Ґійом Аполлінер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гійом Аполлінер

Apollinaire (left) and André Rouveyre, 1914.
При народженні Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький
Дата народження 26 серпня 1880(1880-08-26)
Місце народження Рим
Дата смерті 9 листопада 1918(1918-11-09) (38 років)
Місце смерті Париж
Національність італієць
Громадянство французьке (з 1916 р.)
Мова творів французька
Рід діяльності поезія
Напрямок кубізм і футуризм
Жанр верлібр

Гійом Аполлінер (фр. Guillaume Apollinaire; справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький, 26 серпня 1880(18800826) — 9 листопада 1918) — французький поет, художник, критик. Один з основоположників літературного авангарду, що визначив напрямки розвитку французької та світової поезії у ХХ столітті. За українськими мотивами написав поетичний твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові», вміщений у збірці «Алкоголі. Вірші 1898–1913» (1913).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 26 серпня 1880 р. у Римі. Був позашлюбним сином напівполячки-напівіталійки дворянки Анжеліки Костровицької (російської підданої, дочки польського шляхтича Міхала Аполлінарія Костровицького герба Вонж (мали маєтки біля Новогрудка у Білорусі (в Російській імперії), еміґрував після придушення Польського повстання 1863–1864 р.; служив офіцером у гвардії Папи Римського) та італійки Джульєтти Флоріані), яка втекла з дому з офіцером, італійським аристократом Франческо Флуджі д'Аспермон. Спочатку був записаний як син невідомих батьків під прізвищем Дульчіні, потім мати визнала його і записала під іменем Вільгельм Альберт Влодзімєж Александер Аполлінаріс Костровицький. Таким чином, за похоженням був італійцем, його характеру були властиві «південні», «латинські» середземноморські риси, і таким себе уособлював пізніше. Рідними мовами були італійська та польська мови, оскільки мати зуміли привити йому інтерес до польської культури; французьку він опанував згодом. Не отримав італійського підданства через сумнівне походження.

Дитинство пройшло в Італії, у 1887 разом з матір'ю і молодшим братом Альбером переїхав до Монако, де навчався у релігійному коледжі Св. Карла, потім до Канн, де вступив до ліцею Станіслава, а згодом до Ніцци, де в 1896–1897 роках навчався в ліцеї. Проте через п'ять місяців покинув ліцей, щоб стати вільним літератором. Багато читав, захоплювався романтизмом, фольклором, середньовічними романами, писав вірші, перекладав Боккаччо. Разом з товаришем по ліцею підготував літературно-громадський часопис; у той час з'явився його перший псевдонім Гійом Макабр. Симпатизував анархізмові, очікував на революцію. За характером був емоційним, дотепним, вразливим, меланхолійним, товариським, наївним, схильним до розіграшів і одночасно до самітності. Поширював легенди про те, що його батьком є син одного з Наполеонів Бонапартів або ж Папа Римський.

У 1899 році разом із матір'ю і молодшим братом перебрався в Париж. В офіційній картці реєстрації був записаний як «італієць» і «росіянин». Влаштувався службовцем банківської контори. Жив у скруті, підробляв «літературним негром», згодом оселився окремо від сім'ї. Дебютував 1901 року невеликою добіркою віршів у газеті «Ґранд Франс», підписаних прізвищем Костровицький (серед них — вірш «Місто і серце», в якому сполучається любовна лірика з урбаністичними мотивами, що стало характерно для всієї подальшої творчості).

У 1901 влаштувався домашнім учителем у графині Міло. Разом з нею та її дітьми подорожував по Рейну, наступного року — південною Німеччиною, Австрією та Чехією. У цей час пережив бурхливе нерозділене кохання до гувернантки англійки Анни Плейден, яка теж працювала у Міло. Результатом став цикл «Рейнські вірші» і поема «Пісня нелюбого»(La Chanson du mal-aime).

Повернувшись 1902 р. до Парижа, став редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займався журналістською діяльністю, писав невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». Того ж року опублікував кілька віршів і оповідань, один з яких — «Єресіарх» («L'eresiarque») уперше підписаний псевдонімом Гійом Аполлінер.

У 1903 році познайомився з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном, з якими заснував журнал «Езопове свято» («Le Festin d'Esope»), що виходив до 1904 року (вийшло 8 номерів). Відтоді став завсідником літературних кафе, увійшов до паризького середовища авангардистів, серед його знайомих були визнані метри і майбутні знаменитості поети і письменники Жан Мореас, Поль Фор, Альфред Жаррі, художники Моріс де Вламінк, Андре Дерен, Анрі Руссо, Рауль Дюфі, Пабло Пікассо. З Пікассо познайомився у липні 1904 року. Друкувався в журналі «Вірші і проза», що його видавав П.Фор.

Для заробітку писав еротичні і порнографічні романи. Найвідоміший з них — «Одинадцять тисяч різок» (Les onze mille verges), опублікований 1907 року, містив новий погляж на творчість маркіза де Сад.

У 1907 виступав з лекціями в Салоні Незалежних про поезію. У 1908 році в лекції «Нова поетична фаланга» висунув програму нового гуманістичного ліризму.

У 1909 році почав вести рубрику художньої критики в журналах «Непримиренний» і «Французький Меркурій»; резонанс викликала його стаття «Поезія символістів» («Poesie symboliste») (1909).

У травні 1909 року опублікував поему «Пісні нещасливого в любові» («La Chanson du mal-aime»), а в грудні 1909 — поетичну повість «Гниючий чарівник» («L'enchanteurpour-rissant»), проілюстрований Дереном. 1910 року вийшла збірка оповідань «Єресіарх і компанія» («L'eresiarque et Companie»).

У березні 1911 вийшла перша поетична збірка «Бестіарій, або Кортеж Орфея» («Le Bestiaire, ou le Cortege d'Оrphee») мізерним накладом (120 примірників), ЇЇ ідея народилася в майстерні Пікассо: Аполлінер спостерігав, як Пікассо гравірує зображення тварин, і спробував те саме створити в поезії. Проілюстрував збірку Рауль Дюфі. Вона стала прелюдією майбутнього авангардистського перевороту в літературі.

З 1911 року Аполлінер почав вести у газеті «Французький Меркурій» рубрику «Курйози» (вів її аж до смерті).

7 вересня 1911 вибухнув скандал: Аполлінера і Пікассо звинуватили у крадіжці з Лувра картини «Джоконда» Леонардо да Вінчі. Причиною стало те, що Аполлінер прийняв секретарем пройдисвіта Жері П'єре. Одного разу той приніс у подарунок Аполлінерові старовинні іберійські статуетки, викрадені з Лувру; Аполлінер вважав їх джерелом свого надхнення. Через кілька років П'єре вирішив зробити дарунок Пікассо і приніс йому жіночий бюст з тієї ж колекції. Пікассо відмовився взяти його, проте Аполлінер погодився залишити її в себе. Коли в 1911 пропала «Джоконда», він трохи запанікував і наказав П'єре покинути Францію, хоча той був непричетний. Коли в домі Аполлінера знайшли викрадений жіночий бюст з Лувра і листи, з яких було зрозуміло, що він свідомо зберігав у себе викрадене майно, його арештували. Звинувачення грунтувалося на тому, що він, як іноземець, «цілком природно», може не надто шанобливо ставитися до національної культурної скарбниці Франції. Аполлінера ув'язнили в тюрмі Санте, але під впливом протестів громадськості 12 вересня 1911 відпустили. Судовий процес тривав 4 місяці; Пікассо заявив, що не знайомий з Аполлінером, в чому потім каявся. Врешті, судовий процес був закритий за відсутністю складу злочину. Проте пляма на репутації залишилася.

У 1911 Аполлінер просив французького громадянства, але йому відмовили.

У 1912 разом із друзями Аполлінер заснував журнал «Паризькі вечори»; з 1913 став його директором. В журналі публікувалися матеріали про новітні процеси в поезії і мистецтві, творчість А.Руссо, Дерена, де Вламінка, Матісса, Леже, Жакоба, Блеза Сандрара, Пікабіа.

В лютому 1912 опублікував вірш «Міст Мірабо» («Le Pont Mirabeau»), надхненний коханням до художниці Марі Лорансен (1883–1956), що став візитною карткою любовної лірики 20 ст., а в грудні 1912 — поему «Зона» («Zone»), що висунуло його на перше місце серед сучасних поетів.

У травні 1913 Аполлінер видав книгу «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» («Les Peintres cubistes: Meditations esthetiques»), в якій виклав принципи кубізму, намагаючись перенести його принципи на літературу, зокрема ігнорує пунктуацію. Після цього Аполлінера назвали глашатаєм і теоретиком кубізму. У червні 1913 написав статтю «Футуристична антитрадиція» («L'antitradition futuriste») з приводу лютневої 1913 року виставки італійських художників-футуристів.

У 1913 вийшла друга поетична збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913 років» («Alcools»), вона стала програмною для літературного авангарду. До збірки увійшли «Зона», «Пісня нелюбого», «Міст Мірабо». Проте через випадок із «Джокондою» йому не надали Гонкурівської премії.

З початком Першої світової війни на фронт призвали його друзів Рене Даліза, Андре Бійї, П.Реньоля, Жоржа Брака, М. Жакоба, А. Дерена, М. Кремніца. У 1915 Аполлінер сам пішов добровольцем на фронт, щоб здобути французьке громадянство, а заодно здобути прихильність аристократки Луїзи де Коліньї-Шатійон. Проте любовна ідилія тривала недовго; востаннє вони зустрілися в Марселі 29 березня 1915 p., після чого ілюзії поета розвіялися, через кілька днів він відбув на фронт рядовим артилеристом, згодом піхотинцем. Ця любовна історія надала потужного імпульсу, завдяки якому з'явилися 76 поетичних «Послань до Лу» (1915; у збірці «Тінь мого кохання», 1947). На фронті Аполлінер показав себе смілисим солдатом, дослужився до лейтенанта і 9 березня 1916 отримав французьке громадянство. Проте через тиждень, 17 березня 1916 року він отримав важке поранення осколком в голову, йому було проведено трепанацію черепа. Він демобілізувався, проте від травми так і не отямився, почав пиячити.

Після повернення до Парижа видав збірку оповідань «Убивство поета» («Poete assasine»), де стверджував універсальний образ поета-аутсайдера. У червні 1917 в театрі Рене Морбеля на Монмартрі відбулася поставновка буфонної п'єси Аполлінера «Соски Тіресія» («Les Mamelles de Tiresias»), яка викликала скандал і стала першою п'єсою Театру абсурду; у передмові до п'єси Аполлінер вжив поняття «сюрреалізм», що його трактував як «новий реалізм», антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму. Написав комедію «Казанова» («Casanova») і роман «Сидяча жінка», опублікований після смерті (1920). У грудні 1916 виступив з лекцією «Новий дух і поети»(«L'esprit nouveau et les poetes»), що стала його поетичним заповітом. Вірші, написані на фронті, увійшли до збірки «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (Calligrammes), виданої у квітні 1918 року, яка стала другою важливою авангардистською збіркою.

Молоді поети визнали Аполлінера метром французької лірики. У 1917 році навколо нього гуртуються майбутні сюрреалісти Андре Бретон і Філіпп Супо. Проте Аполлінер не сприйняв дадаїзму, як деструктивної тенденції в мистецтві.

На початку 1918 року він одружився з красунею Жаклін Кольб. У той період стало відомо, що зник безвісти офіцер бельгійської армії Жері П'єре. Тоді ж Аполлінер написав містерію-буфф «Барви часу». Проте через півроку 9 листопада 1918 помер у Парижі, заразившись іспанкою; похований 13 листопада на цвинтарі Пер-Лашез. Його мати, побачивши на труні подарований нею килим, розрізаний пополам, вигукнула: «О Боже! Він його порізав!». Анжеліка Костровицька померла через місяць, тоді ж помер його молодший брат Альбер.

Новаторство[ред.ред. код]

Особлива емоційність віршів Аполлінера естетизує області діяльності людини, що вважалися до того непоетичними. Аполлінер радив сучасним поетам звертатися до романного досвіду. Він орієнтує вірш на асоціативний образ, вводить у тканину тексту некнижне слово, поетичність підтримується як за допомогою рими, так і через зміну внутрішньої змістовності. Поет називав свою реформу вірша, його формальний і змістовний рівні, як би це не здавалося парадоксальним, «натуралізмом вищого порядку», маючи на увазі «правду життя». Саме Аполлінер вводить у літературний побут слово «сюрреалізм», що в його інтерпретації означає «новий реалізм», як антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму.

Від шаблонового футуризму Аполлінера, що випробував на собі вплив не тільки Рембо, але і Гейне і Бодлера, відрізняє його зв'язок з літературою минулого. Навіть своїми каліграмами й ідеограмами Аполлінер зобов'язаний не тільки новаторським тенденціям, але і знайомству з поезією александрійців. Аполлінер уплинув на новітню французьку поезію аж до останніх її представників — надреалістів, що не тільки саму назву своєї школи, але і принцип надреалістичної імпровізації запозичили в Аполлінера.

Життя настільки багатогранне, що поняття магістрального і маргінального напрямків у мистецтві можуть поміняти знаки. Аполлінерівські поетичні новації були підхоплені дадаїстами, сюрреалістами, вони продовжилися у творчості Арагона, Елюара, Перса, Каду. Творчість Аполлінера спиралася на традиції французького фольклору, поезію Франсуа Війона та лірику доби Відродження. Поет був прихильником творчості французьких романтиків, а також поетів межі століть — Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме.

Надалі традиційність все більше витісняється поетичними новаціями: конкретністю безпосереднього вираження, прозаїзацією вірша, розмовним ритмом, відсутністю розділових знаків. Аполлінер досконало опановує верлібр (вільний вірш) — систему віршування, що з'явилася у французькій поезії наприкінці XIX століття. Верлібр позбавлений звичних ознак поетичного твору: рими, суворого ритму та поділу на строфи. Для верлібру характерні рядки різної довжини, різні дво- і трискладові стопи; ритм може мати перебої.

Ім'я Аполлінера дослідники повязують із кубізмом у літературі, іноді поєднуючи це явище з літературним футуризмом і називаючи кубофутуризмом. У творчості Аполлінера виявилися властиві кубізмові особливості, і, перш за все, симультанізм (від фр. simultaine — «одночасний») — схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Наслідуючи поетів кінця минулого століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку призводить до створення синтезу мистецтв — музики, живопису та літератури.

До своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898–1913 років» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок.

Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом («І життя наче спирт полум'яний ти п'єш»). Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем.

Збірка відкривається віршем «Зона» (1912), взірцем аполлінерівського «нового ліризму». У французькій мові слово «зона» має додаткове значення — так звуться міські околиці, які кільцем оточують центральну частину Парижа. Паризька «зона» виступає як втілення нового індустріального міста, нового життя взагалі. Свої почуття і переживання Аполлінер змальовує на тлі панорами суспільного життя сучасної Європи. «Зона» написана як вільний, іноді іронічний діалог поета з самим собою; сюди ж вмонтовані, ніби кадри кінохроніки, найважливіші події його життя.

Поетична свобода реалізується у вірші як на рівні змісту — поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого, так і на рівні форми — він виражає себе в абсолютно вільному вірші: «Старовина набридла нам безмежно / Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим /Автомобіль і той здається тут застарим» («Зона»).

Здається, що поет пише на ходу, під час прогулянки, і його творча лабораторія — на міських вулицях. Незграбний, дисгармонійний, «некрасивий» вірш не можна віднести до певного жанру. Він написаний під враженням невдалого кохання і являє собою сповідь, відверту картину страждання і самотності. Втім, автор, ніби спостерігаючи за собою ззовні, бачить вже героя епічного, стежить за його вчинками, за його рухом. Ліричне «я» перетворюється на «ти». В основі композиції «Зони» — принцип симультанізму. У суцільному потоці, цієї миті, на цій сторінці виникають події, що відбувалися в різний час і в різних місцях. Для Аполлінера така концентрація часу та простору — спосіб створення широкої панорами міста і Всесвіту. Поет збирає на своєму шляху всі прикмети нової реальності: автомобілі, літаки, рекламу і, звичайно, Ейфелеву вежу — цей символ технічного прогресу, і водночас підкреслює фрагментарність поетичної оповіді: «Ти йдеш по Парижу», «А ось ти в заїзді на околиці Праги…», «Ось ти вже в Марселі…», «Ось ти в Амстердамі…» — саме так до вірша вводяться різні «епізоди».

Різкі просторові стрибки, зіставлення звичайно незіставлюваних явищ — все це створює ефекти, близькі до тих, якими незабаром уславляться сюрреалісти. Піднесене й приземлене, поетичне та прозаїчне опиняються поряд, в одній площині.

Поступово складається естетична програма того мистецтва, яке Аполлінер визначив терміном «сюрреалізм» (буквально — «надреалізм»). Уперше це слово прозвучало у травні 1917 року. Літературна течія, яка в подальшому перебере на себе цю назву, сповнила його вже іншим змістом. Для Аполлінера ж «сюрреалізм» — передусім, спосіб пізнання реальності, а не марення чи сон, причому пізнання більш глибокого, ніж дає змогу просте відтворення життя.

Що ж із цієї програми було втілено самим поетом? Насамперед, у його поезії відчутна така ж потужна, як і в маніфестах, впевненість, що людство  на порозі нової ери: "Іде доба новітніх магій / І скоро скоро ми побачим / Мільйони див мільярди чуд / Які й не снились міфотворцям / Старих вигадливих віків. Ліричний епос Аполлінера природно передається за допомогою вільного вірша: цього вимагає й фрагментарність обраних деталей, і перенесення уваги з окремих моментів особистої долі на події всесвітнього значення. Могутній поступ історії, надзвичайна велич і різноманітність подій цього століття — війн, революцій, технічних переворотів — усе це стає об'єктом поезії і, у свою чергу, вимагає особливої форми зображення, такої ж багатоманітної.

У таких творах, як «Зона», «Вайдем'єр», «Є», «Кортеж», «Музика із Сен-Меррі», «Мандрівник» знайдені дійсно нові епічні рішення, коли з простого, «наївного» переліку «того, що є» («є ворожий підводний човен… є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям… є там і сям окремі хрести… є довгі гнучкі руки моєї коханої… є чорнильниця зроблена мною з гільзи…») народжується об'ємна картина людської долі. Пізніше аполлінерівський принцип поєднання «миттєвих спалахів» дійсності оберуть Л. Арагон і П. Елюар, Ю. Тувім і П. Неруда.

Але Аполлінер схильний не лише до епічного погляду на дійсність, він — один із найяскравіших, найвишуканіших ліриків XX століття. «Рейнська осінь» (1901), «Дзвони» (1902), «Лорелея» (1904), «Циганка» (1907), «Міст Мірабо» (1912), «Марія» (1912), «Отелі» (1913), «Якби моя влада» (1916), цикл «Життя присвятити коханню» (1917) написані зовсім по-іншому, ніж «Зона» чи «Кортеж». Елегійна просвітленість, замислена філософічність, свіжість безпосереднього почуття, музикальність — так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв: "

Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе і в мене
Журба і втіха крутнява шалена
(«Міст Мірабо»)[1].

Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913–1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.

«Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917–1918 років.

Каліграма «Ейфелева вежа»

Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.

Свої перші ідеограми Аполлінер створив навесні — влітку 1914 року. Такі «малюнки» по-своєму висловлювали аполлінерівську потребу в синтезі словесного та графічного образів. Словесний образ постає на сторінці в просторі, поєднуючи «намальоване» словами з пропусками, з порожнечею, тобто з певним звучанням тексту. Аполлінер не перший використав цю форму вірша. Відомі ідеограми, що належать ще до IV століття до н. е., трапляються вони і в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Ф. Рабле. У 1889 році А. Бургард написав вірш у формі Ейфелевої вежі: у ньому було 300 рядків, причому довжина кожного відповідала контуру малюнка. Новаторство Аполлінера — не у винахідливості запропонованих малюнків — вони нескладні: сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик, а у прагненні залишитися ліричним поетом і в експериментальній формі.

Спочатку Аполлінер спробував поєднати тему війни з мотивами кохання (цикл «Вірші до Лу», численні послання до Мадлени). Наївна віра закоханого в те, що «в ім'я нашого щастя схопилися армії», тому й «гранати схожі на зорі», поступово витісняється розумінням трагедії, почуттям спільності з нею, своєї відповідальності. Поет вражений розмахом бійні: «Хто б міг подумати що так розцвіте людожерство / Що треба стільки вогню щоб засмажить м'ясиво людське…».

До збірки «Каліграми» увійшло багато фронтових віршів, які протестували проти війни, викривали її криваву абсурдність. У віршах цього циклу Аполлінер виявляє певну стриманість, уникає прямого вираження жалю — приховане страждання ще більше вражає.

У поезії «Зарізана голубка й водограй» Аполлінер використав можливості ідеограми для створення антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є символом вічного плачу по тих, які загинули в Першій світовій війні («Душа ятриться з непокою /І водограй рида зі мною»).

Одночасно фонтан символізує потоки крові, що ллються на війні. Зарізана горлиця Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який через сорок років підхопив ідею поета, створивши образ, що символізує мир в очах сучасного людства. Відбиваючи антилюдяну реальність війни, пережиту ним у траншеях і на полях битв, Аполлінер протиставляє їй незнищенні гуманістичні цінності, передусім — кохання.

«Каліграми» є майже останнім ступенем вивільнення вірша, експериментом, який виходить навіть за межі верлібру. У збірці багато прозаїзованих «віршів-прогулянок», «віршів-розмов», які інколи більше схожі на склад будівельних матеріалів, ніж на побудовану споруду. Поет намагався майже безпосередньо передати миттєві враження, розмови. Так, у вірші «В понеділок на вулиці Крістін» ми чуємо характерні для паризької вулиці уривки розмов. Зовні це походить на звичайний магнітофонний запис. Але в Аполлінера ці наближені до побутової прози уривки вписані в інтенсивний ліричний контекст.

Стаття Аполлінера «Новий дух і поети» (1918) прозвучала як маніфест нового покоління поетів. У ній поет обстоював широке охоплення сучасної дійсності та висував положення про «новий реалізм» у поезії. Аполлінер ставив під сумнів необхідність «писати прозою чи писати віршами», дотримуючись при цьому правил граматики чи норм віршування. Навіть вільний вірш видавався йому лише першим поштовхом до свободи мистецтва. Ця свобода, вважав поет, досягається лише створенням «візуальної лірики» шляхом складного синтезу. Між іншим, Алоллінер вказував на відкриття науки і техніки, на «нову мову» кіно й звукозапису як на засоби оновлення поетичної мови.

Гійом Аполлінер сміливо прокладав шлях тогочасній поезії в XX століття. Слідом за романтиками, а також Ш. Бодлером, В. Вітменом, А. Рембо, Е. Верхарном. Гійом Аполлінер зробив можливим художнє освоєння нових «непоетичних» галузей життя людини і суспільства. Саме він увів у сферу лірики «прозу життя» і дав могутній поштовх розвитку ліричного епосу в новому столітті.

Основні твори[ред.ред. код]

  • роман «Одинадцять тисяч різок» (Les onze mille verges) (1907);
  • стаття «Поезія символістів» («Poesie symboliste») (1909);
  • повість «Гниючий чарівник» («L'enchanteurpour-rissant») (1909);
  • збірка оповідань «Єресіарх і компанія» («L'eresiarque et Companie») (1910);
  • поетична збірка «Бестіарій, або Кортеж Орфея» («Le Bestiaire, ou le Cortege d'Оrphee») (1911);
  • книг «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» («Les Peintres cubistes: Meditations esthetiques») (1913);
  • стаття «Футуристична антитрадиція» («L'antitradition futuriste») (1913);
  • поетична збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913 pp.» (1913);
  • збірка оповідань «Убивство поета» («Poete assasine»);
  • п'єса «Соски Тіресія» («Les Mamelles de Tiresias»);
  • комедія «Казанова» («Casanova»);
  • стаття «Новий дух і поети»(«L'esprit nouveau et les poetes») (1918);
  • поетична збірка «Каліграми. Вірші Миру та Війни 1913–1916 рр.» (Calligrammes) (1918);
  • містерія-буф «Барви часу» (1918);
  • роман «Сидяча жінка» (1920).

Література[ред.ред. код]

  • Наливайко Д. С. Аполлінер Гійом // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С.77.
  • Наливайко Дмитро. Шляхами оновленої поезії // Аполлінер Гійом. Поезії / З французької. — К.: Дніпро, 1984. — С.5—38. — (Серія «Перлини світової лірики»).
  • Балашова Т. Французька поезія.
  • Буачидзе Т. С. Аполлинер и пути развития французской поэзии. — Тбилиси, 1989.

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Переклад Миколи Лукаша

Посилання[ред.ред. код]

“Фланер двох берегів”: образ Парижа у творчості Ґійома Аполлінера Сірочук Т.