Олександр Ранкович
| Олександр Ранкович Александар Ранковић | |
|---|---|
.jpg) | |
| Народився |
28 листопада 1909.svg){kind=small} с. Дражевац, громада Обреновац (нині частина Белграда), Королівство Сербія |
| Помер |
20 серпня 1983 (73 роки).svg){kind=small} Дубровник, СР Хорватія |
| Псевдонім | Лека, Марко |
| Дружина |
Анджа Ранкович; Владислава Славка Ранкович |
| Діти |
Мирослав; Слободан |
| Громадянство |
.svg){kind=small} Югославія |
| Походження | серб |
| Партія | КПЮ |
| Віце-президент Югославії | |
| 1963 — 1 липня 1966 | |
| Попередник | посаду засновано |
| Наступник | Коча Попович |
| Міністр внутрішніх справ Югославії | |
| січень 1946—1963 | |
| Попередник | Влада Зечевич |
| Наступник | Светіслав Стефанович |
| Керівник Відділення захисту народу (ОЗНА) | |
| 13 травня 1944 — березень 1946 | |
| Похований |
,_Flag_of_Serbia_(1947%E2%80%931992).svg){kind=small} Белград, СР Сербія |
| Нагороди |
        |
Олекса́ндр Ра́нкович (серб. Александар Ранковић, сербохорв. Aleksandar Ranković, партійне прізвисько Лека; нар. 28 листопада 1909 — пом. 20 серпня 1983) — член Політбюро ЦК КПЮ, сподвижник Тіто, керівник Відділення захисту народу (військової і таємної поліції) наприкінці та відразу після Другої світової війни, віце-президент Народної скупщини Народної Республіки Сербії у 1944—1946 рр., міністр внутрішніх справ комуністичної Югославії у 1946—1953 рр., віце-президент СФРЮ у 1963—1966 рр. Діяч партизанського руху 1941—1945 рр., учасник боїв на Югославському фронті, Народний герой Югославії від 4 липня 1945 р., генерал-полковник. Зміщений із посади віце-президента Югославії та виключений із партії 1 липня 1966 на четвертій сесії ЦК СКЮ на Бріунах[1] через скандал із прослуховуванням президента Тіто керованою Ранковичем Службою державної безпеки (УДБА).
Вважався третьою за впливом людиною в керівництві держави після Тіто і Карделя.[2] За переконаннями ортодоксальний великосерб.[3][4] Був провідником ідеї централізованої Югославії і протистояв зусиллям, спрямованим на децентралізацію, яку розглядав як таку, що суперечить інтересам сербської єдності.[5] Бувши керівником спецслужб післявоєнної Югославії, провів сербізацію їх управлінського апарату. Встановив у Косові поліційну державу[6] і домігся для сербів панівного становища у партноменклатурі Соціалістичного автономного краю Косово.[5] Підтримував жорстку позицію щодо албанців Косова, яких зазвичай підозрювали у веденні підривної діяльності.[7][8] Належить до числа осіб, які несуть найбільшу відповідальність за терор югославської таємної поліції і масові вбивства після Другої світової війни, здебільшого хорватів, словенців, боснійців і косовських албанців.[9][10]
Популярність націоналістичної політики Ранковича в Сербії стала очевидною на його похороні в 1983 році, де була присутня досить велика кількість людей (бл. 100 тис.). Багато хто вважав Ранковича сербським «національним» вождем.[11] Політика Ранковича нерідко сприймається як основа сербської націоналістичної програми Слободана Мілошевича.[11]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Dušan Bilandžić, Povijest izbliza, str. 51, Prometej, Zagreb, 2006., ISBN 953-6460-60-2
- ↑ Aleksandar Rankovic — Political Profile of A Yugoslav «Stalinist»
- ↑ "Tada je zagrebačka štampa pisala: «Ranković je time pokazao da je bio velikosrbin i blagonaklon prema građanskoj desnici kojoj je pripadao i Crnjanski!». Архів оригіналу за 20 березня 2016. Процитовано 21 березня 2022.
- ↑ faz.net (Frankfurter Allgemeine). Архів оригіналу за 27 січня 2010. Процитовано 26 березня 2017.
- ↑ а б Melissa Katherine Bokovoy, Jill A. Irvine, Carol S. Lilly. State-society relations in Yugoslavia, 1945—1992. Scranton, Pennsylvania, USA: Palgrave Macmillan, 1997, p. 295.
- ↑ Judah (1997). The Serbs. Yale University Press. ISBN 978-0-300-15826-7.
- ↑ Independent International Commission on Kosovo. The Kosovo report: conflict, international response, lessons learned. New York, New York, USA: Oxford University Press, 2000. p. 35.
- ↑ Judah, Tim (2008). Kosovo: what everyone needs to know. New York: Oxford University Press. с. 51–52. ISBN 978-0-19-537345-5.
- ↑ Zdravko Dizdar, Prilog istraživanju problema Bleiburga i križnih putova (u povodu 60. obljetnice), Hrvatski institut za povijest. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 26 березня 2017.
- ↑ wissen.spiegel.de. Архів оригіналу за 28 листопада 2020. Процитовано 26 березня 2017.
- ↑ а б Lenard J. Cohen. Serpent in the bosom: the rise and fall of Slobodan Milošević. Boulder, Colorado, USA: Westview Press, 2002. p. 98.
Джерела[ред. | ред. код]
- Doder, Duško; Branson, Louise (1999). Milosevic: Portrait of a Tyrant. Free Press. ISBN 0-684-84308-0.
- Miller, Nick (2007). The Nonconformists: Culture, Politics, and Nationalism in a Serbian Intellectual Circle, 1944–1991. Central European University Press. ISBN 978-963-7326-93-6.
- Marcus, Marcus (1997). Croatia: A Nation Forged in War. Yale University Press. ISBN 0-300-06933-2.
|
