Іпсилон Оріона

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Іпсилон Оріона (υ Оріона, Upsilon Orionis, υ Orionis) - зоря в екваторіальному сузір'ї Оріона, розташоване на південь від Йоти Оріона. Іпсилон Оріона має видиму зоряну

Місце зорі в сузір'ї вказано стрілкою й обведено колом
Історія дослідження
Дата відкриття  рік
Дані спостережень
(Епоха J2000.0[1][2])
Тип Блакитний карлик
Пряме піднесення 05г 31х 55.86019с
Схилення –07° 18′ 05.5371″
Відстань ~900 пк
Видима зоряна величина (V) +4,618±0,013 m
Сузір'я Оріон
Астрометрія
Променева швидкість (Rv)  км/c
Власний рух за прямим піднесенням  mas/рік
Власний рух за схиленням  mas/рік
Паралакс (π) 1.14 mas
Абсолютна зоряна величина (V) −5,15 m
Спектральні характеристики
B−V −0,264±0,007
U−B −1,068±0,008<
Фізичні характеристики
Маса  M☉
Радіус  R☉
Вік 4,5 млрд. років років
Температура 33 400 ± 200 K
Світність  L☉
Металічність 0,03
Обертання 20±2 км/с
Елементи орбіти
Період (P)  років
Велика піввісь (a)  а.о.
Ексцентриситет (e)
Эпоха периастра (T)  °
Аргумент перицентра (ω)  °
-
Інформація у базах даних
Зоряна система
-

зоря, spectroscopic binary, джерело ближнього інфрачервоного випромінювання, UV-emission sourceІпсилон Оріоназоря, spectroscopic binary, джерело ближнього інфрачервоного випромінювання, UV-emission sourceІпсилон Оріона

величину +4.618m, і, згідно зі шкалою Бортля, її видно неозброєним оком навіть на міському небі ( англ. City sky)[4][5].

З вимірювань паралакса, отриманих під час місії Hipparcos, відомо, що зоря віддалена приблизно на 2900 св. років (900 пк) від Землі. Зоря спостерігається південніше 83° північної широти, тобто її видно практично на всій території населеної Землі, за винятком полярних областей Арктики. Найкращий час для спостереження - грудень[6].

Іпсилон Оріона рухається вельми швидко відносно Сонця: її радіальна геліоцентрична швидкість практично дорівнює 17 км/с, що майже вдвічі більше за швидкість місцевих зір Галактичного диска, а також це означає, що зоря віддаляється від Сонця. По небосхилу зоря рухається на південний захід[7].

Ім'я зорі[ред. | ред. код]

Іпсилон Оріона (лат. Upsilon Orionis) є позначенням Байєра, даним ним зорі 1603 року. Зоря має позначення υ (іпсилон - 20-та літера грецького алфавіту), однак, сама зоря - 33-тя за яскравістю в сузір'ї. Іпсилон Оріона - одна з двох зірок (інша - 29 Оріона), що відмічає вершину правого чобота Оріона в Уранометрії Йоганна Байєра (1603). 36 Оріона (лат. 36 Orionis) є позначенням Флемстіда. Її власне ім'я - Тхабіт, походить від арабського слова Al Thabit: "терплячий". У своїх "Зоряних іменах та їхніх значеннях" (1899) американський натураліст-аматор Річард Гінклі Аллен зазначив, що це ім'я з'явилося в зоряному атласі "Географія небес" (англ. Geography of the Heavens), упорядкованому Елайджею Гінсдейлом Бурріттом[7][4][8].

У 2016 році Міжнародний астрономічний союз організував Робочу групу при МАС із зоряних імен (WGSN) для каталогізації та стандартизації імен власних зірок. Однак, у списку назва "Thabit" відсутня, також відсутня будь-яка інша назва для Іпсилон Оріона[9][10].

Властивості зорі[ред. | ред. код]

Іпсилон Оріона - карлик спектрального класу O9.7V, що вказує на те, що водень у ядрі зорі ще служить ядерним "паливом", тобто зоря перебуває на головній послідовності. Однак з 1943 року ця зоря послідовно визначалася як зоря головної послідовності спектрального класу B0, яка використовується як еталон для класифікації спектрів інших зір за шкалою МК, хоча в інших дослідженнях її було класифіковано як O9V і O9.5V. Спектроскопічний огляд O-зір у галактиці ( англ. GOSSS - Galactic O-Star Spectroscopic Survey) визначив зірку як стандартну свічку для спектрального типу O9.7 V. Огляд фотометрії зір O і B класу, проведений 1979 року, показав, що зоря перебуває на відстані близько 1666 св. років, тобто відстань до зорі була занижена майже у 2 рази. Радіус зорі тоді було оцінено в 7.2 , а її світність у 60000  разів більше, ніж у Сонця. Температура поверхні зорі тоді оцінювалася 34 347 К, і маса в 20 разів більша, ніж у Сонця. Зоря випромінює енергію зі своєї зовнішньої атмосфери за ефективної температури близько 33 400 К, що надає їй характерного блакитного кольору зорі спектрального класу O[11][12][13][14].

Масу зорі безпосередньо не оцінено, однак знаючи її температуру масу зорі можна оцінити в 19  і вона знаходиться біля нижньої межі мас зір спектрального класу O, що дорівнює нижній межі мас зір спектрального класу O, яка дорівнює 15 .

На такій відстані її абсолютний радіус було оцінено в 7.2 , що як ми знаємо сьогодні становить 70 % від звичайного для радіуса зорі спектрального класу O. Однак, зоря має поверхневу гравітацію 4,3 ± 0,05 або 200 м/с2, тобто на 35 % меншу, ніж на Сонці (274,0 м/с2), а комбінація поверхневої гравітації і маси дає оцінку радіусу зорі в 5 , що може пояснюватися тим, що зоря лежить на межі класів O і B.

Світність зорі зараз оцінюють у 28500 , що небагато для зорі спектрального класу O і знаходиться біля нижньої межі оцінки світності зір спектрального класу O. Якби Іпсилон Оріона перебувала б на місці Поллукса, тобто на відстані близько 10 пк, то вона б світилася яскравістю -5,15m, тобто з яскравістю приблизно в 1,5 Венери (в максимумі). Іпсилон Оріона обертається зі швидкістю в 10 разів вищою за сонячну і дорівнює 20 км/с, що дає період обертання зорі - 13 днів.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ Leeuwen F. v. Validation of the new Hipparcos reduction // Astron. Astrophys. / T. Forveille — EDP Sciences, 2007. — Vol. 474, Iss. 2. — P. 653–664. — ISSN 0004-6361; 0365-0138; 1432-0746; 1286-4846 — doi:10.1051/0004-6361:20078357 — arXiv:0708.1752
  2. ↑ SIMBAD Astronomical Database
  3. ↑ Sota, A.; Maíz Apellániz, J.; Walborn, N. R.; Alfaro, E. J.; Barbá, R. H.; Morrell, N. I.; Gamen, R. C.; Arias, J. I. (2011). The Galactic O-Star Spectroscopic Survey. I. Classification System and Bright Northern Stars in the Blue-violet at R ~ 2500. The Astrophysical Journal Supplement. 193 (2): 24. arXiv:1101.4002. Bibcode:2011ApJS..193...24S. doi:10.1088/0067-0049/193/2/24. S2CID 119248206.
  4. ↑ а б Motz, Lloyd; Nathanson, Carol. The Constellations: An Enthusiast's Guide to the Night Sky.
  5. ↑ Nieva, M.-F. (1 лютого 2013). Temperature, gravity, and bolometric correction scales for non-supergiant OB stars. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 550. с. A26. doi:10.1051/0004-6361/201219677. ISSN 0004-6361. Процитовано 11 листопада 2023.
  6. ↑ Leeuwen, F. van (1 листопада 2007). Validation of the new Hipparcos reduction. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 474, № 2. с. 653—664. doi:10.1051/0004-6361:20078357. ISSN 0004-6361. Процитовано 11 листопада 2023.
  7. ↑ а б Guide, Universe (25-01-2015T09:39:00). Thabit (Upsilon Orionis) Star Distance, Colour and other Facts. www.universeguide.com (англ.). Процитовано 11 листопада 2023.
  8. ↑ Allen, Richard Hinckley. Star Names: Their Lore and Meaning. New York City.
  9. ↑ Star Names. www.iau.org. Процитовано 11 листопада 2023.
  10. ↑ IAU Working Group on Star Names (WGSN). www.iau.org. Процитовано 11 листопада 2023.
  11. ↑ Garrison, R. F. Anchor Points for the MK System of Spectral Classification.
  12. ↑ Underhill, A. B.; Divan, L.; Prevot-Burnichon, M.-L.; Doazan, V. Effective temperatures, angular diameters, distances and linear radii for 160 O and B stars (PDF). Oxford University Press.
  13. ↑ Smith, Myron A. Nonradial pulsations in the zero-age main-sequence star upsilon Orionis /09.5 V/. articles.adsabs.harvard.edu. Процитовано 11 листопада 2023.
  14. ↑ Maíz Apellániz, J.; Sota, A.; Arias, J. I.; Barbá, R. H.; Walborn, N. R.; Simón-Díaz, S.; Negueruela, I.; Marco, A.; Leão, J. R. S.; Herrero, A. The Galactic O-Star Spectroscopic Survey (GOSSS). III. 142 Additional O-type Systems. The Astrophysical Journal.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іпсилон_Оріона&oldid=41401636