населення звернулось 11 539 сімей. Всього на обліку в управлінні станом на 01.01.2013 року перебуває 7 165 осіб, які отримують різні види соціальних допомог, що на 621 особу більше ніж на звітну дату минулого року.
Загальна сума нарахованих та виплачених соціальних допомог за 2012 рік становить 72 884,2 тис. грн., що на 8 641,5 тис. грн. більше в порівнянні з відповідним періодом минулого року.
Протягом 2012 року в державній службі зайнятості міста Ковеля перебувало на обліку понад 4,6 тис. жителів міста. За цей час на новостворені та вільні робочі місця працевлаштовано 2227 осіб, з наданням дотації роботодавцю працевлаштовано 175 безробітних.
Бюджетне призначення закладів охорони здоров’я міста на 2012 рік становить 48 441,8 тис. грн. Виконано бюджетні призначення за 2012 рік на 99,8 %, касові видатки склали 48 367,9 тис. грн.
Розвиток освіти міста Ковеля відбувається у контексті засадних принципів і пріоритетів оновлення й модернізації національної системи освіти, спрямованих насамперед на вдосконалення існуючої мережі освітніх закладів.
Дошкільну освіту в місті надають 13 дошкільних навчальних закладів, в яких навчанням і вихованням охоплено 3062 дітей, що становить 61 % від загальної кількості дітей дошкільного віку в місті.
Загальну середню освіту в місті надають: 7 загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступеня; 2 загальноосвітні школи І-ІІ ступеня; 2 навчально-виховні комплекси (школа-ліцей, школа-колегіум); навчально-виховний комплекс (дошкільний навчальний заклад № 7 – загальноосвітня спеціальна школа І ступеня ); міська гімназія; спеціалізована школа І-ІІІ ступеня № 3 імені Лесі Українки. В даних закладах навчається 7799 учнів.
Основне завдання відділу фізичної культури та спорту це турбота про здоров’я населення міста, створення належних умов для занять фізичною культурою та спортом, організація дозвілля та відпочинку молоді, вдалий виступ збірних команд міста з різних видів спорту на змаганнях різних рівнів.
Протягом 2012 року було проведено 135 спортивно-масових заходів, в яких прийняло участь 14 365 осіб.
Стабільною в місті залишається демографічна ситуація: за розрахунковими даними, чисельність наявного населення міста станом на 1 грудня 2012 року становила 68 909 осіб. За січень-листопад 2012 року внаслідок природного приросту населення кількість жителів міста збільшилась на 244 особи.
Примітки [ред.]
- ↑ а б «Чисельність населення». ГУ стат. у Волинській обл. (Державна служба статистики). 2013-04-01. Процитовано 2013-05-22.
- ↑ Про підсумки щорічного всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку» за 2008 рік
- ↑ Про підсумки щорічного всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку» за 2011 рік
- ↑ Легенда про заснування Ковеля
- ↑ Сміян П.К. Ковель. Історико-краєзнавчий нарис. – Львів: Каменяр, 1968. – С. 10.
- ↑ ДАЖО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 104. – Арк. 27.
- ↑ ДАЖО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 927. – Арк. 190.
- ↑ Революція 1905-1907 рр. на Україні. Збірник документів і матеріалів під ред. Ф. Є. Лося. – К., 1949. – С. 253.
- ↑ Сміян П., Кашевський П. Наш Ковель // Прапор Леніна. – 1961. – серпень.
- ↑ Сміян П.К. Ковель. Історико-краєзнавчий нарис. – Львів: Каменяр, 1968. – С. 11-12.
- ↑ Брусилов А. Мои воспоминания. – М., 1936. – С. 59.
- ↑ Брусилов А. Мои воспоминания. – М., 1936. – С. 59.
- ↑ Киричук С. Г. Волинь – земля українська: Історичний нарис (навчальний посібник). – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 380.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 15-16.
- ↑ Борьба трудящихся Волыни за власть Советов. Сборник документов и материалов. – Житомир, 1957. – С. 70.
- ↑ Киричук С. Г. Волинь – земля українська: Історичний нарис (навчальний посібник). – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 386-387.
- ↑ Киричук С. Г. Волинь – земля українська: Історичний нарис (навчальний посібник). – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 390-412.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 38.
- ↑ ДАВО. – Ф. 58. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 2.
- ↑ Газета «Красный вестник», № 1, 10 июля 1920 г.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.318.
- ↑ За владу Рад. Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та боротьби за Радянську владу на західноукраїнських землях. – Львів, 1957. – С. 131.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.318.
- ↑ Rocznik Wolynski. T. 5-6. – Rowne, 1939. – S. 354-355.
- ↑ Газета «Вісті», № 54, 7 березня 1922 року.
- ↑ Газета «Вісті», № 81, 17 квітня 1923 року.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 48.
- ↑ ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 13. – Арк. 1-2.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 319.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 48, 62.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 318-319.
- ↑ ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 1. – Спр. 132. – Арк. 3-5.
- ↑ ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 70.
- ↑ Газета «Комуніст», № 211, 14 вересня 1924 р.
- ↑ Кащенюк В. Трагічна доля поетеси // Вісті Ковельщини. – 1991. – 16 листопада.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 83-84, 101.
- ↑ Газета «Пролетарська правда», № 107, 14 травня 1925 р.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 85-86.
- ↑ ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 980. – Арк. 1.
- ↑ ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 445. – Арк. 7-8.
- ↑ ДАВО. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 393-395.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 93.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 319.
- ↑ Заболотний І. Нескорена Волинь: Нарис з історії революційного руху на Волині 1917-1939. – Львів: Каменяр, 1964. – С. 68-128.
- ↑ Абрамов А., Венский К. Западная Украина и Западная Белоруссия. – Л.: Лениздат, 1940. – С. 30.
- ↑ Заболотний І. Нескорена Волинь: Нарис з історії революційного руху на Волині 1917-1939. – Львів: Каменяр, 1964. – С. 129.
- ↑ ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 2480. – Арк. 3, Спр. – 2455. – Арк. 1.
- ↑ Дарованець О. Самійло Підгірський: життя заради України // Вісті Ковельщини. – 2005. – 8 листопада.
- ↑ ДАВО. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 95. – Арк. 206-208.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 320.
- ↑ ДАВО. – Ф. 57. – Оп. 1. – Спр. 164. – Арк. 2-3.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 141-142.
- ↑ ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 2. – Спр. 170. – Арк. 13, 94.
- ↑ ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 627. – Арк. 40-47.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 140, 145, 151.
- ↑ ДАВО. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 264. – Арк. 274.
- ↑ Дарованець О. Самійло Підгірський: життя заради України // Вісті Ковельщини. – 2005. – 8 листопада.
- ↑ ДАВО. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 264. – Арк. 274.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 171-173.
- ↑ Дарованець О. Самійло Підгірський: життя заради України // Вісті Ковельщини. – 2005. – 8 листопада.
- ↑ ДАВО. – Ф. 191. – Оп. 1. – Спр. 264. – Арк. 274.
- ↑ Дарованець О. Самійло Підгірський: життя заради України // Вісті Ковельщини. – 2005. – 8 листопада.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 158, 190.
- ↑ ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 6494. – Арк. 152.
- ↑ ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 7835. – Арк. 11, 19.
- ↑ Заболотний І. Червона Волинь. – Луцьк: Волинське обласне видавництво, 1958. – С. 158.
- ↑ Газета «Правда», 14 вересня 1934 р.
- ↑ Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. – Ф. 1. – Спр. 207. – Арк. 75-76.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 321.
- ↑ Рожко В. Пам’ять нашого болю // Прапор Леніна. – 1990. – 1 грудня.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 321-322.
- ↑ Яхненко Н. Від бюро до Бригідок // Волинь. – 1997. – 18 жовтня.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 321-323.
- ↑ Нариси історії Волинської обласної партійної організації. – К.: Політвидав України, 1968. – С. 58.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 323.
- ↑ Жгун М. Тривога і біль тих днів // Вісті Ковельщини. – 2002. – 20 червня.
- ↑ Рожко В. Пам’ять нашого болю // Прапор Леніна. – 1990. – 1 грудня.
- ↑ Жгун М. Тривога і біль тих днів // Вісті Ковельщини. – 2002. – 20 червня.
- ↑ Федюнинский И. И. Поднятые по тревоге. – М., 1964. – С. 5.
- ↑ Жгун М. Тривога і біль тих днів // Вісті Ковельщини. – 2002. – 20 червня.
- ↑ Замлинський В. Караюча земля: про комуністичне підпілля і партизанський Рух на Волині в роки Великої Вітчизняної війни. – Львів.: Каменяр, 1965. – С. 95.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 324.
- ↑ Худопаров П.Й. Родовід Худопарових та Левчуків протягом шести поколінь (1848-1996). – Львів: Кобзар, 1997. – C. 37.
- ↑ Жгун М. Тривога і біль тих днів // Вісті Ковельщини. – 2002. – 20 червня.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С. 324-325.
- ↑ (Яхненко Н. Від бюро до Бригідок // Волинь. – 1997. – 11 листопада.
- ↑ ДАВО. – Ф. Р-66. – Оп. 4. – Спр. 15. – Арк. 85.
- ↑ Жгун М. Тривога і біль тих днів // Вісті Ковельщини. – 2002. – 20 червня.
- ↑ ДАВО. – Ф. Р-66. – Оп. 4. – Спр. 13. – Арк. 72.
- ↑ ДАВО. – Ф. Р-66. – Оп. 4. – Спр. 156. – Арк. 73-74.
- ↑ Волинь радянська. Зб. Документів і матеріалів. – Ч. 3. – Львів, 1971. – С. 144.
- ↑ Федоров А. Ф. Последняя зима. – М., 1981. – С. 285.
- ↑ Федоров А. Ф. Последняя зима. – М., 1981. – С. 277.
- ↑ Клоков В. И. Ковельский узел. – К., 1981. – С. 216-217.
- ↑ Советская Украина в Великой Отечественной войне 1941-1945. Документы и материалы. – Т. 3. – К., 1980. – С. 186.
- ↑ Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941-1945. Кн. 2 – К., 1985. – С. 384.
- ↑ История Второй мировой войны. 1939-1945. – Т. 8. – М., 1977. – С. 77.
- ↑ Калашник М. Х. Испытание огнем. – М., 1985. – С. 245.
- ↑ Повалій М. На ковельському напрямку // Прапор Леніна. – 1969. – 6 липня.
- ↑ Богданьок В. Тих днів не померкне слава // Радянська Волинь. – 1979. – 8 липня.
- ↑ Калашник М. Х. Испытание огнем. – М., 1985. – С. 251.
- ↑ Калашник М. Х. Испытание огнем. – М., 1985. – С. 251.
- ↑ Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. – Т. 1. – М., 1987. – С. 481-482.
- ↑ Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. – Т. 2. – М., 1987. – С.195.
- ↑ Рокоссовский К. К. Солдатский долг. – М., 1985. – С. 248-249.
- ↑ Год 1944. Зарницы побідного салюта. Очерки, воспоминания, документы. – Львов, 1979. – С. 99.
- ↑ Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. – Кн. 2. – К., 1980. – С. 56.
- ↑ Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. – Кн. 2. – К., 1980. – С. 56.
- ↑ Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. – Кн. 2. – К., 1980. – С. 56.
- ↑ Волинь радянська. Зб. Документів і матеріалів. – Ч. 3. – Львів, 1971. – С. 112.
- ↑ Кудь В. Битва за Ковель в 1944 році // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Збірник наукових праць. – Луцьк: Надстир’я, 2003 – С. 81-82.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.326.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.18.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.326.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.18.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.327.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.18.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.327.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.18.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.327.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.19.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.327-328.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.19.
- ↑ Історія міст і сіл УРСР: Волинська область. – К., 1970. – С.329-331.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – С.19-20.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - С.20-22.
- ↑ Тиский М. Весна тривог і надій. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 1999. - С. 69.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - С.20-26.
- ↑ Місто над Турією. Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - С.26-32.
- ↑ Вельма М. То коли ж був заснований Ковель? // Вісті Ковельщини. – 2007. – 3 квітня.
- ↑ «Прямий потяг «Ковель – Холм» хочуть відновити». сайт "Про Ковель". 2011-02-08. Процитовано 2011-09-19.
- ↑ http://zik.ua/ua/news/2012/08/09/363008 У Ковелі на Волині побитий температурний рекорд за всю історію спостережень
- ↑ Tim Bespyatov. «Міста та містечка України». Зведена таблиця. Процитовано 2012-09-25.
- ↑ а б в «Паспорт міста Ковеля» (DOC файл, в RAR архіві). Ковельська міськрада. Процитовано 2012-09-25.
- ↑ Tim Bespyatov. «Мовний розподіл міст Російської імперії 1897 року». Зведена таблиця. Процитовано 2012-09-25.
- ↑ «Підгірський Самійло Максимович». "Історична Волинь". 2008-06-03. Процитовано 2011-09-26.
- ↑ Ярослав Гаврилюк (2006-03-02). «Нова книга Дмитра Корнелюка». ел.видання №461. газета "Волинь".
- ↑ http://prokovel.com/kovel-4191.html
- ↑ Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 304 с. ISBN 966-8201-26-4
- ↑ Дані на сайті Ковельської міської ради
- ↑ http://www.kovelrada.gov.ua/partners.html Міста партнери
- Роман Шухевич в документах Радянських органів Державної Безпеки (1940–1950). Т.1., С.12.
- УРИВОК З ДОНЕСЕННЯ ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ.
Література [ред.]
- Баховець О.С. Колима. - Черкаси, 2007.
- Богданьок В.О. Є каяття, та нема вороття: Публіцистика. - Луцьк: Надстир'я, 2008. - 48 с. ISBN 978-966-517-627-5.
- Вельма М.Г. Ковель. - Львів: Каменяр, 1990. - 70 с.
- Вельма М.Г. Миті життя: Спогади. - Луцьк: Надстир'я, 2004. - 184 с. + вкладка. ISBN 966-517-426-6.
- Вельма М.Г. Минуло двадцять літ...: Нотатки редактора. - Луцьк: Надстир'я, 2006. - 88 с. + 8 с. кольорова вкладка. ISBN 966-517-533-5.
- Вельма М.Г. Ковельщина повоєнна. Люди. Поді. Факти: Історико-краєзнавчі нариси. - Луцьк: Надстир'я, 2009. - 96 с. ISBN 978-966-517-655-8.
- Гаврилюк Я.М. Останній заповіт Георгія Остап'юка: Документально-публіцистичний нарис. - Луцьк: Вісник і К, 2003. - 88 с. ISBN 966-8273-05-2.
- Гаврилюк Я.М. "А у нас на Волині..." (За лаштунками резонансних справ): Публіцистика. - Луцьк: Твердиня, 2007. - 204 с. ISBN 978-966-8770-84-5.
- Гнедаш Т.К. Воля к жизни. - К.: Политиздат Украины, 1988. - 156 с.
- Горбатко И.И. Взвод пешей разведки. - Луцк: Надстырье, 1999. - 104 с.
- Горбатко И.И. Горечь полыни. - Луцк: Надстырье, 2000. - 160 с. ISBN 966-517-163-1.
- Горбатко И.И. Война глазами солдата. - Орел: Труд, 2005. - 544.
- Клоков В.И. Ковельский узел. - К.: Политиздат Украины, 1981. - 238 с.
- Ковель / Упоряд. Р.С.Ємчик, М.Г.Вельма. - К.: Мистецтво, 1976. - 46 с.
- Ковельський календар: Дати. Події. Факти / Упоряд. М. Вельма, А. Семенюк. - Луцьк: Надстир'я, 1996. - 64 с.
- Корнелюк Д.П. Ковельщини славні імена: Нариси. - Луцьк: Надстир'я, 2001. - 212 с. ISBN 966-517-322-7.
- Корнелюк Д.П. Духовне небо Волині: Презентаційний альманах. - Луцьк: Надстир'я, 2008. - 308 с. ISBN 966-517-523-8.
- Корнелюк Д.П. Наша віра, наша правда: Презентаційний альманах. - Луцьк: Надстир'я, 2009. - 240 с. ISBN 978-966-517-648-0.
- Лавренко Я.Я. Пробуджений сквер: Замітки з натури. - Луцьк: Надстир'я, 2004. - 180 с. ISBN 966-517-444-4.
- Лавренко Я.Я. Вибір: Сторінки із щоденника. - Луцьк: Надстир'я, 2005. - 180 с. ISBN 966-517-491-6.
- Лавренко Я.Я. Жили не так: Художньо-публіцистична реалістично-містична повість. - Луцьк: Твердиня, 2007. - 168 с. ISBN 978-966-8770-67-8.
- Лавренко Я.Я. Боротьба на Ковельщині за незалежність української нації. - Луцьк: Твердиня, 2007. - 132 с. ISBN 978-966-2115-03-1.
- Матвіюк А. Рушив поїзд в далекий Сибір. – Борислав, 2008. – 364 с.
- Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Збірник наукових праць. Ч. 1. - Луцьк: Надстир'я, 2003. - 342 с. ISBN 966-517-420-7.
- Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Збірник наукових праць. - Луцьк: Надстир'я, 2008. - 356 с. ISBN 978-966-517-637-4.
- Місто над Турією: Історико-краєзнавчий нарис / Упоряд. М. Вельма. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - 56 с.
- Пошук веде до мети: Нариси, статті. - Луцьк: Надстир'я, 2002. - 88 с. + 16 с. кольорова вкладка. ISBN 966-517-193-3.
- Семенюк А.В. Ковель: минуле і сучасне: Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Надстир'я, 2000. - 314 с. ISBN 966-517-233-6.
- Семенюк А.В. Благодать Божа: Нариси з історії ковельських святинь. Поезії. - Луцьк: Надстир'я, 2001. - 104 с.
- Семенюк А.В. Легенди Ковеля: Бувальщини, народні перекази. - Луцьк: Надстир'я, 2009. - 124 с. ISBN 978-966-517-639-8.
- Семенюк А.В. Ковель: шлях через віки: Історико-краєзнавчі нариси. - Луцьк: Надстир'я, 2010. - 552 с. ISBN 978-966-517-685-5.
- Скоклюк С.А. Нечімле: Повість. - Луцьк: Надстир'я, 1996. - 144 с.
- Скоклюк С.А. Олена Пчілка: Роман-есе. - Луцьк: Надстир'я, 1999. - 252 с.
- Сміян П.К. Ковель. - Львів: Каменяр, 1968. - 45 с.
- Федоров А. Ф. Подпольный обком действует. – М.: Воениздат, 1955. – 684 с.
- Федоров А. Ф. Последняя зима. – М.: Советский писатель, 1981. – 368 с.
- Хотинська М.Я. Минуле стукає у серце: Біографічно-публіцистичний нарис. - Луцьк: Надстир'я, 2009. - 280 с. ISBN 978-966-517-647-3.
- Худопаров П.Й. Родовід Худопарових та Левчуків протягом шести поколінь (1848-1996). – Львів: Кобзар, 1997.
- Худопаров П.Й. Наша родина. Спогади. – Львів: Кобзар, 2000. – 240 с. ISBN 966-559-205-Х.
- Яхненко Н. Від бюра до Бригідок. - Мюнхен, 1986. - 236 с.
- Rachwalski E. Kowel. - Wroclaw, 2004.
Посилання [ред.]
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Ковель |
- Офіційний сайт Ковельської міської ради
- Інтернет-видання «Про Ковель». Найсвіжіші та найцікавіші новини
- Інформаційній сайт Волинської області "Волинські новини
- Ковель — сайт міста.
- «Ковельська правда» — новини, думки, коментарі. Найбільша колекція фотографій старого міста
- Форум міста
- Молодіжний портал міста
- Мій Ковель — соціальна мережа ковельчан
- Молодіжний журнал міста
- Старі фотографії м. Ковель
- Ковель. Электронная еврейская энциклопедия.
- Фото Ковеля
- «Телевізійний Центр Ковель» — Відео новини міста Ковеля.
- Ковельська центральна районна бібліотека.
- Телефонний довідник міста Ковеля.
- Стаття Kowel у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том IV (Kęs — Kutno) з 1883 року (пол.)
|
||||||||
|
||||||||||
|
||||||||||||||||
|
|||||
