Югославський фронт Другої світової війни

Югославський фронт Другої світової війни
Друга світова війна
Зверху зліва за годинниковою стрілкою: — візит керівника Незалежної Держави Хорватії Анте Павелича до Адольфа Гітлера в Берггоф; хорватський партизан Степан Філіпович перед стратою вигукує «Смерть фашизму, свобода народу!»; генерал Драголюб Михайлович зі своїми четниками; усташі з німецькими солдатами в концентраційному таборі Ясеноваць; лідер НВАЮ маршал Йосип Броз Тіто з представниками британської місії
Дата: 6 квітня 1941 — 25 травня 1945 Місце: Югославія Результат: Вторгнення військ країн Осі до Югославії; розкол країни між окупантами та створення маріонеткових держав; партизансько-повстанська війна протягом усього періоду окупації; беззастережна капітуляція гітлерівської Німеччини та її союзників; перемога НВАЮ; утворення Демократичної Федеративної Югославії, надалі — соціалістичної держави СФРЮ Територіальні зміни: приєднання частки італійської території до Югославії
Сторони
Третій Рейх Королівство Італія (до 8 вересня 1943 року)  Угорщина Румунське королівство (до 31 серпня 1944 року) Болгарське царство (до 9 вересня 1944 року) Хорватія Уряд Національного порятунку Четники (1942—1945)	Югославія (1941) Четники (1941—1942)	Югославські партизани Народно-визвольна армія Югославії Албанія Народно-Визвольна Армія Албанії Велика Британія (обмежено з 1943) СРСР (1944—1945) Болгарське царство (з 9 вересня 1944 року)
Командувачі
Адольф Гітлер Максиміліан фон Вайкс Александер Лер Едмунд Гляйзе фон Горстенау Іон Антонеску Міклош Горті Маріо Роатта Анте Павелич Віктор Павічич Славко Кватерник Милан Недич Коста Печанац Леон Рупник Секула Дрлевич	* Душан Симович Данило Калафатович Драголюб Михайлович Ілія Трифунович-Бирчанин Павле Джуричич Момчило Джуїч Воїслав Лукачевич Доброслав Евдевич Петар Бачович Захаріє Остоїч	Йосип Броз Тіто Мілован Джилас Александр Ранкович Коста Надь Пеко Дапчевич Коча Попович Петар Драпшин Светозар Вукманович Сава Ковачевич Арсо Йованович Іван Гошняк Федір Толбухін Фіцрой Маклейн Енвер Ходжа
Військові сили
~ 1 000 000 321 000 262 000 бл. 21 000 бл. 15 000 бл. 70 000		800 000 (1945) 580 000 (3-й Український фронт)
Втрати
24 267 загиблих 12 060 зниклих безвісти; Колаборанти: 209 000 загиблих		Партизани: 237 000 ~ 350 000 партизан загиблі; 400 000+ поранених
Загинуло цивільного населення: ~581 000Загальні втрати населення Югославії: ~1 200 000

Югославський фронт Другої світової війни (1939–1945) , відомий також як Народно-визвольна війна Югославії — збройний конфлікт між Народно-визвольною армією Югославії та її союзниками з окупаційними військами нацистської Німеччини, фашистської Італії та їх прибічників після вторгнення військ країн Осі до Югославії у квітні 1941 року в ході операції «Ауфмарш 25». Воєнні дії між місцевим населенням країни розпочалися практично негайно після того, як Королівство Югославія було знищено супротивником і сталося розчленування країни між Німеччиною, Італією, Угорщиною, Болгарією та маріонетковими державами, що були ними утворені.

Спочатку війна розпочалася як повстанська і партизанська під проводом прокомуністичних сил за визволення країни від окупантів, але поступово перетворилася на війну і проти місцевих маріонеткових режимів, як-от: Незалежної Держави Хорватія, Королівства Чорногорії та сербського Уряду Національного порятунку. Водночас, це була кривава громадянська війна між партизанами та сербськими монархістами, так званими четниками, які підтримували окупантів.

Із моменту вторгнення військ агресорів на територію країни як югославські партизани, так і монархічно налаштовані четники билися за незалежність Югославії разом. Однак після 1941 року, рух четників перейшов до політики колабораціонізму і розпочав плідно та систематично підтримувати італійські окупаційні війська. У вересні 1943, після капітуляції фашистської Італії, четники перейшли на бік німців та усташів. Війська Вермахту за підтримки місцевих колабораціоністів неодноразово здійснювали спробу знищити осередки партизанського руху держави і взимку та навесні 1943 були дуже близькі до успіху. Однак попри програні битви югославським партизанам вдавалося швидко відновити свою боєздатність і завоювати підтримку лідерів країн-союзників антигітлерівської коаліції, а після завершення війни заснувати нову соціалістичну державу. Отримуючи регулярну підтримку своїх дій, а також матеріальні та інші запаси, необхідні для ведення боротьби, югославські партизани спромоглися відвоювати власну країну, а на завершальній фазі у взаємодії з військами 3-го Українського фронту маршала Радянського Союзу Ф.Толбухіна звільнити столицю і остаточно розгромити окупаційні сили.

Ціна чотирирічної борні колосальна. Хоча точна кількість жертв цієї війни залишається предметом суперечок, у цілому дослідники історії Югославії погоджуються з висновком, що втрати серед населення країни становлять щонайменше 1 мільйон чоловік.

Активну участь у народно-визвольній війні Югославії брали понад 6000 громадян СРСР багатьох національностей, які воювали у складі 188 частин, з'єднань і військових установ НВАЮ, у тому числі «російських» військових формувань.

Історія

Передумови

Формування Югославії

Слово «югослав» з'явилося в середині XIX століття серед хорватських та словенських патріотів, які боролися проти австрійського правління; спочатку воно замінило слово «іллірійці», використання якого було заборонено австрійцями. Потім воно дало назву «югославській ідеї», тобто проєкту, розробленому в рамках антиавстрійського руху, об'єднання південних слов'ян (сербів, хорватів, словенців тощо) поза мовними та релігійними бар'єрами.

Саме після Першої світової війни на території, яка сьогодні складається з семи різних європейських держав: Сербії, Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії, Північної Македонії та частково визнаного Косова, була створена Югославія (буквально «земля південних слов'ян»). Королівство Сербія, воюючи на боці переможних союзників, мало можливість об'єднати під своєю владою не лише весь сербський народ, частина якого все ще перебувала під його суверенітетом, але й інші слов'янські народи, що проживали в Австро-Угорщині. Наприкінці 1918 року вона об'єдналася з Королівством Чорногорія, а потім з Державою словенців, хорватів і сербів, недовговічним утворенням, яке об'єднало різні колишні австро-угорські території, населені слов'янами. Цей союз дав початок Королівству сербів, хорватів і словенців — першій офіційній назві югославської монархії, — яка тепер охоплювала всіх слов'ян Південно-Східної Європи, за винятком мешканців Болгарії, а також різні неслов'янські меншини (албанці, німці, угорці, італійці, турки тощо). Таким чином, ця нова держава виникла в результаті об'єднання історично спірних земель, де перепліталися численні національності та релігійні громади (православні, католицькі, мусульманські, єврейські тощо). Австро-угорські території, анексовані після закінчення війни, були додані до тих, що були завойовані до світового конфлікту Сербією та Чорногорією за рахунок османів і болгар під час Балканських воєн 1912—1913 років. На релігійному рівні серби та чорногорці по суті були православними, тоді як словенці та хорвати переважно католиками. До цього поділу додається наявність значної меншини мусульманських слов'ян, успадкованої від османського панування. Політично нова країна була по суті продовженням сербської монархії, якою все ще правила династія Карагеоргієвичів: хоча офіційно вона була втіленням «югославської ідеї», насправді вона політично перебувала під домінуванням сербів. У 1921 році було прийнято централістську конституцію, яка відкидала федеративну форму правління, що пропагувалося Хорватською селянською партією (ХСС).

Першим югославським сувереном став король Сербії Петро I, який на той час вже був тяжко хворий; його син, Олександр I, який уже кілька років був регентом, змінив його на троні в 1921 році, через кілька місяців після прийняття першої конституції. Пріоритетом нової країни було формування національної ідентичності та справжнього державного управління, втім центральний уряд стикався з великими труднощами у встановленні своєї влади над територіями, різноманітні економіки яких мали бути інтегровані в єдину цілісну систему. Єдиними політичними партіями, які прагнули звернутися не до певної національності, а до всіх підданих королівства, були Демократи, які тоді були найбільшою партією за кількістю голосів; Аграрний союз, який швидко занепав; та Комуністична партія Югославії (ПКЮ). Заснована в 1919 році, ПКЮ отримала кілька десятків місць на виборах до Установчих зборів у листопаді 1920 року. Однак через місяць декрет суворо обмежив публічну діяльність партії та заборонив її пресу та пов'язані з нею профспілки. У серпні 1921 року, після того, як комуністи спробували вбити регента Олександра, а потім і колишнього міністра, ПКЮ була заборонена.

Внутрішня напруженість та зовнішні загрози

У перші роки свого існування Югославія була країною з відсталою економікою та значною соціальною нерівністю: деякі регіони, такі як Македонія, Чорногорія та Боснія і Герцеговина, значно відставали в розвитку. З самого початку одним з головних джерел політичної напруженості було переважання в новій державі еліт колишнього Королівства Сербія. Це призвело до сербської гегемонії (які, включаючи чорногорців, багато з яких вважали себе сербами, становили 39 % населення країни) над адміністративним апаратом і особливо над армією, аж до того, що Югославію розглядали як розширену «Велику Сербію». Крім того, хоча Сербія дорого заплатила за свою присутність серед переможців у війні, деякі члени правлячих кіл Белграда схильні розглядати сербів як таких, що перебувають на завойованій території решти Югославії, а значна частина інших народів колишнього Австро-Угорського королівства належала до табору переможених ворогів. Наслідком цього стало зростання ворожості до монархічного режиму серед багатьох хорватів, які після сербів становили найбільшу національність у королівстві, а також серед інших спільнот, таких як боснійці (слово, яке на той час могло стосуватися всіх мешканців Боснії та Герцеговини, але значною мірою стосувалося мусульман регіону як етнічної та релігійної спільноти) або словенці.

Напруженість між національностями була дуже високою, особливо між хорватами та сербами, перші були головними противниками панування других: у 1928 році Степан Радич, засновник Хорватської селянської партії, був смертельно поранений чорногорським депутатом у будівлі парламенту. У колишніх володіннях Османської імперії багато мусульманських землевласників опинилися у невигідному становищі через аграрну реформу, яка сприяла сербським селянам. Ситуація була найбільш напруженою на землях, захоплених у османів під час Першої балканської війни: у Косово албанці не мали жодних прав, а їхні повстання жорстоко придушувалися; македонці не визнавалися окремим народом і офіційно вважалися сербами.

Хоча Югославія користувалася захистом Сполученого Королівства та Франції, могутніх, але далеких країн, її відносини з безпосередніми сусідами були складними, навіть відверто поганими: вона мала з ними низку суперечок, деякі серйозніші за інші, щодо території, кордонів та населення. Відразу після Першої світової війни спалахнув спір з Італією, яка захопила — в Істрії, Венеції-Джулії та Далмації — колишні австро-угорські території, населені не лише італійцями, а й словенцями та хорватами. Італійці також претендували на Фіуме та навколишній регіон. Рапалльський договір 1920 року, який встановив кордон між двома країнами, та подальший розділ Фіуме в 1924 році не поклали край італо-югославській напруженості. Режим Беніто Муссоліні виношував плани щодо Далмації, де проживала італійська меншина і де Італія вже мала ексклав, провінцію Зара. Фашистська Італія одночасно вдалася до жорстокої «італізації» словенського населення Юлійської Венеції. Італійці наполегливо діяли на регіональному рівні, щоб краще оточити югославів, зокрема, щоб зробити Албанію державою-сателітом. Югославія також мала територіальні суперечки з Болгарією та Грецією щодо Македонії, з Угорщиною щодо угорської меншини, зокрема у Воєводині, а також з Албанією щодо регіонів, населених албанцями, переважно Косово, та з Австрією щодо прикордонної зони.

У 1929 році, зіткнувшись із нездатністю парламентської системи вирішити проблеми національностей, король Олександр I скасував конституцію та надав собі диктаторські повноваження. Країна офіційно прийняла назву Королівство Югославія. Суверен представив свою політику як шлях до «югославізму», що означає національну єдність. Він спробував за допомогою серії авторитарних реформ централізувати королівство, але не зміг вирішити питання про статус різних громад, зокрема хорватів та мусульман. Країна була розділена на дев'ять провінцій або «бановин», скасувавши старі історичні регіони та округи без будь-якої врахування історичної спадщини та культурних традицій. Сучасні території Македонії та Чорногорії були включені до складу Вардарської та Зетської бановин відповідно, тоді як Дравська бановина складала більшу частину сучасної Словенії. Зрештою, ця реформа нікого не задовольнила: хорвати побачили, як сама назва «Хорватія» офіційно зникла, тоді як серби побачили, як їхні історичні території, включаючи центральну Сербію, а також Воєводину та Косово, розділилися між чотирма бановинами.

Частина сербських націоналістів також брала участь у четницькому воєнізованому русі — названому на честь груп опору проти османського правління — який спочатку складався з ветеранів Балканських воєн та Першої світової війни, а пізніше, в ширшому сенсі, з націоналістичних активістів. Хоча Олександр I заборонив четницькі формування в Сербії та Хорватії в 1929 році, він згодом дозволив їм діяти неофіційно. Четники, головними лідерами яких були Ілія Трифунович-Бирчанин, а потім Коста Печанац, до війни налічували приблизно півмільйона членів та симпатиків.

Бановини Королівства Югославія до 1939 року

Хоча Хорватська селянська партія була головним опозиційним рухом до центрального уряду, найрадикальнішою хорватською фракцією були усташі (хорв. Ustaše, що означає «повстанці»), фашистськи налаштовані сепаратисти на чолі з Анте Павеличем, яких підтримувала Італія Муссоліні та Угорщина Міклоша Горті. Існували й інші більш-менш запеклі сепаратистські або автономістські рухи, такі як чорногорські «зеленаші» або Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), яку деякий час підтримували Болгарія та Італія. У жовтні 1934 року Олександр I був убитий під час візиту до Франції членом ВМРО, який діяв спільно з усташами.

Оскільки новий король, Петро II, був ще дитиною, при ньому створили регентську раду. Владу в раді мав двоюрідний брат Олександра I, принц Павло Карагеоргієвич. У наступні роки Югославія прагнула досягти внутрішньої стабільності та зберегти свій нейтралітет на тлі зростаючої міжнародної напруженості. Югославський уряд розвивав економічні зв'язки з нацистською Німеччиною, сподіваючись здобути її прихильність, а також прагнув підтримувати добрі стосунки з Францією та Великою Британією. Однак традиційна ворожість до Німеччини в цьому регіоні Європи обмежувала привабливість нацизму в Югославії. У 1935 році колишній міністр Димитріє Льотич заснував ЗБОР, переважно сербську, націоналістичну та антисемітську партію фашистського типу, але цей рух досяг незначного успіху на виборах.

Прагнучи зберегти міжнародний нейтралітет країни, регент Павло намагався вирішити її внутрішні проблеми, шляхом врегулювання в першу чергу «хорватського питання». У 1939 році він досягнув угоди з Владко Мачеком, лідером Хорватської селянської партії, яка дозволяла створення Хорватської бановини з Іваном Шубашичем на посаді губернатора (бана). Таким чином, чверть території та третина югославського населення були передані під юрисдикцію Хорватії. Мачек став віце-прем'єр-міністром. Однак ця угода не вирішила напруженості між громадами. Поступки, зроблені хорватам, хоча й задовольнили більшість із них, викликали невдоволення серед інших національностей, зокрема сербів, чиї національні почуття загострилися цією відмовою від повного «югославізму». Різні сербські організації ставили під сумнів місце сербського народу в Югославії: деякі закликали до створення бановини сербських територій, яка б охоплювала решту країни. Сербський культурний клуб, заснований у 1937 році академіком Слободаном Йовановичем, виступав за реорганізацію королівства як тристоронньої федерації, яка б поважала основні національності. Югославська мусульманська організація, зі свого боку, вимагала створення провінції Боснія і Герцеговина. Ультраправі організації виступили проти угоди, включаючи як усташів, які вважали її недостатньою та вимагали анексії Боснії та Герцеговини до Хорватії, так і фашистів ЗБОР. Але угода з хорватами була перш за все надзвичайним заходом, спрямованим на зміцнення югославської національної єдності, оскільки війна здавалася неминучою в Європі. У будь-якому разі, вона була і недостатньою, і занадто пізньою, щоб мати бажаний ефект. Всього через кілька днів після набрання нею чинності спалахнула Друга світова війна, тоді як Югославія, через свою внутрішню слабкість, залишалася дуже погано підготовленою до такого перебігу подій.

Принц Павло Карагеоргієвич — регент Югославського королівства

На початку 1930-х років Комуністична партія була дуже ослаблена, заборона зробила її залежною від Комуністичного інтернаціоналу (Комінтерну), який спочатку виступав проти самого існування Югославії та був більше зацікавлений у союзах із сепаратистами. Між 1932 і 1935 роками підпільна партія виступала не лише за повалення монархії, а й за розділення Югославії на кілька комуністичних республік. Чисельність партії тоді обмежувалося кількома сотнями членів. Але наприкінці десятиліття КПЮ взялася за відновлення своїх сил; Йосип Броз, також відомий як «Тіто», який у міжвоєнний період виконував численні місії по всій Європі від імені Комуністичного інтернаціоналу, заявив про свою владу над партією, Генеральним секретарем якої він офіційно став у 1939 році. Він прагнув згладити складні відносини між різними югославськими комуністичними фракціями, що сформувалися на національній основі, і йому вдалося переконати Комінтерн зберегти югославську Компартію, розпуск якої свого часу розглядався.

Комуністи наразі виступали за збереження кордонів країни, що дозволило їм залучати до своїх лав нових членів, особливо серед студентів. Продовжуючи перебувати в підпіллю, наприкінці 1939 року вони мали приблизно 6000 членів, а на початку 1941 року — 8000. У 1940 році встановлення дипломатичних відносин з СРСР було вигідним для комуністів; поки німецько-радянський пакт ще діяв, СРСР наказав югославським комуністам організувати таємний «єдиний фронт» в очікуванні можливого конфлікту. У жовтні того ж року Тіто скликав партійну конференцію поблизу Загреба. КПЮ тепер включала кадри з різних національностей країни, для яких вона працювала, пропонуючи рішення. Зокрема, комуністи виступали за об'єднання Боснії та Герцеговини, а також за право на самовизначення Македонії та Чорногорії.

Початок війни

Напередодні війни на Балканах

З 1935 по 1939 рік Югославія намагалася зберегти свій нейтралітет, розвиваючи зв'язки як з Великою Британією, яка дедалі більше цікавилася Середземноморською Європою, так і з Німеччиною на противагу Франції, вплив якої зменшувався. Мілан Стоядинович, призначений прем'єр-міністром у 1935 році, працював над покращенням відносин з Італією, що в поєднанні з добрими відносинами з Німеччиною допомогло змістити Югославію в бік осі Рим-Берлін. У 1937 році з Італією було підписано договір про дружбу: Італія зобов'язалася поважати територіальну цілісність Югославії, яка за визнала її домінуюче становище в Албанії. Італійці затримали Анте Павелича та інших лідерів усташів, яких вони до того часу приймали на своїй землі.

У 1939 році регент Павло звільнив Стоядиновича, чия надмірно пронімецька політика непокоїла як армію, так і правлячі профранцузькі кола сербської еліти. Із загостренням напруженості в Європі Югославія робила все можливе, щоб залишатися осторонь від конфліктів. Однак Мюнхенська угода, вторгнення Італії до сусідньої Албанії, аншлюс і німецько-радянське вторгнення до Польщі сприяли посиленню тривоги та відчуттю ізоляції країни, що ще більше підживлювалося невдачею її французьких і британських союзників у протистоянні з Гітлером. Зважаючи на те, що Албанія стала італійським протекторатом, а Австрію анексувала Німеччина (яка таким чином тепер мала спільний кордон зі словенським регіоном), Югославія опинилася затиснутою між двома державами Осі.

До 1941 року Італія і Німеччина не мали спільної позиції щодо Югославії. Муссоліні, прагнучи іредентизму, бажав повного розформування країни для реалізації територіальних амбіцій Італії в Адріатичному регіоні. Нацистські керівні кола були розділені: Альфред Розенберг та його оточення рішуче підтримували незалежність Хорватії, тоді як Герман Герінг виступав за збереження Югославії, яку він вважав стратегічно важливою. У червні 1939 року Адольф Гітлер зміцнив німецько-югославські зв'язки, прийнявши принца Павла в Берліні.

На початку Другої світової війни югослави були насамперед стурбовані захистом себе від імовірного нападу Італії, яку вони вважали головною загрозою. Тому вони культивували подвійний нейтралітет, підтримуючи з одного боку добрі взаємини з Німеччиною, щоб тримати її італійського союзника під контролем, а з другого боку підтримували союзницькі відносини із західними демократіями для захисту у разі потреби. У 1939 році французи розглядали контрстратегію: висадка в Салоніках для відкриття другого фронту на Балканах та спільні дії з Югославією, Грецією і Туреччиною. Югославський уряд, для якого Салоніки мали велике стратегічне значення, був зацікавлений у цій ідеї, але план розміщення експедиційних сил союзників на Балканах зіткнувся з опором Британії: вони не хотіли провокувати Італію, яка ще не вступила в конфлікт. Відмова від Салоніцького проєкту змусила регента делікатно балансувати, щоб зберегти нейтральний статус Королівства. Зіткнувшись з очевидним відступом своїх французьких та британських союзників, Югославія звернулася по підтримку до СРСР, усе ще пов'язаного з Німеччиною німецько-радянським пактом, із яким вона встановила дипломатичні відносини в червні 1940 року.

Ще в 1940 році Муссоліні розглядав можливість нападу на Югославію. На початку року він поновив свій союз з усташами, яких заарештував трьома роками раніше. Міністр закордонних справ Італії Галеаццо Чано зустрівся з Анте Павеличем; разом вони обговорили план розчленування Югославії та встановлення хорватського режиму, дружнього до фашистської Італії, який мав би форму монархії, корона якої дісталася б принцу з Савойського дому. Чано, однак, залишався обережним, лише згадуючи про можливості. Навесні 1940 року Гітлер відговорив свого італійського союзника від нападу на Балканах. Фюрер поки що був задоволений економічними угодами, які робили Югославію дедалі залежнішою від Рейху. Крім того, він ще не хотів провокувати Радянський Союз, розпочинаючи новий наступ на Сході.

Події літа 1940 року різко змінили ситуацію. Несподівана поразка Франції — традиційного союзника сербської монархії — виявила німецьку перевагу та змусила югославів поставити під сумнів свою політику. Під час італійського вторгнення у Францію Муссоліні все ще наполягав на своєму намірі не атакувати ні Югославію, ні Грецію. Однак труднощі, з якими зіткнулася його армія в Альпах, змусили його розглянути можливість відкриття другого фронту для утвердження влади Італії, незалежно від інтересів Німеччини. Проте він вагався між наступом проти Югославії і наступом проти Греції; зрештою, обрав останнє. У жовтні 1940 року Італія напала на Грецію, що ще більше посилило занепокоєння сусідньої Югославії. Хоча країна офіційно була нейтральною, її військовий міністр генерал Милан Недич розглядав можливість висадки в Салоніках, щоб захопити її за підтримки Німеччини, аби позбавити Італію цієї стратегічної точки. Пронімецька позиція Недича, а також його зв'язки зі ZBOR, зрештою призвели до того, що регент замінив його у листопаді 1940 року після італійського бомбардування Битоли (яке, за твердженням Італії, було здійснено помилково).

Хоча Черчилль сподівався на британський союз з балканськими країнами, регент Павло визнав, що британці знаходяться занадто далеко, щоб надавати пряму допомогу Югославії. Тому він вирішив вести переговори з державами Осі та відправив посланців до Риму та Берліна, щоб отримати гарантії щодо військової нейтральності Югославії та навіть можливої ​​анексії Салонік. Тим часом антинацистські кола в Югославії відреагували проти такого розвитку подій. Лідер лівої Сербської аграрної партії Мілан Гаврилович, призначений представником своєї країни в СРСР після встановлення дипломатичних відносин, прибувши до Москви, спробував заручитися підтримкою СРСР, сподіваючись відірвати принца Павла від Німеччини. Радянський Союз, прагнучи уникнути будь-яких провокацій, затягував переговори з Гавриловичем, але останній зрештою переконав їх у цінності контакту з югославськими військовими колами, ворожими до Німеччини.

Зі свого боку, Гітлер, виходячи з міркувань зацікавленості у регіоні, намагався вивести югославський уряд із стану нейтралітету. У цей час йшла повна підготовка до вторгнення в СРСР, що вимагало від нього спочатку контролю над ситуацією на Балканах. Це означало спочатку підтримку Муссоліні, який воював проти греків, а потім укладання союзів з усіма країнами регіону. Союз з Югославією мав особливе значення для німців у контексті наступу, який планувався в Греції, щоб допомогти італійцям. Гітлер хотів запобігти оголенню своїх військ на їхньому правому фланзі. Югославія також займала стратегічне положення для майбутнього нападу на СРСР. Югославський регент намагався виграти час і покращити відносини зі своїми сусідами: у грудні було підписано договір про дружбу з Угорщиною. Але водночас нацистська Німеччина швидко розширювала свій вплив на Балканах. У листопаді Румунія та Угорщина об'єдналися з Німеччиною, підписавши Троїстий пакт; потім нацистський режим звернувся за підписами Болгарії, а потім Югославії. У лютому 1941 року Гітлер прийняв прем'єр-міністра Югославії Драгішу Цветковича та міністра закордонних справ, закликаючи їх приєднатися до пакту. Він також відмовив їх від звернення за підтримкою до СРСР, розповівши, що Молотов під час свого візиту до Берліна розглядав територіальні зміни, які б принесли користь Болгарії за рахунок Югославії.

Тим часом британці, які відтісняли італійців у Північній та Східній Африці, готували інтервенцію з висадкою своїх військ на Балканах. Для успішної реалізації замисленого вони шукали союзів не лише з Грецією, а й з Туреччиною та Югославією. Контакти з турками нічого не дали, тому британці вирішили чинити тиск на югославів. 5 березня, коли Сполучене Королівство готувалося висадити війська в Греції з Близького Сходу та Північної Африки, регент Югославії отримав листа від британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена з проханням про військову підтримку греків. Наступного дня розпочалося розгортання британських військ у Греції. Югослави опинилися під перехресним вогнем між британцями, які могли запропонувати мало конкретної допомоги після падіння Франції, та німцями, чиї вимоги ставали дедалі наполегливішими, а потім і загрозливими. Вони також цікавилися позицією Радянського Союзу, але останній переважно прагнув залишатися нейтральним у конфлікті. Йосип Сталін, не переконаний пропозиціями Гавриловича щодо союзу, все ж спробував використати ситуацію та доручив своїм мережам у Югославії скористатися антинімецькими настроями: Тіто отримав наказ мобілізувати Югославську комуністичну партію «проти капітуляції перед німцями». Однак головною метою Сталіна, схоже, було використати югославський фактор, щоб чинити тиск на Гітлера, щоб той уклав справжній військовий союз, більш вигідний для СРСР, ніж просто пакт про ненапад.

Драгіша Цветкович

На початку березня, після того, як Болгарія підписала Троїстий пакт і дозволила німецьким військам транзит через свою територію, Югославія опинилася буквально в оточенні Німеччини та її союзників. Німці також висунули югославам ультиматум, вимагаючи від них відповіді до 23 березня щодо їхнього приєднання до пакту. Югославія, після тривалих вагань перед обличчям вимог нацистського режиму, тепер мала серйозні підстави боятися військових репресій у разі відмови. Регент Павло та його радники нарешті вирішили погодитися на вимогу Гітлера, попри ворожість частини уряду. 25 березня Цветкович підписав Троїстий пакт у Відні. Щоб заспокоїти громадську думку, югославський уряд домігся включення до пакту положень, які уникали військової участі та транзиту німецьких військ через його територію; проте він визнав провідну роль Німеччини та Італії у формуванні «нового європейського порядку». Наступного дня Черчилль попросив британських представників у Белграді продовжувати чинити тиск на правлячі кола Югославії в надії домогтися від них зміни думки.

Демонстрація протесту в Белграді. 27 березня 1941

Переворот у Югославії

Відмова від нейтралітету та підкорення німецьким вимогам викликали негайну реакцію в сербських націоналістичних колах. У кількох містах спалахнули демонстрації переважно молодих сербів, які відкрито висловлювали ворожнечу союзу з Гітлером. 27 березня, коли принц Павло відпочивав у Словенії, група офіцерів Генерального штабу повалила уряд Цветковича; вони проголосили, на шість місяців раніше запланованого терміну, повноліття короля Петра II та його сходження на трон, а також усунення регента від влади.

Справжня роль, яку відіграли британці в цьому перевороті, стала предметом суперечок: деякі історики приписують провідну роль Великій Британії, тоді як інші звинувачують її у втягуванні Югославії у війну. Агенти SOE (Британського Управління спеціальних операцій) у Белграді справді, схоже, впливали на події, заохочуючи змовників діяти швидко та постачаючи їм зброю. Однак, для британського історика сербського походження Стевана К. Павловича, Лондон, використовуючи свій вплив на націоналістичні або прозахідні рухи, такі як сербське крило Аграрного союзу, лише «відчиняв двері», експлуатуючи вже значне невдоволення політикою принца Павла. Британці справді прискорили події, заохочуючи змовників, які тоді вважали, що отримають зовнішню військову допомогу. Але переворот, спонтанна дія, а не справжня змова, був, перш за все, реакцією сербських «патріотичних» кіл на дії уряду, який вважався слабким і нездатним «врятувати честь» Сербії та, в ширшому сенсі, Югославії.

Один з лідерів перевороту, начальник Генштабу армійський генерал Душан Симович, очолив коаліційний уряд. Регент змирився із ситуацією та виїхав до Греції, тоді як Владко Мачек зберіг за собою посаду віце-прем'єр-міністра. Нові югославські лідери сподівалися отримати допомогу від британців або навіть дипломатичну підтримку від СРСР; тим часом вони намагалися захистити себе від німецької реакції, стверджуючи, що переворот був суто внутрішньою справою, яка не загрожувала дотриманню Троїстого пакту. Побоюючись спровокувати німців, новий югославський уряд утримався від будь-яких офіційних угод з британцями та навіть відмовився прийняти Ідена, який тоді перебував у Греції. Іден обійшов цю складність, відправивши начальника Імперського Генерального штабу генерала Джона Ділла на зустріч із Сімовичем: британці обіцяли військову допомогу белградському уряду, але вони були занадто далеко від потенційного югославського фронту, щоб їхня допомога була негайною. Югославія також намагалася відновити добрі відносини з Італією, але Сімович, поганий дипломат, навіть погрожував італійському емісару військовими репресіями.

Радянський Союз, до якого також звернулися югослави, запропонував лише договір про дружбу та ненапад. Сталін, здивований переворотом, прагнув перш за все використати ситуацію, щоб відмовити Гітлера від розширення війни, вважаючи, що ця демонстрація солідарності спонукатиме фюрера утриматися від нападу на Югославію. Однак переговори СРСР з югославами створили напруженість у стосунках з Німеччиною, що змусило Радянський Союз в односторонньому порядку змінити умови угоди, поставивши посла Мілана Гавриловича перед доконаним фактом; договір про дружбу майже повністю зводився до заяви про нейтралітет, що значно зменшило його обсяг. Гаврилович, приголомшений, хотів відхилити цю версію договору, але прем'єр-міністр Симович наказав йому підписати запропонований Радянським Союзом текст у його поточному вигляді. Підписання тексту, заплановане на 5 квітня, було відкладено. Зрештою, це відбулося 6 квітня о третій годині ночі, коли радянську владу вже було поінформовано про німецькі маневри щодо вторгнення в Югославію: Сталін попросив датувати договір 5-м числом, щоб не провокувати німців.

Рішення Гітлера було безповоротним з перших же днів. Розлючений таким поворотом подій, який він вважав справою британців, а ширше англосаксонських євреїв у змові з юдобільшовизмом,] нацистський лідер відтоді вважав Югославію ворогом: він наказав «знищити» цю країну, винну в зриві його планів на Балканах. Запобіжні заходи, вжиті югославами, ніяк не вплинули на його рішення; у Німеччині негайно розпочалася жорстока пропагандистська кампанія, в якій Грецію та Югославію звинуватили в тому, що вони продалися Сполученому Королівству.

6 квітня, без ультиматуму чи оголошення війни, Німеччина напала на югославську територію; того ж дня вона вторглася до Греції, щоб одночасно покласти край усім своїм проблемам на Балканах.

Операція «Ауфмарш 25»

Недостатньо оснащена та погано навчена югославська армія не мала часу підготувати чи мобілізувати всі наявні війська. На світанку 6 квітня 1941 року інтенсивною триденною бомбардувальною кампанією на Белград, яка зруйнувала половину житлових будівель столиці, німці розпочали операцію «Відплата». Численні авіанальоти знищили основну частину югославських повітряних сил та інфраструктуру країни, що сприяло наземному вторгненню.

Основні сили німецьких військ під командуванням генерал-полковника Максиміліана фон Вайкса атакували з території Болгарії, тоді як італійці, за допомогою місцевих допоміжних військ, атакували зі свого албанського протекторату. Югославам спочатку вдалося провести ефективну контратаку на албанському фронті, але 14 квітня вони були змушені повернутися до оборони. Крім того, сербські війська виявилися значно більш стійкими, ніж хорватські та македонські частини, багато з яких здалися за першої ж нагоди. У Хорватії німці швидко просувалися за допомогою диверсій, що здійснювалися місцевими націоналістами, зокрема усташами; вони увійшли до Загреба 10 квітня. Дравська бановина була спільно захоплена німцями, що прибули з Австрії, та італійцями; Любляна впала 10-го числа. У Косово албанське населення зустріло німців як визволителів: делегація місцевих лідерів негайно уклала угоду про співпрацю з окупантами. 11 квітня, коли югославський опір на півночі зазнав краху, Угорщина, всупереч договору про дружбу, підписаному кількома місяцями раніше, також вторглася на сербську територію, офіційно для захисту місцевого угорського населення. З самого початку вторгнення Велика Британія заявила про свою підтримку Югославії; лідери СРСР, хоча приватно висловлювали співчуття югославам, утримувалися від будь-яких публічних заяв, окрім свого несхвалення угорського нападу.

Данило Калафатович

13 квітня німці увійшли до Белграда. Того ж дня, перед евакуацією органів влади на чолі з королем до Греції, де вони мали приєднатися до британської армії, прем'єр Симович востаннє скликав своїх міністрів і передав свої повноваження начальника Генерального штабу генералу Данило Калафатовичу, якому доручив вести переговори щодо припинення вогню. Однак німці та італійці заявили емісарам, які прибули з ними на переговори, що вони вимагають беззастережної капітуляції Югославії. 17 квітня, коли Калафатовича взяли в полон, представники Верховного командування підписали акт про капітуляцію югославської армії. Болгарія, яка не брала участі в початковій атаці, через два дні майже без бою увійшла до Вардарської бановини. Її війська були зустрінуті частиною населення як визволителі. З окупацією грецької Македонії болгари завершили свою де-факто анексію македонського регіону.

Югославська армія розпалася набагато швидше, ніж очікували британці та греки, що зробило вторгнення, з точки зору людських втрат, дуже дешевою операцією для військ Осі: німці втратили в боях лише 151 особу. Деякі югославські війська втекли через Грецію, звідки вони незабаром евакуювалися одночасно з грецькою та британською арміями в атмосфері хаосу. Від 200 000 до 300 000 військовополонених, включаючи 12 000 офіцерів та 200 генералів (переважно сербів), було відправлено до таборів у Німеччині та Італії.

Сербські військові складають свою зброю після захоплення. 6 квітня 1941

Симович, король та їхні міністри залишалися в Греції лише кілька днів, перш ніж британці евакуювали їх з цієї країни. Перевезені до Александрії в Єгипті, а потім до Єрусалиму в підмандатній Палестині, вони оголосили з Близького Сходу, що Югославія продовжує боротьбу проти Німеччини та Італії, та оголосили війну Угорщині та Болгарії. Через два місяці новий югославський уряд у вигнанні, який все ще очолював Душан Симович, осів у Лондоні, де 21 червня його офіційно визнала Велика Британія. Югославський військовий міністр та його військовий кабінет залишилися в Єгипті, в британській штаб-квартирі в Каїрі. Єгипетська столиця, де знаходився не лише югославський міністр, а й останній керівник SOE в Белграді, згодом стала центром британських розвідувальних операцій, спрямованих проти Югославії. Уряд Симовича залишився з дуже скромними збройними силами: югославські війська у вигнанні налічували лише кілька сотень офіцерів та солдатів, невелику кількість кораблів та близько десяти літаків і діяли на Близькому Сході та в Північній Африці. СРСР врахував ситуацію та, щоб не провокувати німців, позбавив югославське посольство в Москві дипломатичного статусу. Лише після нападу німців через два місяці радянська влада відновила відносини з югославським урядом у вигнанні.

Пізніше, ближче до кінця війни, Гітлер звинувачував Балканську кампанію у затримці вторгнення до СРСР. Історики дискутували з цього питання, але сьогодні схильні вважати, що напади на Грецію та Югославію відіграли лише незначну роль у провалі операції «Барбаросса», яка була затримана іншими логістичними факторами. З іншого боку, вторгнення на Балкани змусило Сталіна послабити пильність, змусивши його повірити, що Гітлер тепер зосереджує свої зусилля на Середземномор'ї, а не на Східній Європі. Крім того, радянський лідер повністю провалився у своїй спробі вплинути на ситуацію на Балканах, щоб отримати важелі впливу проти німців, які на той час все ще були його союзниками.

Окупація Югославії

Після успішного вторгнення Гітлер виступав за повне розчленування югославської держави, яку він вважав штучним творінням, що виникло в результаті Версальського договору. На його думку, сербів, яких він особливо ненавидів, оскільки вважав їх відповідальними за Першу світову війну, слід було покарати, хорватів включити до складу країн Осі, а словенців германізувати або розсіяти. Німеччина, яка вже до війни зайняла домінуюче економічне становище в Югославії, отримала левову частку, захопивши лінії сполучення та основні родовища корисних копалин, водночас помірно задовільнивши територіальні зазіхання своїх союзників. Італійці, прагнучи збільшити свій «життєвий простір», мусили піти на компроміс і прийняти розділ, продиктований німцями. Окрім анексій та окупації різних частин країни, на території розчленованої Югославії було дозволено існувати двом державам: Хорватії, уряд якої формували усташі і яка анексувала всю Боснію та Герцеговину, та Сербії — більш-менш повернутої до своїх кордонів до Балканських війн 1912—1913 років — де було сформовано колабораціоністський уряд.

На фоні підготовки до нападу на СРСР більшість найкращих частин Вермахту через кілька тижнів передислокували з Балканського театру війни до визначених районів зосередження, їх замінили дивізії, чиє призначення було забезпечити окупаційні функції.

«Незалежна» Сербія була окупована переважно Німеччиною, а на південному сході — Болгарією. Частина її території була розділена між загарбниками відповідно до регіонів розселення тамтешнього населення. У Воєводині Німеччина надала Банату статус окупованої зони зі спеціальним статусом, якою керували місцеві фольксдойче (німці); у тому ж регіоні Угорщина анексувала Бачку. У Хорватії Італія анексувала Центральну Далмацію, але їй довелося домовлятися про кордони своєї Далматинської губернії з новим хорватським урядом. Вона окупувала Чорногорію, анексувала регіон Которської затоки та планувала створити третю «незалежну» державу. Крім того, Угорщина також анексувала частину Славонії.

Території, населені переважно албанцями — більша частина Косова, західна Македонія та частина Чорногорії — були включені італійцями до їхнього протекторату Албанія. За наказом Гітлера частину Косова було залишено «залишковій» сербській державі, що дозволило німецьким окупантам зберегти контроль над гірничодобувними регіонами. В окупованій Італією частині Косова серби та чорногорці, які оселилися там у міжвоєнний період, зазнали нападів албанських банд, які вигнали їх з їхніх земель: приблизно 20 000 з них були змушені шукати притулку в Сербії. Близько десяти тисяч сербів загинули в Косово в результаті конфлікту, більшість — під час вигнань 1941 року.

Зони окупації Словенії — карта, що базується на її сучасній території — під час Другої світової війни:

   Угорська зона

   Німецька зона

   Люблянська провінція (італійська зона)

   Територія, анексована Італією до війни, згідно з Рапалльським договором 1920 року

Словенію розділили між Німеччиною, Італією та Угорщиною. Німці окупували північ, захопивши більшу частину Нижньої Штирії та Верхньої Крайни, території, набагато більшої, ніж очікували італійці. Італійці, у свою чергу, отримали Нижню Крайну та місто Любляну; їхня територія стала провінцією Любляна. Угорці анексували Прекмур'я. Італійська окупація Словенії була, принаймні спочатку, відносно гнучкою; італійці не атакували словенські культурні установи та, через першочергове значення католицьких кіл, підтримували добрі стосунки з місцевим духовенством. Було сформовано «Консультацію» (дорадчу раду) на чолі з колишнім баном Драви Марко Натлаченом, до складу якої входили чотирнадцять проіталійськи налаштованих діячів. Але італійський губернатор Еміліо Граціолі, який вже був відповідальним за жорстоку «італізацію» словенської меншини в Юлійській Венеції, незабаром запровадив фашистські методи в провінції Любляна: «Консультацію» доволі швидко почали ігнорувати. Угорці, зі свого боку, негайно запровадили політику примусової «мадяризації» у своїй зоні та нав'язали обов'язкове вивчення угорської мови. Німці також прагнули «германізувати» свою анексовану зону, забороняючи використання словенської мови в громадських місцях та витісняючи словенське населення, щоб звільнити місце для поселенців німецької етнічної приналежності, зокрема з Крайни та Південного Тіролю. Генріх Гіммлер планував вигнати приблизно 245 000 словенців з їхньої власної країни та германізувати решту. Однак реакція населення на цю політику, яка підживлювала місцевий опір, змусила німців скоротити свої плани. Під час війни в Словенії оселилися ледве більше тисячі поселенців-фольксдойче; проте понад 80 000 словенців було переміщено та вислано до Сербії та Хорватії.

Італійська Далмація

Наступного дня після вторгнення німці та італійці запровадили низку жорстоких заходів для підтримки порядку та придушення повстань, що призвело до страти або інтернування численних цивільних осіб. Командування вермахту дало командувачам армій повну свободу дій: 28 квітня генерал фон Вайкс наказав стратити в Сербії 100 цивільних осіб за кожного вбитого німецького солдата; будь-який «сербський солдат», спійманий зі зброєю, також мав бути страчений. Королівська італійська армія, зі свого боку, спиралася на королівський указ 1938 року, який робив будь-кого, хто бере до рук зброю, комбатантом. Зіткнувшись зі зростанням кількості повстань протягом 1941 року, генерал Вітторіо Амброзіо, командувач 2-ї італійської армії, у жовтні наказав негайно стратити захоплених повстанців, не брати полонених і спалювати будинки, якщо необхідно. Генерал Маріо Роатта, який на початку 1942 року змінив Амброзіо на посаді та мав владу над усіма італійськими окупаційними зонами, опублікував у березні циркуляр щодо правоохоронних операцій. Цей документ передбачав превентивне та репресивне інтернування сімей та певних «категорій осіб» у селах — навіть усього населення відповідних сіл — посилення арештів цивільних заручників та покладення відповідальності на місцеве населення за саботаж, скоєний у їхньому регіоні. В італійських зонах були створені концентраційні табори: у них утримувалися десятки тисяч людей у ​​жахливих умовах — підозрювані, заручники або населення зі Словенії та Далмації, вигнане з домівок та депортоване, щоб звільнити місце для італійських поселенців.

Східна Македонія була окупована Болгарією, яка, однак, офіційно її не анексувала, а питання про точний статус території було відкладено до кінця війни. Тим не менш, Болгарія вважала свою зону окупації «звільненою» болгарською територією, а більшість її мешканців, за винятком сербів, болгарами. Сербських фермерів, які оселилися у Вардарській бановині після міжвоєнної аграрної реформи, було вислано до Сербії. До кінця 1941 року приблизно 62 000 осіб були змушені залишити Македонію, попри протести німецької влади в Сербії, яка намагалася впоратися з напливом біженців. Загалом, болгарська окупація спочатку була досить добре сприйнята населенням, яке сприйняло її як помсту за роки нав'язаної «сербізації». Але ситуація погіршилася через кілька місяців: довоєнна «сербізація» була замінена політикою «болгаризації», тоді як реквізиції окупантами та обов'язкова військова повинність підживлювали невдоволення. Угорщина запровадила подібну політику на територіях, які вона анексувала, вигнавши югославських поселенців, переважно сербів, які прибули між війнами. Протягом перших двох тижнів угорської окупації 10 000 осіб було вислано до Сербії, Хорватії або Чорногорії. Угорці розглядали можливість вислання ще 150 000 сербів, але були змушені відмовитися від цього плану через опір Німеччини. Однак їм вдалося неофіційно вислати 35 000; ще 12 000 було інтерновано в таборах, а потім поступово переведено до Сербії.

Голокост в Югославії

Євреї Югославії, переважно сефарди, населення яких оцінювалося в близько 78 000 осіб, мешкали переважно в Сербії навколо Белграда, в Боснії та Герцеговині навколо Сараєво та Македонії, й одразу ж стали жертвами дискримінаційних заходів, які незабаром у окупованих німцями зонах поступилися місцем політиці знищення.

У Сербії вже восени 1941 року єврейських чоловіків разом з ромами було зібрано та страчено в першу чергу в рамках репресій проти повстанців. Приблизно в той же час, відмовившись від ідеї створення гетто в Белграді, німці почали розглядати можливість депортації не лише чоловіків, а й жінок та дітей. В окупованій німцями зоні Хорватії усташі виявилися ревними поплічниками нацистів. Хорватські євреї, позбавлені громадянства у квітні, швидко стали об'єктом масових вбивств. Однак Анте Павелич, дружина якого мала єврейське походження, не виявляв значної послідовності у своєму антисемітизмі: він надав собі право визначати, хто є євреєм, а хто ні, і створив статус «почесного арійця», який дозволяв різним людям зі зв'язками в новому режимі уникати переслідувань.

Угорці застосовували на окупованих ними територіях власне антисемітське законодавство. Під час конфлікту угорці заарештували понад 1000 євреїв із сербського регіону Бачка, які потім передали їх німцям в обмін на корисні копалини. У окупованому Болгарією регіоні Македонії євреї походженням із Сербії мали зареєструватися. Тих, хто погоджувався, передавали німцям. Однак лише з 1943 року болгари, після угоди з німцями, почали депортувати все єврейське населення своїх окупаційних зон до нацистських таборів. Близько 7000 євреїв було депортовано болгарами з югославської Македонії.

Італійські окупаційні зони були винятком: Муссоліні та його генерали, попри тиск Німеччини, відмовилися видавати євреїв, які там перебували.

Економічні наслідки окупації

На всій території Югославії — хоча й нерівномірно, залежно від рівня насильства між 1941 і 1945 роками — окупація мала катастрофічні економічні наслідки, які погіршувалися в міру розвитку конфлікту. Окрім витрат на утримання окупаційних військ, держави Осі привласнювали ресурси та сировину. Економічний розподіл між окупантами був нерівномірним залежно від території: хоча німці зберігали за собою левову частку ресурсів Хорватії — за рахунок італійців — та Сербії, вони співпрацювали з болгарами в Македонії, щоб організувати експлуатацію родовищ корисних копалин. Було укладено німецько-італійську угоду про експлуатацію мінеральних ресурсів Чорногорії відповідно до потреб Німеччини.

Сербія, як і Хорватія та інші окуповані території, зазнала дуже високої інфляції. Вона досягла запаморочливих рівнів у Хорватії, країні, яка особливо постраждала від повстань. Більш контрольованою вона була в Сербії, де між зимою 1941 року та весною 1944 року панував відносний спад, і де німецька влада вжила низку заходів, що стабілізували ціни та рівень заробітної плати. Тим не менш, економічна ситуація в Сербії залишалася тривожною через витрати, пов'язані з окупацією, що призвело до різкого збільшення податків, а також через «контрибуції», що накладалися Рейхом: окрім значних сум, які вона мала сплачувати за утримання окупаційних військ, Сербія була змушена платити Німеччині еквівалент приблизно 200 мільйонів рейхсмарок щороку. По всій окупованій Югославії процвітав чорний ринок, і з роками все більше мешканців вдавалися до бартерної економіки.

У різних зонах були введені валюти окупантів — райхсмарка, італійська ліра, угорський пенге, болгарський лев, албанський франк — які замінили довоєнні динари або перебували в обігу разом з ними; хорватський режим усташів мав власну валюту — куну. Цей масовий приплив валюти створив нові проблеми після 1945 року, коли її довелося конвертувати назад у югославські динари.

Адольф Гітлер вітає Анте Павелича, лідера Незалежної держави Хорватія — маріонетки Третього Райху. 9 червня 1941

Незалежна Держава Хорватія

При вторгненні в Югославію окупанти планували залишити Хорватію переважно під контролем італійців, оскільки німців цікавили переважно економічні питання та статус місцевих фольксдойче (етнічних німців). 29 березня 1941 року Муссоліні прийняв Анте Павелича, лідера усташів, який все ще перебував у вигнанні в Італії. Повторюючи ідеї, висунуті попереднього року Галеаццо Чано, він запропонував в обмін на угоду щодо Далмації поставити Павелича на чолі незалежної Хорватії. Німці, зі свого боку, спочатку розглядали можливість довірити владу в Хорватії Владко Мачеку або передати країну під управління Угорщини. Коли Мачек відмовився від цієї пропозиції, а угорці не були зацікавлені, Німеччина прийняла італійський план щодо режиму на чолі з усташами.

10 квітня, після падіння Загреба, один з лідерів руху Славко Кватерник проголосив Незалежну Державу Хорватія. Павелич прибув до Загреба 15 квітня та проголосив себе «Поглавником» (лідером) нової держави. Мачек підписав декларацію, в якій закликав своїх прихильників визнати владу усташів. Хорватське католицьке духовенство, зокрема архієпископ Загреба Алойзіє Степінац, спочатку вітало новий режим. Спочатку частина хорватської громадської думки раділа з приводу кінця «гнітючої» держави та того, що здавалося тамтешній еліті звільненням хорватського народу.

Усташі, які до війни налічували лише кілька тисяч активних членів, не одразу отримали ресурси для управління територією. Як вони самі оцінювали в 1941 році, рух мав не більше ніж 40 000 прихильників. Очікуючи, поки незалежна Хорватія консолідує свої збройні сили, Німеччина та Італія розділили країну на дві окупаційні зони. Незважаючи на «визнану незалежність», яка навіть відображена в її офіційній назві, усташська Хорватія таким чином функціонувала як «протекторат» як Німеччини, так і Італії. Німецько-хорватський кордон було встановлено указом, опублікованим 7 червня; німці забезпечили контроль над лініями сполучення між Австрією та Грецією та окупували приблизно половину території, включаючи її найбагатші та найрозвинутіші в промисловому значенні частини. Окупанти також керували у своїй зоні територією зі спеціальним статусом, населеною переважно фольксдойче з Хорватії.

Водночас, відносини з Італією були складнішими та важкими. 18 травня італо-хорватський договір визначив кордони нової країни, а також італійські сфери впливу. Павелич поступився Італії центральною Далмацією, але отримав у компенсацію всю Боснію та Герцеговину — місце свого народження, частину Славонії, а також Срем та південно-західну Воєводину. Окрім анексії Далмації, яка становила їхню першу зону, італійці розділили решту своєї сфери впливу в Хорватії, визначивши другу «демілітаризовану» зону, де могли розміщуватися лише італійські гарнізони, та третю зону, що простягалася до лінії розмежування між італійською та німецькою зонами. Після підписання договору італійці вивели більшість своїх військ з другої та третьої зон, довіривши значну частину поліцейської діяльності своїм хорватським союзникам. В обмін на підтримку Італії Павелич погодився, що хорватська корона перейде до двоюрідного брата короля Італії Віктора Еммануїла III, принца Аймона Савойського-Аостського. Останнього було проголошено королем під іменем «Томіслав II», посилаючись на середньовічного правителя Томіслава I. Хоча в тексті договору з Італією використовувалася назва «Королівство Хорватія», незалежна держава Хорватія залишалася «монархією» суто номінально: італійський «король» — призначений проти своєї волі монархом країни, про яку він нічого не знав — навіть утримувався від відвідування її протягом усього терміну свого «правління», оскільки його безпека не могла бути гарантована. Крім того, вплив італійців на режим усташів був досить нерівномірним через домінування німців, які стійко підтримували уряд Загреба у військовому плані, отримуючи левову частку економічних привілей, а також через особисте ставлення Павелича. Лідер усташів справді був незадоволений тим, що йому довелося піти на територіальні поступки Італії, що одразу підірвало довіру до його режиму серед хорватів.

Павелич негайно встановив диктаторський режим, натхненний радикальним хорватським націоналізмом, італійським фашизмом, німецьким націонал-соціалізмом, католицьким клерикалізмом та аграрними ідеалами Хорватської селянської партії. Рух усташів став єдиною політичною партією, а держава була організована за тоталітарними принципами. З самого початку уряд видав низку законів та декретів, єдина цілісність яких полягала в забезпеченні контролю усташів над країною: вже 17 квітня було ухвалено закон про «захист народу та держави», сформульований таким чином, що він фактично дозволяв негайне вбивство будь-кого, хто виступав проти усташів або підозрювався в протистоянні їм. Режим усташів поєднував екстремістську ідеологію з політичною та військовою слабкістю, що робило його повністю залежним від окупантів: поєднання цих двох факторів призвело до використання найрадікальнішого насильства для зміцнення своєї влади. Незалежна Держава Хорватія швидко створила репресивний апарат, спираючись, зокрема, на усташське ополчення, доповнене нерегулярними формуваннями, та створивши регулярну армію — Хорватську національну гвардію (хорв. Hrvatsko domobranstvo, або хорв. Domobran). У Хорватії розгорнули мережу концентраційних таборів для ув'язнення опонентів або населення, яке стало основною мішенню режиму.

Сербські євреї у концентраційному таборі. Белград. Квітень 1941

Режим усташів негайно вжив заходів проти євреїв, сербів та ромів. Єврейське населення — від 36 000 до 40 000 осіб — одразу ж стало мішенню расових законів, створених за зразком нацистського законодавства; масові вбивства євреїв розпочалися ще у травні під час «чистки» міст і сіл. У червні усташі почали депортувати євреїв до таборів, розташованих у Німеччині або на території Хорватії. Приблизно 4500 євреям з Хорватії та Боснії вдалося знайти притулок в окупованих італійцями зонах, але 26 000 загинули між 1941 і 1945 роками. Усташі також наслідували нацистів, вбиваючи ромів, з яких приблизно 16 000 було вбито під час війни.

Німецькі солдати, за допомогою усташів, очолюють колону сербів до табору інтернованих у Шабаці під час антипартизанських операцій «чистки» в регіоні Мачва. 21–26 вересня 1941 року

Однак головними цілями усташів були серби, які населяли від 60 до 70 % території Незалежної Держави Хорватія, де вони становили приблизно 30 % від загальної чисельності населення (1,9 мільйона осіб), і яких новий режим почав переслідувати з власної ініціативи. Було вжито заходів для викорінення всіх слідів сербської культури: кирилиця була заборонена, як і православна віра. Сербам було відсторонено від армії, політичного життя та багатьох професій. У деяких районах, як-от євреї, вони були зобов'язані носити особливу нарукавну пов'язку.

Ополчення усташів, діючи з повним свавіллям, негайно почали збирати сербське населення, щоб ув'язнити його в таборах, а потім вислати до сусідньої Сербії; тих, хто чинив опір, убивали на місці. Сербське населення, що проживало на території, контрольованій усташами, негайно зазнало різанини, масштаби якої лише зростали протягом наступних місяців: це особливо стосувалося Боснії та Герцеговини, де ситуація перетворилася на кровопролиття. До липня німецька влада зареєструвала понад 140 000 сербських біженців в окупованій Сербії. Зіткнувшись з цим напливом людей, німці восени заборонили їм в'їзд на сербську територію: це лише посилило вбивчий характер політики усташів, які, більше не маючи змоги вигнати сербів, все більше схилялися до їх ліквідації.

Охоче ​​вдаючись до вбивств сербів холодною зброєю та перерізання горла, усташі вирізали їх з особливою жорстокістю, калічачи своїх жертв, вириваючи їм печінку чи серце, або вбиваючи немовлят, батьків яких вони змушували ховати перед стратою; вони спалювали трупи сербів у крематоріях, куди дітей іноді кидали живими, або кидали їх у притоку Дунаю, щоб вони попливли до Белграда, несучи «слова компліменту» для сербів столиці. Православне духовенство також стало жертвою різанини, вчиненої усташами.

У сучасних істориків немає єдиної думки щодо точної кількості сербських жертв, яку також недооцінюють деякі хорватські націоналістичні автори: однак різні оцінки сягають приблизно 300 000 сербів, які стали жертвами усташів під час світового конфлікту, незалежно від того, чи загинули вони під час руйнування своїх сіл, під час нальотів чи в таборах.

Натомість усташі прагнули завоювати прихильність мусульман, які становили значну меншість на їхній території. Вони заручилися співпрацею різних відомих діячів — зокрема, уряд Незалежної Держави Хорватія включав двох мусульманських міністрів, — а також мусульманських ополченців, які брали участь у різанинах та репресіях. Наприклад, у Герцеговині, де хорвати становили дуже незначну меншину, звірства проти сербів скоювали переважно мусульманські новобранці усташів. Однак більшість мусульманського населення Боснії залишалися недовірливими, навіть ворожими, до політики режиму. Деякі мусульманські сановники навіть підписали звернення протесту проти різанини та назвали ополченців зі своєї громади «покидьками суспільства». Усташі також скористалися активною співпрацею членів католицького духовенства, деякі з яких навіть стали винуватцями злочинів режиму. У Боснії більшість католицького духовенства, яке приєдналося до усташів, були францисканцями, які вважали, що їм потрібно звести рахунки з православними «розкольниками». Однак більшість хорватських єпископів, спочатку вітаючи незалежність Хорватії та кінець православного правління, протестували проти політики Павеліча, жорстокість якої зашкодила іміджу католицизму. Єпископ Степінац, хоча публічно не засуджував режим, прагнув гарантувати безпеку населення, що перебувало під загрозою зникнення, допомагаючи врятувати кілька тисяч життів. Деяким сербам у Хорватії та Боснії та Герцеговині вдалося уникнути смерті, перейшовши у католицизм: це дозволило їм отримати захист деяких католицьких властей, які закривали очі на примусовий характер цих «навернень». Крім того, Незалежна Держава Хорватія, попри звеличення своєї католицької ідентичності, не змогла отримати визнання від Ватикану. Усташі також намагалися заручитися співпрацею кадрів Хорватської селянської партії, але третина останньої відмовилася працювати в установах, до яких їх було призначено; Владка Мачека тримали під домашнім арештом за те, що він відхилив пропозиції усташів щодо союзу.

Циган ведуть на страту. Окупована Сербія. 1941

Анте Павелич дотримувався поради Гітлера консолідувати Хорватію за допомогою політики «расової нетерпимості», але жорстокість усташів, яка створила хаос у країні, почала бентежити їхніх німецьких та італійських союзників. Генерал Едмунд Гляйзе фон Горстенау, представник Рейху в Загребі, вважав політику усташів божевіллям; італійці навіть зайшли так далеко, що активно протистояли своїм хорватським «союзникам» у деяких районах, роззброївши деякі з їхніх ополченців та захистивши від них цивільне населення. Хоча проголошення Незалежної Держави Хорватія у квітні заручилося підтримкою багатьох хорватів, режим Павеліча до кінця 1941 року втратив значну частину свого авторитету серед населення.

Окупована Сербія

Хоча деякі хорвати позитивно відреагували на проголошення незалежності, розпад Югославії та окупація, навпаки, сприймалися як глибоке приниження в Сербії, де громадська думка відчувала себе зрадженою як югославською державою, так і британцями, та хорватами. Німці захопили ресурси країни та негайно розпочали терор, на окупованих Німеччиною територіях було запроваджено кримінальне право Рейху; будь-який акт саботажу карався смертю. Економічне життя було поставлено під суворий контроль німецької влади.

Сербські мери погодилися на співпрацю, але німці покладалися переважно на поспішно набрані поліцейські сили фольксдойче у Воєводині. У той час, як тривала підготовка до відкриття Східного фронту, Німеччина намагалася підтримувати окупаційний режим в Сербії за мінімальною кількістю військ, максимально спираючись на етнічних німецькомовних сербських добровольців СС, місцеві допоміжні сили, болгарські війська та колабораціоністський уряд. 1 травня 1941 року німецька військова адміністрація в Сербії призначила кабінет із десяти другорядних сербських політиків, роль яких обмежувалася передачею вимог окупантів. Мілан Ачимович, колишній начальник поліції Белграда та недовговічний довоєнний міністр, очолив цей уряд на посаді комісара внутрішніх справ.

Щойно Белград був окупований, стартувала низка заходів проти 15 000 євреїв Сербії, які повинні були заявити про свою присутність владі, а деяких з них було негайно вбито. З 30 травня в Сербії застосовувався повний спектр нацистських расових законів щодо євреїв та ромів.

З літа 1941 року німці зіткнулися з двостороннім рухом опору в Сербії: четниками Михайловича та партизанами Тіто. Не маючи змоги забезпечити адекватне військове підкріплення після початку вторгнення в СРСР, вони зосередилися на кращій організації своїх місцевих союзників, починаючи зі встановлення більш лояльного сербського режиму. Щоб підготувати ґрунт, уряд комісарів опублікував «Звернення до сербського народу», підписане 307 відомими діячами — пронімецькими політиками, а також інтелектуалами та священнослужителями, більшість з яких підписалися під примусом, — вимагаючи відновлення порядку. Зрештою, німці заручилися підтримкою ключової політичної фігури в Сербії — підтримки, якої їм бракувало в Хорватії, коли Мачек відмовився приєднатися, — коли генерал Мілан Недич, колишній міністр і командувач групи армій «Південь» на момент вторгнення, 29 серпня взяв на себе керівництво «урядом національного порятунку». Режим Недича не вагаючись заявив про вірність королю: у ньому взяли участь кілька генералів з колишньої королівської армії, а також Ачимович, який залишився міністром внутрішніх справ, та члени ультраправої партії ZBOR. Недич, який не особливо підтримував фашистські ідеї та, здавалося, був насамперед стурбований захистом сербів від фізичного знищення, зайняв позицію, яку спеціаліст з Балкан Поль Гард порівняв з позицією Петена у Франції. Першим завданням його уряду було піклуватися про сотні тисяч сербських біженців, які прибули з Хорватії та різних регіонів, анексованих окупантами.

Для активної участі в боротьбі проти повстанців Недичу дозволили створити збройні сили — Сербську національну гвардію. Хоча війська Недича, не маючи офіцерів, виявилися ненадійними, німці знайшли значно активніші сили допоміжних військ у лавах ЗБОР. Лідер цієї партії, Дімітрій Льотич, утримався від участі в уряді Недича, вважаючи за краще здійснювати паралельний вплив: він створив загони добровольців, які надавали пряму підтримку німцям у боротьбі проти руху опору та опинилися в становищі суперництва з Національною гвардією. Починаючи з серпня, окупанти також забезпечили співпрацю з Костою Печанацем, одним із провідних діячів четників міжвоєнного періоду. Кілька тисяч «білих» росіян, які емігрували свого часу до Югославії, також були завербовані для формування «Російського корпусу безпеки», завданням якого було підтримувати німців у протистоянні з комуністами.

Масові арешти євреїв розпочалися з першими повстаннями в Сербії; їхнє майно конфіскували та продавали за заниженими цінами, зазвичай фольксдойчам (етнічним німцям). Кілька концентраційних таборів під керівництвом гестапо розгорнули на колишніх військових та промислових територіях на околиці Белграда для утримання євреїв та інших заручників. У жовтні 1941 року німецький уповноважений наказав негайно заарештувати всіх чоловіків-євреїв та ромів; жінок та дітей заарештували пізніше. Уряд Недича, а ще більше ЗБОР, допомагали німцям; проте останні здійснили більшість арештів та депортацій, тоді як деякі елементи сербської поліції чинили пасивний опір.

Драголюб Михайлович

Табір Сайміште, відкритий у грудні 1941 року неподалік від Белграда, територіально розташовувався у Незалежній Державі Хорватія, але потрапив під контроль німецької окупаційної влади в Сербії. Він швидко став домівкою для майже 7000 євреїв та ромів, переважно жінок та дітей. Більшість загинула в період між зимою 1941 року та весною 1942 року. Кілька тисяч було вбито за допомогою газового фургона, який перевозив їх з табору до братської могили, викопаної поблизу Белграда. Місцевий начальник німецької поліції безпеки на той час привітав себе з тим, що Сербія тепер є «юденфрай» («вільна від євреїв»). Серед євреїв у Сербії деяким військовополоненим вдалося перевести до окупованих Італією зон, а потім вони виживали, переховуючись, часто використовуючи підроблені свідоцтва про хрещення.

Євреїв з угорської окупаційної зони в Сербії також висилали до окупованих німцями регіонів, де їх інтернували, а потім вбивали в таборі Баниця.

Виникнення рухів опору

Четники

Полковник Драголюб, відомий як «Дража», Михайлович, сербський офіцер і начальник штабу 2-ої армії в Боснії на момент вторгнення, уникнув полону. Після капітуляції він прорвався з невеликою групою бійців на сербську територію. Зрозумівши, що німецькі окупаційні війська були недостатньо укомплектовані, він зв'язався з іншими офіцерами, які, як і він, залишалися на волі та відмовилися прийняти капітуляцію. 12 травня Михайлович та його люди закріпилися в гірському та важкодоступному районі Равна-Гора. Ймовірно, Михайлович спочатку не планував розпочати активний опір окупантам. У наступні тижні він працював над створенням мережі з активними та резервними офіцерами та налагоджував зв'язок з британцями та урядом в екзилі в Лондоні з метою проведення операцій спільно із зовнішніми силами. Будучи прихильником історичних четників-нерегулярних бійців, він назвав свій рух «Командуванням четниківських загонів Югославської армії» (хорв. Komanda četničkih odreda jugoslavenske vojske). Організація Михайловича, яка відрізняється від міжвоєнного руху четників, хоча й використовує ту саму назву та має з ним спільних членів, поступово формувалася та залучила приблизно 10 000 чоловіків, які концентрувалися переважно в західній Сербії.

Німецькі війська на території окупованою Сербії. Осінь 1941

19 червня посланець від четників Михайловича прибув до Стамбула та зв'язався з югославськими роялістами, які, своєю чергою, передали британцям його прохання про +допомогу та офіційне визнання.

У серпні четники створили Національний центральний комітет, до складу якого увійшли нечисленні цивільні особи, що приєдналися до руху Михайловича. Це були переважно сербські націоналістичні інтелектуали з Сербського культурного клубу, найвпливовішими з яких були Драгіша Васіч та Стеван Молевич. Ще в червні Молевич, який утверджувався як один з головних ідеологів руху, склав меморандум, у якому, з метою реконструкції Югославії, викладалося створення «однорідної Сербії», яка б домінувала в країні, а створення якої супроводжувалося б вигнанням приблизно 1 000 000 осіб несербської національності. Ця програма Великої Сербії, схоже, не відповідає заздалегідь розробленому плану Михайловича, чиї політичні ідеї були розпливчастими, окрім необхідності відновлення монархії; Національний центральний комітет четників спочатку грав лише другорядну роль.

На початку вересня 1941 року, Михайлович, оснащений елементарним радіообладнанням, встановив прямий зв'язок з британцями. 13 вересня він зміг надіслати своє перше повідомлення до Королівського уряду у вигнанні, оголосивши, що він зібрав залишки югославської армії в горах Сербії для продовження боротьби. Британський уряд, дізнавшись про діяльність Михайловича, швидко поклав великі надії на своїх четників, не підозрюючи, що метою Михайловича було радше консолідувати свої сили, ніж розпочати повстання. Дійсно, хоча четники були першим офіційно сформованим рухом опору, спочатку вони брали участь лише в оборонних сутичках з німцями. Михайлович хотів максимально уникати прямих зіткнень з окупаційними військами, щоб не провокувати репресії проти своїх людей, сербського цивільного населення та сотень тисяч югославських військовополонених. Його найближчою метою було створення таємних військових сил в очікуванні британської висадки на Балканах, які б могли, коли настане час, сприяти розгрому окупантів. Однак у середньостроковій перспективі ця стратегія призвела до перебіжчиків у русі Михайловича, оскільки деякі з його підлеглих, прагнучи негайно розпочати боротьбу з німцями, пішли, щоб приєднатися до партизанів.

Крім того, четники були рухом, що складався переважно з сербів, а також чорногорців, які вважали себе сербами, і вони заявляли про вірність старому режиму, де домінували серби, що одразу обмежувало їхню здатність залучати членів з інших національностей. Єдність руху також була дуже відносною: справді, хоча численні групи четників з'явилися в окупованій Югославії, Михайлович мав над ними лише теоретичну владу, за винятком тих людей, які перебували під його безпосереднім командуванням.

Карта повстання проти окупантів на території Югославії. 1941

Югославські партизани

На момент нападу Німеччини Тіто, голова Комуністичної партії Югославії, перебував у Загребі; він поїздом поїхав до Белграда та розпочав реорганізацію Центрального комітету КПЮ. Оскільки різні джерела повідомляли комуністів про майбутній напад Німеччини на СРСР, Тіто та його люди готувалися до опору.

Проведення каральної операції солдатами німецької 342-ї піхотної дивізії. Вересень 1941

Між квітнем і червнем, тобто між розпадом югославської держави та початком німецько-радянської війни, комуністи утримувалися від використання слова «Югославія». Проте Тіто прагнув зберегти єдність партії на національному рівні, навіть попри те, що після руйнування країни знову виникли різні фракції. КПЮ відновила свої мережі, закупила зброю та набрала людей з числа опонентів довоєнного режиму. Згідно зі свідченнями Мілована Джиласа, комуністи одразу ж визначили Михайловича та офіцерів, що його оточували, і потенційні супротивники.

22 червня розпочалася операція «Барбаросса». Комінтерн надіслав наказ усім комуністичним партіям прийти на допомогу СРСР, маючи пріоритет не у проведенні «соціалістичної революції», а у боротьбі за звільнення своїх країн від «фашистського гніту». 27 червня Центральний Комітет призначив Тіто головнокомандувачем Національно-визвольних сил. Після цього Тіто знову зміг використовувати патріотичні гасла, щоб закликати до опору окупантам.

4 липня — дата, яку югославський комуністичний режим пізніше оголосив початком війни опору — Центральний Комітет знову зібрався в Белграді та закликав своїх членів взяти у руки зброю. У лавах партії тоді було приблизно 10 000 потенційних бійців, деякі з яких були ветеранами Громадянської війни в Іспанії. Бійці комуністичного опору, яких невдовзі прозвали партизанами (слово, запозичене з російської мови), почали організовуватися, переважно в Сербії, Хорватії та Чорногорії. Їх посилили новобранці, які після збору врожаю перейшли в підпілля та приєдналися до першої ж знайденої ними організації опору. Спочатку Тіто розраховував на швидку перемогу Радянського Союзу на Сході, щоб потім очолити революцію в Югославії за допомогою Червоної армії. Комуністичний лідер висунув гасло «антифашистського опору» всі поневолені народи Югославії.

Комуністи у порівнянні з рухом Михайловича мали перевагу в організаційних питаннях, через свій досвід у таємних операціях. Хоча Тіто належав до того ж покоління, що й Михайлович, кадри його руху були в середньому молодшими за офіцерів-четників: їхні роки таємних дій — або навіть війни, для тих, хто воював в Іспанії — були додатковою перевагою порівняно з четниками, чиї лідери, кадрові чи запасні військові офіцери, здебільшого (за деякими винятками, такими як сам Михайлович) не мали бойового досвіду. Хоча комуністичний опір спочатку складався на 90 % з сербів та чорногорців, люди Тіто — він сам був хорватського та словенського походження — мали додаткову перевагу, на відміну від четників, звертаючись не лише до сербів, а й до всіх югославських національностей: це дозволило їм у довгостроковій перспективі залучати новобранців різного походження. Комуністи також мали додаткову перевагу, не поділяючи побоювань Михайловича щодо репресій, які могли б спровокувати акції опору проти цивільного населення: Тіто та його оточення, навпаки, розраховували на жорстокість окупантів, щоб спонукати югославів повстати та підтримати партизанів.

Перші повстання (1941—1942)

Хорватія та Боснія і Герцеговина

Перше повстання проти режиму усташів у Хорватії очолило сербське населення, яке постало перед загрозою знищення. Воно спалахнуло ще в червні в Далмації, Боснії та Герцеговині та Країні: це було спонтанне повстання без централізованого керівництва. Бойові дії розпочалися 3 червня у східній Герцеговині, коли сербське населення, яке переслідували та вбивали місцеві усташи (переважно мусульмани), підняло опір. Репресії усташів, які включали спалення кількох сіл та масові страти, лише підживили повстання.

Повстанці отримували допомогу від офіцерів югославської армії, які прибули із Сербії на допомогу сербам у Хорватії, а також від збройних груп, сформованих переважно з боснійських біженців. До липня повстання поширилося із західної Боснії на східну Хорватію. А після вторгнення німців до СРСР місцеві комуністи також почали формувати осередки опору в Сараєво та Тузлі. Тіто відправив Светозара Вукмановича, відомого як «Темпо», організувати партизанів Боснії та Герцеговини.

Некомуністичні бійці опору представляли себе четниками, але вони ще не були підпорядковані Михайловичу. Лідерами повстання були здебільшого колишні члени Аграрної партії або четницьких організацій міжвоєнного періоду, або обох. Вони швидко захопили контроль над боснійським берегом річки Дрина та шляхами сполучення із Сербією; іноді вони користувалися підтримкою домобранських офіцерів, ворожих до вбивчої політики усташів. Деякі сербські повстанці в Герцеговині, нападаючи на владу усташів, також атакували цивільне населення, зокрема мусульманські села (які описували як «турецькі»). Сербські партизани з числа новобранців також мали схильність до грабунків та нападів на мусульманських та хорватських мирних жителів. Однак комуністи мали більші можливості, ніж четники, вербувати мусульман, що дозволяло їм швидко збільшувати свою чисельність. У західній Хорватії повстання почалося на далматинському кордоні, і в результаті згодом було звільнено територію між Дрваром та Книном: повстання, переважно сільське, одразу ж позначилося суперництвом між угрупованнями опору. Комуністи взяли під контроль рівнини Срему та Славонії: їхні лідери, здебільшого хорватські кадри з міст, мали командувати часто неписьменними сербськими селянами та стримувати ворожість останніх до хорватів та мусульман. Піддавшись переслідуванням четників у східній Боснії та Герцеговині, деякі боснійські мусульмани були змушені приєднатися до військових частин усташів для самооборони; інші, навпаки, сформували власні четницькі частини. Михайлович відправив до Боснії різних офіцерів, зокрема у серпні майора Єздиміра Дангича, із завданням організувати місцевих четників.

В результаті, режим Павеліча був змушений швидко звернутися за допомогою до своїх італійських захисників, яким німці, надто стурбовані вторгненням до СРСР, делегували операції в Хорватії. Італійці втрутилися та вжили заходів щодо заспокоєння повстанської зони, намагаючись якомога менше ризикувати життям своїх підлеглих. Тим часом, до серпня, усташі втратили контроль над більшою частиною регіонів Лика та Кордун, а також над великими територіями Боснії та Герцеговини.

Приголомшені ситуацією та непередбаченим зростанням повстання, а також часто обурені звірствами усташів, італійці вдалися до свавільних арештів та створили спеціальні суди, які у 1941 році винесли 23 смертні вироки. Проте, деякі італійські військовослужбовці в ініціативному порядку намагалися власноруч захистити цивільне населення. У липні сербські повстанські групи на кордоні між Далмацією, Боснією та Хорватією зв'язалися з італійцями, повідомивши їм, що вони не відчувають до них ворожості та що припинять боротьбу в обмін на захист з їхнього боку.

У серпні італійці вирішили знову окупувати райони, які вони евакуювали після мирного договору від 18 травня. Вони поширили свою зону окупації на весь прибережний регіон, а також на всю демілітаризовану зону. Більшість формувань усташів звідти було виведено, лише кільком підрозділам Хорватської національної гвардії дозволили залишитися під італійським командуванням. Окупанти розпочали пропагандистську кампанію, стверджуючи, що вони прийшли захистити населення, і закликали до припинення повстання, не завжди вимагаючи від повстанців здачі зброї. Деякі повстанські групи, головною метою яких був захист від усташів, потім відмовилися від боротьби; комуністи, зі свого боку, зіткнулися з браком мотивації серед своїх новобранців.

7 вересня генерал Амброзіо видав прокламацію, в якій оголосив, що здійснюватиме цивільну та військову владу за згодою з урядом Незалежної Держави Хорватія. Він пообіцяв населенню захист італійської армії і запросив мешканців повернутися до своїх сіл. Окрім Зони 1 Хорватії (анексована Далмація), італійці тепер відповідали за цивільне та військове управління Зоною 2 («демілітаризована зона», передбачена договором) та військове управління Зоною 3 (яка поширювалася на німецьку окупаційну зону), в якій хорвати зберегли лише цивільне управління. Хоча режим Загреба офіційно вітав це «зміцнення» союзу з Італією, насправді він розглядав повернення італійських військ як образу, що серйозно підірвало його авторитет.

На початку жовтня 1941 року, представники партизанів і четників зустрілися, щоб визначити умови союзу. Вони провели кілька спільних операцій протягом короткого періоду, перш ніж відбувся остаточний розрив між цими двома рухами. Однак їхні стосунки одразу ж ускладнилися через схильність четників здійснювати рейди проти мусульманського населення. Наприкінці жовтня партизани та четники спільно захопили місто Рогатиця. Люди Дангича потім вчинили грабежі та вбивства. Місцевим партизанам, переважно сербам, було наказано втрутитися між четниками та мусульманськими цивільними особами, але вони відмовилися підкоритися, бо не хотіли захищати «турків». Бажання партизанів розпочати єдине югославське повстання було однією з головних причин розриву їхнього союзу з четниками в Боснії. Четники ж, навпаки, хотіли очолити суто сербське повстання та вороже ставилися до вербування хорватів, мусульман чи євреїв. Зі свого боку, партизани, прагнучі зберегти лояльність своїх сербських новобранців, дозволяли деяким елементам діяти безкарно, скоюючи звірства проти хорватського та мусульманського мирного населення. Місцеве населення почало боятися комуністів і повстало проти них.

Після повернення італійських окупантів різні лідери сербських націоналістичних повстанців погодилися співпрацювати з ними проти комуністів, які втрачали підтримку народу на фоні зменшення загрози з боку усташів. У жовтні, за допомогою німецької та хорватської армій та підтримки четників, італійці увійшли до Дрвара. Тим часом хорватські та мусульманські громади шукали захисту в Італії від сербських репресій. Кілька лідерів четників здобули популярність у Хорватії восени 1941 року: журналіст Радміло Грджич, колишній член парламенту від націоналізму Доброслав Євджевич та священник Момчило Джуїч. Євджевич та Джуїч ​​проголосили себе «воєводами» своїх військ. Для організації Євджевич та Грджич зв'язалися з довоєнним лідером четників Ілією Трифуновичем-Бирчанином, який знайшов притулок у Спліті після вторгнення до Югославії.

Розстріл югославських комуністичних партизан в Чупрії. 1941

До кінця 1941 року Незалежна Держава Хорватія опинилася у скрутному становищі: її економіка, що перебувала у поганому стані, не могла задовольнити потреби німців та італійців. Однак режим зберіг свою владу в Загребі, головним чином тому, що там розташовувалося німецьке командування; хорватська столиця також дала притулок багатьом мусульманам, які втекли від набігів четників.

«Аріанізація» та «хорватизація» сербської та єврейської власності продовжувалася, але часто була лише приводом для грабунків. Тим часом Хорватія продовжувала бути ареною кривавих міжетнічних зіткнень, оскільки сербські групи четників відповідали на терор усташів нападами на хорватів та мусульман. Використання італійцями допоміжних сил четників призвело до подальшої напруженості з усташами, які таким чином все більш схилялися до союзу з німцями.

Королівство Чорногорія (1941—1944)

Чорногорія

Італійці планували зробити Чорногорію державою-сателітом, але не мали чіткого плану щодо її уряду чи навіть точних кордонів. Їхній проєкт відновлення Королівства Чорногорія, яка мала родинні зв'язки з італійською королівською родиною, оскільки королева Олена була чорногорського походження, зіткнувся з першою перешкодою, коли принц Михайло, спадкоємець чорногорського престолу, категорично відмовився повернути собі трон за цих умов. Тим часом, протягом перших тижнів окупації Чорногорії, італійці продемонстрували добру волю, звільнивши військовополонених та зберігши місцеву адміністрацію, що існувала до 1941 року. Однак вони не усвідомлювали, що чорногорські «зелені» сепаратисти, на яких вони мали намір покластися в управлінні країною, не мали народної підтримки, і що планувалися повстання. Багато чорногорських солдатів, які воювали на албанському фронті під час вторгнення, фактично повернулися зі зброєю. Комуністи також готують власне повстання: Мілована Джиласа та Арсо Йовановича, уродженців Чорногорії, Тіто відправив туди для організації місцевих партизанів.

12 липня збори з 75 делегатів, поспішно скликані та очолювані лідером сепаратистів Секулою Дрлєвичем, проголосили відновлення чорногорської монархії та звернулися до короля Італії Віктора Еммануїла III з проханням призначити регента. Однак за цим проголошенням одразу послідувало загальне повстання, очолюване як комуністами, так і націоналістичними військовими офіцерами, головними лідерами яких були полковник Байо Станішич, майор Джордже Лашич та капітан Павле Джуричич. 15 липня італійському генералу Алессандро Пірціо Біролі було надано повні повноваження для придушення повстання. За допомогою нерегулярних військ, що складалися з албанців та мусульман із Санджака, італійці розпочали енергійну боротьбу проти повстанців, спалюючи села, стративши кілька сотень жителів та заарештувавши від 10 000 до 20 000 осіб. Мусульманським нерегулярним формуванням дозволили займатися мародерством. Зіткнувшись з репресіями, не маючи єдності та достатніх військових ресурсів, повстання вщухло. Націоналістичні групи не були скоординовані між собою, і лише Джуришич, схоже, мав контакти з рухом Михайловича. Комуністи, зі свого боку, намагалися укласти союз з націоналістами; Джилас безуспішно запропонував Станішичу командування всіма військовими операціями.

12 серпня Пірціо Біролі надіслав звіт про ситуацію, в якому рекомендував відмовитися від ідеї створення незалежної чорногорської держави. У жовтні Муссоліні прийняв його аргументи та вирішив зберегти суто військове управління губернаторством Чорногорії. Після того, як проєкт незалежності був похований, деякі повстанські групи не бажали продовжувати боротьбу з італійцями та хотіли лише звести рахунки з мусульманськими бандами, які загрожували місцевому населенню. Чорногорські комуністи загалом були дуже радикальними. Однак вони розділялися на тих, хто, як і Джилас, виступав за тактичні союзи з націоналістами, та більш екстремістських, які виступали за знищення як італійців, так і супротивників усіх мастей: «фракційних» комуністів, дезертирів, «куркулів» та «шпигунів», зокрема мусульман.

Радикальна лінія взяла гору, і чорногорські комуністи розпочали кампанію терору, щоб усунути будь-яку потенційну конкуренцію. Їхнє повстання пішло на спад наприкінці року, коли Тіто відкликав частину своїх людей до Сербії для підтримки місцевих партизанів, які боролися проти німців. Джилас, якого Тіто вважав невдалим керівником для врегулювання ситуації, був відкликаний до Сербії в листопаді: його замінив Іван Мілутинович, прихильник жорсткої лінії. Партизани, що відступали з Чорногорії, здійснили численні страти супротивників.

Павле Джуричич, прагнучі продовжити боротьбу проти албанців та мусульман, у грудні спробував встановити прямий контакт з Михайловичем. Йому вдалося зустрітися лише з одним із посланців останнього, капітаном Рудольфом Перхінеком, якому Михайлович усно доручив призначити Лашича командувачем Чорногорії, а Джуричича — командувачем Санджака. Джуричич отримав разом із нечіткими інструкціями документ, підписаний Перхінеком, який призначав його на командну посаду. Щоб зміцнити свою владу, чорногорський лідер фальсифікував документ, перетворивши його на наказ, підписаний Михайловичем. Джуричич також привіз із собою інструкцію за підписом Михайловича, яка передбачала створення в рамках відновленої Югославії етнічно чистої Великої Сербії. Цей документ забороняв будь-яку співпрацю з комуністами та пропагував «чистку» мусульманського населення Санджака, а також хорватського населення Боснії та Герцеговини та інших «ненаціональних» меншин. Можливо, ця інструкція була черговою підробкою, скоєною Джуричичем.

Партизани зберегли ненадійний контроль над північно-західним регіоном, що з'єднував Чорногорію зі східною Боснією, а також над східним кордоном Чорногорії. Вони розпочали контратакувати в своїй зоні дій та незабаром повернули собі втрачені після італійських репресій позиції. Але їхнє повернення ознаменувалося кривавими репресіями проти їхніх реальних або уявних супротивників, яких вважали агентами «п'ятої колони», і загалом проти «класових ворогів». Спалюючи ферми та здійснюючи численні страти, комуністи утримували місто Колашин протягом півтора місяця у січні-лютому 1942 року, убивши 300 мешканців. Ця політика, яку пізніше назвали «лівим ухилом» за режиму Тіто, налаштувала місцеве населення проти них і принесла четникам велику кількість нових рекрутів. Станішич проголосив «повстання» проти комуністів. Через проблемні дії Мілутиновича Тіто відправив Джиласа назад до Чорногорії, який у березні повернувся до краю, спустошеного насильством, де комуністичні кампанії терору сприяли не лише четникам, а й окупантам.

Губернатор Пірціо Біролі вирішив скористатися розбіжностями між повстанськими групами. У березні 1942 року італійці досягли угоди зі Станішичем, який погодився, в обмін на їжу та припаси для своїх людей, припинити напади на окупантів та зосередитися на боротьбі з комуністами. Джуричич, схоже, досяг аналогічної угоди. Генерал Блажо Джуканович, колишній бан Зети, був визнаний у березні і Станішичем, і Джуричичем речником місцевих «націоналістів». Окрім союзу з четниками, італійці в Чорногорії спиралися на суперників останніх, сепаратистське ополчення «зеленашів» на чолі з Крсто Поповичем.

Німецькі полонені під конвоєм в Ужице. Осінь 1941

Сербія

Повстання в Сербії (1941)

Повстання в Сербії хронологічно не було першим, але воно було більш організовано, ніж повстання в Хорватії та Чорногорії: перш за все, воно ознаменувало справжній початок внутрішньоюгославської війни між двома рухами опору. На відміну від четників Михайловича, партизани Тіто негайно вжили заходів, зокрема здійснивши численні акти саботажу проти ліній зв'язку в надії послабити тиск на радянський фронт. До липня комуністичні акції в Сербії помножилися. Сам масштаб повстання створював труднощі для партизанів, які не очікували такого напливу новобранців: Тіто мав командувати масою сербських селян, які чинили опір ідеологічному нав'язуванню та не бажали залишати свої села.

Хоча партизани вже вели бойові дії проти окупаційних військ, Михайлович неохоче робив те саме: він виконав вказівку королівського уряду у вигнанні, який 22 липня закликав югославів у зверненні, переданому BBC, уникати відкритого опору та чекати висадки союзників. Однак він неохоче наказав провести диверсійні операції, щоб не залишати перевагу у збройній боротьбі виключно комуністам. Четники Михайловича, однак, залишалися значно менш активними, ніж партизани: перший справжній бойовий подвиг відбувся 31 серпня, коли група четників, теоретично підпорядкованих Михайловичу, захопила місто Лозниця у німців. З цього часу офіцери, які визнали Михайловича своїм лідером, розділилися в думках: одні з самого початку вважали, що протистояння комуністам є більш нагальним пріоритетом, ніж боротьба з окупантами; інші прагнули протистояти німцям, ще група боялася наразити сербське населення на репресії. Комуністи направили посланців до Михайловича, який погодився співпрацювати з ними: з кінця серпня партизани та четники проводили спільні акції проти окупаційних військ у Сербії. Тим часом у Косово, яке італійці анексували до Албанії, четники чинили лише обмежений опір албанцям, які нападали на сербське населення, тоді як опір з боку місцевих комуністів був практично відсутнім.

Спалах повстання спонукав німців вжити рішучих заходів у Сербії, одночасно намагаючись залучити місцеве населення до боротьби з повстанцями: призначення генерала Недича головою сербського уряду стало частиною цих зусиль. На фоні зростання кількості актів опору, німці оголосили Сербію «зоною бойових дій», і підкріплення були надіслані з Греції, Румунії та Хорватії. Не маючи змоги придушити спалах повстання, окупанти вдалися до тактики терору, щоб швидко приборкати повстанців. Перші страти сербських заручників відбулися наприкінці липня; цілі села були спалені. Після того, як німці вичерпали свої війська в Югославії для потреб операції «Барбаросса», вони були змушені надіслати туди підкріплення, доставлені з Греції, Франції та німецько-радянського фронту.

16 вересня Гітлер наказав Верховному командуванню вермахту надіслати директиву, яку у квітні фон Вайкс видав, згідно з якою за кожного вбитого німецького солдата в Сербії мало бути страчено сто мирних жителів, стандартною для всіх окупованих територій; за кожного пораненого солдата мало бути розстріляно п'ятдесят осіб, а будь-який напад на окупаційні війська мав вважатися «комуністичним» за замовченням. Генерал Франц Беме, посланий з Греції з повними повноваженнями придушити повстання, наказав застосовувати директиву без винятків: вона була поширена на напади, спрямовані проти будь-кого з німецької етнічної приналежності, а потім на напади, спрямовані проти болгар або сербських колаборантів. До кінця жовтня лінії зв'язку в Сербії були паралізовані: кілька невеликих міст опинилися в руках повстанців, які почали облогу більших міст. Люди Михайловича утримували Пожегу, тоді як Тіто розмістив свою штаб-квартиру в Ужице: в цьому останньому місті, яке отримало прізвисько «Ужицька Республіка», партизани встановили зародковий комуністичний режим і стратили усіх, кого вважали винним у «політичних ухиленнях».

19 вересня Михайлович зустрівся з Тіто за ініціативою останнього. Двом лідерам опору не вдалося визначити спільну лінію через взаємну недовіру, але, перш за все, через фундаментальні стратегічні розбіжності: тоді як Тіто хотів об'єднати сили для загального повстання, Михайлович хотів покласти край повстанню, яке він вважав передчасним і яке, на його думку, загрожувало б лише цивільному населенню. Для Тіто, навпаки, німецькі репресії мали б перевагу в тому, що вони спонукали б населення на підтримку справи опору. Михайлович, як і німці, тоді не знав справжньої особистості Тіто: він та його підлеглі спочатку вважали комуністичного лідера за радянського агента, якого скинули в Югославії на парашуті.

Після досягнення невизначеного modus vivendi з Михайловичем, Тіто наприкінці місяця відвідав зустріч лідерів Комуністичної партії, під час якої було вирішено розпочати повстання по всій Югославії з метою захоплення території, уникаючи при цьому прямих боїв з окупаційними військами. Під керівництвом Тіто було створено Верховне командування партизанських загонів.

Карта операції «Ужице». 27 вересня — 29 листопада 1941

За порадою Г'ю Дальтона, голови SOE, Вінстон Черчилль наказав у вересні відправити розвідувальну місію до югославського руху опору. Команда складалася з двох югославських офіцерів, майорів Захарія Остоїча та Мірка Лалатовича, а також британця, капітана Двейна Хадсона, колишнього агента SOE в Сербії. Посланці висадилися на узбережжі Чорногорії 20 вересня 1941 року, а потім вирушили до Сербії. Остоїч і Лалатович планували безпосередньо приєднатися до Михайловича, підлеглими якого вони згодом стали, але Хадсон, місією якого було збирати інформацію про загальну ситуацію, спочатку зв'язався з партизанами. Під позитивним враженням від їхньої діяльності він повідомив про це своє начальство. Потім комуністи супроводжували Хадсона та Остоїча до Ужице, де Хадсон зустрівся з Тіто наприкінці жовтня. Лідер партизанів тоді запевнив його, що, всупереч тому, що вважали британці, його люди були єдиними, хто воює проти окупантів.

Масові розстріли в Кралєво. 20 жовтня 1941

Між 18 та 21 жовтня, щоб показати приклад партизанам після спільної атаки четників, німецькі війська, за допомогою підрозділів фольксдойче, сербських добровольців та солдатів Сербської національної гвардії, провели масові арешти в Крагуєвці та Кралєво з метою страти всіх захоплених чоловіків (різанини в Крагуєвці та в Кралєво). 20 та 21 жовтня в Крагуєвці було вбито понад 2000 людей, включаючи дітей. Ця різанина підтвердила побоювання Михайловича щодо передчасного характеру повстання та ризику німецьких репресій, а також посилила стратегію лідера четників.

Масові розстріли в Крагуєвці. 21 жовтня 1941

Через кілька днів капітан Хадсон прибув до штабу четників у Равна-Гора. Михайлович, якого Остоїч повідомив про його контакти з партизанами, зустрів його холодно, але це прибуття дало йому надію на конкретну допомогу від британського уряду. Тим часом, оскільки Тіто пропонував ділитися зброєю, Михайлович уникав відкритого конфлікту з комуністами. Зіткнення між партизанами та четниками, проте, сталися вже в жовтні.

Наприкінці жовтня британці, які вважали сербське повстання героїчним, хоча й передчасним, вирішили, за згодою з югославським урядом у вигнанні, прийти безпосередньо на допомогу Михайловичу. Середньосхідне командування в Каїрі отримало наказ постачати четникам припаси повітрям і морем. 15 листопада BBC офіційно повідомило, що королівським указом Михайлович призначений головою Верховного командування «Югославської армії на батьківщині» (серб. Jugoslovenska vojska u otadžbini або JVO, нова офіційна назва четників).

Степан Філіпович за мить до страти. 22 травня 1942

Початок конфлікту між партизанами та четниками

27 жовтня Тіто та Михайлович зустрілися вдруге і востаннє. Тіто запропонував Хадсону, який щойно прибув до табору четників, взяти участь в обговореннях, але Михайлович, вважаючи за краще не демонструвати свої розбіжності з партизанами перед британським агентом, відмовився. Було досягнуто обмеженої угоди, яка, серед іншого, передбачала, що два рухи поділяться будь-якою зброєю, яку вони знайдуть. Однак Михайлович навіть у цей час дійшов висновку, що його головними супротивниками були не сили Осі, а партизани, і вирішив розпочати атаку проти них, відклавши операцію лише тому, що у нього не було достатньої кількості зброї. Він повідомив капітана Хадсона про свою позицію, наголосивши, що це внутрішня справа Югославії.

Через кілька днів після цієї другої зустрічі розпочалися воєнні дії між партизанами та четниками: у ніч з 1 на 2 листопада четники атакували опорний пункт партизанів в Ужиці, але були відбиті. Зіткнення між двома угрупованнями загострилися, під перехресним вогнем опинилися цивільні особи. Михайлович звернувся до югославського уряду в Лондоні з проханням пришвидшити доставку британської допомоги, на яку він тепер розраховував у боротьбі з комуністами. Хадсон, зі свого боку, повідомив Каїр, що допомога союзників ризикує розпалити громадянську війну, і порадив чинити тиск на Михайловича, щоб той об'єднав усі югославські «антифашистські» сили. Отримавши першу партію зброї повітрям 9 листопада, четники марно чекали на другу. Тим часом німці продовжили свій наступ, який розпочався наприкінці вересня, проти «комуністичних банд» (термін, що використовувався разом для позначення людей Тіто та Михайловича) та наблизилися до штабів партизанів та четників.

Уряд Мілана Недича, зі свого боку, спробував вирішити ситуацію: хоча й виступав проти обох рухів опору, Недич вважав за можливе вести переговори з Михайловичем, який був його підлеглим у Королівській югославській армії. Мілан Ачимович, міністр внутрішніх справ Недича, також підтримував контакт з Михайловичем. Попри опір генерала Франца Беме, Недич наприкінці жовтня надіслав Михайловичу повідомлення з пропозицією «легалізувати» його четників, тобто постачати їм зброю в боротьбі проти комуністів в обмін на припинення повстання. 28 жовтня два офіцери четників у Белграді зв'язалися з капітаном Йозефом Матлом, місцевим керівником Абверу і запропонували союз проти комуністів. Абвер, поінформований про конфлікт між двома фракціями опору, вирішив використати цю слабкість, щоб нейтралізувати принаймні одну з груп; Матл запропонував зустрітися із самим Михайловичем. Хоча Михайлович користувався більшою популярністю серед сербського населення, ніж партизани, він опинився майже у відчайдушному становищі: його людям заважали партизани та погрожували німецькими військами, тоді як британська допомога здавалася малоймовірною. 11 листопада він зустрівся у Дівцях з капітаном Матлом та одним із начальників Матла, підполковником Рудольфом Когардом. Сподіваючись отримати від німців зброю та боєприпаси для боротьби з комуністами, він принципово погодився на перемир'я з окупантами, але бажав зберегти контроль над територіями, захопленими його військами. Когард, який не прийшов з метою переговорів, натомість вимагав, щоб четники негайно склали зброю, від чого Михайлович відмовився. Не зумівши досягти згоди з Михайловичем, німці розпочали операцію з його затримання, але він ледве врятувався. Можливо, саме попередження, надіслане Ачимовичем, дозволило Михайловичу уникнути полону. Лідер четників приховав свою зустріч з німецькими представниками з Гудзона і також не повідомив про це уряд у вигнанні.

Тіто запропонував провести третю зустріч, щоб спробувати покласти край конфлікту між югославськими угрупованнями. Представники партій (Олександр Ранкович, Іво Лола Рібар і Петар Стамболич) і четників (Мірко Лалатович і Радослав Джурич) зустрілися наприкінці листопада. Вони досягли хиткої згоди щодо спільних дій проти окупантів, але значні розбіжності залишилися і домовленості врешті не було застосовано. Водночас фактично німці перейшли до останньої фази свого наступу проти сербського опору. Востаннє Тіто і Михайлович розмовляли по телефону 28 листопада: Тіто заявив, що збирається захищати свої позиції, а Михайлович, що збирається розігнати своїх людей. Зрештою, наступного дня партизани залишили Ужице: з військом у 10 000 чоловіків і жінок Тіто евакуювався з центральної Сербії до чорногорського санджаку.

Четники відступили до своєї фортеці в Равній Горі, але в грудні були атаковані німцями. Михайлович, знову ледве уникнувши полону, відступив до Рудницьких гір з невеликим ескортом. 10 грудня німці призначили нагороду за його голову. Лідер четників наказав більшості своїх загонів розійтися, але дозволив «легалізувати» від 2000 до 3000 своїх людей, ставши таким чином допоміжними військами режиму Недича. Ця ідея, очевидно, не походила від Михайловича, який, тим не менш, здається, схвалив її. Дійсно, хоча Михайлович не співпрацював відкрито, як Коста Печанац, ця домовленість дозволила деяким його людям отримувати зарплату та необхідне спорядження для продовження боротьби проти комуністів, уникаючи переслідування з боку німців. Окрім цих легалізованих військ, деякі четники переправилися до Боснії, щоб боротися з усташами; проте більшість залишила ряди опору.

Михайлович перебував у бігах, без військ під своїм прямим командуванням та без радіозв'язку із зовнішнім світом. Тим часом британська пропаганда представляла його як лідера величезного національного руху опору. Наприкінці 1941 та на початку 1942 року, коли Тіто та партизани були ще невідомі широкому загалу за межами Югославії, союзна преса — британська, а також американська — грубо перебільшувала подвиги четників, зображуючи їх як героїв «другого фронту», паралельного з Африканським театром війни. 7 грудня Михайловича було підвищено до генерала.

У січні 1942 року Слободан Йованович змінив Симовича на посаді прем'єр-міністра уряду у вигнанні; Михайловича потім було призначено військовим міністром. Після кількох місяців переховування в районі Рудницьких гір Михайлович не відновлював регулярний радіозв'язок із зовнішнім світом до березня. Уряд Недича розшукав його приблизно в той же час: за згодою німців відбулася таємна зустріч між Михайловичем та Міланом Ачимовичем. Останніх згодом повідомили, що Михайлович готовий об'єднатися проти комуністів з режимом Недича, але німецький повноважний представник Пауль Бадер наклав вето на цю ідею. Михайлович покинув Сербію в середині травня та вирушив до Чорногорії, щоб зблизитися з чорногорськими лідерами четників, такими як Джуришич, які контролювали території.

Італійський губернатор Еміліо Граціолі (другий зліва) з єпископом Любляни Грегорієм Рожманом (третій). 22 квітня 1941

Італійські війська на святкуванні на площі Конгресу. Окупована Словенія

Словенія

У Словенії політика італізації, германізації та мадяризації, а ще більше примусове переміщення населення, нав'язане німцями, підживлювала обурення проти окупантів. Німецька зона на півночі створювала надто багато труднощів, тому саме в італійській зоні на півдні місцеві комуністи, очолювані, зокрема, Едвардом Карделем та Борисом Кідричем, почали створювати свою організацію, підкріплену численними біженцями з німецької та угорської зон. Разом з християнськими соціалістами та лівими лібералами вони утворили коаліцію, Фронт визволення (серб. Osvobodilna fronta або OF), який дотримувався поміркованих політичних ідей на «патріотичній» основі та представляв Словенію як окрему політичну одиницю.

Влітку 1941 року Визвольний фронт посилив свої саботажі та рейди проти окупантів; італійці відреагували з великою жорстокістю. У вересні губернатор Граціолі створив надзвичайний трибунал, який засуджував до тюремного ув'язнення кожного, у кого було знайдено «підривну літературу», та до смертної кари кожного, хто напав на італійські війська.

Генерал Маріо Роботті, командир XI армійського корпусу та військовий керівник зони, виступав за жорсткий підхід, навіть зіткнувшись із Граціолі, якого вважав недостатньо твердим. У січні 1942 року він отримав дозвіл від Муссоліні оголосити всю Люблянську провінцію зоною військових операцій. Він відрізав місто Любляну від решти країни, оточивши його мережею колючого дроту; зростала кількість військових постів, відкривалися концентраційні табори, зокрема на острові Раб. ​​Роботті також ревно впроваджував циркуляр 3C, виданий Роаттою, щодо операцій проти повстанців.

Між 1941 і 1943 роками репресії призвели до 9000 смертей у Словенії: приблизно 35 000 людей було відправлено до таборів. Однак італійці не змогли заспокоїти територію чи запровадити щиру та ефективну політику співпраці зі словенцями: ще в грудні 1941 року Марко Натлачен, розчарований переходом словенців від сербського під італійське панування, пішов у відставку з «Консультації».

Дії Фронту визволення швидко викликали ворожість традиційних словенських еліт, які вважали їх занадто ризикованими: на прохання Натлачена єпископ Рожман публічно засудив діяльність комуністів. Посланці Михайловича, який тоді намагався розгорнути свої мережі у Словенії, що стало однією з його рідкісних спроб залучити несербів до своєї справи, зв'язалися з правими організаціями, а також з деякими некомуністичними членами ВФ. До кінця 1941 року комуністи, які прагнули взяти під повний контроль Фронт визволення, почали вбивати «зрадників», які доносили на місцевих партизанів або вербували членів для конкуруючих груп усередині Фронту. Їхні дії сприяли підштовхуванню деяких некомуністів до співпраці з окупантами.

Македонія

Македонія, регіон Югославії, схід якого був окупований Болгарією, а захід — Італією, являє собою особливий випадок, зокрема через свою невизначену національну ідентичність. Деякі македонці вважають себе болгарами, а місцевий лідер Комуністичної партії Югославії Методі Шаторов після вторгнення держав Осі перейшов до Болгарської комуністичної партії разом з більшістю македонського керівництва.

Після нападу на СРСР, Радянський Союз заспокоїв Тіто, визнавши довоєнні кордони Македонії, тобто, легітимність Югославської комуністичної партії — на шкоду її болгарському колезі — для управління операціями в Македонії. Згодом Тіто на заміну Шаторова відправив до регіону Лазаря Колішевського, щоб взяти під контроль місцевий апарат КПЮ. З жовтня 1941 року партизанські групи розпочали атаки проти окупантів у Македонії. Однак македонський опір до середини 1942 року мав значні труднощі в розгортанні руху: комуністичних активістів у Македонії було замало, і більшість виступала за Балканську федерацію держав, а не за пряме відновлення Югославії. В листопаді 1941 року Колішевського заарештували болгари.

У квітні 1942 року македонські партизани здійснили спробу підбурити мешканців до повстання в районі Вардар, але їхня спроба повстання була жорстоко придушена болгарами. Через географічну віддаленість, складний рельєф місцевості, відсутність македонців у керівництві партизанів, а також умови окупації, які населення спочатку вважало менш суворими, ніж сербське правління, до початку 1943 року Македонія залишалася маргінальним театром протистояння в югославському конфлікті.

Лише з літа 1942 року погіршення умов життя, примусовий призов до болгарської армії та політика «болгаризації», нав'язана окупантами, почали настільки відчужувати македонське населення, що це дозволило повстанським групам збільшити свою чисельність. Комуністи вирішили використати антисербський націоналізм македонців, але саме сербу, Светозару Вукмановичу, Тіто доручив реорганізувати місцевих партизанів; новий лідер з'явився на місці подій лише на початку 1943 року. Радослав Джурич став лідером четників у регіоні у квітні 1942 року. Він працював над протидією болгарам і комуністам, але досяг незначних результатів, у той час як болгарська поліція здійснювала численні арешти серед його людей.

Наслідки для сусідньої Албанії

Комуністичне повстання в Югославії перекинулося на італійський протекторат Албанія, до якого було приєднано кілька анексованих югославських територій і куди Тіто відправив агентів для організації місцевого опору. Саме за підтримки Югославії Енвер Ходжа став лідером нової Комуністичної партії Албанії, заснованої в листопаді 1941 року. За допомогою людей Тіто албанці створили свою організацію опору — Національно-визвольний рух (алб. Lëvizje nacionalçlirimtare або LNÇ). Мехмет Шеху, ветеран Інтернаціональних бригад, став його військовим лідером. З весни 1942 року невеликі групи албанських партизанів розпочали спорадичні напади на італійців та місцевих колаборантів.

Громадянська війна всередині

Від вторгнення 1941 року до останніх днів глобального конфлікту в Європі — і навіть за його межами — Югославія була ареною надзвичайно кривавих зіткнень та звірств, скоєних як окупантами, так і різними югославськими течіями. Окрім боїв між опором та силами Осі, тривала запекла війна між повстанськими групами, політичні та етнічні чистки, що здійснювалися всіма воюючими сторонами, включаючи колаборантів — зокрема, звірства усташів проти сербів — та угрупованнями опору. Четники здійснювали каральні нальоти на села, вистежуючи та вбиваючи прихильників партизанів та їхні сім'ї, а також переслідували людей Недича та Льотича, а також чорногорських сепаратистів. Але, окрім цих убивств, мотивованих ідеологічними міркуваннями, вони також скоїли численні масові вбивства цивільного населення з суто етнічних причин, їхньою метою було не лише звільнити країну від окупації державами Осі, але й створити однорідну «Велику Сербію» шляхом ліквідації несербського населення. Часто використовуючи холодну зброю, як-то усташі, вони чинили акти варварства проти хорватів, і ще більше проти мусульман, акти, які частково, але не повністю, були реакцією на зловживання режиму Павеліча. Четники спалювали цілі села: іноді вони винищували всіх чоловіків старше 15 років, водночас в інших випадках вони ліквідували жінок і дітей. Ці кампанії терору також мали релігійний підтекст: четники вбивали імамів, хафізів та католицьких священників, іноді навіть здирали з них шкіру живцем. В істориків, досі залишається суперечка щодо справжньої ролі Дражі Михайловича в цих подіях: хоча він, здається, особисто засуджував ці дії та скаржився оточуючим, лідер четників не вжив жодних конкретних кроків для зупинення різанини. Залежачи від різних місцевих лідерів, дії яких він не міг ні публічно схвалити, ні засудити, він прагнув перш за все зберегти єдність руху четників, очікуючи прибуття союзників. За словами історика Стевана К. Павловича, Михайлович або не зміг покласти край звірствам четників, або не хотів цього робити. Хоча насильство проти мусульманського мирного населення в Боснії переважно чинили четники, які вбили десятки тисяч з них, усташі також дедалі частіше переслідували їх.

Партизани також чинили звірства, особливо проти своїх політичних опонентів, зокрема колишніх комуністичних активістів, яких називали «троцькістами», руйнуючи села та будинки, серед іншого, щоб тероризувати місцеве населення та стримувати його від приєднання до четників, а також здійснювати масові страти. Однак, хоча вони й здійснювали напади на цивільне населення, меншою мірою вони робили це в Хорватії та Боснії та Герцеговині, ніж усташі, четники та окупаційні війська. Партизани скоїли етнічні різанини, але ці дії були справою неконтрольованих елементів і не випливали з вказівок комуністичних лідерів, які не були зацікавлені в таких діях, оскільки натомість прагнули об'єднати всі національності навколо своєї справи. Звірства також були скоєні проти окупаційних військ: під час повстання влітку 1941 року в Чорногорії комуністи катували полонених італійських солдатів, виривали їм нутрощі, щоб згодувати їх свиням, або розбивали їм черепи молотками. У Сербії партизани напали на німецький потяг, якому потім дозволили прибути до місця призначення з трупами солдатів усередині, один з яких, живцем приготований на рожні, був виставлений на видному місці.

Як партизани, так і четники бажали перемоги союзників і поразки держав Осі; проте конфлікт між двома повстанськими рухами мав тенденцію затьмарювати їхню боротьбу за визволення країни, оскільки їхні бачення майбутнього Югославії були радикально антагоністичними. Пріоритетом Тіто було, перш за все, нав'язати новий політичний порядок після війни, тоді як пріоритетом Михайловича було зірвати плани Тіто. Хоча «великосербська ідеологія» четників принесла їм значну народну підтримку в Сербії та Чорногорії, вони були далеко не підтримкою всіх сербів: партизани виявилися ефективнішими в захисті сербських сіл від усташів, що принесло їм підтримку багатьох сербів, які проживають у хорватській державі. Більше того, серби, які не підтримували дії четників, також ставали мішенню терористичних кампаній останніх.

Мусульмани Югославії були глибоко розділені. У Боснії деякі намагалися співпрацювати з італійцями та німцями, минаючи уряд Павелича, тоді як інші сформували численні групи самооборони, над якими усташі не мали контролю. Найважливішою з них був Мусульманський добровольчий легіон, ополчення, що складалося з колишніх партизанів та колишніх членів місцевих сил оборони, створене в жовтні 1942 року під командуванням Хусейна (відомого як «Хуска») Мильковича. Милькович, спочатку союзник усташів, звернувся до Павелича з проханням дозволити сформувати мусульманський підрозділ для боротьби з повстанцями. Коли Павелич відмовився, Милькович проігнорував прохання та все одно створив свій легіон, тепер уособлюючи собою мусульманське автономістське повстання проти режиму усташів.

Словенія менше, ніж інші частини країни, страждала від проблем змішання населення. У цьому регіоні конфлікт між югославами не має однакового етнічного виміру та по суті обмежувався політичним протистоянням між комуністами та їх противниками.

Югославське духовенство було таким же розділеним, як і національності, що населяли країну. Багато католицьких священників у різному ступені співпрацювали з усташами в Хорватії, а також з італійцями та німцями в Словенії, але невелика кількість приєдналася до партизанів. Католицьке духовенство, однак, було набагато менше присутнє у військах Тіто, ніж православне духовенство, яке було як серед партизанів, так і серед четників. Деякі православні священники, які симпатизували Льотичу, співпрацювали з німцями. Бійці Опору та колаборанти також були серед мусульманських релігійних діячів: муфтій Загреба, наприклад, був близьким союзником усташів. Після першого етапу масових вбивств православних священників усташами в 1941 році, члени всього югославського духовенства — католицьке, православне та меншою мірою мусульманське — також стали жертвами вбивств, страт та розстрілів з боку той чи іншої сторони конфлікту.

Жорстокість війни в Югославії ще більше посилювалася фрагментованим, непередбачуваним та надзвичайно нестабільним характером фронту, де партизанські операції та засідки проти окупаційних військ множилися. Зіткнувшись із повстаннями, масштаби та насильство яких вони не передбачали, окупанти намагалися відновити порядок, вживаючи найжорстокіших заходів — від облав та страт заручників до створення німецьких та італійських таборів — і скоювали численні звірства проти цивільного населення та бійців опору; партизанів, захоплених німцями, живцем розчавлювали танки. Насильство в окупації загострилося, оскільки війська Осі розпочинали один наступ за іншим проти опору. У червні 1942 року Муссоліні наказав своїм військовим командирам посилити репресивні операції: за кілька днів 67 000 людей було зібрано в італійських окупаційних зонах та інтерновано в таборах для військовополонених, розташованих, зокрема, на островах біля узбережжя Далмації.

У Незалежній Державі Хорватія кампанії репресій проти справжніх або підозрюваних комуністів посилилися у 1942 та 1943 роках, що призвело до численних страт та сприяло повстанню хорватського та мусульманського населення. У червні 1943 року різанина мусульман у Сребрениці, вчинена усташами, призвела до втечі кількох мусульманських членів руху. Під час антипартизанських операцій тактика тотального руйнування, страти та повішення були звичайним явищем. Окрім звірств, скоєних німцями та італійцями, вбивства також скоювали угорці, зокрема у 1942 році в районі Нові-Саду, та болгари.

Операції з 1941 по 1943 рік

Див. також

• Операція «Рессельшпрунг» (1944)
• Народно-визвольна армія Югославії
• Балканська кампанія (Друга світова війна)
• Сім антипартизанських наступів
• Другий антипартизанський наступ в Югославії
• Третій антипартизанський наступ в Югославії

Примітки

Виноски

Джерела

Література

• Bailey, R. H. (original edition from 1978). Partisans and Guerrillas (World War II; v. 12). Chicago, Illinois, USA: Time-Life Books. 1980.
• Ciglic, B. and Savic, D. 'Dornier Do 17 The Yugoslav story, Operational Record 1937—1947. Jeroplan, Belgrade, 2007. ISBN 978-86-909727-0-8
• Cohen, Philip J.; Riesman, David (1996). Serbia's Secret War: Propaganda and the Deceit of History. Texas A&M University Press. ISBN 0890967601.
• Dilas, M., Wartime, Harcourt Brace Jovanovich, New York, 1977. ISBN 0-15-694712-9
• Lampe, John R. (2000). Yugoslavia as History: Twice There Was a Country. Cambridge University Press. p. 198. ISBN 9780521774017.
• Frédéric Le Moal, Le Front yougoslave pendant la Seconde Guerre mondiale: de la guerre de l'Axe à la guerre froide, Éditions Soteca, 2012, 272 p. ISBN 978-2-916385-53-2.
• Martin, D. Ally Betrayed: The Uncensored Story of Tito and Mihailovich, Prentice Hall, New York, 1946.
• Pavličević, Dragutin (2007). Povijest Hrvatske. Naklada Pavičić. ISBN 978-953-6308-71-2.
• Pavlowitch, S.K., Hitler's New Disorder: the Second World War in Yugoslavia, Columbia University Press, New York, 2008. ISBN 978-0-231-70050-4
• Walter R. Roberts, Tito, Mihailovic and the Allies, Rutgers University Press, 1973, 408 p. ISBN 978-0822307730
• Savic, D. and Ciglic, B. Croatian Aces of World War II, Osprey Aircraft of the Aces — 49, Oxford, 2002. ISBN 1841764353
• Shaw, L. Trial by Slander: A background to the Independent State of Croatia, Harp Books, Canberra, 1973. ISBN 0-909432-00-7
• Thomas, N., Abbot, P. and Chappell, M. 'Partisan Warfare 1941-45 Osprey, London, 2000. ISBN 0850455138
• Tomasevich, Jozo; Vucinich, Wayne S. (1969). Contemporary Yugoslavia: Twenty Years of Socialist Experiment. University of California Press.
• Tomasevich, Jozo (2001). War and Revolution in Yugoslavia, 1941–1945: Occupation and Collaboration. Stanford University Press. ISBN 0804708576.