Перейти до вмісту

Оріон (сузір'я)

Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Оріон (значення).
Оріон
Сузір’я Оріон (позначене на зображенні), видиме неозброєним оком у Північній півкулі; також помітна Туманність Оріона.
Сузір’я Оріон (позначене на зображенні), видиме неозброєним оком у Північній півкулі; також помітна Туманність Оріона.
Латинська назваOrion
Род. відмінокOrionis
СкороченняOri
Пряме піднесення5год 30хв
межівід 4год 37хв до 6год 18хв
Схилення5° 0'
межівід -11° ' до 22° 50'
Площа594 кв.град.(26)
Зорі8 яскравіших від 3m
70 яскравіших від 5,5m
Найяскравіша зоряРігель 0,18m
Метеорні потокиОріоніди, Хі-Оріоніди
Суміжні сузір'я
Спостерігається в широтах між +79° i −67°
Увечері найкраще спостерігати протягом січня
Вечірня (21:00) кульмінація в третій декаді січня
Існує з античності. Запропоноване багатьма народами

Оріо́н (грец. Ὠρίων, лат. Orion) — сузір'я, розташоване поблизу небесного екватора. Назване на честь міфічного грецького мисливця Оріона; в українській народній традиції сузір'я також відоме під назвою «Косарі»[1]. В Україні це сузір'я можна спостерігати взимку[2].

Оріон містить багато яскравих зір, які утворюють фігуру, що нагадує людину. Найлегше впізнати сузір'я за трьома яскравими блакитними надгігантами, що формують астеризм Пояс Оріона: Мінтака (з арабської — «пояс»), Альнілам («перловий пояс») і Альнітак («пасок»)[3]. Ці зорі розташовані майже на одній прямій, а Альнілам має приблизно однакову кутову відстань до двох інших зір пояса. Лінія, утворена поясом Оріона, вказує на інші яскраві зорі: у південно-східному напрямку — на блакитний Сіріус (α Великого Пса), а в північно-західному — на червоний Альдебаран (α Тельця).

Сузір'я Оріона залишатиметься впізнаваним ще протягом тривалого часу, бо власний рух його основних зір настільки незначний, що зміни їхнього положення неможливо помітити неозброєним оком протягом життя кількох поколінь. В Україні сузір'я Оріона видно переважно восени й узимку; найкращі умови для спостереження — у листопаді, грудні й січні[4].

Історія і назви

[ред. | ред. код]

Помітний астеризм Оріона на небосхилі виділяли багато народів і культур, що спричинило розмаїття назв і появу низки легенд і міфів, що пов'язані з ним.

Стародавні Греція і Рим

[ред. | ред. код]

Оріон згадується в найдавніших збережених творах грецької літератури, які датуються близько VII або VIII століттями до н. е., але є збіркою усної народної творчості, що бере свій початок на кілька століть раніше. В «Іліаді» Гомера сузір'я асоціюється з мисливцем Оріоном, а зоря Сіріус — з його собакою[5]. В «Одіссеї» Оріон є визначним мисливцем. У деяких легендах Оріон нібито може полювати на будь-яку існуючу тварину. У «Роботах і днях» Гесіода Оріон також є сузір'ям, чиї схід і захід разом із Сонцем використовуються для обчислення року[6].

Згідно з працею Ератосфена «Катастеризми», Оріон був сином бога моря Посейдона і Евріали, дочки Міноса, царя Криту. На острові Крит Оріон полював з богинею Артемідою та її матір'ю Лето і під час полювання погрожував убити всіх звірів на Землі. Гея (у деяких версіях — Аполлон, який не схвалював стосунків своєї сестри з чоловіком) заперечила й послала гігантського скорпіона, щоб убити Оріона. Після його смерті богині попросили Зевса розмістити Оріона серед сузір'їв. Зевс погодився і, як пам'ять про смерть Оріона, також помістив на небо Скорпіона[7][8][9]. Схожа легенда описується в римській міфології. Так, її описував Овідій у творі Fasti[10].

Європа

[ред. | ред. код]

Давні українські народні назви цього сузір'я — «Плуг» і «Золотий Плуг». Оскільки здавна на території України було поширене хліборобство, неможливе без плуга, та існував культ золотого плуга, предки теперішніх українців називали так групу зір, що нині є частиною сузір'я Оріон, таким чином ушановуючи своє основне знаряддя обробітку землі[11]. Також відомі з писемних джерел XVII ст. різдвяні свята (Коляди), пов'язані з уславленням плуга, який нібито падає з неба. За часів Русі на Різдво (Коляди) кияни масово виходили на вулиці міста, на високі пагорби зустрічати це красиве сузір'я, яке уособлювало дарунок Сварога-коваля (тому християнська церква забороняла «кликать плугу» на Різдво[12]). Також окремо вирізняли в складі «Плуга» його частини: «Чепіги» й «Полиця»[13]. Подекуди на сузір'я Оріона переносилася народна назва скупчення Плеяд, як-то «Волосожар», «Стожари»[14].

У староугорському фольклорі Оріон відомий як «Стрілець» (Íjász) або «Жнець» (Kaszás). У міфах його називають Німродом (угорською — Nimród), найвеличнішим мисливцем, батьком близнюків Гунора й Магора(інші мови). Зорі π та o (угорі праворуч) разом утворюють лук або підняту косу. В інших угорських традиціях пояс Оріона відомий як «палиця судді» (Bírópálca)[15].

У скандинавській традиції пояс Оріона був відомий як «прядка Фрігг» (friggerock) або «прядка Фреї»[16].

Фіни називають пояс Оріона й зорі під ним «косою Вейнемейнена» (Väinämöisen viikate)[17]. Інша назва астеризму Альнілама, Альнітака й Мінтаки — «Пояс Вейнемейнена» (Väinämöisen vyö), а зорі, що «звисають» з пояса, називають «мечем Калеви» (Kalevanmiekka).

Азія

[ред. | ред. код]

У середньовічній ісламській астрономії сузір'я Оріона було відоме як аль-Джаббар (араб. الجبّار), що перекладається як «велетень». Ця назва збереглася в сучасній астрономії, зокрема в назві зорі Саїф (англ. Saiph), що походить від арабського «сайф аль-джаббар» — «меч велетня»[18].

У «Ріґведі» сузір'я Оріон згадується під назвою Мріґа (санскр. मृग, досл. «олень»)[19].

В індійській міфології Оріон асоціюється з божеством Натараджею — «космічним танцюристом», однією з форм бога Шиви. Натараджу часто ототожнюють з фігурою Оріона на небі. Ведична форма Шиви — Рудра — вважається покровителем накшатри Ардра (санскр. आर्द्रा), яка ототожнюється з яскравою червоною зорею Бетельгейзе, що входить у склад сузір'я Оріона[20].

Моряки народу буги в Індонезії називали три зорі Пояса Оріона tanra tellué, що в перекладі означає «знак трьох». Цей характерний астеризм слугував важливим астрономічним орієнтиром під час морських подорожей, допомагаючи визначати напрямок і положення в океані[21].

Америка

[ред. | ред. код]

Народ сері(інші мови) на північному заході Мексики називає три зорі в поясі Оріона «Хапдж» (ім'я, що позначає мисливця), який складається з трьох зірок: Хап (американський олень чорнохвостий), Хаамоджа (вилоріг) і Моджет (товсторіг). Уважається, що мисливець підстрелив оленя, кров якого капнула на мексиканський острів Тібурон[22].

Три зорі в поясі відомі в Іспанії і більшій частині Латинської Америки як «las tres Marías» (іспанською «Три Марії»). У Пуерто-Рико ці три зорі відомі як «los Tres Reyes Magos» (іспанською «Три царі»)[23].

Корінний народ Америки Оджибве називає сузір'я Оріона «Месабі», що означає «Велика Людина»[24].

Корінні американці з племені лакота асоціюють сузір'я з бізоном. Пояс Оріона вони інтерпретують як хребет бізона («Таямнічанку»). Прямокутник, який утворюється зорями Бетельгейзе, Беллатрікс, Рігель і Саїф — це ребра бізона. Зоряне скупчення Плеяди в сузір'ї Тельця — це голова бізона, а зоря Сіріус у Великому Псі, яку називають «Таямнісінте», — це його хвіст. В іншому міфі лакота згадується, що нижня половина Оріона, сузір'я Руки, представляла руку вождя, яку Громовий народ відірвав як покарання від богів за його егоїзм. Його дочка запропонувала вийти заміж за того, хто зможе підняти його руку з неба, тому молодий воїн Упала Зоря (чий батько був зорею, а мати людиною) повернув йому руку й одружився з його дочкою, символізуючи гармонію між богами і людством за допомогою молодого покоління[4].

Африка

[ред. | ред. код]

У південноафриканських регіонах, де розмовляють африкаансом, ці зорі відомі як Drie Konings (Три королі) або Drie Susters (Три сестри)[25].

Океанія

[ред. | ред. код]

Сім основних зір Оріона утворюють полінезійське сузір'я «Гейгейонакеїкі», яке являє собою дитячу фігурку з ниток[26]. Кілька доколоніальних філіппінських народів називали регіон біля пояса «Балатік», оскільки він нагадує пастку з такою самою назвою, яка сама стріляє стрілами й звичайно використовується для лову свиней у кущах[27][28][29][30]. Іспанська колонізація пізніше призвела до того, що деякі етнічні групи почали називати пояс Оріона «Трес Маріас» або «Татлонг Марія»[31].

У традиції корінного народу Нової Зеландії маорі зоря Рігель (відома як «Пуанга» або «Пуака») тісно пов'язана зі святкуванням Матарікі (Нового року). Схід Матарікі (Плеяд) та Рігеля перед сходом сонця в кінці червня означає початок року маорі[32]. У Південній півкулі пояс і меч Оріона часто називають «каструлею» або «горщиком» в Австралії та Новій Зеландії[33].

У культурі яванців сузір'я часто називають «Лінтанг Валуку» або «Бінтанг Баяк», що описує форму плуга заливного поля[34].

Склад

[ред. | ред. код]

Астеризми

[ред. | ред. код]
Зображення Оріона в атласі Яна Гевелія
Відбиток гравюри з «Уранометрії» Йоганна Баєра (1661), що зображує сузір'я Оріона.

Сузір'я Оріона, також відоме як «Мисливець», містить декілька астеризмів — груп зір, що легко розрізняються на небі й мають традиційні назви. Астеризми відіграють важливу роль у небесній навігації. У спостережній астрономії вони використовуються як орієнтири для ідентифікації зір і пошуку об'єктів глибокого неба[35]. До складу Оріона входять Пояс, Меч, Голова, Щит, а також частини, що умовно називаються рукою чи дрюком. Найвідомішим і, ймовірно, найстарішим є Пояс Оріона[36].

Пояс Оріона — це яскравий лінійний астеризм із трьох зір: Зети Оріона (Альнітак)[37], Епсилона Оріона (Альнілам)[38] і Дельти Оріона (Мінтака)[39]. Пояс Оріона добре помітний на нічному небі в обох півкулях. У Північній півкулі його видно найкраще між січнем і квітнем близько 21:00. У Південній півкулі — влітку, коли він проходить близько місцевого меридіана[40]. У тропічних широтах (до 8° від екватора) Пояс проходить прямо через зеніт. Від травня до липня перебуває на денному небі, тому стає невидимим. Проте на значній частині Антарктиди в зимові місяці Сонце залишається під горизонтом, і зорі Оріона можуть бути видимі навіть опівдні. На південний захід від Альнітака розташована Сигма Оріона — кратна зоряна система з п'яти компонентів, що мають сумарну зоряну величину 3,7 і віддалені на 1150 св. років. На південний захід від Мінтаки розташована четверна зоря — Ета Оріона(інші мови)[41].

Меч Оріона — це вертикальний астеризм під Поясом, що містить Туманність Оріона (М42), Туманність де Мерана (М43), туманність Людини, що біжить, і зорі Хатиса й Сигма Оріона[42][43].

Голова Оріона складається з трьох зір, що формують невеликий трикутник. Вершина позначена Мейссою (Лямбда Оріона) — гарячим блакитним гігантом спектрального типу O8 III, видима величина — 3,54, відстань — близько 1100 св. років. Основа трикутника — зорі Phi-1 та Phi-2 Оріона. Поряд розташована дуже молода зоря FU Оріона, відома своєю яскравістю, що змінюється внаслідок активного акреційного процесу[44][45][46].

На північ від Бетельгейзе простягаються зорі, що формують умовний Кийок Оріона: Мю Оріона — лікоть, Ню та Ксі Оріона — ручка кийка. Χ¹ і Χ² Оріона — кінець кийка. Поруч з Χ¹ лежить змінна зоря U Оріон(інші мови), що належить до класу мірид. На захід від Беллатрікс лежать шість зір, позначених як Пі Оріона (π1 Оріона, π2 Оріона, π3 Оріона, π4 Оріона, π5 Оріона і π6 Оріона), які складають Щит Оріона[47].

Зорі

[ред. | ред. код]
Докладніше: Список зір сузір'я Оріона

У сузір'ї багато гарячих молодих зір спектральних класів O й B, які утворюють зоряну асоціацію (посередині Туманності Оріона розташоване розсіяне скупчення зір, відоме як Трапеція Оріона, і Туманність Оріона). Видима зоряна величина двох найяскравіших зір — близько нульової зоряної величини (у максимумі їхнього блиску), п'яти тьмяніших — 2m, ще 4 — 3m. У невеликі телескопи або біноклі в Оріоні можна спостерігати такі цікаві астрономічні об'єкти, як туманності M43 і M78, ι і кратну зорю σ[48][49].

Багато зір цього сузір'я входять до складу астеризмів. Деякі з них утворюють лише зорі Оріона (Пояс Оріона, Меч Оріона, Щит Оріона, Сніп), деякі містять і зорі сусідніх сузір'їв (Зимове Коло, Зимовий Трикутник, Єгипетський Хрест)[50].

Мапа сузір'я з позначеними зорями
Мапа сузір'я Оріон

Бетельгейзе (α Оріона) — найближчий до Землі червоний надгігант (відстань становить близько 700 св. років[51]), напівправильна змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,2m до 1,2m з періодом близько 6 років, друга за яскравістю зоря цього сузір'я і 10-та серед найяскравіших зір нічного неба[52][53]. Бетельгейзе є однією з зір, що утворюють астеризми Зимовий Трикутник і Зимове Коло. Це одна з найвідоміших і найбільш досліджених зір. Її кутовий розмір один з найбільших на нічному небі. Також ця зоря входить до списку навігаційних зір(інші мови). Очікується, що упродовж наступних 100 000 років Бетельгейзе вибухне надновою. Вибухнувши, зоря світитиме яскраво, як півмісяць — у дев'ять разів слабше, ніж повний Місяць — протягом понад трьох місяців. Її буде видно в денному небі приблизно рік, а на нічному — кілька років[54].

Рігель (β Оріона) — блакитний надгігант (головний компонент, оскільки зоря візуально подвійна), змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,03m до 0,3m з періодом близько 22–25 днів, найяскравіша зоря сузір'я і 7-ма серед найяскравіших зір нічного неба. Належить до навігаційних зір. Світність зорі становить 85 000 світностей Сонця, а відстань до неї — близько 800 св. років. Рігель є найближчою до Землі зорею з такою великою світністю. Від 1831 року відомо, що Рігель є візуально подвійною зорею. Складається з трьох компонентів (Рігель Б є спектрально-подвійною зорею). Оскільки зоря доволі яскрава, вона освітлює пилові хмари, розташовані достатньо близько, зокрема IC 2118 (Туманність Голова Відьми)[55]. Відіграє роль «лівої ноги» Оріона[56].

Беллатрікс (γ Оріона) — зоря-гігант, що має біло-блакитний відтінок і нерегулярно змінює свій блиск у межах від 1,59m до 1,64m,[57] є третьою за яскравістю в цьому сузір'ї і 27-ю серед найяскравіших зір нічного неба. Радіус Беллатрікса в 5,7 раза більший за радіус Сонця, а маса становить від 8 до 9 мас Сонця, відстань до зорі — 243 св. роки, що є причиною невеликої видимої зоряної величини[58]. Зоря позначає ліве плече Оріона, а її назва в перекладі з латини означає «жінка-воїн». Іноді неофіційно її називають «Зорею Амазонок»[59].

Альнілам (ε Оріона, 1,69m) — одна з зір астеризму Пояс Оріона, четверта за яскравістю зоря цього сузір'я і 30-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головний компонент — блакитний надгігант. Розташована набагато далі за інші яскраві зорі (1300 св. років), однак через дуже велику світність (375 000 L☉) виглядає на нашому небосхилі досить яскравою[60][61].

Альнітак (ζ Оріона, 1,72m) — потрійна зоря (головний компонент  — блакитний надгігант), п'ята за яскравістю зоря цього сузір'я, 31-ша серед найяскравіших зір нічного неба і найяскравіша зоря класу О. Одна з зір астеризму Пояс Оріона. Її назва в перекладі з арабської має значення «пасок, обойма». Головний компонент має видиму зоряну величину 2,09m.[62]

Саїф (κ Оріона, 2,05m) — надгігант, шоста за яскравістю зоря цього сузір'я і 52-га серед найяскравіших зір нічного неба. Розмір і відстань до неї приблизно такі самі, як у Рігеля, але яскравістю Саїф йому поступається, оскільки температура поверхні становить 26 000 K, що призводить до випромінювання основної кількості енергії у вигляді ультрафіолетового випромінювання[63][64][65]. У перекладі з арабської назва означає «меч гіганта».

Мінтака, (δ Оріона) — одна з зір астеризму Пояс Оріона. Кратна зоря, сьома за яскравістю зоря цього сузір'я і 69-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головним компонентом є спектрально-подвійна зоря, що складається з двох гігантів класу B і O, що обертаються навколо спільного центру мас. Це спричиняє періодичне затемнення їх одне одним, що призводить до коливання блиску в межах від 2,26m до 2,14m, тому зоря змінна. Навколо цієї подвійної зорі обертається ще два тіла[61][66][67][68].

Хатиса[69] (ι Оріона, 2,75m). Найяскравіша зоря астеризму Меч Оріона. Її арабська назва — Наїр аль-Саїф — означає «найяскравіший меч». Кратна зоря, восьма за яскравістю зоря сузір'я. Складається з чотирьох компонентів, два з яких є спектрально-подвійними зорями, зіткнення чиїх зоряних вітрів робить Хатису потужним джерелом рентгенівського випромінювання[70][48].

Табіт (зоря)(інші мови)[71] (π3 Оріона, 3,16m) — найяскравіша зоря в астеризмі Щит Оріона, дев'ята за яскравістю зоря цього сузір'я. Досить близька (відстань — 26,32 св. років), схожа на Сонце, але масивніша (1,32M☉) і, відповідно, яскравіша (бл. 3 L☉)[72][73][74].

Альджебба(інші мови) (η Оріона, 3,35m) — кратна зоря, десята за яскравістю зоря цього сузір'я, на небосхилі розташована між Рігелем і Мінтакою (удвічі далі від Рігеля). Складається з чотирьох компонентів, розташована на відстані бл. 1000 св. років, одна з зір Рукава Оріона[75][76].

Мейсса (λ Оріона) — гігант, одинадцята за яскравістю зоря цього сузір'я з видимою зоряною величиною 3,39m.[77] Належить до зоряного скупчення Колліндер 69(інші мови), відомого також як скупчення Лямбди Оріона, вік якого — близько 5 мільйонів років[78][79].

Туманності

[ред. | ред. код]
Молекулярна Хмара Оріона. Окрім яскравої туманності Оріона можна бачити багато тьмяніших об'єктів, таких як Петля Барнарда.

У сузір'ї Оріона розташована низка туманностей, які входять у Молекулярну Хмару Оріона(інші мови), гігантський комплекс міжзоряного пилу й газу, туманностей, молодих зір і зір, що формуються, розташований у Чумацькому шляху на відстані близько 1600 св. років, кількасот св. років у діаметрі. Він був сформований при переході через центр Галактичного диска хмар газу, пов'язаних зі спіральною структурою галактики. Названа на честь чотирьох яскравих зір, що утворюють трапезоїд, вона значною мірою освітлена найяскравішими зорями, яким лише кілька сотень тисяч років. Спостереження космічної рентгенівської обсерваторії «Чандра» показують, що екстремальні температури головних зірок — до 60 000 кельвінів — і області зореутворення досі існують у навколишній туманності[80]. Існує припущення, що в цій області стався вибух наднової (або кількох наднових), що спричинив утворення Петлі Барнарда і швидше віддалення від Хмари Оріона кількох зір, а саме AE Візничого(інші мови) зі швидкістю 130 км/с, Мю Голуба(інші мови) зі швидкістю 120 км/с та 53 Овна(інші мови) зі швидкістю 60 км/с. Вони мали покинути Хмару Оріона 2–5 мільйонів років тому. Імовірно, ці зорі були кратною системою, яку зруйнувала наднова цієї самої системи[81][82]. У цій області виділяють такі об'єкти:

Туманність Оріона

Туманність Оріона (також відома як Мессьє 42 (M42), NGC 1976 або Велика Туманність Оріона) — найяскравіша дифузна туманність на нічному небі, яку можна спостерігати навіть неозброєним оком завдяки видимій зоряній величині близько 4m. У давнину її вважали окремою яскравою зорею (зокрема, частиною системи θ¹ (Тета¹) Оріона — комплексу зір у цій ділянці). Проте пізніше стало відомо, що це велетенське скупчення газу й пилу масою близько 300 M☉. Частина цієї туманності, відома як Туманність де Мерана, має окрему класифікацію — М43 або NGC 1982. Вона відокремлена від основної частини туманності темною пиловою смугою й містить у центрі змінну зорю NU Ori, чий блиск змінюється в межах від 6,5m до 7,6m. Кутовий розмір туманності становить 66′ × 60′. Її лінійний діаметр — близько 30 світлових років[84], а відстань до Землі становить приблизно 1600 світлових років. Туманність Оріона є найближчим до нас великим регіоном активного зореутворення[85]. У її межах формуються зорі, що утворюють розсіяне скупчення. Коли процес зореутворення завершиться, на місці туманності залишиться зоряне скупчення, що складатиметься з кількох сотень або тисяч зір одного віку (з розбіжністю у віці в межах кількох десятків мільйонів років)[86][87].

Туманність Кінська Голова

Туманність Кінська Голова (Барнард 33) — темна туманність, міжзоряна хмара пилу, що формою нагадує голови коня. Розташована на відстані 1500 св. років. Висота туманності становить 5 св. років. Ми можемо спостерігати Кінську Голову лише тому, що позаду знаходиться яскрава емісійна туманність IC 434, що досягає 70ʹ завдовжки і кілька кутових мінут заввишки й випромінює червоне світло. Причиною її червоного світіння є іонізація водню під дією випромінювання зорі Альнітак[88][89].

Туманність де Мерана

Туманність де Мерана (NGC 1982, М43), — емісійна туманність, Туманність де Мерана розташована на північ від M42 і відокремлена від неї великою темною пиловою смугою. Головною іонізуючою зорею в ній є HD 37061. Також поблизу туманності розташована блакитно-біла зоря Ню Оріона(інші мови) головної послідовності типу B з зоряною класифікацією B0,5V або B1V. Її маса в 19±7 разів більша за масу Сонця, а радіус у 5,7±0,8 раза більший від радіусу Сонця[90][91]

Мессьє 78

Мессьє 78 (NGC 2068) — відбивна туманність у сузір'ї Оріона, розташована приблизно за 1 600 світлових років від Землі. Найяскравіша в групі туманностей, що також включає NGC 2064, NGC 2067 і NGC 2071, і є частиною молекулярного комплексу Оріона. Туманність відкрив П'єр Мешен у 1780 році. Була включена до каталогу Мессьє того самого року[92]. У телескопі Мессьє 78 виглядає як туманна пляма з двома зорями 10-ї і 11-ї величини (HD 38563A і HD 38563B), чиє світло відбивається від навколишнього пилу, роблячи туманність видимою. У межах туманності виявлено близько 45 змінних зір типу T Тельця і 17 об'єктів Гербіга — Аро, що свідчить про активне зореутворення[92].

Поруч з Мессьє 78 розташована туманність NGC 1999, також відома як «Космічний замок». Це відбивна туманність, освітлена змінною зорею V380 Оріоніс(інші мови), молодою зорею з масою приблизно 3,5 маси Сонця[93]. Особливістю NGC 1999 є темна пляма в центрі, яка раніше вважалася щільною хмарою пилу, але спостереження за допомогою інфрачервоного телескопа «Гершель» показали, що насправді це порожнеча в туманності[94][95].

Петля Барнарда

Петля Барнарда (Шарплесс 276) — емісійна туманність, хмара міжзоряного газу, що сприймається з Землі як велика дуга (майже півколо) навколо Туманності Оріона. Займає велику частину небосхилу (кутові розміри становлять близько 14° × 10°). Її можна помітити навіть неозброєним оком, але для цього потрібне дуже темне небо. Петля складається з дуже гарячого іонізованого водню — це газ, у якому атоми втратили або отримали електрони через вплив світла від зір Туманності Оріона. Завдяки цьому газ світиться червоним кольором, що можна побачити на фотографіях. Цю хмару газу називають також «Сферою Стремґрена»(інші мови) — це поняття в астрономії для опису області іонізованого газу, що оточує одну або декілька гарячих зір. Петля Барнарда простягається на 300 св. років. Найімовірнішою теорією її виникнення вважається вибух однієї або кількох наднових близько 2–3 млн років тому. Вільям Гершель був перший, хто помітив цю туманність, але її відкриття звичайно приписується Едвардові Барнарду, який у 1895 році перший отримав її фотографію в Єркській обсерваторії і назвав Петлею Оріона[96][97].

Туманність Полум'я

Туманність Полум'я (NGC 2024) — емісійна туманність, хмара міжзоряного пилу й газу, розташована на відстані 1500 св. років, що своєю формою нагадує полум'я[98]. Розташована на небосхилі біля зорі Альнітак, але з нею жодних зв'язків не має, оскільки ця зоря майже вдвічі ближча. Посередині розташована щільна смуга пилу й газу, яка «розщеплює» туманність на дві половини і за якою розташоване молоде скупчення блакитних масивних зір, одна з яких перебуває в центрі й випромінює інтенсивне ультрафіолетове випромінювання, чим обумовлене світіння туманності[98][99]. Ця зоря відома як IRS2b[99]. За яскравістю зоря не поступалася б зорям Пояса Оріона, якби між нею і нами не було такої кількості пилу й газу. До відкриття цієї зорі зоря Альнітак уважалася частиною туманності[100].

Зоряні скупчення

[ред. | ред. код]

У сузір'ї Оріона небагато відносно яскравих зоряних скупчень; усі вони розсіяні. Нижче наведено деякі з них (з видимою зоряною величиною менш ніж 10m).

Трапеція Оріона — це група зір, тісно розташованих одна біля одної в центрі Туманності Оріона. Це скупчення відкрив Галілео Галілей і 4 лютого 1617 року намалював на своїх ескізах три зорі, що позначаються як А, С і D. Однак він не помітив хмари газу й пилу, що оточує ці зорі — Туманності Оріона. Четверту зорю, яку названо В, помітили трохи пізніше, у 1673 році. Згодом астрономи знайшли ще кілька зір у цьому скупченні, наприклад зорю Е. До 1888 року там нараховували вже вісім зір, пізніше виявилося, що деякі з цих зір подвійні. Для аматорських телескопів з діаметром дзеркала близько 5 дюймів (130 мм) за гарних умов спостереження можна побачити шість зір цього скупчення[101]. У 2012 році вчені висунули припущення, що в цьому зоряному скупченні може перебувати чорна діра середньої маси, тобто в кілька сотень разів важча за наше Сонце. Наявність такої чорної діри могла б пояснити, чому зорі в скупченні рухаються з дуже різними швидкостями. Це явище називають дисперсією швидкостей, і вона свідчить про сильний гравітаційний вплив усередині скупчення[101].

NGC 1980 — це молоде зоряне скупчення, яке відкрив Вільям Гершель 31 січня 1786 року[102]. На небі це скупчення має вигляд ділянки завбільшки приблизно 14 × 14 кутових мінут — це приблизно половина розміру повного Місяця[103][104].

NGC 1981 (також відоме як OCL 525) — це розсіяне зоряне скупчення. Його відкрив Джон Гершель 4 січня 1827 року. Видима зоряна величина скупчення становить близько 4,2m, що робить його досить яскравим для спостереження неозброєним оком. Розмір скупчення на небі — приблизно 28 кутових хвилин[105]. Деякі астрономи-аматори кажуть, що NGC 1981 нагадує алігатора або крокодила: східна зоря скупчення виглядає як його голову, західна — хвіст, а дві групи по три зорі посередині схожі на його дві пари лап[106].

NGC 2169 — розсіяне зоряне скупчення. Його вперше помітив Джованні Баттіста Одієрна до 1654 року, а офіційно відкрив Вільям Гершель 15 жовтня 1784 року. Це скупчення розташоване приблизно на відстані 3600 світлових років від Землі. NGC 2169 іноді називають «Скупчення 37» через те, що форма зір у ньому нагадує цифри 3 і 7[107].

NGC 2194[108] — розсіяне зоряне скупчення, розташоване приблизно на відстані 10 000 світлових років від Землі. Його видима зоряна величина становить 8,5m. Відкрив це скупчення Вільям Гершель 11 лютого 1784 року і заніс його у свій каталог під номером IV 5. У цьому скупченні переважають зорі головної послідовності — зорі, що перебувають у найстабільнішій фазі свого життя, — і кілька червоних гігантів[109]. Також деякі астрономи припускають, що в цьому скупченні можуть бути й блакитні приблуди[110].

Галактики

[ред. | ред. код]
Скупчення галактик Abell 520

Abell 520 (також відоме як A520) — це скупчення галактик, розташоване на відстані близько 2,65 мільярда світлових років від Землі. Це скупчення має незвичну внутрішню структуру, яка, як уважається, виникла внаслідок масштабного зіткнення кількох скупчень галактик. Астрономи виявили, що це скупчення формується в місці перетину трьох галактичних ниток — великих структур, які з'єднують між собою галактики і скупчення в масштабі Всесвіту. Це було встановлено шляхом аналізу руху майже 300 галактик у цьому регіоні[111][112]. У 2007 році за допомогою методу слабкого гравітаційного лінзування дослідники виявили ще одну загадкову особливість: у центрі скупчення існує велике скупчення маси — так зване «темне ядро», яке не відповідає жодному скупченню яскравих галактик. Це було дивно, бо звичайно темна матерія розподіляється разом з видимою. Така аномалія не пояснювалася звичайними уявленнями про темну матерію. Деякі вчені навіть припускали, що темна матерія може взаємодіяти між собою не тільки гравітаційно, що суперечить більшості традиційних моделей[113].

NGC 1924 — це спіральна галактика з баром, розташована на відстані приблизно 143 мільйони світлових років від Землі в сузір'ї Оріона. Її відкрив Вільям Гершель 5 жовтня 1785 року. Ця галактика не має активного галактичного ядра, тобто в її центрі не спостерігається потужного випромінювання, яке часто виникає через надмасивну чорну діру, що активно поглинає матерію. Також у NGC 1924 не виявлено значних областей активного утворення нових зір[114].

Галактика NGC 2110

NGC 2110 — це лінзоподібна галактика, розташована приблизно на відстані 120 мільйонів світлових років від Землі. NGC 2110 належить до типу сейфертівських галактик — галактик з активними ядрами, які дуже яскраво випромінюють у різних діапазонах світла (особливо в ультрафіолеті, рентгенівському й інфрачервоному). Таке випромінювання звичайно спричинене надмасивною чорною дірою в центрі, яка активно поглинає навколишню матерію[115][116].

NGC 1819 — лінзоподібна галактика, яку відкрив американський астроном Льюїс Свіфт 26 грудня 1885 року. Попри те, що лінзоподібні галактики звичайно вважаються «старими» і менш активними, NGC 1819 є винятком: вона багата на газ і має яскраво виражене кільце навколо ядра, де активно утворюються нові зорі[117][118].

Також у сузір'ї Оріона розташовані інші галактики, зокрема еліптичні — NGC 1713[119], NGC 1684[120], NGC 1875[121], NGC 1740[122], NGC 1682[123], а також спіральні й лінзоподібні галактики, серед яких NGC 1671[124], NGC 1729[125], NGC 1843 і NGC 1678[126][127].

Оріоніди

[ред. | ред. код]
Метеорний потік Оріоніди

Оріоніди — це метеорний потік, чий радіант розташований коло межі сузір'їв Оріона і Близнюків. Метеори з цього метеорного потоку з'являються в жовтні. Перший пік активності припадає на 20–21 жовтня. Другий пік припадає приблизно на 24 жовтня. Оскільки сузір'я Оріона розташоване біля небесного екватора, Оріоніди видно як у північній, так і в південній півкулях. Спостереження дають змогу визначити зенітне годинне число, яке приблизно дорівнює 20 метеорам[128][129]. Материнським тілом потоку є комета Галлея[130].

Аматорські спостереження

[ред. | ред. код]

Оскільки сузір'я Оріона досить яскраве, воно може слугувати орієнтиром для пошуку інших яскравих зір на небі. Провівши уявну пряму, на якій будуть розташовані зорі Рігель і Бетельгейзе, можна знайти зорю Кастор. Якщо провести уявну пряму через Пояс Оріона, можна знайти Сіріус, найяскравішу зорю на небі, а в протилежному напрямку — зорю Альдебаран у сузір'ї Тельця. Якщо ж провести пряму через зорі Беллатрікс і Бетельгейзе, можна знайти зорю Проціон[131]. Бетельгейзе, Сіріус і Проціон утворюють легко впізнаваний астеризм Зимового трикутника (для південної півкулі — літнього)[132].

Завдяки своїй яскравості, геометричній формі і наявності великої кількості помітних об'єктів, Оріон є одним з найулюбленіших сузір'їв серед астрономів-аматорів. Навіть за допомогою бінокля 10×50 або маленького телескопа (70–100 мм) можна спостерігати численні об'єкти глибокого неба, зокрема Туманність Оріона — найдоступніший об'єкт для спостереження; уже в бінокль видно розсіяне світіння, а в телескоп — структуру туманності і Трапецію — скупчення молодих зір у її центрі. Туманність де Мерана (M43) — прилегла до Туманності Оріона; має вигляд відокремленого сегмента туманності. Для спостереження темної Туманності Кінська голова (Barnard 33) потрібне темне небо й телескоп із широким полем зору й можливістю використання H-beta фільтра. Петля Барнарда (Barnard's Loop) — велетенська емісійна туманність, яка охоплює більшу частину Оріона; її видно лише за дуже темного неба і з відповідним вузькосмуговим фільтром. Пояс і Меч Оріона — зорі Пояса (Альнітак, Альнілам, Мінтака) легко помітні неозброєним оком, тоді як у мечі розташована Туманність Оріона й слабші туманності. У сприятливих умовах (темне небо, відсутність засвічення) Оріон відкриває низку можливостей для астрофотографії — від ширококутних знімків з фіксацією туманностей до високодеталізованих фото за допомогою CCD-камери й телескопа з системою відстеження[133].

Майбутнє

[ред. | ред. код]
Зміна форми сузір'я Оріон протягом 450 000 років за даними ЄКА (Gaia, Hipparcos).

Сузір'я Оріона розташоване на небесному екваторі, однак через прецесію земної осі його положення змінюється. Близько 14 000 року нашої ери Оріон буде так далеко на півдні, що стане невидимим з широт Великої Британії[134].

У ще віддаленішому майбутньому зорі Оріона поступово змінюватимуть свої положення через власний рух. Однак, оскільки найяскравіші зорі Оріона розташовані на значній відстані від Землі, сузір'я залишатиметься впізнаване довше, ніж багато інших. Винятком є деякі зорі, що можуть вибухнути як наднові, наприклад Бетельгейзе, що, за прогнозами, вибухне впродовж наступних 100 000 років[135].

Анімація ЄКА демонструє, як форма сузір'я Оріона змінюється під впливом власного руху зір. Зокрема, π³ Оріона (Pi³ Orionis) має найшвидший власний рух серед зір сузір'я[136].

Культурний вплив

[ред. | ред. код]

У фольклорі і релігії

[ред. | ред. код]

Перський астроном Абд аль-Рахман аль-Суфі близько 964 року створив астрономічний трактат «Книга сталих зір» (араб. كتاب صور الكواكب الثابتة), у якому Оріон зображений на небесній сфері. Через такий спосіб зображення сузір'я виглядає дзеркально відображеним порівняно з його виглядом на небі[33].

У давньокитайській астрономії Оріон входив у систему 28 місячних стоянок(інші мови) (宿, Сю). Зокрема, пояс Оріона асоціювався зі стоянкою Шень (参), що буквально означає «три» і вказує на три яскраві зорі пояса сузір'я[137]. Ієрогліф 参 (піньїнь: shēn) перше означав саме сузір'я Оріон. У версії цього ієрогліфа часів династії Шан, якій понад три тисячі років, у верхній частині зображені три зорі пояса Оріона над головою людини; нижня частина, що передає звучання слова, була додана пізніше[138].

Крім того, у джайнських печерах Удайгірі і Кхандагірі (Індія), що датуються I століттям до н. е., виявлено символіку, що має виразну схожість із конфігурацією зорей Оріона[1].

Також у Книзі Йова і Книзі Амоса у Старому Заповіті оповідається про сузір'я Оріона[139][140].

Символіка

[ред. | ред. код]
Сузір'я Оріон із «Дзеркала Уранії» — набору тематичних карток, які були опубліковані у Лондоні бл. 1825 року

У мистецьких інтерпретаціях Оріон зображується як мисливець з палицею або мечем, іноді з левовою шкурою в руці. Він стоїть біля річки Ерідан у супроводі своїх псів — Великого Пса і Малого Пса, переслідуючи Тельця або Зайця[141]. В античні часи в Цицерона Оріон тримав тваринну шкуру в правиці, а в Гігіна ця шкура перетворюється на щит. Відповідно до сучасної інтерпретації, пояс утворюють зорі Дельта, Епсилон і Дзета, а Бетельгейзе (Альфа Оріона) позначає ліве плече[142].

Символіка Пояса й Меча Оріона знайшла відображення в західній популярній культурі. Наприклад, вона лягла в основу шеврона 27-ї піхотної дивізії армії США під час обох світових воєн, імовірно, через співзвучність з прізвищем першого командира дивізії — генерал-майора Джона Ф. О'Раяна (англ. O'Ryan)[143]. Також сузір'я Оріона використовувала кінокомпанія Orion Pictures як свій логотип: стилізоване зображення трьох зір пояса стало візуальним символом бренду[144].

У сучасній культурі

[ред. | ред. код]

Серед творів у жанрі наукової фантастики сузір'ю Оріона присвячені, зокрема, роман «Оріон зійде» (1990) Пола Андерсона[145], космоопери Orion Arm (1999) Джуліени Мей[146][147], La lumière d'Orion (2014) Валеріо Еванджелісті[148], серія з п'яти книг Orion (1984—1995) Бена Бова[149], The Fortress in Orion (2014) Майка Резника[150]. Також є низка оповідань наукової фантастики, пов'язаних з Оріоном: The Five Hells of Orion (1963) Фредерика Пола[151], Orion (1988) Джанет Вінтерсон[152], Orion (1900) Кеннета Грема[153], On the Orion Line (2000) Стівена Бекстера[154].

Оріон є важливою частиною сюжету голівудського блокбастеру «Люди в чорному» (1997)[155], а в класичному фільмі Стенлі Кубріка «Космічна одіссея 2001 року» і німецькому серіалі Raumpatrouille Orion(інші мови) на честь сузір'я названо космічні апарати[156]. Назва зорі Бетельгейзе (англ. Betelgeuse), яка є частиною сузір'я, надихнула ім'я персонажа фільму «Бітлджюс» (1988)[157]. Кілька разів сузір'я також згадується у франшизі «Гаррі Поттер»: під час іспиту Гаррі мав позначити сузір'я Оріона[158]; батька Сіріуса Блека звуть Оріон Блек[158]; на честь зорі Беллатрікс названо Белатрису Лестранж[159]. В американській франшизі «Зоряний шлях» оріонами(інші мови) називають позаземних істот[160].

На честь сузір'я названо інструментальну композицію метал-гурту Metallica «Orion» з «космічним» програшем і соло бас-гітариста Кліффа Бертона, що в журналі Rolling Stone назвали одним з найяскравіших моментів в історії гурту[161].

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Orion Constellation (the Hunter): Stars, Facts, Myth, Location – Constellation Guide. www.constellation-guide.com. Процитовано 23 червня 2025.
  2. ↑ Головко, М. В.; Крячко, І. П. (2018). Астрономія: навчальний посібник для профільної школи (PDF). Київ: «КОНВІ ПРІНТ». с. 32—33. ISBN 978-617-7724-24-6.
  3. ↑ Allen, Richard Hinckley (1936). Star-names and their meanings (PDF). Creative Media Partners, LLC. с. 314—15. ISBN 0344214052.
  4. ↑ а б Український радянський енциклопедичний словник. — Київ, 1986.
  5. ↑ Il.Σ 486—489, на щиті Ахіллеса, і Χ 29, відповідно.
  6. ↑ The Works of Hesiod. Translated ... by Mr. Cooke. The Second Edition (англ.). T. Longman. 1743.
  7. ↑ Gantz, Timothy (1 червня 1993). Early Greek Myth: A Guide to Literary and Artistic Sources (англ.). Johns Hopkins University Press. ISBN 978-0-8018-4410-2.
  8. ↑ Gantz, p. 271; Hard, p. 101; Hesiod fr. 244 Most [= fr. 148a MW].
  9. ↑ Orion | Hunter, Giant, Constellation | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 31 липня 2025.
  10. ↑ OVID, FASTI BOOK 5 - Theoi Classical Texts Library. www.theoi.com. Процитовано 31 липня 2025.
  11. ↑ Народна астрономія українців. Архів оригіналу за 20 серпня 2014. Процитовано 1 липня 2013.
  12. ↑ Сузір'я Плуга (Оріона) в космології давньоукраїнського світотворення. Архів оригіналу за 7 червня 2016. Процитовано 26 червня 2013.
  13. ↑ Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К.: Молодь, 1989.
  14. ↑ Українське небо 2: Студії над історією астрономії в Україні. Олег Петрук 2016, ст.137
  15. ↑ Toroczkai-Wigand Ede : Öreg csillagok ("Old stars"), Hungary (1915) reedited with Műszaki Könyvkiadó METRUM (1988).
  16. ↑ Schön, Ebbe. (2004). Asa-Tors hammare, Gudar och jättar i tro och tradition. Fält & Hässler, Värnamo. p. 228.
  17. ↑ Elo, Ismo. Tähdet ja tähdistöt. Ursa.fi. Процитовано 16 жовтня 2013.
  18. ↑ Orion Pictures Logo. Logopedia. Процитовано 22 червня 2025.
  19. ↑ Mriga, Mṛga, Mṛgā: 45 definitions - Wisdom Library. Процитовано 11 червня 2025.
  20. ↑ Ardra Arudra Raudra Nakshatra ruled by Rahu - Barbara Pijan. Процитовано 11 червня 2025.
  21. ↑ Myths about the Constellation Orion Part 3 - judy-volker.com. Процитовано 11 червня 2025.
  22. ↑ Moser, Mary B.; Marlett, Stephen A. (2005). Comcáac quih yaza quih hant ihíip hac: Diccionario seri-español-inglés (PDF) (ісп.) (англ.). Hermosillo, Sonora and Mexico City: Universidad de Sonora and Plaza y Valdés Editores.
  23. ↑ Home – El Nuevo Día. Elnuevodia.com. Архів оригіналу за 24 жовтня 2013. Процитовано 16 жовтня 2013.
  24. ↑ Discover the Range, Explore Minnesota, 2025
  25. ↑ Three Kings and the Cape Clouds @psychohistorian.org. www.psychohistorian.org. Архів оригіналу за 29 січня 2010. Процитовано 13 липня 2025.
  26. ↑ Hawaiian Star Lines.
  27. ↑ Scott, William Henry (1994). Barangay: Sixteenth-Century Philippine Culture and Society. Quezon City, Manila, Philippines: Ateneo de Manila University Press. с. 124. ISBN 9789715501354.
  28. ↑ Encarnación, Juan Félix (1885). Diccionario bisaya español [Texto impreso] (ceb) (ісп.). с. 30.
  29. ↑ BALATIK: Katutubong Bituin ng mga Pilipino | Philippine Social Sciences Review. Архів оригіналу за 27 липня 2023. Процитовано 16 червня 2025.
  30. ↑ Pinoy ethnoastronomy: How the stars guided our ancestors - FlipScience. 18 грудня 2020.
  31. ↑ Balátik.
  32. ↑ Puanga: The star that heralds Matariki. Tertiary Education Union/Te Hautū Kahurangi. Архів оригіналу за 27 січня 2022. Процитовано 10 травня 2022.
  33. ↑ а б Orion. Australian Museum. Процитовано 22 червня 2025.
  34. ↑ Mengenal lintang waluku, rasi bintang fenomenal yang menjadi pranata mangsa. DetikJogja. Процитовано 16 липня 2024.
  35. ↑ Asterisms: Guide to Star Patterns in the Sky – Constellation Guide. www.constellation-guide.com. Процитовано 18 лютого 2024.
  36. ↑ Ian (14 липня 2020). Orion Constellation | Facts, Information, History & Definition. The Nine Planets (амер.). Процитовано 18 лютого 2024.
  37. ↑ Alnitak. Stars.astro.illinois.edu. Процитовано 16 травня 2012.
  38. ↑ Alnilam. Jim Kaler's Stars. University of Illinois at Urbana–Champaign. 2009. Архів оригіналу за 24 листопада 2011. Процитовано 28 листопада 2011.
  39. ↑ Mintaka. Jim Kaler's Stars. University of Illinois at Urbana–Champaign. 2009. Архів оригіналу за 24 листопада 2011. Процитовано 28 листопада 2011.
  40. ↑ Dolan, Chris. Orion. Архів оригіналу за 7 грудня 2011. Процитовано 28 листопада 2011.
  41. ↑ JAMES E. HESSER, NOLAN R. WALBORN & UGARTE P. PATRICIO (1976). Sigma Orionis E as a mass-transfer binary system. Nature. с. 116—118. doi:10.1038/262116a0.
  42. ↑ Orion's Sword – Constellation Guide. www.constellation-guide.com (амер.). Процитовано 18 лютого 2024.
  43. ↑ Orion’s Sword Asterism: Completing the Celestial Hunter’s Getup. The Planets (амер.). Процитовано 18 лютого 2024.
  44. ↑ Paul Murdin, M. V. Penston (1977). The Lambda Orionis association. Т. 181. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. с. 657—665. doi:10.1093/mnras/181.4.657.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  45. ↑ Richard B. Larson (1980). The FU Orionis mechanism. Т. 190. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. с. 321—335. doi:10.1093/mnras/190.2.321.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  46. ↑ Gary A., David (2006). "The Orion Zone: An Arizona Star Correlation.".
  47. ↑ eSky: Orion’s Shield. www.glyphweb.com. Процитовано 18 лютого 2024.
  48. ↑ а б Marchenko, Sergey V (2000). "Coordinated monitoring of the eccentric O-star binary Iota Orionis: optical spectroscopy and photometry.". Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. с. 333—342. doi:10.1046/j.1365-8711.2000.03542.x.
  49. ↑ Singh, K. Yugindro (2015). "Astronomy with Small Telescopes.". Т. 30. Publications of The Korean Astronomical Society. с. 741—743.
  50. ↑ Riddle, Bob (2017). "Scope on the Skies: Flipped Constellations.". Т. 40. Science Scope. с. 74—77. doi:10.2505/4/ss17_040_05_74.
  51. ↑ What is Betelgeuse? Inside the Strange, Volatile Star - NASA Science (амер.). 3 травня 2023. Процитовано 24 липня 2025.
  52. ↑ "Variable Star of the Month, Alpha Ori". American Association of Variable Star Observers. 2000. Архів оригіналу за 26 лютого 2009.
  53. ↑ Dickinson, David (2019). "Waiting for Betelgeuse: What's Up with the Tempestuous Star?". Universe Today. (англ.). Архів оригіналу за 26 березня 2025. Процитовано 17 червня 2025.
  54. ↑ Betz, Eric (14 лютого 2020). When Betelgeuse goes supernova, what will it look like from Earth? | Astronomy.com. Astronomy Magazine (амер.). Процитовано 24 липня 2025.
  55. ↑ Звезда Rigel (Ригель). Архів оригіналу за 14 серпня 2013. Процитовано 28 серпня 2013.
  56. ↑ "Rigel". Jim Kaler's Stars. University of Illinois at Urbana–Champaign. 2009. Архів оригіналу за 2009–02–26.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  57. ↑ Samus, N. N.; Durlevich, O. V. та ін. (2009). VizieR Online Data Catalog: General Catalogue of Variable Stars (Samus+ 2007-2013). VizieR On-line Data Catalog: B/GCVS. Originally Published in: 2009yCat....102025S. 1. Bibcode:2009yCat....102025S.
  58. ↑ Bellatrix. University of Illinois at Urbana–Champaign. 2009. Архів оригіналу за 2009–02–26.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  59. ↑ Dolan, Chris. Bellatrix. Архів оригіналу за 6 серпня 2023.
  60. ↑ Renard, Jean-Baptiste (2001). "Measurement of stratospheric chromatic scintillation with the AMON-RA balloonborne spectrometer.". Т. 40. Applied Optics. с. 4254—4260.
  61. ↑ а б Staal, Julius D. W. (1998). The New Patterns in the Sky. McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 0-939923-04-1.
  62. ↑ Hummel, C. A.; Rivinius, Th; Nieva, M.-F.; Stahl, O.; Belle, G. van; Zavala, R. T. (1 червня 2013). Dynamical mass of the O-type supergiant in ζ Orionis A. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 554. с. A52. doi:10.1051/0004-6361/201321434. ISSN 0004-6361. Процитовано 1 січня 2024.
  63. ↑ Bishop, Sandra (1998). "Orion: the hunter in the sky.". Culna. с. 12-14.
  64. ↑ Falkner, D. E. (2021). The Winter/Summer Sky. In Stories of Astronomers and Their Stars (pp. 31-37). Springer, Cham.
  65. ↑ Stiewing, A., & Hopkins, J. L. (2015, May). Orion Project Status Report. In Society for Astronomical Sciences Annual Symposium (Vol. 34, pp. 165—172).
  66. ↑ Caballero, J. A., & Solano, E. (2008). Young stars and brown dwarfs surrounding Alnilam (ϵ Orionis) and Mintaka (δ Orionis). Astronomy & Astrophysics, 485(3), 931—949.
  67. ↑ Atlas-Orion, Dunhuang Star. «Observational history.»
  68. ↑ Hopkins, J. L. (2014). Orion Project: A Photometry and Spectroscopy Project for Small Observatories. Т. 33. In Society for Astronomical Sciences Annual Symposium. с. 93—104.
  69. ↑ Оріон // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 333. — ISBN 966-613-263-X.
  70. ↑ Stickland, D. J., Pike, C. D., Lloyd, C., & Howarth, I. D. (1987). A study of the massive O-type binary iota Orionis. Т. 184. Astronomy and Astrophysics. с. 185—192. ISSN 0004-6361.
  71. ↑ Rumrill, H. B. (1 червня 1936). STAR NAME PRONUNCIATION. Publications of the Astronomical Society of the Pacific (англ.). Т. 48, № 283. с. 139. doi:10.1086/124681. ISSN 1538-3873. Процитовано 1 січня 2024.
  72. ↑ Johnson, H. L.; Morgan, W. W. (1953). Fundamental stellar photometry for standards of spectral type on the revised system of the Yerkes spectral atlas. Т. 117. Astrophysical Journal. с. 313—352. Bibcode:1953ApJ...117..313J. doi:10.1086/145697.
  73. ↑ Garrison, R. F. (1993). Anchor Points for the MK System of Spectral Classification. Т. 25. Bulletin of the American Astronomical Society. Bibcode:1993AAS...183.1710G. Архів оригіналу за 4 лютого 2012.
  74. ↑ Boyajian, Tabetha S. (2012). Stellar Diameters and Temperatures. I. Main-sequence A, F, and G Stars. Т. 746. The Astrophysical Journal. arXiv:1112.3316. Bibcode:2012ApJ...746..101B. doi:10.1088/0004-637X/746/1/101.
  75. ↑ Fischer, D., Duerbeck, H., Fischer, D., & Duerbeck, H. (1998). Giant Stars. Hubble Revisited: New Images from the Discovery Machine, 112—117.
  76. ↑ Waelkens, C., & Lampens, P. (1988). The early-type multiple system Eta Orionis. I-Photometric variability and rediscussion of the physical parameters of the components. Т. 194. Astronomy and Astrophysics. с. 143—152. ISSN 0004-6361.
  77. ↑ Ducati, J. R. (1 січня 2002). VizieR Online Data Catalog: Catalogue of Stellar Photometry in Johnson's 11-color system. VizieR Online Data Catalog. Т. 2237. Процитовано 1 січня 2024.
  78. ↑ Gordon, Kathryn D.; Gies, Douglas R.; Schaefer, Gail H.; Huber, Daniel; Ireland, Michael; Hillier, D. John (2018). "Angular Sizes and Effective Temperatures of O-type Stars from Optical Interferometry with the CHARA Array". Т. 869. The Astrophysical Journal. arXiv:1812.05511. Bibcode:2018ApJ...869...37G. doi:10.3847/1538-4357/aaec04. ISSN 0004-637X.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  79. ↑ Bouy, H. (2009). "A deep look into the core of young clusters. II. λ-Orionis". Т. 504. Astronomy and Astrophysics. с. 199—209. arXiv:0907.0322. Bibcode:2009A&A...504..199B. doi:10.1051/0004-6361/200912569.
  80. ↑ Wilkins, Jamie; Dunn, Robert (2006). 300 Astronomical Objects: A Visual Reference to the Universe. Buffalo, New York: Firefly Books. ISBN 978-1-55407-175-3.
  81. ↑ Foley, M. M., Goodman, A., Zucker, C., Forbes, J. C., Konietzka, R., Swiggum, C., … & Enßlin, T. (2023). A 3D View of Orion. I. Barnard's Loop. The Astrophysical Journal, 947(2), 66.
  82. ↑ Kounkel, M. (2020). Supernovae in Orion: The Missing Link in the Star-forming History of the Region. The Astrophysical Journal, 902(2), 122.
  83. ↑ The Orion Cloud and Association. Архів оригіналу за 11 лютого 2019. Процитовано 13 вересня 2013.
  84. ↑ Orion Nebula. Архів оригіналу за 23 вересня 2013. Процитовано 8 вересня 2013.
  85. ↑ Wilkins, Jamie; Dunn, Robert (2006). 300 Astronomical Objects: A Visual Reference to the Universe (1st ed.). Buffalo, New York: Firefly Books. ISBN 978-1-55407-175-3.
  86. ↑ Paine, T. The Orion Nebula (Messier 42).
  87. ↑ Singh, J. (2025). Multispectral Imaging and Astrophotographic Analysis of the Star-Forming Regions within the Orion Nebula (M42). Acceleron Aerospace Journal, 4(5), 1132—1137.
  88. ↑ The Magnificent Horsehead Nebula. Архів оригіналу за 7 вересня 2013. Процитовано 7 вересня 2013.
  89. ↑ Stephen R. Waldee The discovery and early photographs of the Horsehead Nebula (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 січня 2022. Процитовано 7 вересня 2013.
  90. ↑ admin (15 травня 2015). Messier 43: De Mairan's Nebula. Messier Objects (амер.). Процитовано 8 серпня 2025.
  91. ↑ Simón-Díaz, S.; García-Rojas, J.; Esteban, C.; Stasińska, G.; López-Sánchez, A. R.; Morisset, C. (1 червня 2011). A detailed study of the H ii region M 43 and its ionizing star - I. Stellar parameters and nebular empirical analysis. Astronomy & Astrophysics (англ.). 530: A57. doi:10.1051/0004-6361/201116608. ISSN 0004-6361.
  92. ↑ а б Messier 78. Процитовано 11 червня 2025.
  93. ↑ Rossi, C., Errico, L., Friedjung, M., Giovannelli, F., Muratorio, G., Viotti, R., & Vittone, A. (1999). On the nature of the Herbig Be star V 380 Orionis. Astronomy and Astrophysics Supplement Series, 136(1), 95-105. doi:10.1051/aas:1999200 ISSN 0365-0138
  94. ↑ NGC 1999. Процитовано 11 червня 2025.
  95. ↑ V380 Orionis. Процитовано 11 червня 2025.
  96. ↑ Barnard's Loop and the Orion-Eridanus Bubble 78. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 21 березня 2022.
  97. ↑ Bakich, Michael E. (1 січня 2024). Barnard’s Loop. Astronomy Magazine (амер.). Процитовано 23 червня 2025.
  98. ↑ а б Burgh, E. B., France, K., & Snow, T. P. (2012). Cosmic Origins Spectrograph Observations of NGC 2024: An Indirect View into the Heart of the Flame. The Astrophysical Journal Letters, 756(1), л.6. doi:10.1088/2041-8205/756/1/L6
  99. ↑ а б Bik, A., Lenorzer, A., Kaper, L., Comerón, F., Waters, L. B. F. M., De Koter, A., & Hanson, M. M. (2003). Identification of the ionizing source of NGC 2024. Astronomy & Astrophysics, 404(1), 249—254. doi:10.1051/0004-6361:20030301
  100. ↑ The Flame Nebula, an emission nebula in Orion. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 27 жовтня 2013.
  101. ↑ а б admin (15 травня 2015). Trapezium Cluster. Messier Objects (амер.). Процитовано 23 червня 2025.
  102. ↑ New General Catalog Objects: NGC 1950 - 1999. cseligman.com. Процитовано 23 червня 2025.
  103. ↑ Revised NGC Data for NGC 1980. spider.seds.org. Процитовано 23 червня 2025.
  104. ↑ published, Space com Staff (14 листопада 2012). Star Cluster Near Orion Nebula Revealed in Telescope Views. Space (англ.). Процитовано 23 червня 2025.
  105. ↑ NGC 1981. simbad.u-strasbg.fr. Процитовано 23 червня 2025.
  106. ↑ King, Bob (10 лютого 2016). Overlooked Wonders In Orion's Shadow. Sky & Telescope (амер.). Процитовано 23 червня 2025.
  107. ↑ The 37 Cluster (NGC 2169): Open Cluster in Orion – Constellation Guide. www.constellation-guide.com. Процитовано 23 червня 2025.
  108. ↑ NGC 2194. simbad.harvard.edu. Процитовано 18 лютого 2024.
  109. ↑ Dietrich, J. P. (2008–07). Disentangling Visibility and Self-Promotion Bias in the arXiv:astro-ph Positional Citation Effect. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. Т. 120, № 869. с. 801—804. doi:10.1086/589836. ISSN 0004-6280. Процитовано 18 лютого 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  110. ↑ Piatti, A. E.; Claria, J. J.; Ahumada, A. V. (21 квітня 2003). The relatively young and metal-poor Galactic open cluster NGC 2194. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). Т. 340, № 4. с. 1249—1260. doi:10.1046/j.1365-8711.2003.06365.x. ISSN 0035-8711. Процитовано 18 лютого 2024.
  111. ↑ ABELL 0520. ned.ipac.caltech.edu. Процитовано 23 червня 2025.
  112. ↑ Girardi, M.; Barrena, R.; Boschin, W.; Ellingson, E. (2008–11). Cluster Abell 520: a perspective based on member galaxies. A cluster forming at the crossing of three filaments?. Astronomy and Astrophysics (англ.). 491 (2): 379—395. Bibcode:2008A&A...491..379G. doi:10.1051/0004-6361:200810549. ISSN 0004-6361.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  113. ↑ Cosmic 'train wreck' defies dark matter theories. New Scientist (амер.). Процитовано 23 червня 2025.
  114. ↑ New General Catalog Objects: NGC 1900 - 1949. cseligman.com. Процитовано 23 червня 2025.
  115. ↑ NGC 2110. ned.ipac.caltech.edu. Процитовано 23 червня 2025.
  116. ↑ New General Catalog Objects: NGC 2100 - 2149. cseligman.com. Процитовано 23 червня 2025.
  117. ↑ New General Catalog Objects: NGC 1800 - 1849. cseligman.com. Процитовано 23 червня 2025.
  118. ↑ Contini, T.; Davoust, E.; Considère, S. (1995). Detection of circum-nuclear rings in barred spiral galaxies. Astrophysical Letters and Communications (англ.). 31: 223. Bibcode:1995ApL&C..31..223C. ISSN 0888-6512.
  119. ↑ NGC 1713 - Elliptical Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  120. ↑ NGC 1684 - Elliptical Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  121. ↑ NGC 1875 - Elliptical Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  122. ↑ NGC 1740 - Elliptical/Spiral Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  123. ↑ NGC 1682 - Elliptical/Spiral Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  124. ↑ NGC 1671 - Lenticular Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  125. ↑ NGC 1729 - Spiral Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  126. ↑ NGC 1843 - Intermediate Spiral Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  127. ↑ NGC 1678 - Lenticular Galaxy in Orion | TheSkyLive. theskylive.com. Процитовано 23 червня 2025.
  128. ↑ Meteor Showers Online. Observing the Orionids (англ.). Архів оригіналу за 17 лютого 2017. Процитовано 17 de fevereiro de 2017.
  129. ↑ Levy, 2008
  130. ↑ Jenniskens, Peter (2012). "Mapping Meteoroid Orbits: New Meteor Showers Discovered". Sky & Telescope. с. 22.
  131. ↑ Marett-Crosby, 2013
  132. ↑ Falkner, 2011
  133. ↑ Book reviews. Cite Them Right online - Chicago. 2021. doi:10.5040/9781350927988.2.
  134. ↑ Ridpath, Ian. Star Tales. Lutterworth Press, 1988. ISBN 0-7188-2695-1.
  135. ↑ European Space Agency (ESA). "Orion's Belt Stars Drift Apart." ESA Science & Technology, https://www.esa.int/Science_Exploration/Space_Science/Orion_s_Belt_stars_drift_apart.
  136. ↑ ESA, The Changing Face of Orion. Video animation. https://www.esa.int/ESA_Multimedia/Videos/2019/03/The_changing_face_of_Orion
  137. ↑ Ridpath, Ian (1988). Star Tales. Cambridge University Press. с. 147. ISBN 0521356991. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
  138. ↑ Betelgeuse in Greek, Latin, Arabic, English, and Chinese. Процитовано 11 червня 2025.
  139. ↑ FOSTER, R. V. (1885). SOME ASTRONOMY IN THE BOOK OF JOB (англ.). Lebanon, Tenn: Theological School Cumberland University.
  140. ↑ Amos 5:8 - Bible Gateway. www.biblegateway.com (англ.). Процитовано 1 серпня 2025.
  141. ↑ Limited, Alamy. Orion constellation from Johannes Hevelius' Prodromus astronomiae, Firmamentum Sobiescianum, sive Uranographia, 1687. Orion is a prominent constellation located on the celestial equator and visible throughout the world. It is one of the most conspicuous a Stock Photo - Alamy. www.alamy.com (англ.). Процитовано 13 липня 2025.
  142. ↑ Allen, Richard Hinckley (1899). Star Names: Their Lore and Meaning. G. E. Stechert. с. 308.
  143. ↑ Michael D. Doubler, I Am The Guard: A History of the Army National Guard, 1636—2000, Department of the Army, 2001, p. 199.
  144. ↑ James Monaco, How to Read a Film: Movies, Media, and Beyond, Oxford University Press, 2009, p. 123.
  145. ↑ Internet Archive, Brian M. (2006). Science fact and science fiction : an encyclopedia. New York : Routledge. ISBN 978-0-415-97460-8.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із зайвим розташуванням у параметрі publisher (посилання)
  146. ↑ Orion Arm (Rampart World, book 2) by Julian May. www.fantasticfiction.com. Процитовано 1 серпня 2025.
  147. ↑ SFE: May, Julian. sf-encyclopedia.com. Процитовано 1 серпня 2025.
  148. ↑ La lumière d'Orion. Goodreads (англ.). Процитовано 1 серпня 2025.
  149. ↑ SFE: Bova, Ben. sf-encyclopedia.com. Процитовано 1 серпня 2025.
  150. ↑ SFE: Resnick, Mike. sf-encyclopedia.com. Процитовано 1 серпня 2025.
  151. ↑ Pohl, Frederik; Schelling, George (11 лют. 2020 р.). The Five Hells of Orion.
  152. ↑ Onega, Susana (2006). Jeanette Winterson. Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-6839-3.
  153. ↑ Orion by Kenneth Grahame. The Litreture Network (англ.). Процитовано 1 серпня 2025.
  154. ↑ On the Orion Line. Goodreads (англ.). Процитовано 1 серпня 2025.
  155. ↑ Men in Black (1997) - Quotes - IMDb (амер.). Процитовано 1 серпня 2025 — через www.imdb.com.
  156. ↑ Internet Archive, Carolyn (1973). Filmguide to 2001 : a space odyssey. Bloomington : Indiana University Press. ISBN 978-0-253-39306-7.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із зайвим розташуванням у параметрі publisher (посилання)
  157. ↑ Schaaf, Fred (2008). The brightest stars: discovering the universe through the sky's most brilliant stars. Hoboken, N.J: John Wiley. ISBN 978-0-471-70410-2.
  158. ↑ а б Orion Black. Harry Potter Lexicon (амер.). 1929. Процитовано 1 серпня 2025.
  159. ↑ Harry Potter | The Harry Potter characters named after constellations | Wizarding World. www.harrypotter.com (англ.). Процитовано 1 серпня 2025.
  160. ↑ Internet Archive, William; Kreski, Chris (1993). Star trek memories. New York, NY : HarperCollinsPublishers. ISBN 978-0-06-017734-8.
  161. ↑ Readers' Poll: The 10 Best Metallica Songs. Rolling Stone (амер.). 14 травня 2014. Процитовано 4 серпня 2025.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Оріон (сузір'я)
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Оріон (сузір'я)
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Оріон_(сузір%27я)&oldid=47735765