Ізгої
Ізго́ї — у Русі XI—XII століть люди, що вийшли зі свого звичайного суспільного становища через всілякі обставини й перебували під опікою церкви[1]; знедолена людина, якої відцуралося суспільствово, вигнанець[2].
Слово «ізгой» походить від д.-рус. изгой, утвореного з прийменника изъ («з-») та дієслова гоити («живити», «влаштовувати», «давати притулок»; пор. загоїти), який є каузативом дієслова «жити» (аналогічно гноїти/гнити і поїти/пити): прасл.: *gojiti і *giti > žiti з переходом «ґ» у «ж» за першим пом'якшенням. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану.
Пояснення слова як кальки з давньоісландського utlagr, utlaegr («вигнаний з країни») або виведення з гот. *usguaja непереконливі[3].
Церковний устав князя Всеволода Мстиславича (XII ст., за деякими припущеннями — XIV ст.) називає 4 категорії ізгоїв:
- не тямущий грамоти попів син;
- холоп, що викупився з холопства;
- купець, що заборгував;
- князь, позбавлений володінь.[⇨]
Три ізгоя: як попів син не знає грамоти; холоп з холопства викупився; купець позичав; а до цього додамо й четверте ізгойство: якщо князь осиротіє.
Оригінальний текст (давньоруська)Изгои трои: поповъ сынъ грамотѣ не умѣетъ, холопъ изъ холопства выкупится, купецъ одолжаетъ; а се и четвертое изгоиство и себѣ приложимъ: аще князь осиротѣетъ.
Отож князем-ізгоєм іменували «осиротілого», позбавленого уділу князя, якому батько чи старші родичі не встигли (через передчасну смерть) передати спадок (див. також Rota system).
Більшість ізгоїв походила, можливо, з холопів, що викупилися або яких відпустили на волю, та знедолених людей, вигнанців.
Відмінності у становищі ізгоїв залежали від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався з холопів, які викупилися на волю, вони зазвичай не поривали зв'язків з господарем і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, ішов від свого господаря. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі траплялись ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства (ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом).
У XIV столітті ізгої як окрема категорія людей перестали існувати.
Великий київський князь Ярослав Мудрий (†1054) запровадив зміни у практиці успадкування, згідно з якими син князя, який помер при житті його батька, втрачав право на успадкування престолу, тобто ставав ізгоєм. Можливо, у такий спосіб Ярослав Мудрий прагнув закріпити київський престол за своїми прямими спадкоємцями, виключивши, перш за все, полоцьких князів. Але першим відбилося це правило на найстаршому з його онуків.
Старший син Ярослава Володимир помер у 1052 році, ще при житті батька, тому його син Ростислав Володимирович втратив право на успадкування новгородського престолу. І хоча, за літописами, Ростислав Володимирович до 1064 р. був князем-ізгоєм, В.Татищев наголошує, що не успадкувавши Новгород, він отримав взамін того ж 1052 року Суздаль[4]. Проте вже у 1060 році князя перевели звідти у Володимир, з якого він, під загрозою втрати i цього престолу, і втік у Тмутаракань.
Виходячи вже з попередньої практики, засвідченої часами Володимира Святославича, Ярослав не міг навіть на короткий час надати старший новгородський стіл онукові: його мав отримати (i отримав) Ізяслав Ярославич. З іншого боку, вже у 1057 році по смерті В'ячеслава Ярославича i у 1060 році по смерті Ігоря Ярославича їх потомство було усунене від успадкування. Тому малоймовірно, що застосовуючи це правило до синів молодших братів, Ярославичі не застосували би його до Ростислава Володимировича, який був старшим по родовому рахунку за їхніх дітей i, природно, завадив би їм претендувати на київський престол[5].
- Захребетники
- Ліствичне право
- Країни-ізгої
- Холопи
- Челядь
- Смерди
- Закупи
- Кріпацтво
- Господарство Київської Русі
- ↑ Вілкул Т. Л. Ізгої [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 422. — ISBN 966-00-0610-1.
- ↑ І. І. Шостенко. Ізгой [Архівовано 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
- ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 572 с.
- ↑ Татищев В.М. (1962). Исторія Російська. – Т.2. М. с. 78.
- ↑ Леонтій ВОЙТОВИЧ. Перша галицька династія (англ.). Архів оригіналу за 6 липня 2019. Процитовано 23 березня 2020.
- Вілкул Т. Л. Ізгої [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 422. — ISBN 966-00-0610-1.
- І. І. Шостенко. Ізгой [Архівовано 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
- Ізгої [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 528. — 1000 екз.
- Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
- Соціально-економічні стосунки у Київській Русі [Архівовано 12 червня 2010 у Wayback Machine.]